Історія здобуття незалежності: як українці боролися за власну державу. Частина 2

Версия для печати

30 років тому, 1 грудня 1991 року, відбувся Всеукраїнський референдум, на якому волевиявленням народу було підтверджено ухвалений 24 серпня Акт проголошення незалежності України. Історична хрестоматія про шлях до цієї знаменної дати.

(Закінчення. Початок читайте у публікації Історія здобуття незалежності: як українці боролися за власну державу. Частина 1).

Радянська протидія: гібридна війна, шахрайство, “іхтамнєти”

Будинок Дворянського зібрання у Харкові, 1918 р. (будівля зруйнована у 1943 р.). Місце проведення Харківського з’їзду рад і проголошення УНРР: звідси почала своє поширення радянська влада в Україні

Російські більшовики одразу після здобуття влади у Петрограді намагалися реалізовувати різні сценарії зі встановлення контролю над Україною – організація антиурядових повстань та спроба захопити владу шляхом встановлення контролю над радами. Цьому сприяв той факт, що станом на жовтень 1917 року в українських губерніях нараховувалося 50 000 членів більшовицької партії.

Однак спершу Центральна Рада справлялася з потугами прихильників раднаркому в Україні. Найбільшим провалом комуністів стало скликання Всеукраїнського з’їзду рад, що пройшов 4-6 грудня 1917 року в Києві. Більшовики опинилися в меншості. Ультиматум, у якому Раднарком погрожував УЦР війною, не справив на з’їзд жодного впливу. 

ЗАМІСТЬ ОЧІКУВАНОГО ПРОГОЛОШЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ ДЕЛЕГАТИ ВИСЛОВИЛИ ПІДТРИМКУ ЦЕНТРАЛЬНІЙ РАДІ.

Після цього більшовики вирішили реалізувати гібридний сценарій: 9 грудня російські червоногвардійці захопили Харків. Більшовицькі делегати, які становили 5% учасників київського форуму, полишили зібрання і 12 грудня 1917 року в Харкові проголосили про створення радянської УНР (повна назва – Українська народна республіка рад робітничих, селянських, солдатських і козацьких депутатів). 

Радянська Україна вважалася автономною частиною радянської Росії. Раднарком вирішив вести війну проти Центральної ради руками “клона” – 4 січня 1918 року лідери УНРР видали звернення із закликом до збройної “рішучої боротьби” з УНР. 

Насправді російські більшовики здійснювали захоплення українських міст упродовж усього грудня 1917-го. Окрім Харкова, радянську владу на червоногвардійських багнетах встановили в Катеринославі (нині – Дніпро), Олександрівську (нині – Запоріжжя), частині середніх і малих міст Лівобережжя.

На цю тему: У 1930-х роках за націоналістичну діяльність засудили понад 20 тисяч українців

Надалі російські більшовики усіляко відхрещувалися від причетності до подій в Україні та поширювали тезу про громадянську війну. Так, формальним командиром військ, які в січні 1918 року наступали на Київ, вважався Юрій Коцюбинський. Його проголосили головнокомандувачем сил УНРР. Але насправді більшовицькі сили очолював російський емісар Михайло Муравйов, який відповідав за експорт російської революції в Україну. 

Червоногвардійський загін, який брав участь у боях у Києві

Муравйову приписують винайдення тактики “ешелонної війни”, коли бойові дії велися на ізольованих теренах, уздовж залізничного полотна за допомогою бронепоїздів. Важливе значення відігравав контроль над вузловими станціями. Нерідко для прискорення падіння великого міста більшовицьке підпілля організовувало повстання в тилу.

У січні 1918 року Володимир Ленін не приховував істинних мотивів війни з УНР, яку розглядали як джерело постачання продовольства і природних ресурсів. Принциповим для втримання влади лідер більшовицької революції називав забезпечення російської столиці їжею, для чого закликав емісарів вживати “найенергійніших і революційних заходів для посилки хліба”.

Новий етап у війні Раднаркому проти УНР настав після контрнаступу українсько-німецьких сил, який почався в лютому 1918 року.

За умовами підписаного більшовиками та німцями Брестського миру, радянська Росія зобов’язувалася визнати УНР та вивести з її території свої війська. 

Німецькі військові в Києві, весна 1918 р.

Але червоні вдалися до шахрайства і поспішно створили декілька маріонеткових радянських квазіреспублік, до яких вони нібито не мали стосунку (Тавриду, Одеську, Донецько-Криворізьку).

