Історія здобуття незалежності: як українці боролися за власну державу. Частина 1

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:  КОЛАЖ: "НОВИНАРНЯ"

30 років тому, 1 грудня 1991 року, відбувся Всеукраїнський референдум, на якому волевиявленням народу було підтверджено ухвалений 24 серпня Акт проголошення незалежності України. Історична хрестоматія про шлях до цієї знаменної дати.

У виданні “Новинарня” уклали таку собі історичну хрестоматію про шлях до цієї знаменної дати.

Позбавити населення історичної пам’яті та інсталювати в суспільну свідомість необхідні наративи – важливе завдання для будь-якого завойовника на приєднаних територіях. Щодо України наполегливо ширяться міфи, які бездумно транслюють деякі вітчизняні медіа: мовляв, українці за Незалежність не боролися, а три десятиліття тому держава нам дісталася “як подарунок”; Україну вигадали поляки й австрійці; Україна не має державних традицій – їй лише 30 років і до 1991 року вона ніколи не була самостійною; Україна – “держава-помилка”, а її території “подаровані” російськими царями та радянськими генсеками тощо.

Подібні твердження – типовий приклад маніпулятивного трактування історичних фактів. Упродовж своєї історії українці вперто й послідовно йшли до здобуття свободи. А буремне XX сторіччя відзначилося цілою низкою менш та більш успішних спроб утвердити Незалежну Українську державу. Своєрідне “вікно можливостей” для державної самостійності відкривалося під час історичних катаклізмів – Першої світової війни (1914–1918), Другої світової (1939–1945), розпаду Східного блоку та СРСР (1989–1991). Українці неодмінно користалися з означених геополітичних зсувів та здійснювали спроби реалізувати власний державний проєкт: парламентську республіку, гетьманську монархію, диктатуру, національну радянську форму правління, повстанські республіки аж до анархістського експерименту Нестора Махна.

На цю тему: Красный след красных. Кто кого и за что убивал в Киеве в 1919-м

Початок ХХ сторіччя: дві імперії, “Самостійна Україна”, революція

Микола Міхновський – ідеолог українського самостійництва, публіцист. Діаспорний історик Петро Мірчук називав його “Апостолом української державності”

На початку XX століття українці були чи не найбільшим бездержавним народом Європи, а українські землі входили до складу двох консервативних імперій – Російської та Австро-Угорської. Щоправда, в останній наші пращури мали більше прав. У межах імперії Романових українців не вважали за окремий народ, відмовляли в праві вживання рідної мови, а про політичну чи національно-культурну автономію і йтися не могло. Більшість діячів національного руху, що складався переважно з представників інтелігенції, на перших порах мали дуже помірковані вимоги й готові були обмежитися впровадженням української мови в освіту і діловодство. 

19 лютого 1900 року в Полтаві у помешканні родини Русових 36-річний харківський адвокат Микола Міхновський вперше зачитав свій політичний маніфест – “Самостійна Україна”. У ньому обґрунтовувалися ідеї соборності та використання майбутніх конфліктів для здобуття незалежності. Міхновський створив Українську народну партію (діяла у 1902–1907 роках) та підготував проєкт Конституції. Його погляди тоді виглядали екзотичними й насторожено сприймалися як владою, так і українофілами.

Брошура Міхновського “Самостійна Україна” (1900 р.)

Перша світова війна прискорила падіння імперій. Спочатку не встояла імперія Романових – 2 березня 1917-го Миколу II усунули, а владу перебрав Тимчасовий уряд. Його завданням визначили організацію й проведення виборів до місцевого аналога конституційного зібрання – Всеросійських установчих зборів, які мали вирішити майбутній устрій країни.

Вісті про революцію кияни зустріли поваленням пам’ятника Столипіну на Думській площі (нині – майдан Незалежності).

Повалення пам’ятника російському прем’єр-міністру Петрові Столипіну на Думській площі (нині майдан Незалежності) в Києві, березень 1917 р.

Нова влада одразу почала демократизацію країни. Українці стали створювати або відновлювати політичні партії. Більшість національних сил (соціалісти-революціонери, соціал-демократи, соціалісти-федералісти) виступали за територіальну автономію України в складі Росії.

Незалежність обстоювала Українська хліборобсько-демократична партія, близька до Міхновського.

Центральна рада, перший Універсал і липневий путч “полуботківців”

Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка в день свого створення (16 березня 1917 р.)

На події Лютневої революції українці зреагували створенням координаційного надпартійного органу – Центральної ради (УЦР), яка постала завдяки союзу самостійників Міхновського з поміркованим Товариством українських поступовців Грушевського. Хоча останні не підтримували програму Міхновського, він не став розколювати національний рух та сконцентрувався на українізації військових частин.

Автономісти з УЦР натомість зосередилися на проголошенні політичних декларацій та пропагуванні українства. Це теж було важливо, адже великою проблемою українського руху початку XX ст. був той факт, що в містах українці становили меншість. У міських поселеннях домінували росіяни, євреї, німці, поляки, які нерідко ставилися до боротьби самостійників вороже чи в кращому випадку нейтрально.

