У 2022 році світова мистецька спільнота роззирнулася навколо і побачила, що в кімнаті весь цей час був ще хтось — Україна, країна, де розташований географічний центр Європи і яка дала світу багато культурних явищ і постатей, але залишалася невидимою впродовж століть.

Відкрита група — колектив сучасних українських митців, що, зокрема, представляв Україну на Венеційській бієнале 2019 року як куратори — у своєму тодішньому тексті вивела термін «степи під сніговими ковдрами», які простягаються приблизно в кордонах сучасної України. Їм ішлося про карту, надруковану у дослідницькому виданні МОМА 2018 року про пострадянську мистецьку сцену. На розгорті з мапою було дбайливо нанесено міста, які відвідали закордонні дослідники, аби представити західному читачеві маловідомий постсоціалістичний блок, — а на місці України там зяяв порожній, білий, як сніг, аркуш.

Як століттями Росія стирала згадку про українську культуру на умовних трьох рівнях — буквально грабуючи її надбання, називаючи їх своїми та поширюючи свій образ на всю так звану Східну Європу, — читайте в статті-роздумі опублікованої у виданні ТИЖДЕНЬ [2].

---

Фізичне викрадення, тобто пограбування

Цей, здавалося б, розбійницький метод здобуття цінностей можна простежити впродовж усієї історії існування російської держави. І навіть до: згадаймо чи не найвідоміший приклад із часів Середньовіччя — Вишгородську ікону Божої Матері, подаровану Мстиславові Великому Константинопольським патріархом у 1131 році.

Впродовж кількох років вона зберігалася в Богородичному дівочому монастирі в Вишгороді, під Києвом, де князь мав одне з заміських угідь, допоки під час відомого великого набігу на Київ 1155 року Андрій Боголюбський, син Юрія Долгорукого, не вкрав її та не привіз до Москви як трофей і святиню. Про це згадує Михайло Грушевський у «Історії України-Руси»: «Андрій Боголюбський виріс на Поволжі, і Русь-Україна з її довгою історією, виробленими формами життя була для нього чужа і несимпатична.

Він потайки від батька (Юрія Долгорукого) втік з Вишгорода у 1155 році до Суздаля, забравши з собою Вишгородську ікону Божої Матері, привезену з Візантії». Через кілька століть ікону передали до Москви, де вона стала захисницею міста та важливою символічною ланкою — звʼязком новоутвореної Московії з Руссю (що цей звʼязок заснований на злочині, міф не згадує). Ікона зберігається в Третьяковській галереї під назвою Володимирської ікони Божої Матері — перейменування начебто мало стерти її попередню історію.

У різні часи Росія викрала в України багато археологічних знахідок. Розташування цих цінностей у Москві мало би вказувати на довгу та багату історію російської держави, утверджувати її звʼязок і правонаступництво з Київською Руссю та народами, які проживали на цій території багато століть тому, докладаючись таким чином до творення міфу про наддержаву.

Багато знахідок потрапили до Росії ще в XVIII та XIX століттях, коли виник інтерес до старовини та археології як науки, а також було знайдено давні поховання та кургани в українських степах. Це, зокрема, Полтавський ритон (посудина для вина) IV століття до н.е., який зберігається в Ермітажі, предмети з Мельгуновського кургану (VII століття до н.е.) з-під Кропивницького та кургану Солоха Запорізької області — наприклад, приголомшливий золотий гребінь, артефакти культури «чорних клобуків» з території сучасної Київщини, яких не знайти в українських музеях, але які виставлені на широкий огляд в Ермітажі.

Читайте також: Про деколонізацію мови: «Руська православна церква» і всі інші [3]

Так само шляхом пограбувань і завоювань, зумовлених колоніальним статусом українських земель у складі Російської імперії, до Москви було перевезено багато козацьких і гетьманських скарбів, зокрема їхніх приватних колекцій зброї, давніх монет, предметів побуту. Так перервали й тяглість українського колекціонування, яке тільки почало народжуватися з утворенням соціального класу заможних українців — козацької старшини. Наприклад, гармата Івана Мазепи, яка зберігається в Кремлі, його ж зібрання зброї, середньовічні дорогоцінні Євангелія, стародавні рукописи.