Окрім того, 17-19 березня 1918 року на Другому всеукраїнському з’їзді рад УНРР було перейменовано на Українську радянську республіку. Декларувалося, що це самостійне утворення мало стати федеративною частиною Радянської Росії.

Всі названі республіки під тиском союзних військ до травня 1918-го припинили існування, а українське військо повністю опанувало власну територію.

З Українською Державою Скоропадського більшовики вели мирні перемовини та здійснювали підривну діяльність у тилу Гетьманату. Зокрема, на теренах радянської Росії були створені координаційні центри для деструктивної роботи в Україні – Повстанське бюро (Таганрог), а згодом Всеукраїнський центральний військово-революційний комітет (Москва).

За влучним виразом Олександра Рудяченка, Українська Держава була для більшовиків успішним соціальним антиподом їхнього режиму. Недарма Ленін казав:

“ЯКЩО УТРИМАЄТЬСЯ ГЕТЬМАНЩИНА, РОСІЯ ПОВЕРНЕТЬСЯ ДО МЕЖ МОСКОВСЬКОГО КНЯЗІВСТВА XV СТОЛІТТЯ”.

Тому ситуативний союз більшовиків та української партійної опозиції проти гетьмана є дивним і неоднозначним.

Раднарком після листопадової революції в Німеччині оголосив про анулювання Брестського миру. Це розв’язало руки для здійснення червоними нового наступу на Україну. 28 листопада 1918 року в Курську було створено новий більшовицький уряд – Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. 

Невдовзі комуністичні сили захопили низку прикордонних українських міст і стали просуватися вглиб території УНР. Після трьох нот протесту Директорії 5 січня 1919 року нарком закордонних справ радянської Росії Георгій Чичерін відповів, що: “російських військ в Україні немає”; проти УНР воює “незалежний уряд українського радянського народу”; в Україні “йде громадянська війна”. Він також заперечив використання найманців (угорців, латвійців, китайців). 

За таких обставин Директорія прореагувала на неоголошену війну у єдиний зрозумілий спосіб – назвати речі своїми іменами. І 16 січня 1919 року УНР оголосила війну радянській Росії.

Ворожий міф про Харків як “першу столицю”

Червоноармійці в Харкові, 1919 р.

6 січня 1919 року більшовики в захопленому Харкові проголосили створення Української соціалістичної радянської республіки. 16 квітня 1919 року Ленін нарешті прямо заявив, що “після завоювання України наша сила зміцнюється”. 

Харків і надалі лишався центром радянського впливу та місцем перебування уряду УСРР. Офіційно столичний статус за Харковом закріпили тільки в Конституції 1929 року.

На жаль, і сьогодні є люди, що вірять у міф про Харків як “першу столицю України”. Хоч навіть радянська Україна з центром у Харкові вважалася самостійною (та й то лише на папері) тільки два роки: 1920–1922.

Спочатку 28 січня 1919-го в РНК УСРР з’явився народний комісаріат закордонних справ, а 28 грудня 1920 року Москва формально визнала незалежність радянської України. Зроблено це було не для того, щоб КП(б)У спробувала реалізувати проєкт побудови країни, що має власний варіант соціалізму, а лише для продовження боротьби з українством.

Справа в тому, що до початку 1921 року УНР хоч і втратила контроль над власною територією, проте українська дипломатія досягла певних результатів. Незалежність України офіційно визнавали декілька країн.

Варто нагадати, що більшовицька Росія тоді перебувала в міжнародній ізоляції. Поява формально самостійного українського “харківського уряду” мала підірвати дипломатичні зусилля української політичної еміграції. Представники УСРР позиціонували себе як єдиного представника українського народу на міжнародній арені та намагалися делегітимізувати діяльність екзильного уряду. Радянцям вдалося домогтися від зарубіжних країн розриву відносин з УНР та закриття її представництв. Після того, як “мавр зробив свою справу”, 20 вересня 1923 року зовнішньополітичне відомство радянської України було ліквідоване.

Ще одним ударом по українській політичній еміграції, який більшовики завдали руками УСРР, стало запрошення колишніх діячів національної революції для допомоги у втілення “політики українізації”. Таким чином перехоплення гасел про розвиток національної культури дало більшовикам змогу знекровлювати своїх зарубіжних опонентів та допомогло стабілізувати політичне становище режиму.

