Чому девіз “Схід і Захід разом” не спрацював у 1919-му

Версия для печати

Російсько-українська війна довершить те, що було розпочато, але не доведено до кінця понад сто років тому. Погляд історикині Олесі Ісаюк на Злуку.

22 січня 1919 року Україні випав історичний шанс. Тоді відбулася Злука двох республік, і на її честь ми відзначаємо сьогодні День Соборності України, нагадує "Новинарня".

Але шанс був змарнований. Якщо Українська Народна Республіка (УНР) найбільшим своїм ворогом вважала більшовицький режим, то Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) головне зло вбачала у поляках. Саме тому галичани й не пробачили Петлюрі його спробу спертися на Польщу і з її допомогою перемогти більшовиків.

Читайте також: Унітарна держава чи федеративний устрій: чому Злука могла не відбутися

І перших, і других можна зрозуміти. Центральна та східна Україна перша на власній шкурі відчула, що їй несе більшовизм. В цей самий час на заході України тривав недовгий період відносної толерантності до “червоних”. Все зміниться у 1933-му, коли Збруч понесе трупи застрелених радянськими прикордонниками людей, які не встигли її переплисти, тікаючи від Голодомору. Але у 1933-му було вже зась будувати спільну державу.

Які були передумови першої Злуки, чому з нею не склалося та які уроки слід із неї винести, в інтерв’ю “Новинарні” розповідає історик Олеся Ісаюк – доктор гуманітарних наук, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького” (Львів).

Олеся Ісаюк

“Із самого початку відносин УНР та ЗУНР існувала проблема їхньої очевидної різниці”

– Пані Олесю, ви, мабуть, погодитеся із тим, що історія ЗУНР та її діячів відома українцям гірше, ніж історія УНР. Принаймні якщо імена Петлюри, Грушевського, Винниченка – на слуху, то хто такі Петрушевич або Голубович, знають далеко не всі. Чому це так?

– Якщо говорити про Україну в цілому, то з вашим твердженням можна погодитися. Хоча освічений міський клас про ЗУНР та про Українську галицьку армію знає доволі. При цьому, однак, історія ЗУНР дійсно залишається більше регіональним явищем. А пояснення цьому просте. Події, пов’язані із ЗУНР, відбувалися на Галичині. Саме на Галичині – тут навіть не скажеш “на заході України”, бо все відбувалося на теренах трьох сучасних областей – Львівської, Тернопільської та Франківської. І це по-перше.

По-друге, відразу після завершення визвольних змагань у 1921-1922 роках впала свого роду “залізна завіса”, і кордон з Радянським Союзом було перекрито. А далі застосуємо таке порівняння: якщо про Голодомор в Україні розповідали пошепки (і лише ті, хто наважувався), то що вже говорити про події, скажімо так, сусіднього регіону?

Одним словом, те, що дисбаланс знань про ЗУНР був на користь Галичини, є наслідком цілком очевидних історичних причин. Тут і регіональний характер події, і можливість переслідування з боку тоталітарного режиму за сам лише факт пам’яті про ЗУНР.

– Припускаю, що для більшості читачів історія злуки УНР та ЗУНР завершилася, відповідно, радянською та польською окупацією. Проте насправді Акт Злуки, проголошений 22 січня 1919-го, був денонсований 4 грудня того ж року з ініціативи ЗУНР. Приводом слугувала незгода керівництва ЗУНР з політикою Петлюри, і це, як на мене, також маловідомий факт. Тобто навіть якби не було руйнівної зовнішньої інтервенції, єдину державу з Наддніпрянської та Західної України створити не вдалося б?

– Це хороше запитання, хоч і складне. Почнемо з кінця. Створилася би чи ні єдина Українська держава – це вже з серії “якбитології”. Я схильна до думки, що створилася б, і це демонструє певне переосмислення спадщини УНР та ЗУНР. Та річ у тім, що з самого початку відносин УНР та ЗУНР існувала проблема очевидної різниці між двома республіками.

Читайте також: Куренівське повстання 1919 року: як отамани Київ від більшовиків звільняли

– У чому вона полягала?

– Передусім у тому, що УНР та ЗУНР виросли з різних управлінських систем. Тобто з різних імперій – російської та австро-угорської.

Такі факти: в Австро-угорській імперії вибори до парламенту були нормальною річчю з 1848 року, а в Росії Державна дума та вибори до неї були буквально вирвані революцією лише у 1905 році.

Або щодо скасування кріпацтва: на Галичині у 1848 році була скасована панщина, тобто система, за якої селяни відробляли пану певні роботи, але самі були особисто вільними. Тоді як у Російській імперії кріпацтво, по суті, рабство селян, було скасоване у 1861-му. І така відмінність є важливою річчю.

