Чому ЗСУ відступає? Історія з Покровського напрямку

1.00

Нет

«Влітку хлопці просиділи на позиціях 52 дні, з яких 8 були в повному оточенні. І вони, не дочекавшись наказу залишити позиції, вийшли з оточення самі. Вийшли зі зброєю. Ніхто й не сподівався побачити їх живими… Туди не було можливості підвезти ні воду, ні їжу. Думаєте, їх похвалили чи нагородили?

Ні. Групу намагалися звинуватити в самовільному залишенні позицій», — розповідає Андрій (ім’я змінено на прохання співрозмовника), командир роти одного з підрозділів, який нещодавно повернувся з Покровського напрямку.

Наш співрозмовник прийшов в армію добровольцем у лютому 2022 року, раніше керував процесами в будівельній компанії, мав у підпорядкуванні 30–50 людей. У його роті близько 60.

«Мій головний принцип управління — берегти життя бійців, бо рано чи пізно вони закінчуються», — каже він. І зізнається, що йому часто доводилося сперечатися і відстоювати свою думку в спілкуванні зі старшими командирами, що не раз створювало для нього проблеми.

У розмові з журналістами видання Texty.org.ua [2]Андрій поділився своїми враженнями від служби в армії й розповів про найбільші труднощі, з якими стикалися піхотинці, виконуючи бойові завдання.

Читайте також: Як в минулому відбувалась мобілізація та формування збройних сил в Україні [3]

Дрони і скиди

У Бахмуті ворог не мав такої переваги в дронах і засобах РЕБ, як під Покровськом. На цьому напрямку, за моїми спостереженнями, вона приблизно трикратна. Також у росіян традиційно значно більше людей і техніки.

Ти не встигаєш висадитися з машини, йдеш по «зеленці», а над тобою постійно висить два – чотири дрони. Вдалося дійти до позицій — вважай, пощастило, але за тобою постійно спостерігатимуть. Зашився в той окоп чи бліндажик — чекай, що постійно будуть кошмарити: висітимуть FPV, працюватимуть скиди, дрони коригуватимуть арту.

Я сам, коли йшов на позиції, бачив, що наді мною висить чотири «птиці». Одна з них наша, три «під*рські». Більшість людей, які загинули на цьому напрямку, загинули саме від скидів та FPV-дронів. Від мінометних обстрілів — одиниці.

Проблеми з РЕБ

У росіян значно краще працює РЕБ, вони мають пристрої з кращим покриттям і оперативніше змінюють частоти. Якщо ми працюємо з портативним РЕБом на позиціях, який працює дуже локально, то вони намагаються затягнути переносні РЕБ-установки, які накривають усе в радіусі 200–300 метрів: падає все, що там літає.

У російській армії підхід до РЕБ більш централізований, і це відчувається. Бо нам ці пристрої централізовано не постачалися, окопний РЕБ лише за волонтерські кошти купували. Коли ми вперше заходили на позиції, РЕБ у суміжників позичали, бо в нас не було жодного.

Загалом РЕБи були лише на евакуаційних автомобілях, і це навіть не спеціалізовані повнопривідні кейсеваки, таких у нас не було і немає.

Люди

Те, що діється зараз на Покровському напрямку, як на мене, неправильно, бо там людей не бережуть, хоча їх критично не вистачає. Скажімо, четверо-восьмеро бійців не може втримати кілометрову ділянку в умовах, коли сили і техніка ворога переважають. Зона відповідальності батальйонів іноді розтягується на десятки кілометрів, а це відстані, які вже мають боронити цілі бригади.

Читайте також: Чому обмежено придатні — велика проблема для армії [4]

Але навіть у цих умовах до людей часто ставляться як до одиниць. Є одиниця, немає одиниці, шукаємо одиницю. Одиниця не може ходити? Тоді нехай сидить.

У нашому підрозділі якось на позицію відправили двох бійців, один із яких майже не чув, був зі слуховим апаратом, а другий майже не бачив, бо в нього мінус сім із половиною. Ну комбат каже: що ж, один дивитиметься, а другий слухатиме. Зате дві одиниці поставили, як було вказано в бойовому розпорядженні.

