"Світ настрахали, що наша незалежність призведе до ядерного Армагеддона"

|
Версия для печатиВерсия для печати
фото: Ганна Грабарська

Тоді була популярна фраза: "Хто не годує своєї армії – годуватиме чужу". Особливо послідовні були Лук'яненко, Чорновіл, Хмара. Вони чітко розуміли природу російської держави, її ідеологію рашизму – тоталітарну та людиноненависницьку.

 Наша держава може стати драйвером оздоровлення європейської цивілізації, що майже 80 років не знала війни й занурилася в комфорт, – каже ексдепутат Іван Заєць в інтерв'ю  журналу "Країна".

Вас називають одним із фундаторів незалежності. Що в радянські часи стало головним поштовхом у її проголошенні?

– Усе ХХ століття позначене боротьбою українців за державність. Тим паче, на його початку ми мали вільну Українську Народну Респуб­ліку. 1939 року в Хусті проголосили незалежність Карпатської України. Пам'ятаємо боротьбу Української повстанської армії. Потім постало ціле покоління шістдесятників, які почали шукати перспективу української нації в мирному здобутті державності. Але остаточно українське суспільство пробудив Чорнобиль. Він так ударив по нашій свідомості, що більшість зрозуміла: у складі Союзу українська нація не має перспективи. Він за ніщо мав не тільки право окремої людини, але й цілого народу на самостійне буття.

А в політичній площині?

– На установчому з'їзді Народного руху України (8–10 вересня 1989 року в Києві. – Країна) його делегати, особливо політв'язні Левко Лук'яненко і В'ячеслав Чорновіл та історик Михайло Брайчевський, чітко обґрунтовували, що метою Руху є здобуття незалежності. Рухівці пішли на березневі вибори 1990-го до Верховної Ради України. І вже коли ми увійшли до неї та почали формувати порядок денний сесії, питання незалежності загострилося. Я звернувся до професора Володимира Василенка з пропозицією написати закон про суверенітет України. Він переконував, що немає голосів для його ухвалення. Мовляв, краще ухвалити декларацію, це дасть широкий простір для маневру. Розроблений ним такий документ про суверенітет ми й ухвалили.

Читайте також: Бог «руського миру» – це диявол, одягнений у московські ряси

Декларація про суверенітет – це один із наріжних каменів із тріади установчих документів нашої державності. Другий – Акт проголошення незалежності. Третій – Конституція України. Ухваленням декларації ми заявили, що хочемо мати державу національного типу, де в основу кладуться традиція та звичай української нації. Так почався етап покрокової суверенізації. Під тиском вулиці досягли консенсусу між демократичними й політичними силами. 3 серпня 1990-го ми ухвалили закон про економічну самостійність України, що започаткував творення української економіки. Ухвалили рішення, що наші військові не повинні служити в гарячих точках. 24 жовтня внесли суттєві зміни в чинну на той час Конституцію УРСР про верховенство республіканських законів над союзними.

Навсупереки горбачовському референдуму за збереження Радянського Союзу ми провели опитування, яке перекреслило результати згаданого заходу. 18 серпня 1991-го реакційні сили влаштували ГКЧП (від рос. Государственный комитет чрезвычайного положения – Державний комітет надзвичайного стану, спроба державного перевороту в СРСР для припинення перебудови та поновлення диктатури. – Країна). Наші депутати саме були на канікулах. 20 серпня ми з'їхалися до Києва, щоб підготувати сесію, де мали проголосити незалежність. Зібралися у Спілці письменників, більшість депутатів схилялася до думки, що треба убезпечити Україну від запровадження надзвичайного стану, що призвело б до заміщення української влади ставлениками ГКЧП. Я сказав, що ми маємо скликати позачергову сесію і поставити питання незалежності України руба. Саме тоді ця ідея почала набувати практичних обрисів. І вже 23 серпня на позачерговій сесії написали Акт незалежності України.