Наміри домагатися автономії Центральна рада висловила 10 червня 1917 року в Першому універсалі (за аналогією з правовими актами українських гетьманів та козацької старшини). 2 липня Тимчасовий уряд визнав УЦР та Генеральний секретаріат своїми крайовими органами. Між іншим, навіть урізана автономія спровокувала урядову кризу в Петрограді. Троє міністрів із партії кадетів, невдоволені поступками українцям, на знак протесту подали у відставку. Ослабленням центральної влади негайно скористалися опозиційні сили – більшовики та анархісти спробували захопити владу в Петрограді, фінський сенат проголосив державний суверенітет. Тимчасовий уряд зміг втриматися і придушив згадані антиурядові виступи.

У той час у Києві відбувся Липневий путч – перша спроба досягти незалежності.

Другий український козацький полк імені гетьмана Павла Полуботка (5000 новобранців з Чернігівщини), під впливом агітації створеного Міхновським Українського військового клубу імені Полуботка вчинив зухвалу акцію. Вночі з 4 на 5 липня 1917 року впродовж кількох годин солдати встановили контроль над деякими об’єктами міської інфраструктури, захопили склади зі зброєю, арештували коменданта Цицовича і шефа народної міліції Лепарського. 

Очікувалося, що виступ підтримають інші частини, а Центральна рада візьме всю повноту влади й проголосить незалежність. Однак УЦР стала на бік Тимчасового уряду. Полуботківців роззброїли та відправили на фронт.

Автономія: без Криму і регулярної армії

Будинок Української Центральної ради в Києві (сьогодні – міський Будинок учителя). За імперських часів – Педагогічний музей імені цесаревича Олексія. На момент проголошення незалежності УНР на фасаді приміщення ще зберігалася імперська символіка, яку демонтували в березні 1918 р. Тоді ж над будівлею вперше замайорів національний стяг

Протягом 1917-го чисельність УЦР зросла до 822 осіб – представників надіслали всеукраїнські військовий, селянський, робітничий з’їзди, організації національних меншин, соцпартій, міст та губерній.

У ЦЕНТРАЛЬНІЙ РАДІ ДОМІНУВАЛИ ЛІВІ СИЛИ, ЯКІ В МАЙБУТНЬОМУ БАЧИЛИ УКРАЇНУ АВТОНОМНОЮ ЧАСТИНОЮ ФЕДЕРАЛІЗОВАНОЇ РОСІЇ.

Однак наприкінці жовтня 1917-го більшовики все ж повалили Тимчасовий уряд та захопили владу в Петрограді. 7 листопада УЦР відповіла новим універсалом, який проголошував автономну Українську народну республіку (УНР), та поширила свою владу на всі дев’ять українських губерній.

Великою помилкою УЦР стала відмова від претензій на Крим. 

Центральна рада фактично перетворилася на парламент, а її рішення стали набувати сили закону.

Після падіння Тимчасового уряду більшовики місцевими силами робили спроби поширити свій вплив на українські землі, однак отримали відсіч. Зокрема, 29 листопада було зірвано запланований більшовицький виступ у Києві. 7000 солдатів роззброїли, а вояків-росіян потягом відправили додому. Генерал Скоропадський під Жмеринкою відбив наступ на Київ збільшовизованого 2-го корпусу. У десяти містах роззброїли більшовицькі частини, а в чотирьох – розігнали ради.

У грудні 1917 року Раднарком вирішив принести в Україну владу рад на своїх багнетах.

У спадок від Тимчасового уряду на території УНР лишилося два фронти (Румунський та Південно-Західний), однак київській владі на тамтешніх вояків розраховувати не випадало. Під дією більшовицької пропаганди та чуток про розподіл панських маєтків військові підрозділи втрачали боєздатність і становили небезпеку. На думку історика Михайла Ковальчука рішення Малої ради УЦР про повну демобілізацію цілком дезорганізованої старої армії було виправданим. 

Проте інші положення закону від 3 січня 1918 року мали фатальні наслідки для обороноздатності України. Зокрема, відмова від створення регулярного війська знижувала його ефективність, а заміна офіцерських посад тимчасовими інструкторами відштовхнула від УНР патріотично налаштованих старшин.

Водночас немотивовані селяни в солдатських одностроях не хотіли воювати ні за кого. Більшовики теж були змушені розпустити стару армію та розраховували на загони робітників і матросів. Слід зазначити, що на Київ у січні 1918-го червоні йшли досить скромними силами. Для захоплення міста Михайлу Муравйову вистачило 7 тисяч багнетів.

Шлях до самостійності: ставка на німців

У січні 1918 року настрої депутатів УЦР змінилися, адже кількість прихильників незалежності різко збільшилася. На трансформацію їх політичної свідомості вплинули три чинники:

  • війна з більшовицькою Росією (посилила бажання не жити з комуністами в одному державному організмі);

  • розпуск новою російською владою Всеросійських установчих зборів (констатував поразку демократичного вектора розвитку Росії);

  • вимоги дипломатії країн Четверного союзу (військово-політичного блоку Німецької, Австро-Угорської, Турецької імперій та Болгарського царства, що протистояв країнам Антанти в Першій світовій війні): укладати мир там були готові лише з самостійною країною, а не автономією.

