Герой України із 80-ї бригади ДШВ: “Ми зараз працюємо дуже дзеркально з противником”

1.00

Нет

Небо — “прозоре”. Сіра зона — “розірвана”. Піхота — “сліпа” і ходить на довгі дистанції. Ситуація на полі бою — міняється ледь не погодинно. Яке місце в цій екосистемі сучасної війни відведене для командира? Як залишитись ефективним лідером, зберегти людей під час наступальної операції, і при цьому — виконати бойове завдання, залишитись чесним із собою та командуванням?

Герой України, заступник командира батальйону 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади майор Микола Стригунов “Стриж” пройшов не одну жорстку кампанію на фронті.

Це і Бахмут, і бої за канал Сіверський Донець—Донбас із “достойним противником” — ПВК “Вагнер”. У Кліщіївці ротний Стриж особисто виходив на позиції піхоти. З Донеччини його “пожежна команда” несподівано перемістилася на Курщину — там були рейдові дії, захід у Суджу й далі, ліквідація противника, полонені, зіткнення із найманцями з КНДР. Тепер — наступальна операція 2026 року на Олександрівському напрямку.

“Ні кроку назад” — не наш підхід. Якщо є фактори, які передбачають великі втрати, і ми розуміємо, що задача не вартує наших втрат, то вона буде або взагалі знята, або переосмислена”, — говорить майор Стригунов. В серпні 2025 року, на посаді командира роти, Стриж отримав Золоту Зірку Героя України [2] від президента Зеленського.

Тепер, під час великої розмови з журналістами видання “Новинарня [3]”, заступник комбата Стригунов детально розповідає про бойові операції за своєї участі; про специфіку нинішньої війни та роль командира у плануванні наступу; про людяний підхід до підлеглих — але без панібратства.

“Нам не сподобалося, що наступ на Олександрівському напрямку був розголошений”

Микола Стригунов під час інтерв’ю “Новинарні [4]“. Фото: Людмила Кліщук

— Пане Миколо, зараз ваша бригада виконує завдання на Олександрівському напрямку. Які особливості бойової роботи на цій ділянці фронту — вже після того, як командування прозвітувало [5]про результати наступальних дій?

— До речі, не всім сподобалося, що про це оголосили. Ми любимо [інформаційну] тишу.

Чому? Бо ворог завжди бреше своєму начальству. Тому, поки до російського керівництва дійде реальний стан справ на окремо взятій ділянці, противник не реагує, а в нас залишається час для маневру.

Як тільки інформація стає публічною — ворог починає інтенсивно працювати на тому напрямку. Тому ми мовчимо, щоб зберегти своїх людей.

— Чим відрізняється Олександрівський напрямок від інших?

— Я працював на різних ділянках фронту за час повномасштабного вторгнення, але саме цей напрямок для мене особисто — інакший. Як і, думаю, для багатьох у бригаді.

По-перше, нам довелося працювати на рівнині. Нема де ховати людей і техніку.

По-друге, багато річок. Це стало основною проблемою, бо, як не крути, а НРК через річку не поїде, і дрон не доставить стільки [вантажу], скільки потрібно. Тому люди під прикриттям мають переправлятись на човнах із берега на берег, доставляти амуніцію і продукти.

Ми вже навіть жартували, що виконували роботу морської піхоти — спочатку форсували одну річку, потім іншу (усміхається). Тому саме за рахунок річок логістичний ланцюжок тут був складнішим.

Герой України Микола Стригунов під час нагородження президентом Володимиром Зеленським. Фото: 80 одшбр

— Як би ви охарактеризували поточну ситуацію на напрямку — це ще активні дії чи оборонна операція?

— Це активні дії, ніяк не оборонна операція.

Ми ще ведемо штурмові дії, не ставали в оборону (інтерв’ю відбувалося 1 жовтня 2026 – Авт.). Так, штурми відбуваються не щодня. Але в нас або підготовка, або постійний рух вперед.

— У який спосіб?

— Як і ворог, ми так само інфільтруємося.

Читайте також: Про те, чому ми не можемо просто здатися [6]

Як звільняли Піддубне й Мирне: “Дельта” рятує життя

— Влітку ваша бригада звільнила Піддубне і Мирне на Донеччині в рамках наступальної операції на Олександрівському напрямку. Розкажіть про це детальніше.

— Мені здається, ми зробили все на достатньо високому рівні. Проблема полягала в тому, що ці два населені пункти знаходяться на відносно відкритій місцевості, до них можна підійти тільки по відкритій ділянці: або по полях, або по дуже “тонких” посадках (наприклад, два-чотири дерева вздовж дороги). Абсолютно всі шляхи були заміновані — і нами, і противником. Тупо “каша” з мінувань. Плюс річки.

Щоб дійти до Піддубного, наприклад, треба було подолати одну річку, і наші маршрути складали близько 10 км пішки. І це все — під особливою увагою противника.