Іван ЗАЄЦЬ 70 років, народний депутат кількох скликань, член Народного руху України з 1990 по 2003 рік. Народився 5 липня 1952-го в селі Лозниця Народицького району на Житомирщині. Закінчив Українську сільськогосподарську академію за спеціальністю ”Економічна кібернетика” та юридичний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Був головним економістом колгоспу імені Леніна в селі Горошків Тетіївського району на Київщині. Працював на інженерних посадах в Інституті економіки Академії наук. У 1980-х став одним із фундаторів українознавчого клубу ”Спадщина” при Київському будинку вчених і Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Один із співзасновників Народного руху України. 15 травня 1990 року став народним депутатом Верховної Ради України. Потім обирався до парламенту ще чотири рази. 2000-го був міністром екології та природних ресурсів. На посаді працював півтора року. У шлюбі вдруге. Дружина – 56-річна Світлана – економістка. Має трьох дітей: донька Ярослава, 36 років, – дипломатка, син – 30-річний Остап – військовий, воює на Донбасі. Донька від першого шлюбу – 43-річна Олеся – економістка. Має двох онуків. Настільна книжка – ”Кобзар” Тараса Шевченка. Живе в Києві

Ви боролися пліч-о-пліч із В'ячеславом Чорноволом, Левком Лук'яненком. Звідки бралася громадянська мужність?

– З виховання і родини. Я родом із поліського села Лозниця під Білоруссю. Мої дитинство і юність минули в українськомовному середовищі під впливом традицій. У ХХ столітті відбувалося не просто винищення інтелектуальної верстви українства, а були й замахи на існування самої нації. У будь-якого народу є люди, що глибше усвідомлюють історичні процеси. У нас вони розуміли, що Україна має бути державою національного типу. Ідея власної державності циркулювала в середовищі шістдесятників. На неї впливала діаспора, яка знала ціну державності. Діаспорні книжки пробивалися в Україну. Але комуністична система знімала голови всім, хто порушував українське питання.

Читайте також: Мокшани, рашисти, русня, орки: звідки взялися зневажливі прізвиська для ворога

Що було найважчим у цій боротьбі?

– Ми отримали важку спадщину від Радянського Союзу. У березні 1990-го до Верховної Ради обрали лише сотню націонал-демократів із 450 депутатів. У країнах Балтії до влади вже прийшли нові люди. Ми мусили оглядатися на комуністичну більшість. Залишалося апелювати до вулиці. І народ пробудився, зажадав волі. З 1987-го по 1992 рік депутати не виходили з гущі народу. Люди підштовхували нас, а ми їх. Навіть на фінальному етапі національно-­визвольних змагань потрібна була повна мобілізація сил патріотичного прошарку. Українська держава – це явище поза межами можливого. Ми усвідомлювали, що час комунізму завершується. Найважче було навернути членів партії в нашу віру – необхідність відновлення Української держави.

Як виник задум проведення живого ланцюга єдності 1990 року?

– Ця ідея прийшла з країн Балтії. 23 серпня 1989-го громадяни цих країн провели акцію "Балтійський шлях", утворивши живий ланцюг на 600 кілометрів між своїми столицями – Вільнюсом, Ригою і Таллінном. Союзна влада завжди прагнула роз'єднати народ. Ми мали привернути увагу громадян до державних часів. Найкращою нагодою було відзначення Акта Злуки УНР і ЗУНР, проголошеного в Києві. Ми готувалися до ланцюга з грудня 1989 року. Саму ідею приписують Михайлові Гориню. Ланцюг мав переконати українців, що вони державний народ. Ніщо так не змінює свідомості людини, як великі акції. Мав продемонструвати, що Українська держава – це не вигадка Руху, а об'єктивна потреба. Також треба було консолідувати демократичні сили напередодні парламентських виборів. Компартія опиралася – з магазинів вилучали синю та жовту тканину, переслідували керівників автобусних підприємств, щоб не надавали транспорту для акції. На окремих ділянках дороги серед зими почали ремонт. Ланцюг також мав популяризувати жовто-сині прапори.

Які події тих днів згадуєте найчастіше?

– Пам'ятаю, як довідався про ГКЧП. Я був у гостях в університетського товариша Миколи, який жив у селі на Рівненщині. Він мав звичку вмикати телевізор о шостій ранку, бо люди тоді ловили інформацію, де тільки могли. Був сонячний день, аж раптом Микола виходить на подвір'я і каже: "Переворот". Ми слухали постанови ГКЧП, потім дивилися балет "Лебедине озеро". Потім приїхав брат Миколи й відвіз мене в Дубно. Автобуса не було, я ловив попутні машини. Підійшов до посту ДАІ на дорозі до Києва й питаю в міліціонерів, чи видали їм зброю. Кажу, щоб не стріляли в народ. Тоді зізнався, що я депутат, і вони зупинили машину, якою їхав до Києва. Звернули на залізничний вокзал у Житомирі, звідки я намагався видзвонити Драча чи Павличка, щоб дізнатися, що робиться в Києві.