Радянський Союз із центром у Москві не змінив своєї тактики. Більшовики вивозили цінності з захоплених українських земель, іноді прикриваючись вигаданою кампанією, постановами, боротьбою з «пережитками минулого» чи антирелігійною кампанією. Так багато сакральних цінностей було знищено, однак не менше — вивезено, як-от знамениті мозаїки й фрески з Михайлівського собору, який підірвали в 1937 році, аби звести на його місці урядовий квартал.

Зберігачів цінностей, археологів, мистецтвознавців, які намагалася оборонити цінності від вивезення, звинувачували в націоналізмі, розстрілювали або увʼязнювали. Загалом під час більшовицької «кампанії з вилучення церковних цінностей» у 1920-х роках з українських храмів конфіскували понад 60 тонн дорогоцінних металів і каміння. Ці памʼятки й досі подекуди виринають на російській території чи відкрито експонуються в музеях там. Ці кроки були важливими, знову-таки, в контексті утвердження міфу про велич та історичну тяглість Росії, як марнославний жест імперії, яка воліє бачити найкращі зразки творів людської цивілізації в себе під боком, а не десь у «провінції».

Так, у 1930-х роках була проведена музейна реформа, що позбавляла статусу самостійних установ національні музеї України, Білорусі та інших республік, перетворюючи їх на провінційні філії, а найцінніші експонати примусово вилучали. Найбільше внаслідок цього постраждала унікальна колекція українських колекціонерів і меценатів Варвари та Богдана Ханенків. Із неї вилучили та перевезли до Москви велику колекцію французьких і голландських майстрів, зібрання раритетів з Азії, шедеври світового рівня, наприклад, диптих «Адам і Єва» Лукаса Кранаха Старшого (1528) та гобелен «Поклоніння волхвів» (Франція, XV століття).

Проєкт Спілки археологів України «Археологічна спадщина, вкрадена Росією»

Не гребує розбійницькими методами, звісно, і сучасна Росія під час війни з Україною. Так, за даними 2026 року, Росія викрала понад 35 тисяч музейних експонатів зі звільнених після 2022-го територій (переважно йдеться про Херсонщину та Запорізьку область). А понад 2,1 мільйона музейних предметів залишаються на окупованих Росією територіях України. Намагається довести своє «право» Росія і на кримські скарби — золоті прикраси та коштовності, — попри ухвалу Верховного суду Нідерландів від 2023 року, що ці історичні предмети належать і слід передати Україні.

Читайте також: Жертви путінської пропаганди: родичі, що стали ворогами [4]

Переписування фактів

Інші засоби привласнення Росією української спадщини можна узагальнено назвати нематеріальними. Тобто йдеться не про фізичне викрадення творів мистецтва, а про спотворення даних, переписування фактів та історії, маніпуляції, тобто пропаганду як таку.

Це помітно вже у привласненні давньоруської спадщини як виключно російської, але найвиразніще виявляється у такій інтерпретації історії, за якої всі здобутки XVIII–XIX століть, тобто періоду колоніальної залежності України, подаються автоматично як російські, як заслуга імперії, і транслюються так назовні. Звісно, це прямий наслідок уявлення, що української нації як такої не існує, а отже, не може бути нічого «українського» — воно щонайбільше «малоросійське» (тобто все ж російське, але ще й применшено) чи «радянське».

Це помітно вже з російськомовних сторінок у Вікіпедії, де дані можуть цілковито відрізнятися від українських (чи й англомовних тощо, над якими працюють як редактори українські користувачі). Ми бачимо це в «усталеній традиції» написання українських міст і сіл іншими мовами. Це стосується застарілих, імперських експлікацій у музеях та автоматичної атрибуції відомих діячів і діячок як росіян, а їхнього доробку як російського. І це велике поле для роботи.