Плакат УНР 1917 року

Крім того, різним був і рівень самосвідомості та самоорганізованості.

Чеський історик Мирослав Грох склав шкалу, що має продемонструвати, як нація проходить процес модернізації. Там є три стадії – “a”, “b” і “с”. Стадія “с”, остання, означає готовність нації до створення своєї державності, тобто наявність відповідних інституцій та добре пропрацьоване усвідомлення ідентичності. На момент утворення ЗУНР Галичина вже знаходилася на цій стадії, тоді як підросійська Україна з її тягарем всіх валуєвських циркулярів та емських указів застрягла на стадії “b”. Її політичні партії залишалися ближчими до клубів інтелігентів, аніж до масових партій – таких, якими вони були на Галичині.

Говорити на цю тему можна багато, але висновок тут один:

ЦЕНТРАЛЬНА ТА СХІДНА УКРАЇНА В “ПЕЧІ” ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ ЩЕ МАЛА “ДОХОДИТИ” ТА “ДОПІКАТИСЯ”. В НІЙ ЩЕ ТІЛЬКИ ПОВИННА БУЛА РОЗПОЧАТИСЯ ГЛИБОКА МОДЕРНІЗАЦІЯ.

УНР та ЗУНР співпрацювали, але при цьому рухалися паралельними коліями. Плюс працював різний порядок денний: якщо для центральної та східної України найбільшим ворогом була більшовицька Росія, то для ЗУНР головним утіленням зла слугувала Польща.

– Оце, мабуть, і було головним каменем спотикання…

– Власне, так. Бо Польща для Петлюри, починаючи з 1919 року, була спочатку потенційним, а згодом і фактичним союзником у справі відвоювання України в більшовиків. Оцей момент і став яблуком розбрату – ставлення до Польщі.

Додамо до цього і те, що на той момент галичани не мали достатнього досвіду спілкування з росіянами.

Що вони пам’ятали? Пам’ятали, приміром, епізод 1848 року, коли російська армія марширувала через Галичину до Угорщини придушувати Угорську революцію – внаслідок відповідної угоди між двома імператорами, Миколою І та Францом-Йосипом. І саме тоді серед галичан остаточно сформувався певний прошарок москвофілів.

Симон Петлюра та прем’єр Польщі Юзеф Пілсудський. “Польща для Петлюри була спочатку потенційним, а згодом і фактичним союзником у справі відвоювання України у більшовиків”, – каже Ісаюк.

– А який зв’язок між москвофілією та угорським повстанням?

– Ну, бо в ситуації, коли австрійський уряд домовлявся з історичними ворогами галичан – поляками та угорцями, прийшла Росія та переламала через коліно принаймні угорців. Це справило ефект і породило стійку думку, що Росія може потенційно захисником західних українців перед конкурентами.

Повертаючись до теми різниць між двома Українами. Перед 1918 роком галичани були знайомі з росіянами з досвіду короткочасної окупації Галичини (1914-1915 рр.) армією Російської імперії, яка завдала поразку силам Австро-Угорщини. Ця окупація залишила дуже тяжкі спогади, але і це блідло перед тим, що творили в центральній Україні більшовики. Після цього вояки царської армії та більшовики виглядали як дві великі різниці. І не в останню чергу тому на тлі розвалу фронту українських армій 1919 року Українська галицька армія перейшла на бік армії Денікіна. А це в свою чергу потрактували як зраду вже представники центральної та східної України.

Підсумовуючи все сказане: на той момент зробити з УНР та ЗУНР єдиний політичний організм було дійсно складно, враховуючи ще й дуже обмежену кількість часу. Можна сказати, що через низку об’єктивних причин це було майже неможливо. І це не питання чиєїсь доброї волі, а наслідок тодішньої реальності. Водночас в майбутньому Україна не могла не стати єдиною.

Читайте також: 100 років Листопадового Чину. Погляді учасників, уроки для нащадків

Бо була, зрештою, одна сфера, де якраз мала місце єдність, і це – військова сфера. Перші загони з центральної України попрямували на підтримку Львову, який оборонявся від поляків, вже в перший тиждень листопада 1918 року. І такі приклади можна наводити ще і ще.

Порівняння двох окупацій

– Ключовим моментом в історії боротьби західної України проти іноземного поневолення на початку 1920-х років вважають утворення ЗУНР та Акт Злуки. Проте попереду було заснування ОУН 1929 року…

– Так, станом на початок 1920-х можна сказати, що важливіші процеси були попереду. І все-таки створення ЗУНР не варто недооцінювати. Тому що це була інституалізація національного руху у власній державі. Створювалася нова юридична реальність, з якою треба було рахуватися.