Що було зроблено з нашого боку? По-перше, колосальна взаємодія між батальйонами 80-ї і 79-ї бригад щодо винищення засобів РЕБ і безпілотної складової противника. Це нам дало можливість рухатися вперед.

Важливу роль під час цієї операції зіграла система “Дельта”, яка колосально сприяла бойовій роботі, допомагала взаємодії з військами і на оперативному, і на тактичному рівнях.

— Що “Дельта” дає, наприклад, заступнику командира батальйону?

— По-перше, я в реальному часі бачу війська суміжників і їхній рух. Бачу стріми свої та своєї бригади — а це колосальний потік інформації, який ми використовуємо, щоб одну-дві людини просунути на вперед, хоча б на 100 метрів.

Крім того, “Дельта” дає можливість обмінюватися інформацією про рух противника та його засоби. Все це об’єднується в єдину павутину, і ми цими даними оперуємо в своїй роботі.

У “Дельті” ми працюємо ще й із супутниковими знімками. Тобто бачимо конкретні орієнтири. А не так, як було у нас, наприклад, перед Курською операцією, або під час оборони Кліщіївки… А під час боїв біля каналу Сіверський Донець—Донбас ми взагалі оперували ще картами 2020 року… Так, були видрукувані супутникові знімки, але цього недостатньо.

Тому “Дельта” — це про реальний стан справ на полі бою, і ця інформація рятує життя.

Читайте також:
Головний архітектор бойової системи DELTA Артем Мартиненко став заступником Драпатого [7]

— Ви згадали “Дельту”. А які ще технології під час операції дали значний ефект для підрозділу?

— Крім БПЛА і НРК, задіюємо також безпілотну технологію на звичайних квадроциклах і машинах різного типу.

Є технологія, яка дозволяє ставити систему, яка забезпечує рух, наприклад, квадроцикла без водіїв. Авто рухається через пункт управління, так само, як і НРК. Використовуємо це поки що в якості логістичних систем.

Микола Стригунов. Фото Миколи Геркалюка

Командир у війні дронів: планування, досвід і відповідальність

— Наскільки складніше планувати наступальні дії у 2026 році? Що слід враховувати?

— Раніше, у 2022-2023 роках, у підрозділ потрапляли люди більш підготовлені і мотивовані. Вони все ловили на льоту. Зараз треба розписати все військовослужбовцю, який буде виконувати задачу.

Деякі командири не роблять цього, є різні підходи до управління. Та я, ще коли був командиром роти, завжди намагався максимально повно доводити військовослужбовцям суть задачі. Мій боєць мав знати, на що він йде, які ризики його очікують, як реагувати на ці ризики.

Ще раніше, коли я був командиром взводу й отримував задачу, її коментували мінімально. Це звучало приблизно так: “ти приїдеш ось сюди, спішишся з БТР, через пару кілометрів когось зустрінеш, он там маєш штурмувати, ось цю територію зачистити”.

Зараз якби я таке озвучив підлеглому — він би не виконував задачу без мого супроводу, чи супроводу вищого командира.

По-перше, зараз значно подовжилися шляхи пересування. Якщо раніше нас висаджували за кілометр-два до точки виконання задачі, то зараз бійця висаджують за кілька десятків кілометрів — і до задачі він може йти ще цілий тиждень. Тепер на задачу боєць бере з собою пакет на три дні, а щодо решти — розраховує на забезпечення [дронами].

А коли я свого часу ходив на бойові завдання, то розраховував лише на себе. І “мавік” — це максимум, що над нами літало.

Тому — зараз у командира набагато більше роботи під час планування операцій, ніж раніше. І зараз війську вкрай потрібні компетентні командири, а не просто люди, яких ставлять на посаду, бо ті мають відповідне звання.

Микола Стригунов під час інтерв’ю “Новинарні [4]“. Фото: Людмила Кліщук

“Зараз занадто швидко ростуть офіцери”

— Що ви маєте на увазі, кажучи саме про компетентних командирів?

— Для якісного війська

дуже бажано, щоб люди не спішили “перестрибувати” по посадах.

Зараз дуже швидко ростуть офіцери. Але, на мою думку, чотири роки академії — це не показник фаховості. Випускнику академії — 22 роки максимум, у нього немає відповідного життєвого досвіду, і поставити задачу підлеглому, якому 50+, йому буде важко.

Не треба гнатися по кар’єрній драбині в армії. Пробув рік-два командиром третього або другого взводу — побудь потім ще стільки ж командиром першого взводу. Потім рік, наприклад, заступником командира роти, потім рік-два — командиром роти.

Розумію, що в нас є проблеми з офіцерським складом, є нестача кадрів. Але ж якщо ставити на посади некомпетентних офіцерів, які не встигли отримати необхідний досвід, це потягне за собою ще більше проблем.

Нам зараз дуже потрібні компетентні офіцери. Адже планування стало важчим. Через те, що небо — “прозоре”. Сіра зона, про яку говорили раніше, стала більш “розірваною”.

