"Гіркий наш вік, а ми ще, може, гірші"

1.00

Нет

Фото: Євген Маланюк, Реґенсбурґ, 1945-1947 роки

Євген Маланюк ніколи не припиняв війни. Дві центральні метафори його поезії — "стилет" і "стилос" — означають одне й те саме: вістря, здатне пробивати груди ворожому воякові або ворожому слову. Коли Маланюк скінчив шлях воїна й зазнав поразки, він узявся за перо, щоб укріпити віру в подальшу перемогу, у настанні якої ніколи не сумнівався.

Багато українських вигнанців першої половини ХХ сторіччя працювали у святому переконанні, що їхнє слово колись точно стане ділом, яке звершать і завершать нащадки. Ми повинні відчувати, як привиди минулого стають із нами плече до плеча та прирікають дивитися тільки вперед. Вони зріли в очі смерти, а нам судилося побачити тріумф української зброї. І в мить перемоги вони також стоятимуть поруч, нагадує "Локальна історія [2]".

Битви і поразки

Євген Маланюк був фаховим військовим. У 1916 році, коли мав 19 літ, екстерном закінчив курс Київської військової школи й одразу вирушив на фронт.

Тривала Перша світова війна. Для російської імперської армії насувалися важкі часи. На початку 1916-го царським військам вдалося проламати австро-угорський фронт і вийти на лінію Луцьк — Чернівці, але невдовзі почалося методичне витискання росіян із захоплених територій. У лютому 1917 року в Петербурзі відбулася революція, цар зрікся престолу, а Тимчасовий уряд не мав великого бажання та засобів продовжувати участь у світовій бійні. У березні 1917-го національна революція відбулась і в Києві. Центральна Рада проголосила українську автономію. У липні австро-угорці викинули російську армію з Галичини й Волині.

Багато вояків-українців почали повертатися додому. Наприкінці 1917 року Маланюк демобілізувався й вирушив до рідного Єлисаветграда, тепер — Кропивницький. Проте дуже швидко приєднався до армії УНР, яку формували з вояків-ветеранів. Уже в лютому 1918-го він став старшиною українського війська, а пізніше — ад’ютантом командувача Наддніпрянської армії УНР Василя Тютюнника.

Читайте також: Як змінилася українська література від початку війни та які книжки варто прочитати [3]

Євген Маланюк, Реґенсбурґ, 1945-1947 роки / Усі фото з Музею-архіву ім. Д. Антоновича УВАН у США

Визвольні змагання були хаотичними і трагічними. Доводилося боротися проти німецьких та польських частин, що прийшли в Україну із заходу, і протистояти більшовикам та "білій гвардії" Денікіна, що намагалася відновити імперію. До того ж спалахнула міжусобиця: 1918 року за підтримки німецьких військ проголосили гетьманат Павла Скоропадського — уенерівці билися з вірними йому українськими частинами, щоб повернути владу Центральній Раді.

У складі армії УНР, якою керував Тютюнник, Маланюк тричі відвойовував Київ, брав участь у численних боях "на всі боки" та здійсненні прориву до Проскурова, тепер — Хмельницький, та Кам’янця-Подільського. Наприкінці 1920 року останні частини УНР перейшли Збруч і їх роззброїла польська армія.

Такий підсумок п’ятирічних боїв став для Євгена Маланюка особистою трагедією. І цей смуток він проніс через усе життя.

Читайте також: Українські жінки в Першій світовій війні: емансипація, вишкіл і нові типи [4]

"Моя ж рука стискає берло"

Втім навіть із глибини поразки струмує бунтарський дух Маланюка й певність наступного повстання:

І сню…
Скінчивсь на Калці бій.
І чую крик — убий! убий!
І на землі криваві стязі, —
Я — полоненим руським князем.
Не вбито нас. О, стократ — ні! —
Чом не прийняли смерть в борні? —
На груди нам кладуть помости,
І на помості — ханські кості.
Буяє бенкет звитяжний, —
Не чути грудей тріск страшний.
Я з-під помосту, в гніві лютий,
Підпер плечем — і звільнив груди.