Коли у 1929 році з легальних партій та підпільних організацій постала Організація українських націоналістів, вона, по суті, працювала на відновлення тієї правничої реальності, яка вже працювала у 1917-1919 роках. Бо саме упродовж цих двох років і мали місце головні події: створення УНР, створення ЗУНР, їхня Злука, війна за незалежність тощо.

– Питання, можливо, некоректне, але наскільки польська окупація Галичини була менш жорсткою, аніж радянська – на решті території України? Зрештою, навіть попри політику пацифікації та існування “Берези Картузької” як інструменту залякування, під носом у поляків виник великий оргнізований рух, направлений на відновлення української незалежності, тоді як на радянських теренах все придушували в зародку.

– Він не виник, він вже існував. Існував та йшов до створення своєї державності, яку поляки фактично знищували. Територія Галичини була окупована, але це ще пів біди. Бо поляки ще й регулярно демонстрували українцям, хто в хаті господар. А відтак конфлікт ставав таким, який на той момент не міг бути об’єктивно розв’язаним.

У такій ситуації відносини зазвичай виливаються у відкрите простистояння, але на відкриту збройну боротьбу українці шансів не мали. Інший вихід – підпільна боротьба, включно з методами індивідуального терору.

Найяскравіший у цьому відношенні випадок атентату на міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. І такий сценарій був стандартним як на ситуацію, що склалася на той час між польською державою та українцями – він не випливав зі специфіки дотеперішніх стосунків між двома народами чи специфічної ментальності тих чи тих. Подібний розвиток подій проходили не тільки галичани.

Політико-адміністративний поділ УСРР у 1927 році

Тепер щодо порівняння двох окупацій. Так, ці окупації неможливо співставити. І не тому, що поляки – “хороші”, а “совєти” – погані. А тому, що йдеться про ціль окупації. Те, чого хотіла Польща, полягало у створенні з українців лояльної до себе меншини. І оскільки досягнення такої мети було неможливим, розгорталося перманентне протистояння.

Читайте також: Гуцульська республіка

“Совєти” ж мали іншу претензію. Вони хотіли переробити суспільство та людську природу загалом. Причому стосувалося це і росіян також. Як наслідок, під прес радянської системи потрапляло абсолютно все. Перед радянською державою кожен громадянин був превентивно винен, він точно мав щось злочинне на сумлінні, а відтак його треба було постійно контролювати та тримати на мушці.

Нічого подібного полякам і на думку би не спало. Але це тема для іншої розмови. Про те, чому Радянський Союз – це явище більшою мірою російське (ментальне), аніж ліве (ідеологічне). Це те, що добре відчував Бердяєв, але до чого ще дотепер не дійшла купа людей – як у нас, так і на Заході.

Помилка родини Крушельницьких

– Можливо, ключ до осмислення того, чому галичани толерували СРСР – саме в нерозумінні ними природи більшовизму та радянщини? Бо чим іще можна пояснити те, що західноукраїнська інтелігенція (львівська зокрема) виїздила з-під польської влади до радянської? У такий спосіб “совєти” переманили зі Львова до Харкова родину Крушельницьких, яка згодом була майже вся винищена та завершила свої дні в урочищі Сандормох. Чому підрадянська Україна видавалася їм “українськішою”, аніж західна її частина?

– Тут все складніше. Антін Крушельницький переїхав зі Львова до Харкова у 1933 році. Спрацювали два моменти. Перший: сприйняття Радянського Союзу на Галичині хронологічно ділилося на дві частини – до Голодомору та після. У міжвоєнній Польщі українці жили в умовах системної дискримінації. У них відбирали право на освіту рідною мовою тощо, адже у передвоєнній Польщі державні українські школи зникли майже зовсім, залишились хіба що приватні. Українська преса працювала, але під цензурою. До цього всього додавалися економічні негаразди та інфляція.

Читайте також: Полковник Андрій Мельник і ІІ Великий Збір українських націоналістів

У 1920-х роках на цьому тлі центральна та східна Україна виглядала привабливо саме у плані можливостей реалізації. За Збручем, тобто в центральній та східній Україні, розгортаються цікаві та значні літературні процеси (те, зокрема, що ми нині знаємо як “Розстріляне Відродження”). Але люди не мають дару передбачення, і, з точки зору галичан, за Збручем все виглядає саме так, як вони хотіли би облаштувати у себе. Розвиток українською культури, літератури, поезії… Життя буяє, а “залізна завіса” ще не виглядає настільки щільною, щоб завадити контактам людей між собою.