Микола Стригунов працює на полігоні. Фото Миколи Геркалюка, 80 одшбр

У сучасній війні командир має і власним прикладом багато чого показувати, і швидко ухвалювати рішення, і мати досвід ухвалення рішень. У тому числі ціною власних помилок, бо не про все можна прочитати з книг.

На мою думку, 90% усіх проблем з особовим складом — це людський фактор.

Тому, повторюся, під час планування операцій робота командирів стала важчою. Треба враховувати дуже багато факторів, вникати в найдрібніші деталі.

Інфільтрація і “сліпа” піхота

— Ви кажете, що сіра зона зараз — “розірвана”. Це за рахунок інфільтрації з обох сторін?

— Так точно. Ми можемо пройти і перевірити всю ділянку, кожен кущ — а на ранок там уже може бути противник. І ми робимо так само — просочуємося.

Група для інфільтрації і її робота зараз мінімізуються.

Штурмова група — це дві-три людини. Якщо більше — зростає ймовірність, що противник помітить.

Є ділянки, де ми робимо так (і противник, до речі, також), що бійці ідуть по одному, але на зв’язку з керуючим, командиром взводу чи ротним. У нього є дрон — це його очі, та радіостанція — це його голос. За рахунок цього ми просуваємось.

Але, по факту, піхота “сліпа”, бо йде на великі дистанції (1-3 км за день може проходити). Інфільтрації різні, переміщення інтенсивне з обох сторін…

І тому немає сенсу за тиждень чи навіть за три дні озвучувати в деталях бійцю, що його може чекати на виході. Так, загальний стан справ можна описати, але поки він туди дійде, там все може змінитися колосально.

Тому дуже важлива зараз комунікація “командир-піхотинець”. Без командира неможливо зараз вести якісні штурмові дії.

Я розумію, що присутність піхоти — визначальна. Але по факту зараз піхотинець заходить на позицію, маскується і просто сидить 24/7 на зв’язку. Робота зі спостереження з піхотинця майже повністю знята — її ведуть засоби БПЛА. Атак на 300-400 метрів вже немає. Єдина ймовірна ситуація, за якої піхотинець буде діяти, — коли противник до нього підійде на 30-20 метрів. Все решта знищується засобами БПЛА.

Микола Стригунов. Фото Миколи Геркалюка

Але під час поганих погодних умов вся увага йде на піхотинця.

Зараз чимало говорять, що через наявність БПЛА можна відмовитись від піхоти, але це не так. По-перше, саме піхота формує передній край. По-друге, усіма засобами НРК, безпілотними системами має хтось керувати. По-третє, всі ці роботизовані розрахунки хтось має захищати і прикривати, адже ворог зацікавлений у їхньому знищенні. Бо це — наша логістика, яка відбувається на великі дистанції, і часто створюються проміжні вузли, де відбувається перевантаження, теж під охороною. Це — постійно діюче павутиння шляхів сполучення.

Тому без людей не обійтися. А коли погана погода, то нічого не літатиме, і саме піхота зустрічатиме противника.

Читайте також: Cестра Симеона, перша в Україні жінка-капеланка: «Запитують, чому Бог не вберіг мою дитину?» [8]

Коли відступити від плану — означає зберегти людей

— А взагалі, наскільки часто доводиться відходити від початкового плану через ситуацію безпосередньо на полі бою?

— Поділюся досвідом своїм і своєї бригади. У нас є свобода на рух і зміну плану. Ми дуже часто, якщо не постійно, відходимо та коригуємо свої дії. Головне — притримуватися основної цілі, яка була виставлена. Ми не працюємо в контексті “ні кроку назад”.

Якщо є фактори, які передбачають великі втрати, і ми розуміємо, що задача не вартує наших втрат, то вона буде або взагалі знята, або переосмислена.

Командир роти може керувати цим маршрутом та вносити ці зміни.

Робота ротного — важлива і відповідальна, бо саме він проводжає бійця на завдання, і саме він, не дай Бог, зустрічає його на щиті.

Задача ротного — зробити так, щоб піхотинець дійшов до визначеного рубежу максимально безпечно. І в нього для цього якраз і

є свобода вибору — щоб вберегти своїх людей.

— А як підтримувати темп наступальної операції, коли люди в підрозділі фізично й психологічно виснажені?

— По-різному.

Треба людям дати зрозуміти, що їх може очікувати під час цієї задачі. Ні в якому разі не варто брехати та вводити в оману солодкими обіцянками.

Треба докладно описати та озвучити всі ймовірні небезпеки попереду. Бійцям уже буде легше та простіше.

Так само важливо пояснити, як діяти під час виникнення таких небезпек, як від них захиститись.

Завжди під час такої комунікації треба вдаватися до деталей.

Микола Стригунов працює на полігоні. Фото Миколи Геркалюка, 80 одшбр

Якось, пам’ятаю, в мене постановка задачі двом бійцям тривала протягом двох годин — і ми проговорили навіть те, як в туалет ходити, як руки гріти, як спати, воду набирати тощо.

По-третє, забезпечити бійця всім необхідним: він має виспатись, помитись, поїсти, попрати одяг, відпочити. В нього має бути доступ до зв’язку, щоб поговорити із рідними.