Карпатська Україна: держава одного дня

Державна реальна гімназія у Хусті, де 15 березня 1939 р. було проголошено незалежність Карпатської України. Нині – Хустська спеціалізована школа №1 ім. Августина Волошина

На початку XX сторіччя Закарпаття входило до Транслейтанії – угорської частини Дунайської монархії. Після розпаду Австро-Угорщини Срібна земля могла опинитися у складі Угорщини (9 листопада 1918 року за приєднання висловилася рада в Ужгороді), Чехословаччини (12 листопада 1918-го таке рішення ухвалила діаспорна Руська народна рада в американському Скрентоні) або УНР (21 січня 1919-го до об’єднання УНР та ЗУНР зажадав долучитися Всенародний конгрес угорських русинів у Хусті).

Щоб заспокоїти місцеву еліту та Антанту, в Празі пообіцяли надати Закарпаттю автономію. Однак виконали обіцяне лише 1938 року. Після “Мюнхенської змови” Чехословаччина не тільки віддала німцям Судети, а й погодилася на створення двох автономій – Словаччини та Підкарпатської Русі. 

Вже наприкінці жовтня влада в краї перейшла до українців – прем’єром став директор Ужгородської учительської семінарії, лідер Народно-християнської партії Августин Волошин. Українська політична еміграція уважно стежила за подіями в Закарпатті. Було організовано збір коштів серед зарубіжних українців. Окрім того, на острівець політичного українства почав прибувати кадровий десант – оунівці та ветерани визвольних змагань.

Августин Волошин, Прага, квітень 1945 р. (одне з останніх фото). У травні Волошин був викрадений радянськими спецслужбами, а за два місяці помер у Бутирській в’язниці Москви. Місце поховання невідоме

Прем’єр Волошин розгорнув українізацію краю. Українська мова запроваджувалася у діловодстві та освіті. 30 грудня 1938 року за автономією закріпилася назва Карпатська Україна.

Було закрито москвофільські та проугорські організації й пресу, широко відзначалося 20-річчя Злуки УНР та ЗУНР, висловлювалася ідея перенести Український вільний університет із Праги до Хуста. 

Натомість Угорщина не приховувала своїх намірів анексувати регіон. 2 листопада 1938 року Прага, за посередництва німецького міністра закордонних справ Йоахіма фон Ріббентропа, погодилася на анексію угорцями Ужгорода й Мукачевого. Адмінцентр автономії перенесли в Хуст. Під тиском обставин відбулися безальтернативні вибори до парламенту – Сойму. Список Українського національного об’єднання підтримали 92,4% виборців.

14 березня 1939 року чехословацький президент Еміл Гаха дав згоду на німецьку окупацію країни (вже на завтра вермахт практично без опору зайняв чеські землі).

Того ж дня у радіозверненні до народу прем’єр автономії Волошин проголосив незалежність Карпатської України, яку наступного дня мав підтвердити парламент. 

Августин Волошин на історичному засіданні Сойму Карпатської України, 15 березня 1939 р.

15 березня Сойм Карпатської України ухвалив низку історичних рішень: було проголошено повну державну самостійність, Августина Волошина обрали президентом країни, затвердили державну мову (українська), Герб (тризуб), Прапор (синьо-жовтий), Гімн (“Ще не вмерла Україна”). 

Конституційний Закон Карпатської України № 1 від 15 березня 1939 р. Проголошував незалежність, затверджував державну мову та символи

Голосування були одностайними – “за” висловилися всі присутні 22 посли (депутати) Сойму.

Виступ Голови Конституційно-правової комісії Сойму Карпатської України, автора конституційних законів Михайла Бращайка на історичному засіданні 15 березня 1939 року:

Проте ще 14 березня проти Карпатської України розпочала військову операцію Угорщина. 16 березня інтервенти увійшли в Хуст.

Наступного дня після падіння столиці президент Волошин через Румунію виїхав до Праги. Вже 18 березня угорці захопили Воловець і завершили окупацію краю. 

Українські загони самооборони чинили шалений опір. У бою загинув командувач “Карпатської січі” Михайло Колодзінський.

Волошин безрезультатно звернувся по захист до німців та румунів. Однак у Берліні українців розглядали як розмінну монету, яку можна використати у своїх дипломатичних іграх. Закарпаття стало платою за приєднання угорців до антикомінтернівського пакту.

24 лютого 1939 року Угорщина стала другою після Італії союзницею Гітлера в Європі. 