Для Маланюка поразка не є присудом. Історичний паралелізм виказує готовність до наступного бунту, засвідчує усвідомлення трагічної стійкости нації, персоніфікованої в образі руського князя – її неможливо знищити, вона знову і знову вибиратиметься з-під тиску завойовників.

Юрій Шевельов, Улас Самчук, Євген Маланюк, Григорій Костюк під час перебування у таборі Ді-Пі, Реґенсбурґ. Середина 1940-х років

І тому навіть "Епілог" його першої збірки 1925 року "Стилет і стилос" насправді не закінчує ані книжки, ані особистісної, ані національної історії, а пророкує майбутнє:

Вітри загасли, грози вмерли.
Жовтнева закипає ржа.
Моя ж рука стискає берло
Ще ненароджених держав.

Тим часом, у подальшій боротьбі всі засоби мають бути напоготові. Гострити зброю та гострити слово — це важливе усвідомлення для поета:

Вже всі примари розлетілись
При деннім світлі простих мет.
Ось: розуму— уважний стилос
То серця — вогняний стилет.

Золота Прага

Подальше життя Євгена Маланюка складалося із переїздів. Можна це сприймати як відступ перед комуністичною системою, непримиренним ворогом якої був поет-воїн і яка все далі простягала мацаки свого впливу. Проте я би дивився на його життєвий шлях, як на рух пустельним світом, у якому все менше ставало місця для краси та мистецтва, у пошуках нових оаз. Які, поза тим, не завжди були затишними.

Спершу — кількарічне перебування в польських таборах для інтернованих вояків. У таборах було незатишно, насамперед через погані побутові умови. Проте жменя колишніх старшин, і серед них Маланюк, зуміли навіть налагодити там випуск часопису й організувати видавництво. Далі доля йому усміхнулася, і 1923 року поет опинився у Празі.

Читайте також: Покоління Олега Ольжича на тлі доби: «Зрослась небезпека з відважним життям» [5]

Тогочасний чеський уряд під орудою ліберального президента Томаша Масарика вельми прихильно ставився до української еміграції. Взагалі тоді формувалася наша перша інтелектуальна діаспора: доти мігранти виїжджали з України через Європу до Америки передовсім у пошуках "легшого хліба". У Празі якраз тоді було створено Український вищий педагогічний інститут, а поблизу — в Подєбрадах — Українську господарську академію. Там Маланюк здобув свій другий фах і став інженером, що потім не раз йому знадобилося.

У Празі сформувалося коло освічених людей, що влаштовувало поетичні читання, невеликі конференції з української історії та літератури та й просто вечірки — 27-річний Маланюк радо до всього приєднувався. Спілкування зі ще одним вояком УНР Юрієм Дараганом, Михайлом та Оленою Телігами, Олексою Стефановичем, Олегом Ольжичем, Оксаною Лятуринською, Наталею Лівицькою-Холодною, у яку він нещасливо був закоханий, стало потужним творчим поштовхом у ті роки. Поети взагалі визрівають у доброму середовищі, якщо спілкуються та конкурують із подібними.

Відтак одна за одною з’явилися три збірки, з якими Маланюк увійшов до так званої "Празької школи" української поезії: "Стилет і стилос" (1925), "Гербарій" (1926) та "Земля й залізо" (1930).

Празьке коло шукало витоків українства у княжих і ще давніших часах, Маланюк дивився на сучасну йому історію крізь призму давнини — ми це вже бачили в поезії про Калку. Україна в його віршах постає як "степова Еллада" — осердя культури та краси, загрожене "залізним Римом". Але водночас і як похітлива "скитська гетера", готова віддатися першому-наступному завойовникові. Власне, ці ледь не блюзнірські інвективи в бік знесиленої матері-бранки й ще різкіше — проти "малоросійських" підданців чужої імперії — чітко вирізняли Маланюка з-поміж інших «пражан», у яких національна історія була радше пройнята патосними інтонаціями.