Згодом на під'їзді до столиці закінчився бензин. Заправки поруч не було. Я голосував. Зупинив вантажівку. Водій каже, що впізнав мене. Дав бензину 5 літрів. Другий день – засідання Народної Ради, де постало питання проголошення незалежності. Я відчував, що у ГКЧП нема сил виступити проти відновлення нашої державності, тому треба доводити справу до перемоги саме тепер. Голові засідання Володимиру Філенку ця ідея не сподобалася. Пройшла інформація, що в Борисполі сіли 28 літаків із десантною дивізією. Москва розуміла, що покладатися на військові сили в Україні не можна.

Читайте також: Росія - країна мародерів та ґвалтівників. Про причини російських звірств та мародерства

Чому?

– Добре пам'ятаю зустріч 22 серпня представників Народної Ради з керівництвом Північного військового округу на чолі з генералом Чечеватовим. Була загроза, що нас можуть арештувати. Депутат Ярослав Кендзьор ходив із камерою і знімав. Чечеватова це розлютило, виникла перепалка. Кендзьор вимкнув камеру, але залишив мікрофон. Записав розмову. На запитання, звідки взялися десантні війська, Чечеватов відповів, що це планові навчання, не пов'язані з ГКЧП.

У ВР було колосальне напруження – опозиція пішла в атаку на комуністичну більшість, звинувачуючи її у зволіканні й вичікувальній позиції. Ми перехопили ініціативу, оголосили ГКЧП антидержавним переворотом. Я тоді працював у парі з Дмитром Павличком, який мав вплив на спікера Леоніда Кравчука. 19 і 20 числа на президії ВР Павличко чітко сказав, що слід підготувати документ проголошення незалежності, підпорядкувати президії військо на території України та департизувати державні органи. Я переконував інших, що лише раз на тисячу років випадає нагода створити державу.

Пам'ятаю, як ми остаточно узгоджували Акт проголошення незалежності. Перед приймальнею голови ВР стояв круглий стіл, де ми зібралися. Одразу виникли розбіжності між демократами й комуністами. Як на­звати державу – народною чи народно-­демократичною республікою. Я виступив проти, бо всі ці народно-­демократичні республіки – зазвичай тоталітарні держави. Найзапекліша боротьба була навколо першого положення Акта, за яким Верховна Рада, беручи до уваги прагнення українського народу, проголошує створення самостійної Української держави. Проти цього визначення виступав Олександр Мороз – мовляв, референдуму ж не було, як можна говорити, що це прагнення народу? Я був непоступливий. Павличко запропонував компроміс – написати: "виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним переворотом у СРСР". Із чернеткою Акта ми побігли на другий поверх, у машбюро. Павличко емоційно заявляв машиністці: "Ви друкуєте історичний документ, швидше це робіть".

Кравчук почав затягувати ухвалення Акта. Під час перерви я підійшов до нього в коридорі і сказав, що гальмувати не можна – треба зважати на десятки тисяч людей, які стоять під Радою і скандують: "Незалежність!" Ідею проведення референдуму на підтвердження Акта подав голова Народної Ради Ігор Юхновський. Ми це сприйняли насторожено, бо ж Балтійські республіки не проводили. Кравчук казав, що комуністи не проголосують без референдуму. Я відповів: хай буде референдум, але Акт незалежності має бути проголосований сьогодні. Кравчук стушувався. Були пропозиції спочатку заборонити Компартію, а вже потім проголосити незалежність. Але я, Павличко, політв'язні наполягали на негайному проголошенні незалежності, яка переріже пуповину із союзною владою, з КПРС.

Читайте також: Звірства московитів. Руїна і страх в селах Вишгородського району

Яким тоді бачили майбутнє незалежної України? Що здійснилося, а що ні?