Окрім того, “українську карту” можна було розіграти в переговорах з більшовиками. Хоч 10 березня 1939 року на XVIII з’їзді ВКП(б) радянський лідер Йосип Сталін глузливо назвав Карпатську Україну “козявкою”, проте загроза появи антирадянського плацдарму турбувала Кремль. Тому відмова від підтримки Закарпаття знімала вагому перешкоду в порозумінні нацистів з СРСР. 

До кінця жовтня 1944 року край перебував під угорською окупацією.

29 червня 1945-го Закарпаття офіційно було приєднане до радянської України.

“Четвертована” Україна

Перша світова війна стерла з мапи чотири імперії, проте серед нових незалежних держав місця Україні не знайшлося. Землі, населені українцями, опинилися у складі чотирьох держав: СРСР, Польщі, Чехословаччини та Румунії.

Водночас за кордоном постала потужна політична еміграція – Державний центр УНР (Петлюра, Лівицький), гетьманський рух (Скоропадський).

Новою силою стала Організація українських націоналістів. Її лідер Євген Коновалець головною метою боротьби проголосив створення самостійної соборної Української держави. 

 У 1940 році Організація українських націоналістів розкололася – помірковані націоналісти й надалі вважали своїм лідером Андрія Мельника, тоді як радикали підтримали Степана Бандеру.

Очевидних ідейних розбіжностей угрупування не мали. Давалися взнаки особисті амбіції лідерів та своєрідний конфлікт поколінь. 

Збір українських націоналістів двох фракцій ОУН на 20-ті роковини загибелі Євгена Коновальця. 23 травня 1958 року, цвинтар Кросвейк у Роттердамі. Перший ряд, справа наліво: Микола Капустянський, Андрій Мельник, Степан Бандера, Дмитро Андрієвський

Доля Карпатської України не навчила українських націоналістів, і обидві фракції схилялися до співпраці з Німеччиною. Оунівці очікували повторення словацького або хорватського сценарію, коли нацисти підтримали створення нових слов’янських країн, де встановилися пронімецькі авторитарні режими. Натомість у Берліні й надалі були готові розігрувати “українську карту” у власних інтересах – без жодних зобов’язань для себе.

Відновлення Української держави: львівський фальстарт

Націоналісти збиралися використати війну Німеччини проти СРСР. Вже 22 червня 1941 року у Кракові в приміщенні “Просвіти” з ініціативи ОУН-б зібралося міжпартійне об’єднання – Український національний конгрес, який очолив Володимир Горбовий. Окрім бандерівців, своїх делегатів до організації надіслали гетьманці, УНДО (головна українська політична сила міжвоєнної Галичини) та Державний центр (уряд в екзилі) УНР. 

Кам’яниця Фонтановська у Кракові. 1941 р. – місце перебування краківського відділення “Просвіти”. Тут було створено УНК, який поставив за мету невдовзі проголосити незалежність України у Києві

Надвечір було ухвалено Маніфест проголошення Самостійної Української держави. Документ запланували оприлюднити у майбутній столиці УД – Києві. (Аналогічні плани виношували й мельниківці, які підготували відозву до українців, де виклали принципи побудови майбутньої Самостійної соборної Української держави.)

Наступного дня бандерівці надіслали до Рейхсканцелярії меморандум, у якому повідомили про наміри відновити незалежну Українську державу. Автори документа розраховували на встановлення з німцями союзницьких відносин. 

26 червня надійшла відповідь з Берліна. Дипломати повідомили, що представники політичного керівництва Третього Райху (зокрема міністр закордонних справ Йоахім фон Ріббентроп) на той момент ще не сформували своєї позиції та перебували в роздумах. Вочевидь, нацисти не збиралися ділитися плодами своїх перемог з оунівцями та готові були сприймати їх як колаборантів, а не союзників.

Ярослав Стецько (фото 1941 р.) – автор тексту Акту проголошення відновлення Української Держави, очільник УДП. Після Другої світової війни – один з активних діячів світового антикомуністичного руху

У понеділок, 30 червня 1941 року, німецькі підрозділи увійшли до Львова. Разом з ними до міста прибула похідна група ОУН-б. Після 20-ї години вечора у приміщенні “Просвіти” Ярослав Стецько проголосив відновлення Української держави. 

У тексті документа декларувалося прагнення співпраці та налагодження союзних стосунків з “Велико-Німеччиною” та вермахтом. По завершенню заходу учасники зібрання заспівали гімн “Не пора”. Текст Акта двічі передали в радіоефірі. 