Отож, другий фактор – потреба в реалізації. Власне, за цим поїхали Крушельницькі в УРСР.

Родина львівських інтелігентів Крушельницьких була розстріляна майже у повному складі після того, як необачно повірила у те, що в СРСР для українців можуть бути створені кращі умови. На фото: сидять (зліва направо) – Володимира, Тарас, Марія (мати), Лариса та Антін (батько), стоять – Остап, Галина (дружина Івана), Іван, Наталія (дружина Богдана), Богдан.

Якби їх цікавив тільки фінансовий бік питання, то вони би вирушили, приміром, до сусідньої Чехословаччини. Або скористатися б негласною пропозицією польського уряду виїхати до “корінної” Польщі та отримати там посади (розрахунок робився на те, що представники інтелігенції та їхні нащадки згодом полонізуються). Але родина Крушельницьких налаштувалася до виїзд до СРСР. В ті часи це було не так просто, не із серії “сів на потяг та й поїхав”. Тривали довгі перемовини з радянським консулятом тощо. І коли Крушельницькі нарешті виїхали, це був наслідок кількарічних зусиль.

Першим виїхав Іван Крушельницький та його одружені брати з дружинами. Другою хвилею були Антін Крушельницький з дружиною Марією та онукою Ларисою. Мати дівчинки – дружина Івана Галина Левицька – залишилася у Львові, і це врятувало як її життя, так і життя Лариси. Коли родину розстріляли, вона привернула увагу до цієї трагедії та зуміла вирвати дівчинку з СРСР.

– Особлива драма в тому, що Крушельницькі та інші родини не просто свідомо йшли до повернення в СРСР, вони ще й додали чимало перепон та везли із собою дітей… Але оскільки у 1920-х роках в Україні розпочалася українізація з обов’язковим мовним іспитом для пошукачів державної посади, це, мабуть, працювало як додаткова приманка для всіх, хто так необачно потрапив у цю пастку.

– Так, це було контрастом із тим, що вони мали в Польщі… Адже, як я вже казала, справа була зовсім не в економічних міркуваннях, мотиви були іншими.

– Хочу зрозуміти “мотив” радянської сторони, якщо це так можна назвати. Оці кількарічні перемовини, котрі ви згадали, мали на меті винятково заманювання людей на радянські терена та їхнє наступне знищення? Тобто таким був план від самого початку?

– Не зовсім. Все таки радянську Україну в першу чергу цікавили кадри. Освічені люди, які могли допомогти у справі українізації. Але вже на початку 1930-х років в СРСР починають розуміти, що український національний рух набрав такого розмаху, що починає загрожувати єдності радянської імперії. І от, власне, саме тоді й почалися репресії. Бо Москву цікавила освічена та розвинена Україна за однієї-єдиної умови – що українці не стануть претендувати на окремішність від СРСР.

Всі, хто були зрештою розстріляні, могли стати потенційним осердям руху за незалежність. Тож у Москві вирішили не чекали, коли ці люди самі “дозріють”. І коли зможуть – через свої численні зв’язки на Заході – отримати там власне, українське, представництво. Совєтська влада вже мала на той час достатньо клопоту із керівництвом УНР в екзилі.

МОСКВІ ЙШЛОСЯ ПРО ТЕ, ЗА ЩО РОСІЙСЬКО-РАДЯНСЬКА ІМПЕРІЯ БОРОЛАСЯ ВСІ 300 РОКІВ: ПЕРЕХОПИТИ НАШ ГОЛОС НАЗОВНІ, БУТИ РЕЧНИКОМ ЗА НАС І БЕЗ НАС.

У цій новій реальності галичани, які прибули з Польщі та зі Львова, стали подвійно небезпечними.

Рубікон Голодомору

– Ви сказали, що Голодомор був тією точкою неповернення, котра поклала край москвофільству та толерантному ставленню галичан до СРСР. Але що вони знали про Голодомор в епоху, котра передувала інтернету та соцмережам? З яких джерел надходила інформація? І наскільки це підігрівало протестні настрої?

– Роль соцмережі у ті часи виконав, зокрема, Збруч. Невеличка прикордонна річечка, через яку проривалися голодні. Щоночі мешканці Тернопільщини та інших прикордонних регіонів бачили уривок з хорору – вони спостерігали на власні очі або бодай чули від інших, як проривалися жертви голоду і як по них стріляли. В деяких місцевостях достатньо були влізти на дерево і в режимі реального часу ставати свідками того, що творилося за Збручем – бачити наслідки розкуркулення, голод, розстріли, спливаючі тіла утоплеників та інший жах.

Коли у 1944 році радянська влада прийшла на західну Україну, Борщівський район (звідки родом мій батько) став одним з першим, який зіткнувся із совєтськими вояками.