Ідея укладання миру та негайна демобілізація величезної армії користувалися тоді надзвичайною популярністю в суспільстві. Виснаження економіки, падіння рівня життя, нерозуміння доцільності продовження участі вже нових політичних гравців (як УНР) у конфлікті та антивоєнна пропаганда зробили свою справу.

Вочевидь “дотерпіти” і тримати фронт до перемоги Антанти над Центральними державами в українського керівництва не було ресурсів. Окрім того, від підтримки англо-французького блоку УЦР могла відлякувати їх необізнаність в українському питанні або сприйняття національного руху через призму російських шовіністичних наративів. Натомість німці були непогано поінформовані й допускали створення національної незалежної держави. Більше того, українську сторону приваблювало поблажливе ставлення до військовополонених українського походження, які в таборах мали ліпші побутові умови та отримали можливість розвитку культурного життя.

І не можна однозначно стверджувати, що в січні 1918-го українська дипломатія поставила не на тих – без німецької допомоги УНР чекало б негайне поглинання російським більшовизмом. 

Звичайно вибір зовнішньополітичного партнера (Центральних держав) був неоднозначним і автоматично закріплював за УНР шлейф німецьких агентів. Однак перспективи визнання з боку Антанти могли з’явитися не лише за умови участі у війні з німцями, а й у разі збройного протистояння поширенню більшовизму. 

Тому ключ до збереження незалежності був у руках керівництва України, яке б мало потурбуватися про розбудову національних збройних сил і бюрократичного апарату та подолання міжпартійних чвар.

Саме завдяки появі власного війська та армії чиновників молоді країни, які постали на теренах Російської імперії (Фінляндія, Польща, Латвія, Литва, Естонія) змогли дати відсіч більшовикам та відстояли свою незалежність.

Четвертий Універсал: перше проголошення Незалежності

Михайло Грушевський – видатний історик, лідер українського національного руху, дотримувався поміркованих поглядів. Шокував українську політичну еміграцію, коли 1924 р. переїхав до УСРР

Вирішити питання про незалежність УНР мали на засіданні Малої ради УЦР – органу, що виконував роль постійно діючої президії. Нагадаємо, що у складі Центральної ради налічувалося понад 800 депутатів, і це породжувало логістичні проблеми. 

Лише дев’ять разів УЦР збиралася на сесії у розширеному складі. Депутати підготували три законопроєкти: перший розробив спікер Михайло Грушевський, другий – прем’єр Володимир Винниченко, третій – міністр пошт і телеграфу Микита Шаповал та депутат Микола Солтан. Основою для підсумкового тексту Четвертого універсалу став проєкт Грушевського, в якому були враховані положення з двох інших документів.

9 січня (або ж 22-го за григоріанським стилем) 1918 року почали розгляд документа. Найбільше за незалежність агітували голова УЦР Михайло Грушевський та міністр продовольчих справ Микола Ковалевський.

Несподівано проти виступив віцеспікер Сергій Єфремов, який радив відкласти проголошення самостійності до Всеукраїнських установчих зборів, а наразі спрямувати сили на розбудову державних інституцій. Інакше, вважав політик, проголошення незалежності ризикувало перетворитися на порожню декларацію. 

Своєрідним компромісом стало внесення до тексту документа положення, що остаточно питання незалежності мають вирішити Всеукраїнські установчі збори.

Далі опір ухваленню документа чинили представники польської, російської та єврейських громад, які вимагали законодавчого закріплення гарантій забезпечення прав національних меншин. 

Після тривалих дебатів було ухвалено закон про національно-персональну автономію. Повністю дискусії завершилися тільки надвечір 11 січня.

Четвертий універсал Центральної ради, який проголошував незалежність УНР. Поширеною є думка, що цей історичний акт ухвалили 9 (за новим стилем 22) січня 1918 р., але це – дата реєстрації універсалу в секретаріаті УЦР. Обговорення затягнулося і Універсал був ухвалений 12 (25) січня 1918 р.

Голосування за IV Універсал відбулося 12 січня о першій годині ночі. “За” висловилися 39 членів Малої ради, “проти” – 4, ще 6 депутатів утрималися. 

Представник партії російських меншовиків Дмитро Чижевський був одним із тих, хто віддав голос “проти”. Своє рішення майбутній філософ аргументував тим, що проголошення незалежності було передчасним. Згодом він дуже шкодував про свій вчинок.

УКРАЇНЦІ СТАЛИ ДРУГИМ НАРОДОМ НА ТЕРЕНАХ КОЛИШНЬОЇ ІМПЕРІЇ РОМАНОВИХ, ЯКИЙ ПРОГОЛОСИВ ВЛАСНУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ.