Чернетка Акту 30 червня 1941 р. з правками Ярослава Стецька

Спочатку йшлося про створення бандерівцями у Львові крайової філії національного уряду, який мав згодом постати у Києві. Однак 3 липня 1941 року Стецько проголосив себе прем’єром Українського державного правління.

Невдовзі німці визнали акцію незаконною (аналогічно відреагували на несанкціоноване проголошення відновлення незалежності Литви) і почали реагувати: 5 липня у Кракові було заарештовано Бандеру та керівництво УНК, а 10 липня затримали Стецька. 

Після того, як обидва політики відмовилися робити заяву про відкликання Акту, їх помістили у спецбарак для політв’язнів високого рівня “Целленбау”, що діяв при концтаборі Заксенхаузен. Невдовзі нацисти взяли курс на встановлення жорстокого окупаційного режиму та розчленування української території. Також почалися арешти і розстріли націоналістів.

Палац Любомирських у Львові. У першій половині ХХ ст. –

місце перебування львівської “Просвіти” (нині – частина Музею етнографії та художнього промислу НАН України). Місце, де було проголошено Акт відновлення Української Держави

Акція 30 червня 1941 року отримала діаметрально протилежні оцінки в українському середовищі – від цілковитого схвалення до сумнівів у доцільності та легітимності процедури. До організаторів проголошення Акта виникає низка доречних питань: як вони бачили свої відносини з німцями, що вже окупували українську територію? як і з кого збиралися формувати держапарат та військо (після дошкульних ударів по оунівському підпіллю, завданих НКВС у 1939–1941 роках)? 

Проголошена бандерівським проводом тактика доконаних фактів показала свою неефективність. Німці не збиралися ділитися своїми територіальними здобутками з ОУН-б. Вони не визнали УДП та заборонили українцям займатися політичною діяльністю. 

Якщо 1918 року Центральна рада затягнула із проголошенням самостійності, то акція 30 червня 1941-го навпаки, була здійснена зарано. Без підтримки німців не могло постати колабораційного чи маріонеткового уряду. Можливо, ліпше було діяти або за мельниківським сценарієм і поступово збирати сили, або ж одразу перейти до протинімецької партизанської боротьби. Натомість можна стверджувати, що акція 30 червня спровокувала німецькі репресії та кадрово ослабила українську справу.

ОУН, УПА й підпільна боротьба

Лісництво між селами Недільня та Лужок Верхній на Львівщині, де 1944 р. створили УГВР

Тим часом мельниківці вважали можливою співпрацю з німецькими окупантами і робили ставку на розвиток розгалужених легальних структур, які згодом могли стати основою для бюрократичного апарату.

5 жовтня 1941 року вони створили в окупованому німцями Києві Українську національну раду (130 осіб) – громадсько-політичну надпартійну організацію на чолі з Миколою Величківським. 

УНРада в перспективі мала стати “передпарламентом”. Оунівці одразу почали розбудовувати її регіональні осередки. Невдовзі Величківський публічно заявив про “відновлення порядків на основі Конституції УНР 1918 року”. 

Нацистам це не сподобалося і 17 листопада 1941-го вони розігнали УНРаду та почали переслідувати членів ОУН-м.

Поступово лідерство в розпорошеному українському національному підпіллі перехоплювали бандерівці. Українські сили почали відмовлятися від співпраці з німцями та формували іррегулярні загони самооборони. Вже у серпні 1941-го в Олевську на Поліссі постали загони УПА під командуванням Тараса Бульби-Боровця (інакше – Поліська Січ), які присягнули на вірність ДЦ УНР. 

У березні 1943 року бандерівці перейменували Військові відділи ОУН на Українську повстанську армію. Також свої збройні формування мали й мельниківці. Влітку 1943-го в бандерівську УПА примусово було влито відділи мельниківців та бульбівців. Роман Шухевич очолив потужне націоналістичне підпілля – став командиром УПА та де-факто перебрав політичне керівництво над бандерівською фракцією. 

Розгорнулася робота зі створення політичного керівництва руху. Після декількох місяців підготовчої роботи, 11-15 липня 1944 року, в Карпатських лісах було створено Українську головну визвольну раду (політичний орган збройних формацій та передпарламент) та Генеральний секретаріат (уряд).