Полковник Ілья Старінов, який воював там, тоді записав: “Я четверту війну воюю, але такої ненависті, як до совєтів, ще не бачив”.

Щось подібне я сама відчула у 2022-му – від наших переселенців по відношенню до москалів. Вибачте за такий ліричний відступ, просто хочу наочно пояснити, як це працює.

Свідки злочину розповідають про нього, і ті голодні, котрі проривалися на захід у 1933-му, також розповідали про те, що пережили.

Читайте також: Голодомор: как убивали украинцев

Все це потрапляло в газети, і, зокрема, у найбільшу щоденну газету Галичини – “Діло”.

Мертвий чоловік на вулиці Харкова. Помер від голоду. Фото: Александр Вінербергер

У 1933 році галичани сформували комітет порятунку України, до роботи якого долучається митрополит Андрей Шептицький, а також політична та громадська діячка, посол до Сейму Мілена Рудницька.

Саме Рудницька проштовхує тему Голодомору на міжнародний рівень, вона добивається розгляду питання про Голодомор на засіданнях Ліги, виступає на цих засіданнях, хоча до резолюції із засудженням СРСР справа так і не доходить.

Але, як мінімум, трагедія Голодомору стає відомою в Європі – до цього долучається і легальний, і нелегальний сектор. Зокрема, із контактами на міжнародному рівні Рудницькій допомагає провідник ОУН Євген Коновалець.

Поза тим, ОУН діє і своїми методами. 21 жовтня 1933 року 18-річний студент філософського факультету львівського університету Микола Лемик стріляє в сталінського емісара Олексія Майлова. Лемика засудили до страти, але цю кару замінили на довічне ув’язнення, яке закінчилося для нього у вересні 1939 року, коли впала Польща. Та в кожному разі інформація про цей атентат – як протест проти Голодомору – рознеслася по всій Європі.

Вони не мовчали про Голодомор. Українці, які брали участь у конференції “у справі голоду в Україні” у Відні, 16–17 грудня 1933 року. Перший ряд: громадська діячка Мілена Рудницька, єпископ Никита Будка, доктор Мирон Горникевич. Другий ряд: журналіст Володимир Лотоцький, юрист Айталь Вітошинський, депутат польського Сейму Зиновій Пеленський, представник варшавського комітету Левко Чикаленко

Читайте також: Сиротинці напередодні Голодомору: радянський експеримент по створенню «нової людини»

Західна Україна 30-х

– Яким в цілому було життя Західної України у 1930-х роках? Політичне, партійне, медійне? Життя тодішньої інтелігенції, котра боролася за незалежність?

– Галичина жила тоді настільки звичайним життям, наскільки це було можливо. Преса існувала, але була обмежена цензурою. “Діло” – щоденна газета, де друкувалася інформація абсолютно про все, що відбувалося в Галичині – була не єдиним таким друкованим органом. Існувала мережа шкільництва “Рідна школа”. У Львові працювало Наукове товариство ім. Тараса Шевченка, видавався “Літературно-науковий вістник” під редакцією Дмитра Донцова. “Вістник” об’єднав навколо себе ряд літераторів і публіцистів, зокрема, “вістниківську квадригу”.

Щодо партій, то найбільшою силою було Українське народно-демократичне об’єднання (УНДО). Поза тим українські депутати засідали у польському Сеймі, а рядові українці мали свої школи та просвітницькі товариства. Працювали й підприємства – “Маслосоюз”, наприклад. Його продукція йшла на експорт. Зрештою, були й театри, капели.

Але все це відбувалося дещо у формі “обложеної фортеці”. З 1926 року у Польщі тривало авторитарне правління Юзефа Пілсудського, до того у регіоні домінувала так звана ендеція – політична течія польського політикуму, яка у принципі не визнавала за українцями права на рівноправність.

Перший голова відродженої Польської держави Юзеф Пілсудський та Роман Дмовський, прихильник ідей фашизму, антисемітизму і добросусідських відносин з Росією. Пілсудський та Дмовський уособлювали різні погляди на майбутнє країни, і владу у Польщі врешті-решт здобув Пілсудський.

Пілсудському факт союзу з Петлюрою не заважав проводити репресії проти західноукраїнських співвітчизників союзника – у 1930 році галицькі селяни стали жертвами жорсткої пацифікації.

До всього, від початку 1930-х років популярність у Польщі набули відверто фашистські організації – прихильники етнічної асиміляції. Наслідком стало те, що українці постійно стикалися з дискримінацією за етнічною ознакою. Доходило до випадків (а про них регулярно писало те ж таки “Діло”), коли польські вчителі заявляли, що українські діти мають чорні піднебіння. Ось такий от расизм..

Серед відомих українців, які стикнулися з подібним ставленням, був, наприклад, Роман Шухевич. Коли він вчився в гімназії, там служив вчитель, якій називав дітей українців “хамами”, а вони, між іншим, в переважній більшості своїй, походили з відомих українських сімей.

Львів 1930-х. “Біржа” на вулиці Святого Станіслава (нині вулиця Тиктора). Фото: historianazdjeciach.pl

– Можна дійсно зрозуміти тих, хто мав неповне уявлення про більшовизм і вважав, що в радянській Україні життя є кращим…

– Так. Але, власне, якщо повернутися до 1930-х років і, конкретніше, до пацифікації 1938 року, то тоді зійшлися в часі кілька подій. По-перше, двадцятиріччя Листопадового чину, тобто оволодіння українцями Львовом, що фактично поклало початок виникненню ЗУНР. По-друге, тоді ж почалася історія Закарпатської України, коли українці цього регіону отримали шанс на власну державу. Хай маленьку і не надто потужну, але ж сам факт!

Польщі абсолютно не хотілося отримати під боком “країнську державу, яка могла би стати магнітом для тих же ОУНівців або представників інших – легальних – партій. В результаті відбувся ряд нападів на українські установи. Роман Шухевич та Ярослав Гайвас (обидва були членами ОУН на той час) організували протидію таким нападам і стали учасниками кількох сутичок між українською та польською молоддю.

Від Петрушевича до Бандери

– Перенесімося з 1938-го на три роки вперед. Акт відновлення Української держави, проголошений у Львові 30 червня 1941 року під проводом Степана Бандери, означав апелювання саме до Української Народної Республіки часів Грушевського-Петлюри? Чи це мало бути нове державне утворення?

– Це мала бути відновлена Українська держава. Якщо відкотити події трохи назад, то слід зазначити, що ОУН була утворена в тому числі за участі ветеранів армії УНР, а також колишніми урядовцями УНР. Тим же Миколою Сціборським зокрема. А Українська військова організація (УВО), яку вважають прообразом ОУН, постала з рішення групи колишніх офіцерів армії УНР під проводом Євгена Коновальця про продовження боротьби за незалежність України, але боротьби іншими методами. Вони могли б сказати тоді про себе: ми програли битву, але не війну, і ми не склали зброю.

Чому йшлося про акт відновлення (саме відновлення!) держави – тому що вони її не створювали і не перезасновували. Вони лише відновлювали знищене більшовиками на початку 1920-х років. І мислили себе як нащадки того покоління. Вони могли лаяти це покоління на всі застави – за соціалізм, за хуторянство (як це називав Донцов) тощо – але коли доходило до принципових державних питань, всі взаємні претензії відсувалися на задній план.

ХАРАКТЕРНО, ЩО В ПЕРШИХ ВАРІАНТАХ ПІСНІ “ЗРОДИЛИСЬ МИ ВЕЛИКОЇ ГОДИНИ” БУВ РЯДОК “ВЕДЕ НАС В БІЙ БАТЬКІВ УПАВШИХ СЛАВА…”

ВОНИ ДІЙСНО СПІВАЛИ ПРО СВОЇХ – В БІОЛОГІЧНОМУ СЕНСІ – БАТЬКІВ.

Практично вся молодша ОУН (маю на увазі покоління Бандери та Шухевича) мали досвід батька на війні.

Візьмімо Степана Бандеру. Його батько, отець Андрій, був у складі Української галицької армії – перейшов Збруч, воював у центральній Україні, а відтак повернувся.

Читайте також: Национальная борьба в Западной Украине - краткий курс ОУН-УПА. Часть 2: 1914 - 1940

Пластуни Юліан Гошовський і Степан Бандера. 1924 р. З фондів Музею родини Бандер у Стрию.

Батько Романа Шухевича брав участь у проголошення ЗУНР у Кам’янці і був повітовим комісаром – його згодом переслідували поляки.

Таким чином, ОУН намагалася відновити те, за що воювали її попередники.

– До постаті Бандери ще повернемося, а поки про попередників. Візьмемо для прикладу Євгена Петрушевича, президента ЗУНР. Він і в екзилі продовжував боротися за незалежність України: поширював ноти протесту, надсилав заяви до Ліги Націй, навіть писав уряду Гітлера, коли в 1939-му Німеччина напала на Польщу. Проте, наскільки відомо, контактів з очільниками ОУН не шукав. Але загалом “старі” борці за Україну намагалися стати пліч-о-пліч з “молодими”?