Першими це зробили фіни 6 грудня 1917 року.

Статус самостійної країни дав змогу УНР стати стороною переговорів у Бресті. Більше того, українській делегації вдалося майже на місяць випередити більшовиків у підписанні миру з Центральними державами. 

Укладений 9 лютого 1918 року договір перетворював УНР на формального учасника Першої світової війни, який виявив бажання вийти з конфлікту. Україну офіційно визнавали учасники Четверного союзу – Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія. 

Німці зобов’язувалися допомогти УЦР очистити країну від більшовиків. Натомість українці мали постачати Центральним державам продовольство і сировину, тому договір одразу неофіційно назвали “хлібним миром”. 

Допомога німців була на часі. Більшовики відтіснили українців на Волинь, де Центральна рада продовжила ухвалювати історичні рішення. Наприклад, національний Герб – тризуб, перехід на Григоріанський календар та київський час затвердили у Коростені, а власну національну валюту (гривню) – в Житомирі.

УЦР за підтримки Центральних держав вдалося вигнати більшовиків та відновити свою владу над територією УНР. Понад те – у квітні 1918-го Петро Болбочан на чолі Кримської групи Армії УНР зміг встановити контроль над значною частиною території півострова. 

У пошуках “сильної руки”. Гетьманський переворот

Подвір’я казарм Січових стрільців на вулиці Львівській, 24 в Києві. 30 квітня 1918 р.

Попри позитивні новини з фронту, в тилу все більше зростало невдоволення УЦР (через постійні партійні чвари та особисті конфлікти поширювалася управлінська анархія, не вдалося сформувати ефективний бюрократичний апарат, у кадровій політиці першість віддавалася партійній приналежності, а не професіоналізму тощо).

Німці були незадоволені режимом УЦР, адже той виявився не в змозі забезпечити збір продовольства, яке зобов’язався поставити німцям за положеннями Брестського миру. Мало того, через невирішеність питання, кому належить земля на місцях, селяни ще не починали посівну кампанію.

Доля Центральної ради вирішилася 29 квітня 1918 року. Того дня відбулося її останнє засідання, на якому була ухвалена Конституція (Статут про державний устрій, права і вільності) УНР.

На вулиці почали лунати постріли, і депутати поспішно розійшлися, бо вважали, що їм щось загрожує. Згодом виявилося, що це Січові стрільці, які охороняли парламентаріїв, здійснили серію попереджувальних пострілів у повітря – щоб відігнати натовп роззяв.

Звідки взявся міф про “першого президента” Грушевського

Між іншим, з останнім днем існування Центральної ради пов’язаний історичний міф про обрання Михайла Грушевського першим президентом УНР. У широкий обіг легенду про президентство Грушевського в 1930 році ввів історик Дмитро Дорошенко. Друге життя цей домисел одержав за каденції Леоніда Кучми – так тоді намагалися применшити авторитет його попередника, першого президента Незалежної України Леоніда Кравчука.

Однак варто розуміти, що президент представляє виконавчу гілку влади, а Грушевський тоді очолював законодавчу. До того ж у Конституції така посада навіть не згадувалася. Вочевидь, закралася помилка перекладу, адже англійською та французькою мовами посада Грушевського (Голова УЦР) перекладалася як “президент Центральної ради”. До прикладу: саме таким чином в англомовній літературі перекладається посада голови колгоспу (president of kolkhoz) чи голови сільради (president of village council). Отож, йшлося про хибу перекладу, а не появу нового інституту влади у вітчизняній політичній традиції.

Більше УЦР зібратися вже не дали. Лояльні до Ради частини було розпущено: дивізію синьожупанників – 27 квітня, а полк Січових стрільців – 30 квітня.

Гетьман Української Держави Павло Скоропадський

Та повернімося до 29 квітня 1918 року. В цей день відбувся перший з організованих українцями у ХХ столітті успішний переворот. Двигуном перевороту стали самостійницька демократично-хліборобська партія (Міхновський і Липинський), консервативно-монархічний Союз землевласників та Українська народна громада. Зміна влади відбулася з мінімумом жертв – у сутичці з Січовими стрільцями загинуло троє прихильників новопроголошеного гетьмана.

45-річного генерала Павла Скоропадського проголосили “Гетьманом всієї України та військ козацьких” 6432 делегати Всеукраїнського з’їзду хліборобів, що відкрився о 10:00 у приміщенні Київського цирку. 

Hippo Palace або ж Кінний цирк Петра Крутікова (фото другої половини 1920-х рр.). Тут 29 квітня 1918 р. Павла Скоропадського проголосили гетьманом. У 1941 р. будівля була знищена внаслідок вибухів у центрі Києва, влаштованих радянськими диверсантами. Нині на цьому місці – приміщення недіючого кінотеатру “Україна”

О 16:00 у Софійському соборі єпископ Никодим здійснив обряд миропомазання Скоропадського на гетьманство. Той видав грамоту до всього українського народу. У документі повідомлялося про створення Української Держави, скасування законів Тимчасового уряду та УЦР, встановлення влади гетьмана (концентрував законодавчу та виконавчу владу, керував військом та частково судами), розпуск рад, проголошення недоторканості приватної власності, обіцялося відновити господарський та суспільний порядок.

Урочистий молебен на Софійському майдані з нагоди помазання Павла Скоропадського на гетьманство

Самостійник мимоволі: як колишній російський генерал творив Українську Державу

Політичний лад Української Держави фахівці намагаються класифікувати по різному: монархія, військова диктатура, “останній острівець старого режиму”, диктатура з елементами народної традиції, авторитарний режим без чіткої моделі держави, напівмонархічний авторитарний режим, відновлена історична українська форма правління, псевдомонархія тощо. Проте за умови наявності 450-тисячного військового контингенту, гетьманський режим можна вважати німецьким протекторатом.

Грамота гетьмана Скоропадського, де проголошувалося створення Української Держави (29 квітня 1918 р.)

Упродовж нетривалого правління гетьмана було ухвалено понад 500 нормативних актів, вперше затверджено Держбюджет, відновлено приватну власність на землю, на держслужбу залучалися професіонали, запрацювали залізниці та банки, пожвавилася економіка. Реалізовувалася програма українізації (всіх російськомовних чиновників змушували вчити українську. Мову вчив і сам гетьман). У школах з’явилися нові навчальні дисципліни – українська мова та література, історія та географія України. Розпочалося створення автокефальної церкви. Було відкрито три університети, Академію наук, архітектурний та медичний інститути в Києві, політехнічний і сільськогосподарський інститути в Одесі, діяли 150 українських гімназій. Відкрили також Національні центри культури – галерею мистецтв, архів, історичний музей, бібліотеку тощо. 

1000 гривень часів Української Держави гетьмана Скоропадського

Гетьман енергійно боровся за Соборну Україну – під час перемовин про укладання мирного договору з більшовиками наполягав на включенні до складу Української держави Курщини і Вороніжчини, почав домовлятися щодо об’єднання із ЗУНР, прагнув приєднати Кубань (вів переговори з українськими силами краю і навіть планував висадити військовий десант), слідом за УНР не визнав приєднання Бессарабії до Румунії, з якою розпочав торгову війну. Для відновлення контролю над Кримом здійснив економічну блокаду півострова і домовлявся про його входження до складу України на правах автономії.

Варто додати, що гетьман як і чимало інших українців, переживав складну світоглядну трансформацію. Вочевидь, 

У 1918-МУ СКОРОПАДСЬКИЙ БУВ ТАКИМ СОБІ “САМОСТІЙНИКОМ МИМОВОЛІ”, У ДІЯХ І ПОГЛЯДАХ ЯКОГО ПРОСЛІДКОВУВАЛАСЯ ВНУТРІШНЯ БОРОТЬБА МІЖ КОЛИШНІМ РОСІЙСЬКИМ ГЕНЕРАЛОМ ТА РОСІЙСЬКОМОВНИМ УКРАЇНОФІЛОМ.

Попри це, він був сумлінним державником і міг би зробити для України ще більше у разі успіху його державного проєкту.

Негативний рейтинг і помилки гетьмана

Голова Ради міністрів УД Федір Лизогуб та гетьман Павло Скоропадський із почтом

Однією з причин, яка поставила хрест на державницьких планах гетьмана, стало накопичення величезного суспільного негативу щодо його особи. Робітників турбувало збільшення тривалості робочого дня до 12 годин. Представників політичної еліти доби УЦР – відсторонення від влади. Частина соціалістів очікувала від гетьмана поступок і нібито й готова була долучитися до формування широкої коаліції. Та найбільший спротив викликали дії режиму на селі – відновлення великої та середньої приватної власності, здійснення примусових реквізицій продовольства. 

Зла іронія полягала в тому, що гетьман був змушений іти на непопулярні заходи через “спадщину” від попередників. Зокрема, невизначеність із правом власності загрожувала зривом посівної й подальшим голодом, а вилучення продуктів Скоропадський здійснював на виконання умов “хлібного миру”, підписаного урядом УНР. Вимушене виконання чужих зобов’язань одномоментно таргетувало народний гнів на гетьмана та ніби відбілювало представників Центральної ради.

Ще однією проблемою гетьманської влади залишалася слабка армія, яку не давали розвивати німці. Вже в середині листопада 1918 року Німеччина оголосила про вихід із Першої світової війни. У близькій перспективі це мало призвести до виведення з України величезного контингенту сил Центральних держав. Без військового захисту та зовнішньополітичної підтримки з боку німців УД залишилася ослабленою.

Гетьман Павло Скоропадський та кайзер Вільгельм II під час візиту в Берлін у вересні 1918 року

Опозиція почала вимагати скликання Національного конгресу, де збиралися висловити недовіру гетьману. Тут стала зрозуміла ще одна помилка Скоропадського – відсутність реальної підтримки з боку політичних партій.