Це було на першому місці, коли я був ротним, і залишається моїм пріоритетом тепер.

Коли ж військовий на позиції, то я як командир маю забезпечити його теплом, їжею, ліками, місцем для сну (максимально комфортним), а також зв’язком з рідними.

Ми навіть голосові повідомлення від родичів передавали через радіостанцію бійцям (усміхається). Практикували таке на Сумщині, підгледіли у прикордонників. Спочатку я скептично до цього ставився, бо в душі я — дєсант, ДШВ, “вперед-вперед” (сміється). Але згодом побачив, що це — дуже сильна моральна підтримка для бійців, і почав також використовувати.

Дійшло до того, що по радіостанції родичі розказували, як картоплю викопали (сміється) — і це слухала вся бригада! Але пізніше всі зрозуміли, що це таки потрібно — бо люди бувають на позиціях не по п’ять днів, а місяцями. Це дає свій результат.

Підтримка важлива. Наприклад, якщо в когось на позиції день народження — додатково в посилку, котру доставляє дрон, кладуть якісь смаколики. Іноді звичайний “Снікерс” може підтримати та зігріти.

Тактика противника передбачає “зустрічаючих” на маршруті інфільтрації

— Які сильні сторони російської армії вам довелося враховувати під час операції на Олександрівському напрямку? Чи відчувається, що росіяни навчилися краще протидіяти українським наступальним діям?

— Я б сказав, що ми зараз працюємо дуже дзеркально. Наприклад, у противника інфільтрація відбувається в принципі так само, як у нас. Але, на жаль, противник має більше засобів.

Із того, що роблять вони і не робимо ми — під час інфільтрації на маршруті їхнього піхотинця є проміжні точки, де сидять “зустрічаючі”. Ми так не робимо.

Так, у нас є система провідників — але вона влаштована, не так, як у росіян.

Вони використовують і цифровий, і аналоговий зв’язок. Другий, нагадаю, неможливо прослухати, якщо немає аналогового засобу зв’язку, на відносно короткій відстані від передавача. І перехопити цю інформацію нам вкрай важко.

Тобто, фактично, їхнього піхотинця передають з рук у руки між цими так званими вузлами зв’язку.

І наша розвідка (бригади, батальйону, і вище) робить колосальну роботу, коли на фрагментах інформації (інколи — вмикаючи інтуїцію) таки може скласти якусь цілісну картину, і ми можемо якось діяти, щоб зберегти особовий склад та виконати задачу.

Микола Стригунов під час інтерв’ю “Новинарні [4]“. Фото Людмила Кліщук

Росіяни серйозно закопуються і не легковажать з цими питаннями. У них досить серйозна школа з мотивації закопатися.

Я якось вже казав командиру, що хотів би побути присутнім під час постановки задач російськими командирами своїм піхотинцям (усміхається). Мені справді цікаво, на що вони спираються…

Бахмут, канал Сіверський Донець і Кліщіївка. “Був наказ усім офіцерам вийти на позиції до солдатів”

— Під час повномасштабної війни ваш бойовий шлях охоплює такі віхи, як бої на Бахмутському напрямку, ви очолювали штурмову групу в боях біля села Іванівське, нищили ворога біля каналу Сіверський Донець—Донбас поблизу міста Часів Яр. Згодом також звільняли Кліщіївку на Донеччині та керували діями роти під час оборони цього села. Далі була Курщина. Як можете описати кожну з цих операцій, як їх порівнюєте?

— Бахмутська операція була оборонною, з високою інтенсивністю піхотних боїв. По нас дуже щільно працювала артилерія та авіація. Тривали контактні бої на відстані 30-40 метрів між будівлями.

Микола Стригунов під час Бахмутської операції

Бахмут — це оборонна, кривава операція під постійним, цілодобовим вогнем противника. Ворожі засоби не замовкали тоді взагалі… Плюс працювали їхні снайпери.

У Бахмуті війна була, на мою думку, в найбільш жорсткій фазі.

Канал Сіверський Донець—Донбас — це вже наступальна операція. Ми його зачищали. Я брав безпосередню участь в тих зачистках як старший штурмової групи. Тоді нам протистояли “вагнерівці” та окупанти з “Л/ДНР”.

Колаборанти з “Л/ДНР”, знаючи, що проти них стоїть 80-та бригада, просто відступали… В контакт із нами вступати, скажімо так, у них бажання не було (хитро усміхається).

А “Вагнер” — інша історія. Дуже важкий противник. З ними у нас тривали постійні жорсткі бої, обстріли мінометні, з РСЗВ. “Вагнери” постійно домінували, в тому числі, в стратегічних засобах БПЛА — вони бачили все. У нас же були лише мавіки та мавіки зі скидами.

Микола Стригунов під час боїв за канал Сіверський Донець-Донбас

“Вагнер” був важкий ще й тому, що його складно було спрогнозувати — вони наступали там, де ми думали, що вони нізащо не підуть. Вони дуже відчайдушно працювали. Я не знаю, що ними керувало — страху в них не було взагалі.