– Питання складне насправді. На першому етапі, коли ОУН ще було УВО, той-таки Євген Коновалець та його соратники підтримували досить тісні контакти з легальними політиками, не виключаючи і Петрушевича. Ба навіть деякі свої збори УВО проводило на квартирах цих самих політиків. Особливо плідною співпраця нелегальних та легальних політиків була у питанні бойкоту виборів до польського Сейму 1932 року. А також тоді, коли йшлося про донесення світові інформації про Голодомор.

Євген Петрушевич (1863, Буськ – 1940, Берлін)

Не можна сказати, що співпраці не було зовсім. Інша річ, що шляхи почали розходитися десь в середині 1930-х.

Незгода полягала в тактиці: ОУН діяла нелегально, а старше покоління, частина якого залишалася у секторі публічних партій, послуговувалася легальними методами.

Другий момент: бандерівці пропонували діяти, спираючись на власні сили, тоді як мельниківці та легальний сектор хотіли домовлятися з Німеччиною.

Але тут варто згадати, що Бандера та Мельник належали до різних поколінь. Це був типовий конфлікт батьків та синів, де перших представляв Мельник, а других – молодший від нього Бандера.

Читайте також:Василь Вышиванный. Военный деятель, политик, дипломат и ... разведчик

У підсумку ані представників державного центру УНР в екзилі, ані гетьманців, ані мельниківців не вдалося залучити до підготовки Акту про відновлення, а також до формування Української головної визвольної ради. До складу Українського національного комітету, який мав виконувати роль конституанти для Акту відновлення, увійшли окремі діячі періоду УНР, наприклад, генерал Всеволод Петрів, але це були саме окремі діячі. Згодом історія повторилася із Українською головною визвольною радою вже у 1944 році. До УГВР приєдналася частина гетьманців, але відмовилися приєднатися мельниківці.

– Разом із актом відновлення Української держави було створено Українське державне правління – свого роду уряд цієї держави, де знайшлися посади зокрема для Ярослава Стецька, Льва Ребета, Миколи Лебедя, Романа Шухевича тощо, але де не було Степана Бандери. Це пов’язано з його арештом, який відбувся вже 5 липня 1941-го?

– Ідея ОУНівців полягала в тому, аби трьома похідними групами – південною, північною та центральною – вирушити на схід для формування української влади на місцях. При цьому окрема група на чолі з Ярославом Стецьком разом з групою “Північ” мала дістатися Києва та проголосити незалежність там. По факту ж, першим містом, куди добрався Стецько з компанією, був, власне, Львів. І тут виникло питання, а як поставляться німці до такої української самодіяльності? Тому було вирішено передусім проголосити Акт у Львові, поставивши німців перед фактом, а відтак повторити церемонію в Києві.

Опинившись у Львові 30 червня 1941 року, Стецько та його група сконстатувалися з місцевим підпіллям, отримали благословення від Андрея Шептицького і встигли переговорити з тими українцями (зараз би сказали: “активістами” та “представниками громадськості”), які перебували на легальному становищі. В той же день ввечері і відбулося проголошення Акту відновлення.

Щодо Бандери, то він поки що залишався в Кракові і планував приєднатися згодом. Але зробити цього не зміг. А оскільки він не приєднався, ОУН при розподілі посад розпорядилася тими людьми, які були у неї в наявності. Адже йшлося про те, щоб все якнайшвидше запрацювало. Бандеру ж затримали 1 липня, коли він вибрався до Львова, сталося це по дорозі до міста.

– Не п’ятого липня, а першого?

– За спогадами Теофілії Бзови, затримали його в ніч на 1 липня, коли він з групою членів ОУН(б) намагався добратися до Львова. Перша розмова, фактично вже якоюсь мірою допит, датований вже 3 липня. А 5 липня – це день, йому самому було офіційно оголошено про арешт і перевезено до Берліна в тюрму. До цього дня він офіційно вважався вільною людиною.

– У чому магнетизм Степана Бандери? Чому він, а не, приміром, Шухевич став уособленням боротьби всього українства? І чому він так панічно лякає москалів? Адже ви знаєте, як добре “зайшов” українському сегменту фейсбуку жарт про нібито викладений трупами окупантів портрет Бандери…

Читайте також: Формування і загибель першого штабу УПА: «Сом», «Гарпун» і «Сівко» - їхні постаті досі перебувають у тіні

Маловідомий ресурс ТФН (“Тіко файні новини”) добре потролив російську пропагандистську пресу. “Комсомольская правда”, написали в ТФН, буцімто розмістила 1 січня 2023 року новину про те, що українські бійці виклали з тіл вбитих окупантів портрет Степана Бандери. Після цього у мережі почав набирати обертів флешмоб – користувачі викладали із тіл загарбників різноманітні написи. Для зручності було навіть створено спеціальний бот із назвою “Папка в пакєтє”

– Тут є кілька моментів. Перший: для москалів на даному етапі це – звичайна інерція. Вони стільки десятиліть мусолять Бандеру, що це для них вже як зламаний патефон. Вони будуть про нього говорити до другого пришестя. Їм просто пороблено.