Натомість опозиційний Український національний союз (Володимир Винниченко) ще з кінця вересня вів форсовану підготовку до збройного повстання. Проти гетьмана склався ситуативний союз УНС із російськими більшовиками, які погодили між собою план виступу і свої дії. Масовість повстання пояснюється участю українських соціалістів (есери, есдеки, самостійники), махновців, російських лівих есерів та анархістів, російських монархістів та єдинонєдєлімців, селян та отаманів. 

Проти повстання, але й не підтримуючи гетьмана, виступили УПСФ та УХДП. Вони вважали, що виступ проти української влади зіграє на руку московському більшовизму. Хлібороби-демократи намагалися примирити сторони конфлікту, а Міхновський їздив у Харків до Болбочана, якого безуспішно намагався переконати не підтримувати повстання.

Контрпереворот Директорії

13 листопада 1918 року відбулися дві ключові події: російські більшовики відмовилися від виконання умов Брестського миру (чим розв’язували собі руки для нової війни проти “буржуазного українського уряду”), а у Києві на таємній нараді було створено політичний орган майбутнього антигетьманського повстання – Директорію.

У цих обставинах Скоропадський зробив найбільш контраверсійний крок за час свого правління. 14 листопада 1918 року було видано грамоту про федеративний зв’язок України з небільшовицькою Росією та затверджено русофільський уряд Сергія Гербеля. 

Очікувалося, що ці кроки зможуть забезпечити підтримку білого офіцерства (тоді чимало росіян втікало в Україну від більшовиків) та країн Антанти. Але цього не сталося: Антанта дивилася на українське питання через призму шовіністичних настроїв російських білогвардійців. Жаданої швидкої допомоги гетьман не отримав, а часу на довготривалі перемовини в нього не було. Грамота, що певно задумувалася як виверт, не знайшла розуміння в російських офіцерів, розсердила свідомих українців та мотивувала вояків ЗС УД підтримувати антигетьманський виступ.

16 листопада почалася військова фаза постання. Січові стрільці, що перейшли на бік повсталих, захопили Білу Церкву та Фастів. Між іншим, кількома днями раніше гетьман дав згоду на неофіційне перебазування усусів для захисту Львова, однак вояки не вирушили до ЗУНР. Уже перебуваючи в еміграції, лідер ОУН та колишній командир полку Січових стрільців Євген Коновалець переосмислив події і повідомив, що нізащо б не підтримав повстання знову та визнав свою помилку.

   

Євген Коновалець – комендант Києва в січні 1919 р.

Зі стрімкою швидкістю військові частини переходили на бік Директорії або денікінців, селянські загони роззброювали Державну варту, як на дріжджах зростали неконтрольовані парамілітарні формації отаманів. Цього разу боротьба за владу малою кров’ю не обійшлася. Сили Директорії розстріляли експрем’єра Миколу Сахна-Устимовича та командувача ЗС УД Федора Келлера. 

Головна сутичка між республіканцями та гетьманцями відбулася 18 листопада 1918 року біля села Мотовилівка, що неподалік Василькова. Прогетьманські сили були розбиті. У бою загинуло близько 600 сердюків та російських офіцерів-добровольців. Рештки гетьманських сил продовжили розбігатися або переходили на бік повсталих. Дорога на Київ була відкрита. Від захоплення міста військами УНС стримувала присутність німецького контингенту.

12 грудня німці завершили відхід з Києва. Коли стало зрозуміло, що Директорія підвела до Києва 50 000 вояків, а гетьман міг розраховувати на 2500 бійців, він вирішив піти. Так

14 ГРУДНЯ 1918 РОКУ ЗАВЕРШИЛАСЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ, ЯКА ПРОІСНУВАЛА 26 ТИЖНІВ.

“Ті, хто благими намірами вимостив для України шлях у комуністичне пекло”

Володимир Винниченко і Симон Петлюра

Підсумком протигетьманського повстання стало зречення Скоропадського, відновлення УНР та встановлення режиму Директорії (колегіальний орган управління за аналогією з революційною Францією кінця XVIII ст.).

Директорію очолили лідери антигетьманського виступу з уенерівським бекграундом: 38-річний Володимир Винниченко та 39-річний Симон Петлюра. 

Попри збереження назви, відновлена УНР не стала правонаступницею республіки часів Центральної ради. Адже Директорія відмовилася визнати чинність законів, ухвалених УЦР. Замість Центральної ради у перші місяці УНР-2 відбулася спроба створення національного варіанту “радянської влади без комуністів“. 

Невдовзі стало зрозуміло, що антигетьманське повстання зруйнувало бюрократичний апарат, який Директорія вже не змогла відтворити в повному обсязі. Нерідко на місцях від імені УНР діяли польові командири – отамани, що посіяли в країні хаос. Широка участь у повстанні різнорідних сил створювала ілюзію підтримки УНС, однак захищати нову владу була готова незначна кількість інсургентів (озброєних загонів цивільного населення). 

Одномоментне ослаблення України одразу посилило загарбницькі апетити сусідів. Сучасний правник Олександр Северин назвав Директорію тими, “хто благими намірами вимостив для України шлях у комуністичне пекло“.