Експлікація з Galleria Civica d’Arte Moderna e Contemporanea (Турин, Італія). Надано авторкою

Повномасштабне вторгнення відкрило для утвердження українського багато можливостей. Плідно працює в цьому напрямі Український інститут. Цьогоріч він видав «Деколонізаційний гід для музеїв», де викладено основні принципи атрибуції українського мистецтва, відкрив представництва у Німеччині, Франції та Нідерландах, вибудовує українську культурну дипломатію там, де її досі майже не було, — у країнах Латинської Америки, Африки та Азії, популяризує українське мистецтво через мандрівні проєкти, як-от «У центрі бурі. Модернізм в Україні 1900–1930-х років».

Не меншу роль відіграють й українські осередки. Українська громада за кордоном переважно активно гуртується та втілює різноманітні проєкти, зокрема освітні й мистецькі. Не всі вони набувають такого розмаху і масштабу, як безпрецедентне Vitsche в Берліні. Однак чи не менш важливо і цінно, наприклад, потрапивши в невеличкий музей у провінції Франції, з подивом побачити, що екскурсію ним можна замовити українською мовою — завдяки старанням кількох місцевих ентузіастів.

Важливим кроком у цьому напрямі стало відкриття чи переспрямування і перейменування кафедр та науково-дослідних центрів по всьому світу. Замість гомогенізаційних «Russian studies» студенти нарешті мають змогу вивчати окремо україністику, а також інші країни та культури, поглинуті цим Левіафаном. І хоч подекуди йдеться про просто нейтральне перейменування на не менш міфічне «Eastern European studies», однак на практиці це означає надію, що українська література, мистецтво і культура вивчатимуться принаймні на рівні з іншими.

Читайте також: Як перейменувати вулицю і хто може ініціювати зміни: на прикладі одного селища [5]

Багато видавців, музейників та інших культурних діячів стали «більш свідомими». Вони самостійно змінюють описи в каталогах і виправляють експлікації у музеях, щоб Соня Делоне і «Щедрик», як і багато інших творів мистецтва, «повернули» врешті своє українське коріння. Так, через 30 років відновленої незалежності України Стеделек-музей атрибутував Казимира Малевича як українця польського походження, а Музей мистецтва «Метрополітен» у США офіційно визнав українськими художниками Архипа Куїнджі (в експлікації до його картини «Червоний захід на Дніпрі» навіть додали згадку про те, що його музей у Маріуполі був знищений російським авіаударом у 2022 році), Іллю Ріпина й Івана Айвазовського (раніше всі вони маркувалися як російські).

Доволі рідкісним, але важливим явищем є навіть перейменування творів живопису. Зокрема йдеться про пастель французького імпресіоніста Едгара Дега в Національній галереї в Лондоні, яка понад століття називалася «Російські танцівниці» (Russian Dancers), але тепер підписана як «Танцівниці в українському вбранні» (Dancers in Ukrainian Dress). Згодом те саме зробив Національний музей Швеції, де зберігається інша робота цієї серії — «Три танцівниці в українському вбранні». Насправді ці маленькі жести мають великий вплив, адже слово «український» починає лунати в міжнародному контексті частіше, й не тільки в сполученні зі словом «війна». Інколи для цього потрібен поштовх української сторони.

Так, Музей Людвіґа в Кельні вніс зміни до підписів та провів низку заходів із залученням шедеврів українського мистецтва та сучасних художників завдяки ініціативі тогочасної його кураторки Юлії Бердіярової (раніше — Одеський художній музей). А Бруклінський музей почав правильно атрибутувати картини Ріпина і його самого завдяки історикині мистецтва Оксані Семенік. Зросла і кількість міжнародних партнерств, а залучати й презентувати український контекст нарешті стало, не побоюсь цього слова, модно.

Перформанс Юрія Лейдермана “Якщо стати обличчям до півдня, москва залишиться далеко позаду” (1983). Фото: Facebook Юрія Лейдермана

У спробах представити українське подекуди доходить і до смішного. Так, наприклад, мені якось трапилася книжка американського автора, яка розповідала про історію тексту як частини візуального мистецтва й де Іллю Кабакова гордо називали українським митцем (що за місцем народження абсолютно правильно, однак викликає усмішку в українських мистецтвознавців). А в книжці «Women Artists» (2001) від Taschen Соня Делоне атрибутована як «born in Gradisk, the Ukraine», тоді як за кілька сторінок там само Луїза Невельсон — «born in Kiev, Russia». Що ж, маленькими кроками, хоч і не завжди успішно…

Читайте також: Троянський кінь рашистської культури. Чому Масляна - це російське свято [6]

Популяризація, пропаганда та монополія

Врешті останній, але найпідступніший і найневловиміший рівень просочування російської культури на ті простори, де мала б бути культура українська  — але також і білоруська, і вірменська, і грузинська, — це певне колективне несвідоме.