Другий момент: а чому їм пороблено? Кажуть, що вбивця завжди вертається на місце злочину. Вони ж Бандеру убили. Шухевич загинув у бою, і дуже ймовірно, що він застрелився сам, щоб не датися ворогам живим. Тобто певною мірою він їх обіграв. А Бандеру вони самі будь-що мусили вбити.

Третє. Бандера став відомим ще до війни – йдеться про варшавський процес. Своєю гідною поведінкою і тим, що проголошення смертного вироку зустрів вигуком “Слава Україні!”, він привернув загальну увагу. Йому тоді було лише 25 років, але тим, як він тримався, Бандера забезпечив певного роду рекламу і собі, і ОУН.

Четверте. Бандера є тією людиною, яка свідчить. Так, він не написав ідеологічних праць. Так, він відсидів “лише” десять років у польській та німецькій тюрмах (натомість є люди, які по чверть століття провели у Сибіру). Так, УПА створили та керували нею інші люди – той таки Роман Шухевичю.

АЛЕ БАНДЕРА ЗУМІВ ПРИМУДРИВСЯ ПРОЖИТИ ВСЕ ЖИТТЯ ЗА ТИМИ ПРИНЦИПАМИ, ЯКІ ВІН ПРОПОВІДУВАВ.

Не спасував перед смертним вироком, не пішов на співпрацю ані з німцями, ані з поляками, відмовився денонсувати Акт відновлення Української держави, провів три з половиною роки в одиночній камері концтабору Заксенгаузен, втік від нацистів… Він був з тих, хто не посилає інших, а йде сам. Йде сам і веде за собою, що теж дуже важливо.

А російська цивілізація – вона є ідеократичною, тобто такою, що воює з ідеями. А тому під удар у неї потрапляють ідейні вожді, митці, мислителі тощо. Якщо все це проаналізувати, то стає зрозумілим, чому саме Бандера… Бо він дійсно надається на те, щоб стати символом.

– ЗУНР породила ОУН, а ОУН породила УПА, з якою НКВД не могло впоратися аж до 1960 року. Цей неймовірний протестний потенціал можна вважати якимсь суто західноукраїнським феноменом, відсутність якого на решті території України пов’язана і з Голодомором (тобто масовим винищенням населення), і з довшим перебуванням під владою спочатку російської, а потім радянської імперії?

– Ні, це не є західноукраїнським феноменом. Це використання історичного шансу там, де він був. Очевидно, що у центральній та східній Україні створити з нуля щось подібне було неможливо. І не тому, що люди, які там жили, є менш патріотичними, а винятково внаслідок шаленого тиску системи. І Голодомору як геноциду нації також.

Але от що часто недооцінюють і недобачають. ОУН та УПА не обмежувались і ніколи не планували обмежуватися західною Україною. В керівництві ОУН були люди з центральних областей, а УПА залучала колишніх військовиків періоду УНР. Більше того: в УПА воювали військовики зі східної України, які часто мали за плечима службу у Червоній армії.

Таким був, приміром, Дмитро Карпенко (“Яструб”), родом з Полтавщини, який створив, як ми б зараз сказали, повстанський “спецназ”, і подібних прикладів є багато. У 1943 році сотні УПА формувалися на Київщині та Черкащині тощо. Підпільників ОУН ловили у Вінницькій області та в цілому по центральній Україні ще в 1950-ті, їхні осередки були й на Донбасі.

Підсумовуючи, наголошу ще раз: феномен національного визвольного руху, репрезентований ОУН-УПА, винятково західноукраїнським феноменом не був. В жодному разі – ні.

—

Наталія Лебідь,  опубліковано у виданні  НОВИНАРНЯ

В тему:

•  Украина и Февральская революция 1917 года в Российской империи
• Історія здобуття незалежності: як українці боролися за власну державу. Частина 2
• "Світ настрахали, що наша незалежність призведе до ядерного Армагеддона"
• Євген Маланюк: Крути. Народини нового українця
• Історія здобуття незалежності: як українці боролися за власну державу. Частина 1
• 100-річчя Соборності України відзначили поляки та українці у Любліні 
• Год семи властей. Как прошел 1919-й в Киеве
• Покупал ли Пилсудский Петлюру?