12-15 січня 1919 року Директорія провела на контрольованих територіях куріальні вибори до Трудового конгресу. У день свого відкриття, 23 січня, новостворений конгрес затвердив чи не найважливіше історичне рішення Директорії – проголошену напередодні Злуку УНР та ЗУНР. Після втрати Києва робота конгресу продовжувалася в депутатських комісіях, які припинили роботу в липні 1919-го.

 Армія УНР-2 була змушена протистояти різним ворогам – більшовикам, денікінцям, махновцям, полякам, силам Антанти. Окрім того, ситуацію ускладнювало свавілля польових командирів (Отаманщина) а також розкол українських соціалістичних партій та переорієнтація їх лівих фракцій (боротьбисти, борьбисти, незалежні соціал-демократи) на підтримку більшовизму. Нерідко українське військо та держапарат лишалися затиснутими на вузькому клаптику території. 

Симон Петлюра

За таких обставин Симон Петлюра, який з лютого 1919 року очолив Директорію, ухвалював болісні й непрості рішення. У 1918-му за німецьку допомогу у вигнанні більшовиків та відновлення контролю над територією Центральна рада “заплатила” німцям продовольством. Через два роки Директорія погодилася сплатити важку ціну за підтримку Польщі – зректися претензій на Західну Україну, що означало зраду ЗУНР та поховало Злуку. Спільний з поляками похід на Київ мав короткотерміновий ефект. 

21 листопада 1920 року останні вояки УНР відійшли на терени, контрольовані поляками, де були інтерновані.

Галичина: “український П’ємонт” вступає в гру

З легкої руки Михайла Грушевського за Галичиною закріпилося звання українського П’ємонту (королівство, що стало локомотивом у процесі об’єднання Італії). Це зумовлювалося ліпшими умовами, в яких перебували українці в імперії Габсбургів. Українська мова використовувалася у шкільництві (масово в початковій, а частково у середній та вищій освіті) та допускалася в судочинстві, набули розвитку друк, театр, культурні товариства і наука.

Важливим був досвід парламентської боротьби. Ще 1895 року Юліан Бачинський проголосив необхідність створення незалежної та соборної України. Водночас у Відні, попри їх величезну лояльність до режиму, українців розглядали лише як противагу полякам. На відміну від угорців, хорватів, поляків та чехів, українці не мали жодних форм політичної автономії. Найважливіше їх домагання – поділ Галичини за етнічною ознакою на польську та українську частини – австрійська влада ніколи не виконала. 

Між іншим, делегація УНР у Бресті домоглася поділу Галичини та об’єднання української частини з Буковиною. Однак, австрійці під тиском поляків 16 липня 1918 року відмовилися виконувати домовленості. Протест гетьмана Скоропадського ситуацію не змінив.

Народний дім у Львові. Місце, де відбулася Конституанта, проходили перші засідання УНРади та розміщувався штаб Листопадового повстання

18 жовтня 1918 року у Львові сформували Українську Конституанту – аналог Установчих зборів, куди прибули чинні українські депутати різних рівнів.

У форумі взяли участь близько 150 осіб: 25 депутатів імперського парламенту, 14 депутатів галицького сейму, 6 депутатів буковинського сейму, представники єпископату та 12 делегатів від українських партій. Було ухвалено рішення перетворити зібрання на Українську національну раду, яку очолив 55-річний депутат Галицького сейму Євген Петрушевич. 

Наступного дня УНРада випустила прокламацію, у якій окреслювалася необхідність створення Української держави на теренах Східної Галичини, Північно-Західної Буковини та Закарпаття. У той час, як Австро-Угорська монархія стрімко наближалася до свого фіналу, серби, румуни, поляки та чехи готувалися ділити її “спадщину”. За таких обставин українці мали діяти рішуче. 

Євген Петрушевич

1 листопада 1918 року Січові стрільці на чолі з сотником Дмитром Вітовським встановили контроль над Львовом. Пікантність ситуації полягала в тому, що, як і на Наддніпрянщині, на західноукраїнських землях українці не становили більшості в містах. 13 листопада 1918-го українська держава на Галичині отримала нову назву – Західноукраїнська народна республіка. Проте декларованої території (70 тис. км2 з населенням 6 мільйонів осіб) ЗУНР насправді ніколи не контролювала.

Якщо чинити опір румунській анексії Буковини не було сил, то проти приєднання Закарпаття до Чехословаччини було направлено військову експедицію (14-23 січня 1919 року). Втім, успіху вона не мала.

Ухвалений 13 листопада 1918 р. УНРадою “Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії”, який проголошував незалежну ЗУНР

Головним супротивником ЗУНР стала відроджена Польська держава. Вже 21 листопада 1918-го поляки увійшли до Львова.

Галичани чотири рази безуспішно намагалися повернути Львів. Керівництво молодої країни звернулося по допомогу до Києва. Спочатку гетьман Скоропадський погодився надати підтримку галичанам та висловив готовність до об’єднання двох Україн. Але зрештою об’єднавчий процес реалізовували спільно з Директорією УНР. 