– Тверезо оцінювали. Створення держави треба було підкріпити потужними реформами. Ми вирішували революційні проблеми: треба було вийти з колоніального статусу, замінити комуністичний режим демократією, створити повноцінну господарську систему, замінити адміністративно-розподільчу економіку ринковою, здійснити національне відродження, утвердити українську мову у статусі державної. І нам вдалося це зробити. Депутати Верховної Ради першого скликання зробили стільки, що їхні дії гідні подиву. Ми усвідомлювали, що Єльцин, як і Горбачов, прагнув зберегти СРСР. Відчули це вже 26 серпня, коли його прессекретар Вощанов заявив, що Росія може мати територіальні претензії до нових незалежних республік. Це був шантаж. Нас лякали, що незалежність – це погибель, світ настрахали, що наша самостійність призведе до ядерного Армагеддона. Коли ми писали Конституцію, то заклали туди норми жорстких змін, щоб забезпечити стабільність держави. На дострокових парламентських виборах 1994-го до Ради знову зайшли прокомуністичні сили. Це стримало проведення реформ і політики євроатлантичної інтеграції.

Ще в 1990 роки українські політики й публіцисти передбачали війну з Росією. Вона була неминуча від самого проголошення незалежності?

– Її можна було б уникнути, якби в нас тоді була влада, яка розуміла б, що тодішні звіти про майбутнє без війни безвідповідальні. У Європі був поширений пацифізм. Філософ Френсіс Фукуяма заявив про "кінець історії". Свій вплив мав Чорнобиль – українці боялися всього, що пов'язане з використанням ядерної енергії. Але головна проблема – наша влада була несамостійна, не знала західного світу, більше довіряла Москві, ніж Європі.

Першою функцією держави є гарантування безпеки собі та своїм громадянам. Без цього немає мотивації творити. Ми передбачали війну між Росією і Україною, виступали за зміцнення національної безпеки. Тоді була популярна фраза: "Хто не годує своєї армії – годуватиме чужу". Особливо послідовні були Лук'яненко, Чорновіл, Хмара. Вони чітко розуміли природу російської держави, її ідеологію рашизму – тоталітарну та людиноненависницьку. Вона штовхала російський народ до знищення етносів, які хочуть жити самостійно, а не розчинитися в ординській спільноті. 13 лютого 1990-го, коли відновлювали так звану автономію Криму, депутат Дмитро Шлемко сказав, що відбувся великий торг, який можна порівняти з Переяславською радою 1654 року. Після того як депутати натискали на кнопки для голосування, доведеться натискати на пуски ракетних систем залпового вогню.

Російська навала, що почалася 24 лютого, вкотре продемонструвала світу масовий вияв українського патріотизму та героїзму. Чи можна сказати, що українці відбулися як нація? Чи це знову об'єднання перед лицем небезпеки, а коли вона мине – на суспільство чекає новий розкол?

– Ми відбулися як нація значно раніше – коли проголошували незалежність. За волю треба боротися щодня і щомиті. Єдність народу завжди треба підживлювати освітою. Війна – багатолике зло. Не просто втрата патріотичних людей і територій – це економічне ослаблення держави, розрив традиційних зв'язків, виїзд громадян за кордон. Росія веде з Україною війну екзистенційного характеру – хтось має померти. Але це також нагода випробувати себе, стати кращими, поставити на порядок денний цивілізаційні вимоги. І українці справді змінюються – державність усвідомлюється нами як базова цінність. Українська нація може стати драйвером оздоровлення європейської цивілізації, що майже 80 років не знала війни й занурилася в комфорт, який відсуває базові цінності на задній план. Це ослаб­ляє духовність, цінність свободи та готовність боротися за неї. Цим скористалася Росія – глобальний реваншист. Ми попереджали європейських політиків від самого початку нашої державності, що вони не знають природи Росії. Її треба стримувати до кінця.

Читайте також:  Московити гірше орди

Якою Україна вийде з війни із Росією?

– Ми не повинні чекати на закінчення війни, а змінюватися вже сьогодні в усіх сферах – починати від боротьби з корупцією та закінчувати вихованням молоді. Нам потрібна національна школа. Треба реалізовувати політику україноцентризму в усіх сферах. Якби ми проводили її в сільському господарстві, то вже утвердили б фермерський устрій на базі сімейного господарства. А ми встановили латифундії – агрохолдинги. І монополізували аграрне господарство. А сільський уклад завжди формував культурну матрицю та національну ідентичність. Війна – нагода стати кращими.

Опубліковано у журналі "Країна"


В тему: 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]