Майже два тижні – з 24 лютого до 10 березня – я, ще близько тридцяти людей та шестеро кішок[1] [2] прожили у приміщенні могилянського гуртожитку в містечку Ворзель, адміністративній частині Ірпеня, передмісті київського передмістя.

Переважна більшість мешканців виїхала протягом перших двох днів конфлікту, я ж був одним із тих, хто вважав невеличке, колись курортне селище безпечним і залишився. Я помилився. Приблизно на четвертий день раптово стало зрозуміло, що маршрутів відходу не залишилось. У Бучі, Ірпені та Гостомелі йшли запеклі бої. Дістатись до Києва можна було лише через них, а отже – неможливо. Наприкінці першого тижня ми дізналися, що перебуваємо у ворожому оточенні, потім – в окупації.

Ступені доконаності війни

У війни, виявляється, є градації. Можна заснути увечері, ще читаючи про бої у новинних стрічках; почути віддалені вибухи наступного дня; вперше відчути як дрижать шибки; зрозуміти, що містечко, в якому ти мешкав останні сім років, знаходиться в оточенні; побачити колони ворожої техніки з вікна кімнати; потрапити під мінометний обстріл. Все це – війна. Межі між ступенями доконаності поступово стираються, кожен новий вододіл вростає у буденність. Під артобстрілом можна спати, можна читати, можна заварювати чай.

Пряме влучання в нежитлову будівлю. Ворзель. Кінець лютого 2022 року.

Спочатку нас було двадцять вісім: студентів, аспірантів, переселенців зі Сходу. Десь на восьмий день спільної ізоляції, по обіді, перед огорожею гуртожитку загальмувала легкова автівка. З неї вихопилося четверо осіб і кілька хвилин судомно бігало вулицею перш ніж ми зрозуміли, що це цивільні і їм потрібна допомога. Вони залишилися з нами. Ось їхня історія: сім’я, літній чоловік та троє жінок, тиждень просиділа у підвалі власного будинку, перш ніж дочекатись порівняно тихого дня й спробувати піти «на прорив». На коловому повороті перед виїздом з містечка їхній автомобіль натрапив на колону російської техніки. Окупанти випустили по машині автоматну чергу. Кілька куль прошили лобове скло, на обличчі водійки залишився неглибокий поріз чи то від уламків, чи то від дотичної траекторії набою. Дивом ніхто не загинув і не був поранений. 

Їхніх кішок звали Сінді й Яся. Зворушливе біле кошеня й войовнича, розбита інсультом корніш-рекс на схилі літ зі сталевим поглядом вікінга, що лякала нашого єдиного кота й автора цього тексту.

В тему: Осажденный Николаев: "Я на войне в Боснии был, такого зверства не было". 18+ (полная версия) [3]

Тварини, до речі, швидко обстрілялись. Вже за кілька днів обидві мої кицьки навчились залазити під ліжко чи в шухляди, щойно починались обстріли. Потім навпаки, перестали зважати на канонаду вибухів, навіть близьких – продовжували їсти, спати чи вмиватися. Так само з людьми. Якщо спочатку майже всі спускались на перший поверх, у власноруч обладнане бомбосховище, за перших відлунь бою, то вже незабаром спали у кімнатах вночі, навіть якщо небо з боку Бучі квітло брудно-помаранчевою загравою, а за вікном працювала авіація.

Коли шум пострілів припинявся, виходили рахувати «прильоти». Всього на територію гуртожитку потрапило чотири мінометних (як стверджують тямущі люди) снаряди. Найближчий влучив у паркан, десь за тридцять метрів від кімнати автора цього тексту. Саме цей снаряд вартував нам з пів десятка битих шибок. За мірками воєнного часу, це «пощастило». В кілька приватних будинків поруч були прямі влучання, від них лишилися тліючі згарища. Чи знаходились там в цей час люди, нам невідомо.

Мешканка гуртожитку в бомбосховищі одного з сусідніх будинків. Кінець лютого 2022 року.

Спільноти на книжковій полиці й спільноти під бомбами

Електрика й вода зникли на третій день. Здатність читати повернулась до мене на четвертий. Запалювати світло – навіть свічки – вночі було не можна, тому наші біологічні годинники потроху синхронізувались із сонячним: прокидалися на світанку, засинали невдовзі після заходу сонця. Готували їжу на дровах, питну воду набирали з криниць.

