Про те, чому ми не можемо просто здатися

1.00

Нет

Письменник Артем Чапай називає себе пацифістом, але служить у Збройних силах. Під час зустрічей з іноземцями він розповідає не лише про російську агресію, а й про власних дітей, яких два роки не бачив через війну. І пояснює, чому для нього боротьба — це не про абстрактне майбутнє, а про можливість обійняти свою родину вже сьогодні.

На 7-му Міжнародному форумі культурної дипломатії [2] в Києві Чапай розповів, чому митці можуть говорити з іноземцями відвертіше за дипломатів, як знаходити спільну мову з різними європейськими аудиторіями та що відповідати на питання «Чому б Україні просто не здатися?». Видання Platfor.ma [3]опублікувало його промову з невеликими скороченнями.

Привіт! Мене звуть Артем, я письменник. Щоправда, я не писав вже три тижні — це пов’язано з тим, що я також військовослужбовець, і було багато роботи на День захисника. Також я тато двох дітей.

Я хочу поговорити про речі, які іноді зачіпають більше за політику. Для мене як для військовослужбовця Президент України — в першу чергу головнокомандувач. Та попри це найбільше мене зачепив один короткий фрагмент його інтерв’ю на G7. Його спитали: чого вам не вистачає. Володимир Зеленський відповів: «I miss being a good father» — «Мені не вистачає того, щоб я був хорошим батьком». І далі те, що мене просто пройняло: «”What did you tell your children when they were little?” I said «I love you». “And what do you say to them now?” “I miss you”».

Для мене як для батька це було абсолютно зрозуміло — хоча людина на зовсім іншому рівні, але проблеми ті самі. Коли мене за кордоном запитують, чому я воюю, я говорю не про абстрактні речі на кшталт культури, а про особисте. Я розповідаю про двох своїх дітей, з якими тікав у перший день повномасштабного вторгнення. І про те, як бачив людей, які їхали нам назустріч, щоби захищати моїх дітей, дати їм можливість виїхати за кордон.

Перші два роки повномасштабної війни я дуже сумував за своїми дітьми, які стали біженцями. І я пригадую, як у 2022-му мене запросили виступити на літературній події в Німеччині. Не буду приховувати — тоді для мене головним стимулом стала можливість побачити своїх дітей, які там жили.

У певний момент я лише за три тижні написав книжку, українською вона називається «Не народжені для війни». Вона не є пропагандистською, в ній багато критики українського суспільства. Але я переконаний, що митці можуть собі це дозволити — говорити по-різному, виходити за межі офіційної риторики. І для різних аудиторій українські митці зараз говорять по-різному.

Джерело: Artem Chapeye / Facebook

Читайте також: Cестра Симеона, перша в Україні жінка-капеланка: «Запитують, чому Бог не вберіг мою дитину?» [4]

Про свободу говорити незручні речі

У Франції книжка вийшла під назвою «Les gens ordinaires ne portent pas de mitraillettes», тобто «Звичайні люди не носять кулеметів». І для французької аудиторії я часто проводжу паралелі з французьким Рухом опору часів Другої світової війни.

В Італії я говорю про те, що сталося з нами, українцями, в перший день російського широкомасштабного вторгнення. Всі італійці знають ці рядки: «Una mattina mi son svegliato … e ho trovato l’invasor». Це слова пісні Bella ciao, вони перекладаються: «Одного ранку я прокинувся, і я побачив вторгнення, я побачив загарбника».

Митець не є і не сприймається як рупор держави, тому може дозволити собі говорити по-різному.

Коли я приблизно двічі на рік кудись їду, то говорю за кордоном із позиції умовного європейського лівого чи європейського соціал-демократа. Я говорю з позиції пацифіста — це часто особливо зачіпає європейців. Бо я виступаю з позиції пацифіста, який попри це взяв до рук зброю.