Кирило Осьмак (фото 1937 р.), очільник УГВР. Помер у Владимирській тюрмі, прах перевезено в Україну 2004 р.

В ідеалі УГВР мала поєднати представників усіх національних політичних течій, але цього зробити не вдалося. До її складу увійшло 25 осіб. Президентом (головою) Української головної визвольної ради став 54-річний Кирило Осьмак. Генеральний секретаріат УГВР очолив Роман Шухевич. Проте в умовах партизанської боротьби здійснювати реальну та скоординовану діяльність ради не вдалося.

Вже 12 вересня 1944 року лідера УГВР Осьмака захопили сили НКВС. Він помер у Владимирській в’язниці (сумнозвісному “Владимирському централі”) у 1960-му, після 16 років неволі.

 Більшість членів УГВР, які залишилися в Україні, було вбито. 5 березня 1950 року в бою загинув командир УПА Шухевич. Навесні 1954-го розстріляли Василя Охримовича. Він був останній з УГВР, хто лишився на території Україні. 

Організоване націоналістичне підпілля було ліквідоване кадебістами до 1955 року.

Останній бій з упівцями відбувся 14 квітня 1960-го.

Псевдо-“незалежність” по-радянському

Якщо після Перших визвольних змагань більшовики успішно експлуатували соціальні та національні гасла опонентів, то у роки Другої світової війни намагалися використати у власних цілях ідею української самостійної держави.

На початку 1944 року Москва ініціювала формальні поступки Києву – було створено наркомати оборони та зовнішніх справ УРСР. Це мало б засвідчити “незалежність” радянської України та відкрити республіці дорогу в ООН. 

Однак уже в листопаді 1945-го Василя Герасименка звільнили від обов’язків наркома оборони й перевели до Прибалтійського військового округу.

На папері посада міністра оборони УРСР зберігалася до 1978 року, коли згадку про неї прибрали з Конституції. Водночас в ООН делегація радянської України стала для Москви лише додатковою кнопкою.

Про несамостійний характер української радянської дипломатії свідчить факт відмови Києва від пропозиції Великої Британії та Судану про встановлення повноцінних дипломатичних відносин.

Андрій Лівицький, перший президент УНР в екзилі (1948–1954)

Натомість у діаспорі розгорнулася активна пропагандистська діяльність українських організацій. Державницьку тяглість продовжувала заснована 16 липня 1948 року Українська національна рада, створена на базі ДЦ УНР. До її складу увійшли представники семи партій, мельниківці та бандерівці. Першим президентом УНР в екзилі був обраний Андрій Лівицький.

Українські дисиденти в СРСР

Після придушення організованого збройного супротиву УПА єдиною формою опозиції радянській владі були дисиденти – люди, незгодні з офіційним курсом. Серед інакодумців переважали мотиви супротиву русифікації, екологічним проблемам чи релігійним переслідуванням. Та були й вимоги самостійності. 

У 1961 році лідера підпільної групи Українська робітничо-селянська спілка Левка Лук’яненка за “спробу відриву УРСР від Радянського Союзу” засудили до розстрілу, який замінили на 15 років позбавлення волі.

Левко Лук’яненко висловив ідею незалежності ще 1959 р., за що був засуджений і провів у неволі чверть століття. Ухвалення доленосного документа збіглося з Днем народження Лук’яненка, яке він відзначав 24 серпня

1962 року за подібним звинувачення стратили Федора Проціва (керівник Ходорівської групи) і двох львівських робітників Богдана Грицину та Івана Коваля (справа Українського національного комітету). 

Знаходилися відчайдухи, які вивішували національні синьо-жовті прапори (1 травня 1966 року – над Київським інститутом народного господарства, 1 травня 1967-го –  в селі Дебеславці на Прикарпатті, 22 січня 1973-го – в Чорткові). 

21 січня 1978 року, до 60-річчя проголошення самостійності УНР, мешканець Калуша Олекса Гірник на Чернечій горі у Каневі вчинив самоспалення на знак протесту проти русифікації.

Нарешті: Незалежність!

Перше засідання першої “демократичної” Верховної Ради УРСР (12-те скликання, воно ж 1-ше скликання Верховної Ради України), 15 травня 1990 р. Фото: Голос України

До середини 1980-х років непомірні військові витрати, неефективна економіка та політична модель, підтримка режимів-сателітів, русоцентрична національна політика, незмінність еліт вели Радянський Союз до краху. Щоб зупинити незворотні процеси радянський лідер Михайло Горбачов намагався провести низку реформ (“перебудову”). Серед горбачовських новацій – відмова від безальтернативних виборів та запровадження змагальності у виборчий процес. 