Ні кроку назад

Ми зараз воюємо, як у Другу світову: ні кроку назад. Навіть якщо спостережний пункт уже оточений і в ньому два бійці тримають кругову оборону, відходити не можна, бо це означатиме втрату позиції, яка на папері все ще наша, і про це звітує командир, хоча туди ніхто вже не може дістатися.

Мій підрозділ завжди намагався виконати бойове розпорядження, навіть коли ми розуміли, що справи кепські. Збирали актив роти, сідали, радилися, шукали рішення, виконували. Але в умовах такого тиску ворога і нерівних сил іноді потрібні рішення про те, щоб вчасно відійти, закріпитися на інших позиціях, зберегти людей.

У моїй роті за той час, поки були на Покровському напрямку, найменші втрати: було двоє-троє загиблих, були поранені й не було жодного полоненого або зниклого безвісти.

Були ситуації, коли хлопці відкочувалися з боєм із позицій, а через два дні ми відвойовували їх назад, поміркувавши з командою, що і як краще зробити. Тобто не тупо тримали позицію до останнього бійця, а виконали завдання так, як вважали за потрібне.

Моя команда — це головний сержант, сержант, командири відділень, деякі бійці. По суті, актив роти, кістяк, приблизно до десяти людей, серед них були і звичайні досвідчені бійці, які мали авторитет, і водії. У цій групі були і мої давні друзі, з якими ми разом прийшли в армію, і ті, з ким познайомилися вже в підрозділі.

Читайте також: Роман Костенко: «Пішла команда Залужного, прийшла команда Сирського. І все... В армії як було ручне управління, так воно і залишилося» [5]

«Примарні» позиції для звітів

Натомість часто маємо накази саме тримати оту точку, незважаючи ні на що, заводити і заводити туди людей, коли вони вже навіть до позицій не доходять, їх знищують скидами, мінометами.

Ті, кому пощастило дійти, сидять на позиції місяць, півтора, бо заміна не може дістатися. Хоча, по суті, вже нічого там не вирішують. Максимум, що вони можуть зробити, — це вийти живими. Який сенс тримати таку позицію, не знаю, може, це якась стратегічно важлива точка.

Здається, суть у тому, щоб на папері, у звітах ця позиція залишилася нашою, бойове розпорядження було виконане. Хоча по факту вона втрачена, як втрачені й життя тих, кого туди відправляли.

Я сперечався з командирами в певних ситуаціях, доводив, що не варто відправляти людей на позиції, якщо вони до них не дістануться. Але врешті мене перевели в інший підрозділ.

Влітку хлопці в одному з підрозділів просиділи на позиціях 52 дні, з яких 8 були в повному оточенні. І вони, не дочекавшись наказу залишити позиції, вийшли з оточення самі. Вийшли зі зброєю, але без бронежилетів, бо не мали сил іти в броні. На них уже хрест поставили, ніхто й не сподівався побачити їх живими… Туди не було можливості підвезти ні воду, ні їжу, пробиралися вони через поле бою, всіяне тілами загиблих, які розкладалися на спеці. Розумієте, там психіка просто вбита в нуль.

Думаєте, їх похвалили чи нагородили? Ні. Групу намагалися звинуватити в самовільному залишенні позицій. Врешті таки розрулили, одного навіть відправили навчатися на командира взводу, кілька людей лікується в госпіталі, а двоє з цієї групи пішли в СЗЧ. Знаєте чому? Бо їм дали лише два дні на відновлення і наказали повертатися на позиції. У хлопців просто зірвало дах.

Читайте також: Проблеми в ЗСУ, що знижують їх ефективність застосування у війні з Росією [6]

Забезпечення

Із забезпеченням піхотинців було важко. От комбриг дає мені завдання, а я кажу, що мені для його виконання потрібні транспорт, РЕБ, «очі» для супроводу.
А мені відповідають: «Так це твоя проблема». В сенсі «моя проблема»? Ну, кажуть, ти командир роти, ти мав подумати, де знайти собі РЕБ, як купити машину, як забезпечити підрозділ усім цим. Ось такий підхід.

«А нах*р ви мені такі красиві здалися?» — хотілося сказати мені

«А нах*р ви мені такі красиві здалися?» — хотілося сказати мені. Може, я краще візьму свій підрозділ і піду тоді на вільне полювання? І люди в мене будуть цілі, і завдань ми виконаємо більше.

У мене в роті спочатку було дві «Газелі», «Нива» і ЗІЛ-130. Ще в хлопців були якісь власні авто, які вони в армію забрали з собою, — «Жигулі», «Фіат». На другий місяць перебування на передовій нам дали один позашляховик — це був волонтерський джип «Мерседес» МЛ-270, паркетник.

Ми на ньому пробили колесо на третій день дорогою з передка в штаб, то нам ще за це вліпили догану за навмисне пошкодження техніки, проводили розслідування і все таке. У результаті виїздити на позиції практично не було на чому.

Підготовка

Окрема проблема з підготовкою особового складу. Є підрозділи, де бійців справді по пів року щодня готують до перших бойових виходів, і це реальна бойова підготовка, не на папері. Але це точно не ТрО. Така підготовка в «Кракені», у Третій штурмовій.

А в нас як було. Наприклад, перед виходом на передову нам поміняли озброєння на інший калібр. Не було можливості ні перевірити, ні пристріляти нову зброю. І під час перших зіткнень іноді були відмови спрацювання, зброю клинило.

Іншого разу прислали поповнення з навчального центру — людей після чотирьох тижнів навчання. Прийняв їх о сьомій вечора, а о третій ночі вони мають виходити на позиції, бо більше нікому.

Тут вже не йдеться про злагодження підрозділу. Я навіть не знаю, що це за люди, чи вміють вони стріляти, у якому вони стані, чи можуть вони прикрити спину один одному. Але вибору немає: потрібні люди, щоб тримати позиції, а їх не вистачає.

Постійно практикується передача одних підрозділів (як правило, ТрО) на підтримку інших бойових бригад, у яких іноді крім управління вже не залишилося людей. І цих “приданих” бійців з інших підрозділів командири бригад можуть одразу відправити захищати чи відбивати позиції, які вже неможливо ні втримати, ні відбити. Діють за принципом «не свої — не шкода».

Читайте також: Проблема поганих командирів в ЗСУ і як її вирішити [7]

Два табори

Я до своїх підлеглих застосовую цивільний підхід, сприймаю бійців роти як свою команду, а не як солдатів, яких треба ганяти. Може, тому підлеглі вважають мене хорошим командиром, але керівництво — ні.

Якось комбат у моєму попередньому батальйоні сказав мені: «Ти нє в той пєсочніце ковиряєшся», тобто маю бути з офіцерами і зі штабом, а не з солдатами. Комбат, до речі, був із кадрових військових старої школи, і пізніше його зняли з посади (з переведенням у тил, та ще й із підвищенням).

В армії є наче два табори, які протиставляються: офіцери і солдати. Принаймні в тих батальйонах, де мені доводилося служити, сегрегація яскраво виражена. Я точно не в тій пісочниці, яка в штабі сидить.

Ми прийшли в армію разом із друзями з двору, з якими разом виросли, разом пішли служити в перший день великої війни, у нас була добра така команда. Декого потім направили в інші роти, але основний кістяк вдалося згрупувати в одному підрозділі.

Вже на третьому місяці мене висмикнули в штаб, у планування. Але я завжди був ближче до бійців, бо займався їхньою бойовою підготовкою і проводив із ними більше часу, ніж з офіцерами.

Проблемні підлеглі

Такі теж трапляються. Але в яму ми нікого не кидали, до дерева не прив’язували і на гроші не карали. Ми намагалися розібратися, що відбувається. Якщо бачили, що людину дуже плавить, бо вона не може справитися з якимись проблемами і заливає це діло, добивалися для неї звільнення на кілька днів, щоб боєць поїхав додому, розслабився і потім повернувся в частину.

Функції ротного психолога фактично виконував медик або замполіт. Це були чудові люди, які розмовляли з бійцями, згладжували конфлікти, допомагали в скрутних ситуаціях. Приїздили й бригадні психологи, також спілкувалися, гасили якісь історії, коли люди гарячкували.

З агресивними, скандальними, ненадійними людьми ми розмовляли, пояснювали, що в нас команда, що ти залежиш від напарника, а напарник від тебе, що в команді потрібно нормально жити, або робиш, або не робиш. Якщо не виходило влитися в команду, то домовлялися, щоб їх перевели з нашого підрозділу в інші.

—

Інна Гадзинська [8], опубліковано у виданні Texty.org.ua [2]

На цю тему: