Гетьманат. Директорія. 1918 ...

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

«Я усвідомлював, що все втрачено. Важко було на душі. Та я ще думав — чи все ж мушу відмовитися від влади, чи не слід цього робити. Тоді на мене вплинула тріскотня кулеметів, що лунала звідкись. Я замислився — мабуть, є чесні люди, котрі б\’ються аж доки отримають свідчення, що їх звільнено від своїх обов\’язків і від присяги. І тут-таки на місці написав своє зречення від влади», — пише у «Спогадах» гетьман України Павло Скоропадський про події в Києві 14 грудня 1918-го.

Наприкінці листопада того року українськими землями ширяться заклики проти «монархічного поміщицького режиму» гетьмана і за відновлення Української Народної Республіки. Очолює опозиційний рух сформована 14 листопада у Білій Церкві Директорія. До неї входять письменник і колишній голова уряду УНР Володимир Винниченко, голова Всеукраїнського союзу земств Симон Петлюра, представник Селянської спілки Федір Швець, співзасновник Революційної Української Партії Опанас Андрієвський та голова Спілки залізничників Андрій Макаренко. Вірні їм війська підходять до Києва.

Члени Директорії Володимир Винниченко (ліворуч) і Симон Петлюра прибули на урочистості на Софійській площі в Києві, 19 грудня 1918 рік

Члени Директорії Володимир Винниченко (ліворуч) і Симон Петлюра прибули на урочистості на Софійській площі в Києві, 19 грудня 1918 рік. Фото: unr.memory.gov.ua

Обороняти столицю збираються кілька тисяч бійців гетьманської армії та загони добровольців. Крім місцевих, до них ідуть офіцери-росіяни, що втекли до Києва від радянської влади.

На цю тему: «Слава Україні!» Хто і коли вигадав гасло

Більшість городян ігнорують заклики до опору. Тому 6 грудня гетьман Павло Скоропадський затверджує мобілізаційний закон: «З метою оборони міста Києва і його околиць підлягає призову все чоловіче населення Київського градоначальства, яке у змозі носити зброю. В першу чергу це особи, що народилися в період з 1 січня 1889-го по 31 грудня 1898 року включно».

У ресторанах розгул. До одного із закладів заходить активістка добровольчого руху Марія Нестерович-Берг. Вона збирає пожертви на потреби офіцерів. На неї ніхто не звертає уваги.

— Чуєте?! Військові захищають вас своїми грудьми. Вони проливають кров, щоб вам тут ніхто не заважав. Щоб вам було весело! — кричить вона. Западає тиша.

— Божевільна, — кидає хтось, і застілля продовжуються. Але до жінки з карнавкою підходять і кидають гроші. Того дня вона назбирує 12 тис. крб. Для прикладу, обід у ресторані коштує 20–40 крб.

Коли стрілянину стає чути на вулицях Києва, крамарі та власники розважальних закладів навішують замки на двері, загороджують скляні вітрини. Місто завмирає в очікуванні. У боях на околицях перемагають війська Директорії. На її бік переходять елітні гетьманські Запорізька та Сірожупанна дивізії. Два дні триває штурм міста з різних боків, і воно підкорюється Директорії.

Дізнавшись про це, гетьман Павло Скоропадський у супроводі ад\’ютанта їде до готелю «Паласт» — нинішній «Прем\’єр палац». Він має дипломатичну недоторканність, бо там перебувають представники багатьох іноземних місій. У покоях посланника Туреччини пише зречення від влади:

«Я, Гетьман Всієї України, впродовж семи з половиною місяців покладав усі свої сили на те, щоб вивести країну з того важкого становища, в якому вона перебувала. Бог не дав мені сили впоратися. Нині, з огляду на умови, що склалися, керуючись винятково благом України, від влади відмовляюся».

Наступного дня гетьманський уряд оголошує про саморозпуск. Владу в країні він передає Директорії, а в місті — органам самоврядування. Сам відразу виїжджає з Києва. Разом із сім\’єю їде до Берліна.

«Пан бунчужний наказав скласти всім докупи зброю та йти по домівках. Деякі сердюки на площі скидали із себе шинелі і продавали їх за копійки мешканцям Пріорки або віддавали задурно. Йшли в самих гімнастерках без погон. Мені було холодно, і я шинелі не зняв, лише відірвав з м\’ясом погони», — згадує в «Повісті про життя» письменник Костянтин Паустовський. Він був мобілізований до сердюцького полку на оборону північної околиці Києва — біля сучасної площі Тараса Шевченка.

Майже дві тисячі офіцерів збираються в Педагогічному музеї на Володимирській, 57. Хочуть провести перемовини з представниками Директорії про свою подальшу долю. Натомість їх обеззброюють і утримують в музеї кілька тижнів. Сестри-жалібниці приносять їжу і свіжі газети.

Загиблих вояків вантажівками звозять у морг. Поміж сотнями трупів люди шукають тіла своїх родичів.

«Оголошую місто Київ з його околицями на осаднім стані з 1 години 16 грудня, — видає наказ Командир корпусу облоги Євген Коновалець. — Накладається заборона на всілякі маніфестації, скупчення, зібрання на площах і на вулицях. Після 10 години вечора взагалі припиняється рух цивільних по вулицях міста. Всі театри, кіна та інші місця звеселяння, а також ресторації, паштетні та інші громадські їдальні повинні бути зачиненими о 9:30 годин вечора. Не можна торгувати спиртними напоями.

Після короткої перерви починають виходити газети. Виняток — ті, що не підтримують нову владу. Є такі, що змінюють свою ідеологію. Якщо раніше таврували «петлюрівські банди», то тепер прославляють «жаданих визволителів».

Будинок на розі теперішніх Прорізної та Пушкінської вулиць у Києві, фото 1930-х. У ньому провели бенкет із нагоди встановлення влади Директорії у Києві 19 грудня 1918 року. Споруду звели в 1880-х у мавританському стилі. На початку ХХ століття підприємець Лев Бродський облаштував у ньому клуб "Конкордія". Більшість його членів – заможні євреї, проводили час за грою в карти. 1918 року приміщенням користувалося українське об’єднання "Родина". Після встановлення радянської влади тут був єврейський клуб "Комфон", із 1927 року – "Будинок вчених". Знищений під час бомбардувань 1941-го

Будинок на розі теперішніх Прорізної та Пушкінської вулиць у Києві, фото 1930-х. У ньому провели бенкет із нагоди встановлення влади Директорії у Києві 19 грудня 1918 року. Споруду звели в 1880-х у мавританському стилі. На початку ХХ століття підприємець Лев Бродський облаштував у ньому клуб «Конкордія». Більшість його членів — заможні євреї, проводили час за грою в карти. 1918 року приміщенням користувалося українське об’єднання «Родина». Після встановлення радянської влади тут був єврейський клуб «Комфон», із 1927 року — «Будинок вчених». Знищений під час бомбардувань 1941-го. Фото з архіву Михайла Кальницького

На цю тему: Гетьманомика

На 19 грудня призначають урочисту зустріч членів Директорії в Києві. Підготовку до неї проводить спеціальний комітет із 20 осіб на чолі з журналістом і громадським діячем Олександром Саліковським. Як режисера міського шоу запрошують керівника Українського театру Миколу Садовського.

Починається хуртовина, але на вулицях повно людей. Уздовж центральних вулиць стоять арки, обвиті зеленню та жовтими і синіми стрічками.

Дерев\’яну будівлю залізничного вокзалу зовсім не видно — її завішали килимами, прапорами та гірляндами зелені. На пероні збираються делегації громадськості, шикується почесна варта. Підходить оркестр і робітничий хор.

О 13:30 прибуває поїзд і починають грати «Ще не вмерла Україна». З вагона виходять Володимир Винниченко, Симон Петлюра і Опанас Андрієвський. Федір Швець та Андрій Макаренко поїхали з дипломатичною місією в Європу. Присутні члени Директорії вислуховують вітальні слова, приймають хліб-сіль.

«Настрій мас — більше большевицький, ніж національний, — пише того дня у щоденнику підприємець Євген Чикаленко. — Моя шуба з бобровим коміром у скількох місцях викликала уїдливі уваги. Один молодий добродій гукнув до другого: «Не пускай буржуя!» На це я одповів: «Таких демократів, як ви — в Україні кілька мільйонів, а таких буржуїв, як я — може дві-три душі».

Біля вокзалу політики сідають в автомобіль та їдуть на Софійську площу. За ними марширують солдати і йдуть решта городян.

«Софійський майдан набув небувалої урочистості, — пишуть газети. — Тут, перед пам\’ятником Богданові, вистроїлись стрункі відділи республіканського війська — піхота, кіннота, кулеметні відділи, гармати легкі й важкі».

Духовенство відправляє урочистий молебень, і починається військовий парад. Б\’ють у дзвони та вигукують «Слава!» У «Білій гвардії» росіянин Михайло Булгаков написав: «То не сіра хмара зі зміїним черевом розливається по місту. То не бурі, каламутні річки течуть по старовинних вулицях — то сила Петлюри незліченна на площу старої Софії йде на парад».

— Українська ідея — це єднання з українським народом, — каже на святковому бенкеті голова Директорії Володимир Винниченко. Його проводять в Українському клубі — будинок зібрань «Конкордія» на розі Прорізної та Пушкінської вулиць — нині не існує. За столами сидять воєначальники та провідні громадські діячі. Виступають із вітальними промовами.