Головним підсумком виборів до Верховної Ради УРСР, що відбулися у березні 1990 року, стала поява в сесійній залі 125 опозиційних депутатів, які сформували “Народну раду”. Вони змогли перемогти в мажоритарних округах навіть без доступу до ЗМІ – завдяки поширенню самвидавних листівок і особистим зустрічам із виборцями. 

Звичайно, більша частина нардепів представляла Компартію. Комуністи сформували дві фракції  – “За Радянську суверенну Україну” (відому як “група 239”) та “Демократична платформа”. 

Першим успіхом національних сил у парламенті радянської України стало ухвалення 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України: “за” проголосували 355 депутатів, “проти” – 4 (серед них – один із майбутніх лідерів проросійських сил в Криму Сергій Цеков), один утримався, 24 – не голосували. 

До того часу вже сім радянських республік оголосили про власний суверенітет. Процес “суверенізації” (визнання переваги республіканських законів та органів влади над загальносоюзними) 16 листопада 1988 року розпочала Естонська РСР. 

Подальший “парад суверенітетів” був навмисне започаткований Москвою, щоб нівелювати цінність актів прибалтійських республік. Саме цим фактом можна пояснити підтримку документа депутатами-комуністами. Водночас опозиції вдалося включити до Декларації положення про генпрокурора УРСР, громадянство, недоторканість кордонів, підпорядкування внутрішніх військ Верховній Раді, поділ влади на три гілки тощо. 

Окрім того, в тексті містилися положення про позаблоковий статус і союзний договір. Однак, як пояснював згодом один з авторів Декларації, опозиційний депутат Олесь Шевченко, це були спеціально продумані “Народною радою” виверти. Зокрема, позаблоковість мала вберегти від Варшавського договору, а норма про союзний договір (з малої літери та без слова “новий”)  – унеможливити підписання угоди на умовах Москви.

Протягом року, виконуючи принципи Декларації, парламент ухвалив рішення про економічну самостійність, перехід вугільних копалень і металургійних комбінатів у власність України, зарахування основних податків до республіканського бюджету, визнання на конституційному рівні першості законів УРСР.

Дрейфуванню України в бік повної незалежності спробував завадити Горбачов. Спочатку 17 березня 1991 року в УРСР відбувся загальносоюзний референдум стосовно збереження СРСР. Україна (на відміну від Вірменії, Грузії, Естонії, Латвії, Литви та Молдови) не бойкотувала голосування. До загальносоюзного бюлетеня про федеративні основи майбутньої угоди на всій території республіки додавався бюлетень про конфедеративне підґрунтя (на засадах Декларації про держсуверенітет), а у трьох областях (Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській) громадян запитували про ставлення до незалежності України. 

Оскільки поставлені питання суперечили одне одному, це давало простір для маневру. У підсумку: загальносоюзне питання підтримали 70,2%, українське – понад 80%. Галицький референдум показав феноменальну підтримку самостійності – 88,3%.

Однак радянське керівництво 23 квітня 1991 року почало так званий Новоогарьовський процес – перемовини стосовно укладання нового союзного договору. 

Від імені УРСР прем’єр-міністр Вітольд Фокін підписав заяву про приєднання до переговорів з розробки угоди. 

Мітинги проти підписання нового союзного договору збирали сотні тисяч людей (на фото – акція в Києві 30 вересня 1990 р.)

На 20 серпня 1991 року було заплановано приєднання до “СРСР-2” перших республік – Казахстану, Росії та Узбекистану. Однак за день до цієї події у Москві віцепрезидент СРСР Геннадій Янаєв разом з очільниками силових відомств оголосили про створення так званого Державного комітету з надзвичайного стану (ГКЧП), запровадження надзвичайного стану на пів року, тимчасове усунення від влади Горбачова, введення цензури. 

До Москви було стягнуто понад 4000 військовослужбовців та 789 одиниць бронетехніки. На військовий аеродром “Бориспіль-2” літаки транспортували Полоцьку десантну дивізію. 

Публічне схвалення дій заколотників оголосили Саддам Хусейн, Муаммар Каддафі, Слободан Мілошевич, Ясір Арафат. В Україні ГКЧП підтримали Перший секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко, очільники регіональних (Дніпропетровської, Житомирської, Закарпатської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Харківської, Чернігівської областей та Криму) та міських (Кіровоград і Кривий Ріг) парторганізацій.