Однак Маланюк був далеким від прокльону. Він розумів трагізм історичного моменту й тому не лише прощає Україну-матір, а й сам просить у неї прощення, як син, що був не здатен оборонити, як людина з покоління, що збайдужіло до її долі:

Прости, прости за богохульні вірші,
Прости тверді, зневажливі слова!
Гіркий наш вік, а ми ще, може, гірші,
Гіркі й пісні глуха душа співа.
Під грім гармат, під вітру подих дикий,
Гула дудонь з-під варварських копит, —
Ми не зазнали іншої музики
І інших слів в вогні залізних літ.
Десь мудрим сном в архівах спали книги,
Ми ж з них хіба палили цигарки.
Напіврусини, напівпеченіги,
Наш навіть сміх був хмурий і гіркий.

Із цими прозріннями та з тягарем вини на плечах Маланюк мандрував далі. Він аж до 56 років не міг знайти певного пристанища. Жив у Варшаві, працював за фахом і вчителював, метався між Львовом та Берліном, був активним в українському підпільному політичному та літературному середовищах. У 1930-х, коли літературне життя було особливо активним у Львові, там з’явилися ще дві його збірки: "Земна мадонна" (1934) та "Перстень Полікрата" (1939).

Читайте також: Уроки демографії та історії: чи може Україна виграти війну у багатомільйонної Росії [6]

Оаза Ді-Пі

У 1945 році Євген Маланюк опинився у таборі переміщених осіб у німецькому Реґенсбурзі.

Табори Ді-Пі [7]були вельми цікавим середовищем. Головно тут були політичні емігранти, але також — звільнені в’язні німецьких концтаборів, діти, які втратили батьків і так далі. Радянський Союз чинив тиск на адміністрацію таборів, вимагаючи репатріації біженців "на батьківщину", де на них, безсумнівно, чекали значно гірші присуди. Втім, якщо обґрунтувати небажання повернутися, цієї долі можна було уникнути. Проте понад 70 тисяч біженців таки було репатрійовано до Радянського Союзу.

Багатьох із них піддали репресіям. Іншою опцією — переселенням до обох Америк та Австралії — зуміло скористатися майже мільйон осіб. Серед них був і Євген Маланюк, який 1949 року потрапив до США. Так доля усміхнулася йому вдруге.

Усе ж таборовий період суттєво вплинув на творчу біографію поета.

По-перше, він приєднався до створеної там організації Мистецький Український Рух, що від 1945-го до 1948 року об’єднувала письменників-емігрантів. А це, знову ж таки, означало нове середовище, у якому резонували літературні поривання.

По-друге, більшість набутих тут зв’язків придалися Маланюкові в майбутньому, коли він уже 1957 року на американському континенті долучився до потужної Організації українських письменників "Слово".

Врешті саме в таборі Ді-Пі Маланюк почав писати публіцистичні та культурологічні статті. З цих текстів потім постала двотомова "Книга спостережень" — вона відома не менше, ніж його поезія.

Табори пропонували значно кращі умови, ніж окопи пройдених війн та інтернаційні осередки в Польщі. Там забезпечували проживанням та харчували коштом головно американського уряду. Звісно, побут був далеко не ідеальним, а ще й постійно нависала загроза репатріації.

Поза тим, у таборах сформувалися численні інтелектуальні осередки, відбувалися конференції та поетичні вечори, знову ж таки, постали українська преса та видавництва. Багато ініціатив, що почалися у Ді-Пі-середовищах, пізніше заявили про себе на повний голос у нових осередках еміграції.