«Хто був проворніший, той, мабуть, вечеряв. Інші вдовольнилися думкою про вечерю», — пише у спогадах військовий комісар Микола Галаган.

Заборону на масові скупчення на день призупиняють. Потім вона діє умовно, бо починають працювати театри й ресторани. Їхні власники щодня сподіваються на скасування обмеження часу роботи. Містом шириться оголошення про відкриття 24 грудня кабаре «Підвал кривого Джиммі» на розі теперішніх вулиць Богдана Хмельницького та Володимирської. Захід призначено на 18:00, але є примітка — якщо стан облоги скасують, почнеться о 23:00. Cпиртне кияни дістають у нелегальних точках продажу. Лише 26 грудня дозволяють продаж пива.

600 офіцерів армії гетьмана Павла Скоропадського вислали до Німеччини 30 грудня 1918-го. Після перевороту Директорія не хотіла, аби вони подалися до Росії. Тому утримували в Педагогічному музеї до вибуху, що стався за три дні до того. Загинули два охоронці. Розбилася скляна баня центрального залу, і поранення отримали майже 60 бранців

«Директорія підняла боротьбу з „Ъ“ та „Ы“. Найгостріше заказано, щоб у три дні всі російські вивіски, написи було знято. Як державні й громадські, так і приватні. Через два тижні їх мали почепити — грамотно написаними українськими. Піднялась у городі суєта, повна комізму і драматизму. Робочі й матеріал надзвичайно дорогі. Люди не знають української мови, бігають, шукають знавців, і всі проклинають українську владу, бажаючи їй швидше згинути», — писав 5 січня 1919 року у щоденнику землевласник і видавець Євген Чикаленко (1861–1929)

«Усе залежало від того, яку позицію займуть німці»

«Український уряд од свого імені та пана гетьмана рішуче заявляє, що з його боку вживаються всі заходи, щоб полегшити повернення німецького війська додому», — пишуть київські газети наприкінці листопада 1918-го. Так спростовують чутки про шкідницьку діяльність залізничників для затримання німців у Києві.

Тоді в Німеччині відбулась революція. Імператор Вільгельм ІІ зрікся престолу. Його війська були опорою гетьмана Павла Скоропадського, але почали збиратися додому. Для цього створили Велику солдатську раду. Вона заявила про невтручання в українські справи. Їхній пріоритет — якнайшвидше повернутися на батьківщину.

До Києва звідусіль підходять війська Директорії, яка хоче перейняти владу у гетьмана. Скоропадський не шкодує грошей, щоб затримати іноземців на своєму боці. Німецькі артилеристи й кіннотники погоджуються брати участь в обороні. Кожен отримує по 1 тис. крб на добу. Для порівняння, десяток яєць коштував 10 крб, а пляшка молока — 5.

«Військо Директорії то наближалось зовсім до Києва, то знов відходило. Все залежало від того, яку позицію займуть німці, — писав у спогадах Микола Галаган — гетьманський урядовець, який підтримував переворот. — Було цілком очевидно, що гетьмансько-­російсько-добровольчі відділи будуть зметені в один момент натиском ззовні й зсередини. Важко було добитись, щоб німці зайняли нейтральне становище. Про це й вели переговори члени революційного комітету».

На цю тему: Истоки ОУН. Поразительная судьба украинского рыцарского ордена

Німецькі воєначальники спочатку не хочуть слухати організаторів перевороту, але потім розуміють складне становище гетьмана і схиляються до нейтралітету. Взамін просять гарантії недоторканості та забезпечення виїзду.

Якось делегація Директорії розшукує німецьке командування, але потрапляє до рук офіцерів-росіян із гетьманського оточення. Ті затягують їх до арештантського вагону на роз\’їзді Пост-Волинський. Полковники Віктор Осмоловський та Євген Коновалець, керівник прес-служби січових стрільців Осип Назарук вже подумки прощаються з життям. Але з\’являються німецькі офіцери і забирають делегацію з собою.

«Начальник штабу німців залишив у всіх нас по собі дуже погану пам\’ять, — писав у „Спогадах“ Павло Скоропадський. — Він зустрівся з представниками Директорії у Вінниці. Вони уклали умови, за якими німці зобов\’язалися бути нейтральними».

12 грудня 1918 року в Козятині Симон Петлюра отримує гарантії від верховного німецького керівництва, що вони не оборонятимуть Київ. Шлях на столицю для війська Директорії відкрито.

Михайло Кальницький, опубликовано в журнале КРАЇНА


На цю тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  uargumentum@gmail.com