3 січня 1919 року УНРада ратифікувала угоду про Злуку.

А 22 СІЧНЯ ПРО ОБ’ЄДНАННЯ УНР ТА ЗУНР УРОЧИСТО ОГОЛОСИЛИ В КИЄВІ НА СОФІЙСЬКОМУ МАЙДАНІ. ЗУНР ПЕРЕТВОРЮВАЛАСЯ НА АВТОНОМНУ ЧАСТИНУ УНР – ЗАХІДНУ ОБЛАСТЬ (ЗОУНР).

Урочисте проголошення Злуки УНР та ЗУНР у Києві на Софійській площі (22 січня 1919 р.)

Водночас галичани перебували в іншому становищі, ніж наддніпрянці. З одного боку, їх вирізняла внутрішня організованість – військо було більш дисциплінованим та мало кращий вишкіл, а очільники ЗУНР (на відміну від колег з УНР) не зловживали соціал-популізмом та не страждали від внутрішніх чвар. Окрім того, на ЗУНР зовсім інакше дивилися архітектори повоєнної світобудови – лідери країн Антанти. Галичан не можна було звинуватити в підіграванні німцям чи запідозрити у пробільшовицьких настроях.

Більше того, на українців зі Східної Галичини поширювалося право на самовизначення, закріплене вільсонівськими 14-ма пунктами за народами Австро-Угорщини. Тому командування країн-переможниць надсилало посередників та робило спроби примирити поляків і ЗУНР. Однак сторони почергово знехтували запропонованими послугами. 

Поляки змогли розбудувати дуже потужне військо і вже 18 липня 1919 року витіснили Українську галицьку армію та бюрократичний апарат за Збруч. Територія ЗоУНР була повністю окупована.

На Правобережжі командування УГА ухвалило низку важких та суперечливих рішень, що означали зраду союзників з УНР та ставили хрест на Злуці. Зокрема, було домовлено про перехід УГА під командування денікінців (угода 6 листопада 1919 року в Зятківцях та угода 17 листопада в Одесі), потім – червоних (12 лютого 1920 року наказом ревкому армія перетворена на Червону УГА – ЧУГА). Вже під час спільного українсько-польського походу на Київ дві з трьох бригад ЧУГА 24 квітня 1920-го перейшли на бік поляків.

Євген Петрушевич 9 червня 1919 року тимчасово отримав від Президії УНРади повноваження верховного військово-політичного зверхника – “уповновласненого диктатора” ЗоУНР. Замість уряду (Держсекретаріату) створювалася Рада уповноважених диктатора.

20 ГРУДНЯ 1919-ГО ПЕТРУШЕВИЧ РОЗІРВАВ ЗЛУКУ ТА ОЧОЛИВ УРЯД ДИКТАТОРА ЗУНР У ВИГНАННІ.

Долю Західної України далі вирішували переможці у Першій світовій. Спочатку Антанта (25 червня 1919 р)оку та Ліга Націй (21 лютого 1921-го) погоджувалися на тимчасову (до 25 років) польську окупацію Галичини, за умови збереження загальної юрисдикції Антанти та можливості проведення серед місцевого населення плебісциту. У вересні 1922 року поляки пообіцяли надати Галичині автономію, яку б мав очолити Петрушевич та заснувати український університет у Львові. 

На цю тему: Атаманы Гражданской войны в Украине. И их палачи

До 1939 року нічого з цих обіцянок так і не було виконано. Однак 15 березня 1923 року Рада послів Антанти ухвалила остаточне рішення, що санкціонувало входження Східної Галичини до складу Польщі та не містило для Варшави чітких зобов’язань. Того ж дня на знак протесту диктатор Петрушевич розпустив екзильний уряд ЗУНР.

(Продовження згодом)

Ярослав Гирич, історик;  опубліковано у виданні  Новинарня


На цю тему:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Новини

20:16
У неділю, 27 листопада в Україні хмарно та сиро: в центрі, на півдні та на сході дощі
19:20
Масштаб застосування артилерії у війні в Україні перевершує інші військові кампанії останнього часу
17:03
Прем'єр-міністр Польщі: дії росії можуть призвести до нового Голодомору
16:12
У Києві продовжують діяти екстрені відключення: світло буде почергово вмикатись всім мешканцям до стабілізації ситуації
16:12
У Києві продовжують діяти екстрені відключення: світло буде почергово вмикатись всім мешканцям до стабілізації ситуації
15:24
Кількість поранених внаслідок ракетного удару по Дніпру зросла до тринадцяти
14:56
В Україні після масштабного знеструмлення відновили 73% мобільної мережі
13:11
У Генштабі ЗСУ пояснили російським солдатам, як правильно здаватися в полон
12:06
В Україні готують базу даних путінських пропагандистів, які закликають до геноциду
11:01
Ув'язнених із колоній поряд із російсько-українським кордоном масово переводять до інших регіонів РФ

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]