Також я можу говорити з позиції антиколоніалізму, оскільки так сталося, що я перекладав праці Едварда Саїда. З іншого боку, є, наприклад, Артур Дронь, який говоритиме про те саме — боротьбу і свободу, — але з геть інших позицій: як глибоко віруючий християнин. Павло Казарін може говорити з більш аналітичної позиції. Або Ярина Чорногуз — жінка, яка має дитину, але воює. Подумайте, як її сприйматимуть іноземці? Так само Олену Апчол чи Катерину Зарембу.

Адже іноземці часто кажуть нам: вас же змушують воювати. Тому важливо, щоб митці, які служать у Збройних силах, могли самі пояснювати за кордоном, чому зробили такий вибір.

Повторюся: нас як митців не сприймають повною мірою як представників держави. Тому ми можемо, зокрема, й критикувати. Якщо мене запитають: «А як же у вас із корупцією?», я можу відповісти: так, у нас із цим є проблеми. Але як приватна особа я можу додати те, чого не скаже дипломат: «А ви подивіться на власну країну».

Я можу й вступати в суперечки. Не так давно ми сперечалися з лівими в Італії. Кажу їм: ви так підтримуєте Палестину, де, на вашу думку, відбувається геноцид, але при цьому проти надання нам зброї — тож фактично ви просто чекаєте, щоб у нас теж почався геноцид, і тоді лише почнете: Free Ukraine!

Тож підкреслю: культурна дипломатія важлива ще й тому, що митці можуть не боятися говорити більш вільно, ніж дипломати. Але, хочеш ти цього чи ні, тебе все одно в чомусь сприймають як представника народу, не так держави, як народу, суспільства.

У перший рік повномасштабного вторгнення тези російської пропаганди були дуже банальні — що ми всі нацисти. Але потім до іноземців приїжджає якийсь українець у рожевій сорочці, розказує про своїх дітей щось сльозливе, що сумує, що хотів би бути з ними, а не воювати — ну якось не дуже схоже на нацизм.

Читайте також: "Бекон", "Котик" і "Клітор". Як позивний бійця ЗСУ з’являється, змінюється і стає другим іменем [5]

Про те, чому ми не можемо просто здатися

Артем Чапай під час виступу в Італії. Джерело: Lorenzo Ceva Valla / Facebook

Незабаром буде п’ять років повномасштабної війни. І я бачу, що за кордоном дедалі частіше виникає питання: чому б вам, грубо кажучи, просто не здатися? Чому б нам не припинити надавати вам зброю? Мені здається, ми самі маємо діяти на випередження й порушувати ці питання: «Чому ми продовжуємо боротися?», «Чому ми не можемо просто здатися?». Я для себе вирішив, як на них відповідати: особисто я борюся не за якесь уявне майбутнє, а тому, що бачу — для моєї сім’ї краще боротися вже зараз.

Читайте також: Мир для онуків а не коротка пауза: «Війна закінчиться, коли всі, хто про це запитує, долучаться до ЗСУ» [6]

Я два роки не бачив свою сім’ю. Весь цей час я був у Збройних Силах, то в тилу, то на Донбасі, а вони — в Німеччині. Та завдяки тому, що сотні тисяч, мільйони українців зробили вибір боротися, а не здаватися, моя родина змогла повернутися.

У перші дні повномасштабної війни вони тікали, бо ми боялися, що Україна буде окупована, що ми станемо новими уйгурами. І ми знаємо, що це могло бути — бо ми бачили на окупованих територіях і тортури, і абсолютно випадкові арешти, і схиляння до співпраці.

Тож ми повинні боротися, адже від цього залежить наше життя вже сьогодні. Завдяки тому, що Київ не було окуповано, завдяки опору мільйонів українців і допомозі партнерів, які надавали нам зброю, моя родина, як і сотні тисяч інших родин, змогла возз’єднатися. Коли я повертаюся зі служби додому, то можу обійняти своїх дітей.

І за це ми боремося. І за це ми продовжимо боротися.

—

Юрій Марченко, опубліковано у виданні platfor.ma [7]

Читайте також: [8]