За п’ятнадцять діб між початком війни й евакуацією я встиг дочитати монографію [4] про гендер у Вануату; популярну працю [5] про історію «Священних», непереможного давньогрецького підрозділу з трьохсот закоханих; проковтнути кількасот сторінок класичного соціологічного дослідження [6] про життя нейробіологічної лабораторії. Найцікавіше ж на ворзельський досвід лягли «Фрагменти анархістської антропології» [7] лівого соціального теоретика Девіда Гребера.  

Греберова книга – швидше маніфест, ніж повноцінна теоретична викладка, трохи більше ста сторінок у виданні Prickly Paradigm Press. (Ретельне приховування останнього факту дозволило мені завоювати щирий захват товаришів та товаришок за ізоляцією: «Невже прочитав всю книжку за два дні?») Гребер здійснює анархістську ревізію історії антропології, нагадуючи скільки класиків – Редкліф-Браун, Мосс, Кластр – мали комунітарні погляди й звертає увагу на етнографічний архів як скарбницю досвідів та соціальних експериментів з безвладного, ба навіть анти-владного облаштування людського співжиття.

В останній третині «Фрагменти» перетворюються на апологію самоорганізації та спонтанного творчого імпульсу егалітарних спільнот – антиглобалістських протестувальників у Сіетлі, латиноамериканських сапатистів, селян Мадагаскару. Автор стверджує, що саме ці сили здатні запропонувати альтернативу суспільствам примусу та дискримінації, у їхніх горнилах вже сьогодні витворюються паростки вільнішого, справедливішого, утопічнішого – Гребер не цурається останнього слова – майбутнього.

Поки я читав «Фрагменти», наша маленька громада зібрала докупи продукти, залишені мешканцями гуртожитку, та організувала польову кухню. Обов’язки розподілились самі собою, без голосувань, укладання графіків чи офіційної регламентації повноважень – люди мовчки взяли відповідальність за те, що вміли робити. Хтось прокидався затемна, аби розпалити багаття та зкип’ятити окріп для чаю. Хтось готував. Хтось рубав дрова. Хтось прибирав у бомбосховищі.

В тему: Выжить и уничтожить путинское чудовище [8]

Навіть для абсолютно непристосованих і непотрібних знайшлись ролі – наприклад, приносити воду. Кожне чудернацьке хобі, кожен вигин біографії отримали застосунок. Археологи, люди з багатим досвідом життя в польових умовах, опікувались вогнищем. Переселенки зі Сходу розповідали, як правильно лежати під час обстрілів. Існували навіть плани з колективних занять йогою – серед нас була професійна інструкторка – але так і не були втілені в життя через, це треба визнати, загальну лінь. То Гребер правий? Варто лишень відколупати накип репресивного пізнього капіталізму щоб побачити суспільство рівних під його поверхнею? Ні. Не тільки. 

Кіт Абдула. Автор статті на задньому плані у сірому светрі читає електронну книжку.

Поступово стало зрозуміло, що власне призначення знайшли не всі. Певна кількість людей – безперечно, меншість, але меншість статистично значима – не обрали для себе жодної ролі і, здається, абсолютно не відчували дискомфорту з цього приводу. Більше того, навіть серед активно залучених, міра зусиль, докладених до спільної справи, істотно різнилась.

Дуже хотілося б помилятися, але у довготерміновій перспективі ця новостворена нерівність швидше за все призвела б до конфліктів. До того ж повноваження всередині громади розділились уздовж ліній, успадкованих від довоєнного життя. У першу чергу – гендерних. Хоча обсяг залученості до приготування їжі людей обох статей був приблизно паритетним, мили посуд майже завжди лише дівчата й жінки. І це, нагадаймо, серед «прогресивних» студентів і студенток могилянки.

Те саме стосувалось і ширшого світу містечка за нашими вікнами. З одного боку, ворзельська громада згуртувалась і самоорганізувалася. Люди приносили продукти та речі до місцевого пологового будинку, сусідні спільноти-під-бомбами ділились одна з одною продуктами й інформацією. З іншого, ще в перші дні, задовго до масованих обстрілів, місцева діаспора відданих шанувальників алкогольних напоїв виламала двері та розграбувала обидва лікеро-горілчаних магазини.