У нас були люди не слабші, але просто констатую, що “вагнерівці” — противник достойний. Вони могли підповзти до нас із гранатою без чеки. Але і ми підходили до їхніх укриттів за 5-10 метрів і закидали їх ТМками.

Успіх на каналі Сіверський Донець—Донбас відкрив нам шлях до Кліщіївки. Цей населений пункт на той час вже був як “перехідний кубок” (між Силами оборони України і російською армією — Авт.). Коли зайшли ми — почалося жорстке протистояння. Спочатку там ще були обриси будинків, але коли ми вже виходили — від населеного пункту не залишилося нічого.

Противник використовував панівні висоти, Бахмут і околиці міста. А власне Кліщіївка була в низині. Тому і ПТРК, і артилерія — все летіло на Кліщіївку.

То був важкий напрямок: треба було маневрувати між дронами й артилерією. Тобто, якщо на каналі Сіверський Донець і в Бахмуті ми маневрували лише між ворожою артилерією, то на Кліщіївці додалися ще й дрони.

Проти нас стояло багато підрозділів, в тому числі і підрозділ “Еспаньйола” [9] — вони використовували ще й хімічну зброю, труїли скидами з хімічними речовинами…

Був ще випадок, що командир батальйону визначив вийти командирам рот або їхнім заступникам (всім офіцерам) в Кліщіївку та перевірити передові позиції. Це була досить показова задача. Якби противник знав, що в один день, на початку зими 2024 року, все управління рот, головні сержанти зайшли як звичайні солдати в Кліщіївку — то там летіло б усе (усміхається). Тоді на КСП я залишив солдата, який мав керувати мною. Я тоді був заступником командира роти.

Так зробили командири всіх чотирьох рот.

Микола Стригунов під час виходу на позиції в Кліщіївці

Пам’ятаю, коли ми спішилися — перестав падати сніг, на який ми розраховували в якості прикриття. Зайшли в Кліщіївку, пройшли всі наші точки, завели хлопців на передній край. Це була ніч, але видимість була непогана — повня на небі, нічого не літало, був вітер.

Коли нас побачили солдати — всі були шоковані, не очікували… Але спочатку отримали тягла, бо погано окопалися (сміється)!

Згодом ми ще мали зачекати командира батальйону — він теж вийшов у Кліщіївку. Запитав мене: “Ну що, Стриж, хтось із комбатів таке вже робив?”. Я відповів, що ні. Ми з ним тоді ще раз пройшлися по позиціях — він особисто все зафіксував для себе. Так, це ризиковано. Але це ствердження того, що він — не із тилових.

Після Кліщіївки почалося тренування перед Курською операцією — і тоді ми ще не знали, куди ми будемо йти далі…

Читайте також: Що це за Курський плацдарм і для чого він ЗСУ [10]

Курська операція: підготовка і рішення

— Давайте зупинимось на Курській операції. Чи були вагання у вас особисто перед заходом на територію РФ?

— До постановки задачі нам ніхто не доводив конкретний напрямок удару. Спеціально було декілька напрямків, але ніхто не казав, що ми будемо перетинати кордон.

Проговорювалося багато напрямків, штучно поширювалася дезінформація на випадок імовірного витоку — а відтак для введення противника в оману.

Зрозуміло було, що очікується щось цікаве — під час підготовки ми використовували танки, “страйкери”. Ми розуміли, що будуть рейдові дії — але невідомо де.

Добре, що нам до кінця не казали напрямок нашого удару. Це створило той самий “туман війни” — противник до кінця не вірив, що це може таки статися.

Хоча я впевнений, що росіяни знали, що ми будемо робити цю операцію — адже це не настільки непомітний процес, коли найбільш боєздатні бригади зосереджуються на Сумщині.

Із Донеччини ми вирушили на прикордоння Сумської області “за трьома свистками” (сміється). Операція деякий час переносилася через негоду. І десь у ті дні нам детально донесли задачу, яку ми мали виконати. Увесь її замисел.

Спочатку всі були… приголомшені. Ми не вірили. Нам пояснили, як ми маємо йти, до якої точки, що маємо зробити і куди повернутися.

Але була важлива жорстка умова — не доводити цю інформацію особовому складу, щоб, знову ж таки, запобігти її витоку. Ніхто не знав, коли це все розпочнеться.

Спочатку я отримав інформацію від комбата. Потім був загальний збір всіх підрозділів, хто брав участь у цій операції. Я в таких зборах ще ніколи не брав участі — всі одягнені по-цивільному (усміхається), десь людей 30. Там були командири бригад, напрямків, батальйонів, рот… І кожному доводили замисел у загальній картині планування операції. Працювали з фізичною картою з нанесеними рубежами — ніяких моніторів.

Головком Олександр Сирський перевіряє роту Миколи Стригунова “Стрижа” перед початком Курської операції

— Як переконували своїх підлеглих перед початком Курської операції?

— Особовому складу повідомив про це не я. А пан Сирський… Він приїхав перед самим стартом операції. Підійшов до мене: “Ну що, ротний, готовий?”. Я відповів, що завжди готовий.

Я йому показав свої взводи — доводилося пішки йти кілька кілометрів, бо вони були замасковані в лісах. Перевіряв все особисто.

Я своїм підлеглим не доводив інформацію про те, куди висуваємося на завдання. І попередив про це Сирського, що вони непоінформовані.

Він потім підходить до них і каже: “Ну що, хлопці, знаєте, куди йдете? На Курщину!”

Мої люди деякий час були в пригніченому настрої. Було два випадки СЗЧ після озвучення задачі. Перший — командир взводу: отримав задачу, і, так би мовити, ухвалив “командирське рішення” (усміхається). Тоді мій заступник (командира роти — Ред.) прийняв взвод і йшов першим… Другий випадок СЗЧ — водій.

Я зі всіма переговорив згодом. Так, острах був. Але всі дивилися на мою реакцію: чи ми витягнемо взагалі… Я переконував, що так: працюватимемо обережно… І це їх змотивувало таки виконувати цю задачу. Бо був шок… Адже більшість людей — це “свіжі” мобілізовані люди. З кожним я знайомився — якось за день опрацювали 60 людей, наступного дня — ще 60… Вивчали кожного, випитували все — як у кабінеті у психолога. Я готував їх до того, що це будуть рейдові дії — і підготовка тут надважлива.

— На Курщині ваша десантно-штурмова рота провела зачистку КПВВ “Суджа” і позицій росіян вздовж кордону. Зайшла до 10 км вглиб російської території та разом з іншими підрозділами 80 ОДШБр взяла під контроль Суджу і ще сім населених пунктів. Ви особисто знищили близько 20 російських солдатів, під щільним артилерійським обстрілом евакуювали чотирьох поранених воїнів, організовували прикриття передових підрозділів. Розкажіть детальніше про дії офіцера в наступі.

— Всі вважають стартом Курської операції 6 серпня — але по факту вона почалася раніше, 4-го або 5-го. Я тоді був у 2-му батальйоні 80-ї бригади. Ми мали зайти правіше від КПП “Суджа”. Вже 4 серпня наша п’ята рота разом із ССО перетнули кордон пішки, майже підійшла до противника і чекала команди на початок.

У цей період моя рота, шоста, і сьома чекали замасковані в лісистій місцевості сигналу. П’ята рота мала все зачистити, розгорнути плацдарм, закріпити прохід; восьма рота інженерними засобами мала закрити танкові рови і розмінувати все. На все про все — кілька годин. І лише після цього на територію РФ влетіли шоста й сьома роти.

Для розуміння — йде танк, а за ним — три взводи на марші. В кожному взводі — по три бойові машини. І це все рухається стрімко, 60-80 км/год. Летить через все — паркани, будинки, блокпости. Ми не зупинялися на вулицях і не вступали в бій — а максимально планово йшли вглиб, за напрямком Суджі і далі.

Микола Стригунов, Курська операція 2024

Пам’ятаю, що ми тоді вже почали використовувати рибальські сітки для протидії дронам, чи не вперше.

Із важкої техніки мали БТР, “бушмастери” і “страйкери”… А от зі зв’язком була жесть.

Був випадок, коли моя командно-штабна машина потрапила в оточення. Я їхав на визначений рубіж, то була ферма. Принаймні так вона виглядала на наших картах. На жаль, ми не мали детальних супутникових знімків — а та інформація, якою оперували, була застаріла. Зі мною в машині були п’ять пілотів, навідник (він же зв’язківець) та водій. Коли приїхали, то зрозуміли, що ми геть не на фермі — а на ротному опорному пункті противника, обладнаному траншеями, дзотами, бліндажами. Там могло бути до 300 людей… Я вийшов — і зрозумів, куди ми вляпалися.

Водій почав маскувати техніку, зв’язківець намагався “оживити” Starlink… Ми почали обстежувати територію — і побачили військові речі, свіже сміття і тому подібне. Було видно, що противник це місце залишив недавно…

Згодом почалися постріли, наша група прийняла бій — на жаль, один із моїх пілотів тоді загинув. Бій зупинили — хтось втік, когось знищили.

Після цього ми провели евакуацію полеглого і перемістилися на інший край ферми — там теж стояли наші хлопці, але з іншої роти. Тоді ж ми, з допомогою бійців розвідувальної роти, взяли в полон близько 15 осіб противника — то були здебільшого строковики. Командування їхнє втекло, залишивши їх…

Згодом ми вирушили проводити штурмові дії в напрямку населеного пункту Мартинівка. Швидко не вийшло, у нас були поранені, але без втрат.

Ми вийшли на перегрупування в ліси біля Юнаківки. Було багато демаскуючих факторів, росіяни використовували розвідувальні БПЛА, виявили нас — і відпрацювали КАБами. У нас були два важких “300-х”, решта — поранення легші дещо отримали…

Микола Стригунов, Курська операція 2024

Я втратив слух, потрапив у лікарню. Але через два тижні вже повернувся в стрій — і почалися бої за Мартинівку й далі.

Північнокорейські військові: “вони були навчені, сміливі”

— А коли зустріли корейців на Курщині?

— Не знаю, хто кого зустрів — ми їх, чи вони — нас (сміється).

Важкий противник. По-перше, дуже навчений. Служба в армії (строкова – Ред.) в них триває 7-10 років.

Уявіть собі такого бійця, який з 18 років у армії. І наш піхотинець, якому 35 або 45, який вчився на БЗВП 55 днів і ще плюс 15 — для адаптації безпосередньо в підрозділі. Цього може бути замало для достатніх навичок, особливо якщо в людини немає бажання.

Але корейці були навчені, сміливі. Наприклад, якщо по корейцеві відпрацювати скидом з дрона — він не тікатиме, не йтиме назад, а йтиме вперед. Якщо він наступає — то використовує всі засоби: автомати, гранати, гранатомети тощо.

Вони вміють маневрувати. Вони атакували взводами спочатку, поки не зазнали великих втрат. І після цього почали наступати невеликими групами.

У нас кулеметники були шоковані від того, як лізуть корейці, бо доводилося стріляти за один день стільки, як за все життя не стріляли (сміється).

Патч Миколи Стригунова – “Стриж”

Противник сильний. Якби не вони (північнокорейці), і якби нам не порізали логістичні шляхи на Курщині, в тому числі зі стрімким розвитком оптичних БПЛА у противника, ми б досі тримали впевнені позиції в Курській області.

Бо корейці — це разова, масова кількість молодих людей, навчених воювати. Вони могли йти на великі відстані. Я не скажу, що ми з ними не справлялися, бо ми давали гідну відсіч. Але не треба і себе обманювати, знецінюючи противника.

Читайте також: "Бекон", "Котик" і "Клітор". Як позивний бійця ЗСУ з’являється, змінюється і стає другим іменем [11]

“На війні все “сіре”

— Чи є за цей час командирські рішення, якими ви пишаєтеся і за які шкодуєте?

— На війні це не так працює — на війні все “сіре”. Війна дуже жорстка. Однієї миті можна горювати через втрату бійця, а вже через 10 хвилин радіти, що врятував двох інших. Це важко, і фізично, і морально.

Але завжди наголошую в роботі на тому, що до солдата треба доводити правдиву інформацію. Хоч якою б вона не була.

Важливо постійно підтримувати зв’язок. Важливо ніколи не ставити себе вище за солдата. Все має будуватися на взаємоповазі і дисципліні. Важливим є і власний приклад — це і здоровий спосіб життя, і фізична підготовка, і постійні тренування, в тому числі зі зброєю.

Читайте також:
Командир 8 КДШВ Дмитро Волошин: Через обман у доповідях про передній край ми програємо в локальних боях [12]

Що дала Курська операція

— Як ви оцінюєте результати Курської операції з висоти двох років, що минули? І підрозділи ДШВ досі утримують деяку територію на російському боці.

— Мені важко в такому глобальному контексті говорити про операцію, бо я тоді був командиром роти. Я не володів і досі не володію всією інформацією на рівні стратегічному, бо сам працював на рівні тактичному.

З позитивного — ми реально працювали як ДШВ: використовували всі свої засоби. Це була колосальна практика для офіцерів, управління батальйонів, рот, взводів. Ми були забезпечені всім. Перед початком операції нам насипали все, що можна було: і прилади нічного бачення, і радіозв’язок, і засоби РЕБ різного типу. Ми все там використовували — танки на марші, розгортання бойових машин в лінію…

Для кадрового військового Курська операція — як манна небесна. Він спробував все. Я не кадровий військовий (сміється) — але мені було цікаво.

Ну, і суто психологічно Курська операція непогано дала “під дих” противнику. Ми показали, що можемо кусатися попри те, що менші. Ми показали, що здатні в стані оборони на зухвалі рейдові дії на території ядерної держави.

У нас були дуже серйозні плани під час цієї операції — але не всі їх, на жаль, вдалося реалізувати. Так, на мою думку,

ми (ДШВ) дещо [надміру] затрималися на Курщині. Адже оборона і стаціонарні дії — трішки не наш профіль.

“Людяність має бути без панібратства”

— Як ви вибудовуєте відносини з особовим складом? Або ж поставлю питання так: як командирові вдається утримувати довіру підрозділу на тлі втрат особового складу внаслідок бойових дій?

— Людяність має бути завжди. Але тут важливо не опускатися до панібратства — адже в якийсь момент боєць може сказати: “братуха, вибачай, я цю задачу виконувати не буду”. Тому все одно має бути дистанція “солдат-командир”, як і дистанція “солдат-сержант”. Бо якщо зайти в дружні відносини — є ймовірність, що командир не зможе поставити задачу з підвищеним ризиком.

Важлива чесність із підлеглими: озвучити ризики, пояснити, як із ними боротися. Мають бути ротації — треба дати можливість відпочинку людині, яка виходить із позиції.

Важливий максимальний супровід із морально-психологічних питань.

Також відіграє роль і особистий приклад. Якщо треба — то треба йти на позицію.

Командир має подбати про те, щоб забезпечити бійця всім необхідним: зв’язок, їжа, комфорт, сон…

У мене в підрозділі сухий закон, за його порушення жорстко карали — включаючи обмеження свободи пересування. Хоч як би це дивно не звучало. Але людина в стані наркотичного чи алкогольного сп’яніння загрожує не лише собі, а й іншим.

Ну, і власним прикладом теж це пропагую — я не вживаю алкоголю. І пересувний “спортзал” за ротою завжди їздив (усміхається).

Під час інтерв’ю “Новинарні [4]“. Фото: Людмила Кліщук

— Як у вашому батальйоні зараз ситуація з ротаціями? Як вдається зберігати мотивованість особового складу за відсутності термінів служби, низького рівня грошового забезпечення?

— Фінансова мотивація важлива не лише для військових, а й для родин. Тому грошове забезпечення — це один із мотиваційних складників.

Другий складник — побачити, все ж, кінець цього всього. Хоча інколи здається, що я просто їду в якомусь палаючому потязі і дивлюся на все збоку (усміхається).

Ротації в нас є, ми постійно намагаємося міняти людей. Нам стали давати більше людей — і це дає змогу, власне проводити ротації. Бо раніше навіть якщо командир і хотів провести ротацію — йому не було на кого міняти.

— Чи зростає грошове забезпечення для військовослужбовців вашого підрозділу?

— Зростає. Але єдине, що по грошовому забезпеченню було недостатньо прораховано, на мою думку, — це забезпечення вогневих засобів і операторів. Бо вони роблять колосальну роботу. Так, вони не на передньому краї. Вони ризикують не так, як піхота — але іноді ризикують дуже сильно, бо по них ведеться постійне спостереження й ураження більшими калібрами. Вони так само окопуються, ризикують і знаходяться під вогнем…

Але смуги взводу, роти, батальйону зараз — дуже умовні. Особливо, якщо йде інфільтрація і немає чіткої лінії розмежування, як-от при штурмових діях. Тому щодо грошового забезпечення — ще є над чим працювати…

Читайте також: Мир для онуків а не коротка пауза: «Війна закінчиться, коли всі, хто про це запитує, долучаться до ЗСУ» [13]

Мотивація воювати

— Що сьогодні вас особисто тримає в армії та на війні?

— Для когось ця війна — це обов’язок. Я так не вважаю, бо для мене це війна за існування нації, війна на знищення нашої ідентичності… Я не думаю, що вона зупиниться на Донбасі.

Це не питання обов’язку. Це питання “якщо не я — то хто?”. На цій війні, якщо ти українець, не можеш бути просто спостерігачем. Це не фільм, який можна “подивитися”. Тут треба брати участь. Якщо не можеш вести бойові дії — допомагай донатами, плети сітки тощо…

— Чи є у вас хобі? Яке саме? Чи читаєте щось у вільний час?

— Читаю, стараюся фізично тримати себе у формі. Постійно фізично тренуюсь, принаймні тричі на тиждень. Займаюся зі зброєю, не хочу втрачати навички — бо командирська робота трішки інша, більше розумова…

Микола Стригунов під час інтерв’ю “Новинарні [4]“. Фото: Людмила Кліщук

— Що читали з останнього?

— “Дюна”, дочитав усі частини. Люблю фантастику, навіть не дуже відомих авторів. Буває і сам іноді щось пишу — це теж як метод відволіктися. Але ніде не публікую. Єдина, хто це може читати — моя дружина (усміхається).

— Розкажіть про свою родину.

— Дружина, двоє дітей, три коти.

Двоє з цих котів, до речі, із передової, один — із Суджі, один — вже з Олександрівського напрямку.

Стрижеві коти: із Суджі (ліворуч) та з Олександрівського наступу

— Ваші плани на після війни? Коли це взагалі настане?

— Не знаю… Важко прогнозувати. Але не віриться, що скоро.

Після війни я максимально часу хочу приділити сім’ї. Я їм заборгував дуже багато часу. Бо 30 днів у рік бути із сім’єю — це недостатньо. Тому я винен їм час. А діти так швидко ростуть.

Микола Стригунов. Фото Миколи Геркалюка, 80 одшбр

— Що ви очікуєте від зимової кампанії на фронті?

— Буде важко. Бо логістичні шляхи дуже витягнулися. Так, з холодом на місцях ми боротися можемо, це не проблема… Але от будуть проблеми з логістикою, на мою думку: опаде листя, зменшиться маскування, забезпечувати треба буде не лише їжею, а й теплом.

—

Людмила Кліщук [14] опубліковано у виданні Новинарня [3]

фото авторки, Миколи Геркалюка та з особистого архіву Миколи Стригунова

Читайте також: [15]