Натомість із різким осудом путчистів виступили міськради Ужгорода, Тернополя, Львова, Києва, Донецька, а також профспілка шахтарів. За два дні в Москві путчисти не змогли зламати опір демократичних сил та оголосили про саморозпуск ДКНС. Варто віддати належне витримці тодішнього голови Верховної Ради УРСР Леоніда Кравчука, який не робив “різких рухів” і не допустив розвитку силового сценарію в Україні.

Московські події, що відбулися після Серпневого путчу (арешти членів ДКНС, призупинення діяльності Компартії РСФРР, розпуск ЦК КПРС та відставка Горбачова з посади генсека) деморалізували українських комуністів. Націонал-демократи усвідомили: у них з’явився унікальний шанс проголосити самостійність України в парламенті. 

Після нарад було досягнуто компромісу з комуністами. І 24 серпня 1991 року о 18:00 Верховна Рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України. 

Чернетка Акта про незалежність, текст якого підготували депутати Левко Лук’яненко та Леонтій Сандуляк

На підтримку документа висловилися 346 нардепів, проти – один (депутат з Донецької області Альберт Корнєєв), утрималося – троє, не голосували – 12 народних обранців. Іноді можна прочитати, що майбутній президент Леонід Кучма був серед тих, хто не підтримав незалежність. Це неправда – тодішній гендиректор КБ “Південне” віддав свій голос за історичний документ.

А 1 ГРУДНЯ 1991 РОКУ РІШЕННЯ ПАРЛАМЕНТУ СХВАЛИВ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ РЕФЕРЕНДУМ. НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ПІДТРИМАЛИ 90,32% ВИБОРЦІВ, ЩО ВЗЯЛИ УЧАСТЬ У ГОЛОСУВАННІ.

Такому феноменальному результату сприяли ситуативне єднання всіх політичних сил на підтримку незалежності (30 серпня 1991 року було заборонено КПУ), активна експлуатація соціальних гасел та популістської риторики, формування протягом XX сторіччя українського етнічного домінування в містах.

2 грудня 1991 року Польща стала першою державою світу, яка визнала незалежність України.

А 8 грудня 1991 року Леонід Кравчук, вже як обраний (також 1 грудня) президент України, та прем’єр Вітольд Фокін у Біловезькій Пущі разом із представниками Росії й Білорусі підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), в якій заявили про припинення існування СРСР. 

Мітинг під Верховною Радою УРСР, серпень 1991

25 грудня 1991 року Михайло Горбачов залишив посаду президента СРСР. Наступного дня верхня палата ВР СРСР – Рада республік (де ще лишалися представники п’яти центральноазійських країн) ухвалила декларацію про припинення існування СРСР.

22 серпня 1992 року відбувся символічний акт передачі інсигній (знаків влади) від останнього президента УНР в екзилі Миколи Плав’юка першому президенту України Леонідові Кравчуку.

Останній президент УНР в екзилі Микола Плав’юк передає свої інсигнії президенту України Леоніду Кравчуку (22 серпня 1992 р.)

На цю тему: Проти нацистської Німеччини і радянської влади: як УПА воювала на два фронти

Цей акт мав символічний характер, що засвідчив спадковість державних традицій (аналогічні акції відбулися 1990 року в Польщі та 1992-го в Естонії). Однак правонаступництво України від УНР на законодавчому рівні досі не врегульоване. 

…Навіть короткий виклад історії всього лише одного ХХ сторіччя яскраво свідчить: отримана 30 років тому Незалежність України стала підсумком тривалих і наполегливих визвольних змагань та боротьби найкращих синів і дочок українського народу. Водночас новітні реалії продемонстрували, що незалежність і свобода не даються одномоментно й назавжди. За них слід боротися і відстоювати. Постійно. Щодня.

—

Ярослав Гирич, історик;  опубліковано у виданні  Новинарня

На цю тему:

• Украинская Повстанческая Армия (УПА): что нужно знать
• Гебисты против Шухевичей
• Война КГБ против диссидентов. Погрому «шестидесятников» — 40 лет
• Історія без міфів. Василь Кук: життя й боротьба останнього головного командира УПА
• ВАСУ признал воинов ОУН и УПА участниками борьбы за независимость Украины