Йдеться про на позір малопомітні різноманітні «рашн селед», «рашн квартір», «рашн рулет», «рашн літріче», «рашн аксент», «рашн авангард» (Музей Стеделек від 2023 року вживає термін «авангардний рух царської Росії і раннього СРСР»), «рашн фонт» (кирилиця тобто) тощо. Здавалося б, дрібниця, але насправді масова культура в сучасному світі часто відіграє більшу роль, ніж культура «висока». Не так багато людей дійдуть до музею, щоб побачити новий підпис до роботи Бурлюка чи Кандинського, а от зі словом «рашн» на вулицях, у магазинах, на одязі й у серіалах зіткнуться всі, проте мало кому вистачить критичного мислення чи й відповідної оптики, щоб підважити почуте.

Повернення «свого» через масову культуру — доглядова косметика українського бренду

Читайте також: Істерична булгаковщина: пенсійний інтернаціонал від Хайфи до Маямі на захисті дешевої елітарності [7]

«Виправлення» цих реалій, які стрижуть під одну російську гребінку всі колишні поневолені Росією нації, займе не одне десятиліття. Часто, з моїх спостережень, воно наштовхується на суттєвий спротив, адже йдеться про звичку й щось глибоко внутрішнє. Що саме це «глибоко внутрішнє» — зібрала трохи свого досвіду:

• деколонізаційна і постколонізаційна теорія на українському ґрунті лише формується (принаймні в очах пересічного іноземця). Це непростий випадок, адже навіть науковці й професори подекуди відмовляють кейсу України в минулій колоніальній залежності, бо він не вписується в стандартну рамку вже виробленої (переважно з 1980-х років) теорії, яка охоплює контекст переважно країн Африки. Тут потрібні наполегливість, поміркованість і розроблення власної теорії в звʼязку зі вже наявним контекстом. Наразі, мабуть, найґрунтовнішою (чи принаймні найпомітнішою) виглядає теорія Світлани Бєдарєвої, викладена в праці «Амбіколоніальність і війна: українсько-російський випадок» (2024). Запропоноване поняття «амбіколоніальності» якраз може слугувати тим концептуальним і описовим визначенням, якого ми так прагнемо і за допомогою якого зможемо «пояснити» себе іншим. І хтозна, можливо, з часом на побутовому рівні радянська символіка буде так само заборонена, як і фашистська, а називати українців росіянами — так само образливо, як вживати слова «латинос» чи «негр».

Книжка Світлани Бєдарєвої «Амбіколоніальність і війна» з відгуком Славоя Жижека

• як наслідок поки лише становлення вищезгаданої теорії, маємо нерозуміння імперських амбіцій і дій Росії (в усіх її втіленнях). Тож, наприклад, прохання не вживати словосполучення «рашн авангард» виглядає як примха, політичний популізм чи — гірше в цьому разі — акція підтримки, а не встановлення історичної справедливості. Цитуючи «Деколонізаційний посібник для музеїв» від Українського інституту: «Перегляньте облікові записи — від облікових карток об’єктів до каталогів — і щоразу, коли бачите узагальнене “Росія”, “російський” чи “радянський”, ставтеся до цього підозріливо: в контексті конкретної роботи чи автора за цим може ховатися ціла низка стертих культур».

Сторінка з «Деколонізаційного посібника» Українського інституту

• незнання історії та географії територій, які не завжди коректно і часто побіжно викладаються в школах. Тож для багатьох буде несподіванкою чи радше дисонансом, що Київська Русь не дорівнює Росії, а Соня Делоне — українська художниця, хоча народилася в країні, яка називалася Російською імперією.