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб. Що не увійшло і не могло увійти до книги спогадів Юрія Шевельова? [8]

"Та обрій вже не кличе, як колись"

Америка не прийняла нових емігрантів із розпростертими обіймами. Кілька років Маланюк змушений був перебиватися випадковими заробітками. Врешті 1953 року він знайшов роботу у креслярському бюро, що дало змогу за неповний десяток років праці отримати американську пенсію.

У часи війни, яка почалася для нього ще 1939-го, його збірки майже не виходили. Проте у Нью-Йорку музу вдалося віднайти — одна по одній з’явилися "Влада" (1951), "Проща" (1954), "Остання весна" (1959), "Серпень" (1964), а після його смерти 1968-го — ще й "Перстень і посох" (1972). У 1960-х також вийшли друком оті два томи "Книги спостережень", у яких він розмірковував про українську культуру, її визначні постаті, а також — про кволість і занепад літератури російської.

Тогочасна поезія Маланюка майже покидає романтику й усе більше тяжіє до класичної рівноваги і в тематиці, і у формі. Цей поворот був видимий у передвоєнній збірці "Перстень Полікрата", у якій натрапляємо на традиційні поетичні жанри.

Євген Маланюк (справа) із Леонідом Полтавою на відкритті виставки Людмили Морозової та Сергія Литвиненка. Нью-Йорк, середина 1950-х років

У першій американській збірці "Влада" довшає рядок. Поезії Маланюка здобувають класичну розміреність та непоспішність. Тематика насичується культурологічними алюзіями, тяжіє до глобальности та есхатології:

Непотрібним стає вже рахунок, і циркуль, і книга —
Всі слова вже написані й названо словом усе.
Це епоха, мов пард, хижо скупчується перед плигом,
Мить — і кинеться в безвість, і світом завмерлим стрясе (...)
Плоть прожерта до дна. Душі — випалені, як пустеля.
Лютий яд порожнечі все виїв живе до кісток.
Небо більше не безмір, лиш хмарами встелена стеля,
І земля — вже не мати. Каміння й неплідний пісок.

Видається, що на той час він жив трьома майже не пов’язаними життями — скромного кресляра, в’їдливого публіциста та вже просвітленого поета, який, немов рентгеном, сканував минуле та сучасне.

Читайте також: Чому лишити в Україні пам’ятники поету Пушкіну, автору російської імперської свідомості не тільки дивно, а й дико [9]

Врешті в подальших збірках ми натрапляємо сливе на античні інтонації та стоїчний спокій, накладений на розхристаний біг неспокійного сторіччя та американські реалії, що й далі видаються поетові чужими:

В безсонячних щілинах Мангеттану,
В каньйоні божевільного Бродвею
Ніколи — синява і сонце
— шум дерев
— і подих простору.
Ти, дню важкий,
Ти йдеш так мляво,
Все спотикаючись на перешкодах —
— заснуть — заснуть.
А старість усміхається єхидно.
І наляга велика втома дня.
О ноче, що надходиш невблаганно!

Траєкторія митця проходить від п’янкого захоплення молодістю до ненастанного ритму зусиль зрілости та розсудливих міркувань старости. Цим шляхом серед наших поетів пройшли Рильський та Бажан, на його середині зламався Тичина й зупинили Семенка. Зеров почав зразу зі зрілости, а Плужник і Стус [10]перейшли ним стисло та суворо. Маланюк мав більше часу, ніж більшість наших поетів, і з честю закінчив розпочате — як есеїст і як поет він залишиться надовго в силі своїх прозрінь:

Та обрій вже не кличе, як колись,
Бо там — простори людської пустелі,
Де всі шляхи віддавна заплелись
В єдиний вузол.
Не знайти оселі
Ні захисту. Бо "не збудує дім
Той, хто не вспів побудувати досі…"
Мандруй, іди, вдивляйсь у сивий дим
Далечини. І зрозумій: це — осінь.

—

Ростислав Семків, кандидат філологічних наук; опубліковано у виданні "Локальна історія" [11]

Читайте також: