Про те, чому ми не можемо просто здатися
Версия для печати
Письменник Артем Чапай називає себе пацифістом, але служить у Збройних силах. Під час зустрічей з іноземцями він розповідає не лише про російську агресію, а й про власних дітей, яких два роки не бачив через війну. І пояснює, чому для нього боротьба — це не про абстрактне майбутнє, а про можливість обійняти свою родину вже сьогодні.
На 7-му Міжнародному форумі культурної дипломатії в Києві Чапай розповів, чому митці можуть говорити з іноземцями відвертіше за дипломатів, як знаходити спільну мову з різними європейськими аудиторіями та що відповідати на питання «Чому б Україні просто не здатися?». Видання Platfor.ma опублікувало його промову з невеликими скороченнями.
Привіт! Мене звуть Артем, я письменник. Щоправда, я не писав вже три тижні — це пов’язано з тим, що я також військовослужбовець, і було багато роботи на День захисника. Також я тато двох дітей.
Я хочу поговорити про речі, які іноді зачіпають більше за політику. Для мене як для військовослужбовця Президент України — в першу чергу головнокомандувач. Та попри це найбільше мене зачепив один короткий фрагмент його інтерв’ю на G7. Його спитали: чого вам не вистачає. Володимир Зеленський відповів: «I miss being a good father» — «Мені не вистачає того, щоб я був хорошим батьком». І далі те, що мене просто пройняло: «”What did you tell your children when they were little?” I said «I love you». “And what do you say to them now?” “I miss you”».
Для мене як для батька це було абсолютно зрозуміло — хоча людина на зовсім іншому рівні, але проблеми ті самі. Коли мене за кордоном запитують, чому я воюю, я говорю не про абстрактні речі на кшталт культури, а про особисте. Я розповідаю про двох своїх дітей, з якими тікав у перший день повномасштабного вторгнення. І про те, як бачив людей, які їхали нам назустріч, щоби захищати моїх дітей, дати їм можливість виїхати за кордон.
Перші два роки повномасштабної війни я дуже сумував за своїми дітьми, які стали біженцями. І я пригадую, як у 2022-му мене запросили виступити на літературній події в Німеччині. Не буду приховувати — тоді для мене головним стимулом стала можливість побачити своїх дітей, які там жили.
У певний момент я лише за три тижні написав книжку, українською вона називається «Не народжені для війни». Вона не є пропагандистською, в ній багато критики українського суспільства. Але я переконаний, що митці можуть собі це дозволити — говорити по-різному, виходити за межі офіційної риторики. І для різних аудиторій українські митці зараз говорять по-різному.
Джерело: Artem Chapeye / Facebook
Читайте також: Cестра Симеона, перша в Україні жінка-капеланка: «Запитують, чому Бог не вберіг мою дитину?»
Про свободу говорити незручні речі
У Франції книжка вийшла під назвою «Les gens ordinaires ne portent pas de mitraillettes», тобто «Звичайні люди не носять кулеметів». І для французької аудиторії я часто проводжу паралелі з французьким Рухом опору часів Другої світової війни.
В Італії я говорю про те, що сталося з нами, українцями, в перший день російського широкомасштабного вторгнення. Всі італійці знають ці рядки: «Una mattina mi son svegliato … e ho trovato l’invasor». Це слова пісні Bella ciao, вони перекладаються: «Одного ранку я прокинувся, і я побачив вторгнення, я побачив загарбника».
Митець не є і не сприймається як рупор держави, тому може дозволити собі говорити по-різному.
Коли я приблизно двічі на рік кудись їду, то говорю за кордоном із позиції умовного європейського лівого чи європейського соціал-демократа. Я говорю з позиції пацифіста — це часто особливо зачіпає європейців. Бо я виступаю з позиції пацифіста, який попри це взяв до рук зброю.
Також я можу говорити з позиції антиколоніалізму, оскільки так сталося, що я перекладав праці Едварда Саїда. З іншого боку, є, наприклад, Артур Дронь, який говоритиме про те саме — боротьбу і свободу, — але з геть інших позицій: як глибоко віруючий християнин. Павло Казарін може говорити з більш аналітичної позиції. Або Ярина Чорногуз — жінка, яка має дитину, але воює. Подумайте, як її сприйматимуть іноземці? Так само Олену Апчол чи Катерину Зарембу.
Адже іноземці часто кажуть нам: вас же змушують воювати. Тому важливо, щоб митці, які служать у Збройних силах, могли самі пояснювати за кордоном, чому зробили такий вибір.
Повторюся: нас як митців не сприймають повною мірою як представників держави. Тому ми можемо, зокрема, й критикувати. Якщо мене запитають: «А як же у вас із корупцією?», я можу відповісти: так, у нас із цим є проблеми. Але як приватна особа я можу додати те, чого не скаже дипломат: «А ви подивіться на власну країну».
Я можу й вступати в суперечки. Не так давно ми сперечалися з лівими в Італії. Кажу їм: ви так підтримуєте Палестину, де, на вашу думку, відбувається геноцид, але при цьому проти надання нам зброї — тож фактично ви просто чекаєте, щоб у нас теж почався геноцид, і тоді лише почнете: Free Ukraine!
Тож підкреслю: культурна дипломатія важлива ще й тому, що митці можуть не боятися говорити більш вільно, ніж дипломати. Але, хочеш ти цього чи ні, тебе все одно в чомусь сприймають як представника народу, не так держави, як народу, суспільства.
У перший рік повномасштабного вторгнення тези російської пропаганди були дуже банальні — що ми всі нацисти. Але потім до іноземців приїжджає якийсь українець у рожевій сорочці, розказує про своїх дітей щось сльозливе, що сумує, що хотів би бути з ними, а не воювати — ну якось не дуже схоже на нацизм.
Читайте також: "Бекон", "Котик" і "Клітор". Як позивний бійця ЗСУ з’являється, змінюється і стає другим іменем
Про те, чому ми не можемо просто здатися
Артем Чапай під час виступу в Італії. Джерело: Lorenzo Ceva Valla / Facebook
Незабаром буде п’ять років повномасштабної війни. І я бачу, що за кордоном дедалі частіше виникає питання: чому б вам, грубо кажучи, просто не здатися? Чому б нам не припинити надавати вам зброю? Мені здається, ми самі маємо діяти на випередження й порушувати ці питання: «Чому ми продовжуємо боротися?», «Чому ми не можемо просто здатися?». Я для себе вирішив, як на них відповідати: особисто я борюся не за якесь уявне майбутнє, а тому, що бачу — для моєї сім’ї краще боротися вже зараз.
Читайте також: Мир для онуків а не коротка пауза: «Війна закінчиться, коли всі, хто про це запитує, долучаться до ЗСУ»
Я два роки не бачив свою сім’ю. Весь цей час я був у Збройних Силах, то в тилу, то на Донбасі, а вони — в Німеччині. Та завдяки тому, що сотні тисяч, мільйони українців зробили вибір боротися, а не здаватися, моя родина змогла повернутися.
У перші дні повномасштабної війни вони тікали, бо ми боялися, що Україна буде окупована, що ми станемо новими уйгурами. І ми знаємо, що це могло бути — бо ми бачили на окупованих територіях і тортури, і абсолютно випадкові арешти, і схиляння до співпраці.
Тож ми повинні боротися, адже від цього залежить наше життя вже сьогодні. Завдяки тому, що Київ не було окуповано, завдяки опору мільйонів українців і допомозі партнерів, які надавали нам зброю, моя родина, як і сотні тисяч інших родин, змогла возз’єднатися. Коли я повертаюся зі служби додому, то можу обійняти своїх дітей.
І за це ми боремося. І за це ми продовжимо боротися.
—
Юрій Марченко, опубліковано у виданні platfor.ma
- Історія добровольця Купера з «Хартії»: приїхав з Канади, врятував 50 побратимів, втратив ногу, хоче битися далі
- Ольга «Висота» Єгорова: «Я тут заради тих, хто мене оточує. І поки борються вони, буду боротись і я»
- Історія вчительки української мови і літератури, яка служить у ЗСУ: усе почалося з любові до Києва
- Історія шведської депутатки Каролін Нурденгріп яка приєдналася до ЗСУ щоб бити рашистів
- Борг перед Васею та "поплавлені" душі: Заступник комбата 32 бригади про мотивацію та психологію п’ятого року війни
- Український поет на фронті: «Навчитися воювати можна лише на війні»
- Історії з життя пілота Су-25 "Пумба" з Чернігівщини: палаючий аеродром, перший бойовий виліт, втрата побратимів у небі