• звідси і нерозуміння транслітерації як важливого колонізаторського інструменту, адже таким чином імперія промовляє замість поневоленої нації. І внесення змін до словників і мап — це, знову-таки, не політична примха, а право називатися так, як є насправді. Великим кроком свого часу була заміна німецьким словниковим гігантом Duden Kiew на Kyjiw (так, складніше, але деколонізація — це непросто). Водночас виправдання тих, хто досі дотримується старої транслітерації (як і країн, де Duden — «не закон»), що буцімто так заведено писати й це відповідає нормам німецької мови, є лише браком політичної волі та — якщо я можу дозволити собі такий термін — колоніальною лінню. (Зміни відбуваються лише шляхом численних спроб, геть не завжди успішних. Так, на мою вимогу писати в документах «Kyjiw» працівники муніципалітету заплуталися в своїх же літерах, і тепер я офіційно родом із Kyjin, а на електронці в мене — вже заготовлений шаблон листа, де я прошу виправити моє імʼя на IrYna замість звичного всім, а отже, автоматичного для мозку Irina.)

Хоча музей може мати різні підґрунтя для збереження російського правопису імені художниці, цей жест можна також інтерпретувати як брак політичної волі та чутливості. Kunsthaus Zürich. Фото надано авторкою

• на додачу — складність мультикультурного контексту. Візьмімо до прикладу Малевича, який був поляком за походженням, володів польською мовою, але розмовляв переважно російською, виріс в Україні, у документах у графі «національність» зазначав «українець», жив у Києві, який на той момент Російська імперія, а потім у Санкт-Петербурзі і який вкладається в таке гарне поняття «російський авангард» — тут, щоб розібратися, потрібна неабияка спритність думки. Те саме у випадку грека-українця Куїнджі, поляка-єврея-українця Бруно Шульца й багатьох інших. Тут мультикультуралізм в Україні та історія, яку «неможливо читати без брому», працюють, так би мовити, проти нас.

• не останню роль відіграють уже наявні багаторічні звʼязки країн з Росією. Для мене тут симптоматичним є приклад франкофонної культури. Коли Париж був чільним європейський культурним центром, там оселилося багато російських (але й українських, і білоруських тощо) митців (багато з них компактно проживали в районі Пассі). Водночас у Російській імперії захоплювалися французькою культурою, а в вищих колах вільно розмовляли французькою мовою. Тому геть не дивно, що і досі переконати француза бойкотувати Достоєвского, а натомість узяти до рук, наприклад, тексти Лесі Українки чи Валерʼяна Підмогильного, майже неможливо. Хоча, мабуть, усе значно складніше… Але водночас і радісно, що, можливо, це вже в минулому. Адже тепер дедалі частіше можна побачити в фільмах, що замість «руського з Москви» поганцем може бути й «небезпечний українець-мафіозі», чути, що по радіо герої слухають новини про Україну (як у фільмі «Опале листя» (2023)), і дивуватися, що герой корейського серіалу «Паперовий будиночок» мріє поїхати в Херсон, хоч при цьому показує фото не українського міста, а австрійського курорту. З ким не буває: головне, що України в просторі світової масової культури стає дедалі більше.

Читайте також: Імперська спадщина та деколонізація свідомості [8]

Як наслідок впливу, що чинився і чиниться далі Росією на цих трьох рівнях, іншим країнам складно розгледіти величезні надбання і внесок української культури в світову. Зараз у нас справді багато можливостей змінити цю історичну несправедливість, послідовно і безапеляційно називаючи своє своїм — у музеях, на конференціях, у розмові з іноземцями, на вулицях.

І надія є. Нещодавно під час смолтоку німецькою на автобусній зупинці з чоловіком і його восьмирічним сином останній після кількох реплік одразу розкусив мене і, перебивши, заявив: «Ти ж українка. Бо ти говориш так само, як мій друг у школі». Це безапеляційне проникливе судження неабияк здивувало його тата, а мені раптом стало так приємно, що нарешті вперше хоча б молодше покоління сказало не «ю ар рашн» чи «істерн юроп», чи «славік-ґьорл», чи «рашн/славік-ексент».

Не було б щастя, то нещастя допомогло.