І навпаки, чи то власниця, чи то працівниця місцевої крамниці косметики та побутової хімії не лише не дозволила людям скористатись її товарами, коли остаточний зв’язок із зовнішнім світом було втрачено, а й відмовилась продавати їх – навіть предмети жіночої гігієни – за готівку. Загалом, як спостерегла моя товаришка з редакції «Спільного» Альона Ляшева, у колонці про трансформований війною Львів [9], на Ворзелі в російському оточенні одночасно розгорталось кілька прямо протилежних процесів. Здається, криза витягає на поверхню як найкраще, так і найгірше з того, чим людина є і чим вона може бути.

Маніфестації життя 

У тому, як Ворзель поступово відтинали від інфраструктури, вирізали з полотна київських лісів і передмість, є щось моторошне й методичне, ніби розтин в анатомічному театрі, що проводять на живій тварині. Мірою того, як запаси енергії закінчувались, а телефони припиняли працювати, ми ставали все більш інформаційно ізольованими, все сильніше залежали від чуток і фрагментарних переповідок рідних. Вже з другої доби російської окупації містечком почали ширитись історії про розстріляних цивільних. Про снайпера, що сидів на мосту над залізницею. Про штаб окупантів у ворзельській сільраді. Останнє виявилось неправдою, щодо решти ми й досі не впевнені.

Ми розповідали одне одному про кургани залізного віку, про те, як проводити лабораторні аналізи на гонорею й хламідію, як складати натальні карти. Сигарети перетворились на майже універсальну валюту (автор цього тексту якось купив за дві цигарки життєво важливе залізне відро), а паперові гроші навпаки втратили цінність і значення. Услід за теплим кінцем зими прийшла холодна весна з від’ємними температурами й ранковим снігом. Нам розказали про бучанські вулиці, засипані російською технікою й людськими тілами. До кухні почали приходити великі красиві пси з сумними очима, залишені господарями напризволяще. 

Гра в монополію під час окупації. Березень 2022 року.

Життя під окупацією йде, якщо й не без коректур, то принаймні не відволікаючись від головного. За час ізоляції всередині гуртожитку утворилась принаймні одна пара (і це попри двотижневу відсутність душу!). У пологовому будинку, розташованому на нашій вулиці, з початку війни народилось п’ятнадцять дітей. У передостанній день, коли евакуація з містечка вже розпочалась, я випадково зустрів канадійця, котрий не знав жодного слова українською, але чомусь широко посміхався, пританцьовуючи біля багаття в точці збору гуманітарного коридору.

Цей чоловік – здається, Девід – приїхав до України взимку 2021-го, попри застереження його уряду та світових лідерів про неминучу війну й геть не шкодував про власний вибір. У відповідь на запитання чому, Девід (чи все-таки Стівен?) показав мені обручку на лівиці. «Прилетів одружуватись. Двічі освідчувався, вона двічі сказала так. Чув про війну, тому й зрозумів, що якщо не приїду зараз, можу ніколи її не побачити. А вона ж у мене оперна співачка!». Стівен (чи все ж Девід?) разом зі своєю обраницею переховувався у ворзельській церкві разом з численною групою містян. Я наполегливо порадив йому не говорити жодного слова, якщо трапиться на очі росіянам. «Вдавай, що німий. Спілкуйся мовою жестів».

Примітки:

1. ^ [10]П’ятеро кішок та один кіт, якщо бути точним. Фемінітиви мають значення.

Фото автора та інших учасників спільноти гуртожитку.

—

Осієвський Євгеній;  опубліковано у виданні  СПІЛЬНЕ [11]

В тему:

• Жительницы мариупольского поселка, которую принудительно вывезли в россию: это страшная ситуация, совсем другой опыт [12]
• Росія проти українців здійснює геноцид. Докази й аргументи [13]
• «Русские били по вокзалу, откуда уезжали беженцы». Рассказ украинки, которая на последнем поезде уехала из Ирпеня [14]
• Села та містечка на північ від Києва захоплені російськими загарбниками. Вони вбивають мирних мешканців [15]
• Операция «Русская хромосома». Что делать с россией после [16]