Росія - країна мародерів та ґвалтівників. Про причини російських звірств та мародерства

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:  Росія - країна мародерів та ґвалтівників

 Про культурні та історичні причини поведінки російських загарбників в Україні. 

Нещодавно українців та світ вразили кадри з поштового відділення у Мозирі (Білорусь), звідки російські вояки відсилали додому речі, награбовані у Бучі, Ірпені, Бородянці та інших українських містах. Білоруські опозиційні журналісти роздобули і оприлюднили дані російських адресатів. “Трофеї” поїхали до Москви, Омська, Новосибірська, Рубцовська, Чити, Біробіджану, Желєзногорська та інших міст в різних регіонах РФ. Як свідчать телефонні розмови, перехоплені СБУ, російські солдати, які перебували в Україні, навіть отримували з дому “замовлення” на взуття, одяг, побутову техніку, інструменти, гаджети.

В тему: Русская культура в результате многовековых эволюций родила такое социокультурное ублюдочное чудовище как сегодняшний русский солдат 

Російські солдати у поштовому відділенні у Мозирі, скріншот із запису камери спостереження

Російські солдати у поштовому відділенні у Мозирі, скріншот із запису камери спостереження

Звичайно, війна диктує свої закони, зокрема й щодо приватної власності. Але це не знімає питання, як може умовна Наташа з Новосибірська спокійно носити кросівки, вкрадені її чоловіком у Бучі? Українці — військові, поліція, тероборона і звичайні громадяни — жорстко протидіють мародерству (яке, до речі, так і не стало масовим явищем).

Навіть у тимчасово окупованому Херсоні, де Національна поліція подала у відставку, масових грабунків не спостерігається. Тимчасом російські командири не лише дивляться крізь пальці на мародерство, а й, здається, потурають йому. Як інакше пояснити, наприклад, стихійний ринок у білоруській Наровлі, де російські вояки відкрито і безперешкодно торгують награбованим в Україні?

Окрім поверхових пояснень, слід зважати на цивілізаційні відмінності, адже українці та росіяни історично мають різне ставлення до приватної власності. Для нас чуже майно недоторканне, але для них – це ресурс, право на використання котрого визначається ситуативною силовою перевагою. 

Пояснення, які надаються грабунку постфактум, не мають особливого значення. У російській цивілізаційній матриці привласнення завжди легко легітимізувалося — незалежно від того, яке ім’я в даний момент носила держава: Московське князівство, Російська імперія, Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка чи, як от зараз, Російська Федерація.

Без історичних пояснень не обійтись. Люди лікують дитячі травми, держави та нації – історичні. Люди живуть мріями, держави та нації – міфами. Один з українських міфів – козацький, про права і вольності, виборність влади. Один з наріжних російських міфів – про православного царя-батюшку, який все бачить та чує, все вирішить та владнає.

Мрія українця – це Шевченковий “садок вишневий коло хати”, тобто своя земля, господарство, дім і похідна від того незалежність. Натомість звичка росіянина – жити «на авось», оскільки всі рішення приймає влада, а розгадувати наміри государя — справа марна. Звідси походить й російська байдужість (сказати — нігілізм) стосовно права власності, адже тамтешній суспільно-політичний та економічний лад передбачає повсякчасну готовність віддати своє майно «белому царю в кременной Москве».

Російський олігарх Олєг Дєріпаска у 2007 році у інтерв’ю Financial Times запевняв, що не відокремлює себе та свою компанію «РусАл» від держави, і що будь-якої миті готовий віддати державі все. Те, що на перший погляд видається підлабузницькою демонстрацією лояльності режиму, насправді має глибше коріння. Відсутність повноцінного інституту власності і його заміщення умовним володінням — родова риса російської державності в усіх її історичних формах. Саме тому настільки важко уявити, щоб із подібними заявами у публічному просторі виступав український бізнесмен.

В тему: Операция «Русская хромосома». Что делать с россией после

Якщо росіяни традиційно демонструють вірнопідданський фаталізм, то українці навіть за найбільш несприятливих обставин шукають можливості для економічного усамостійнення — хай навіть це буде мізерна присадибна ділянка або клаптик землі у дачному кооперативі. Самостійність, своєю чергою, передбачає готовність до самозахисту. Достатньо пригадати шалений опір, який українці чинили більшовицькій колективізації. Їх було більше мільйона — готових воювати, стріляти, вбивати та калічити представників радянської влади, палити сільради, навіть псувати та нищити своє майно — аби лише воно не дісталося «царю в кременной Москве» (тільки тепер вже червоному).

Комуністи доклали титанічних зусиль, щоб розмити традиційні уявлення українців про власність. Ще й сьогодні ми до кінця не подолали наслідків травм, завданих нам Голодомором, колективізацією та розкуркуленням. Травмувала й радянська пропаганда. Наприклад, у масовій культурі підтримувався наратив про наперед визначену приреченість, ницість, комічність бажання стати власником бодай чогось.

Згадаймо, наприклад, знамениті комедії, котрі цілі покоління радянських людей знали майже напам’ять. Навіть боротьбу за гараж було доведено до сатиричного абсурду у однойменній комедії Ельдара Рязанова. А персонаж отця Федора з “12 стільців” був виведений — спочатку Ільфом і Пєтровим, а потім режисерами — настільки майстерно, що читачі та глядачі переймалися щирою зневагою до героя, який мріяв отримати працюючий бізнес.

русский солдат

Притаманна українцям культура власності була придушена і почасти деформована. Роки пригнічення інстинкту власника спотворили уявлення про неторканність чужого, надто якщо це чуже – державне. Інакше й бути не могло, оскільки тодішня держава виступала визискувачем, а запропонована нею перерозподільна система заледве вважалась справедливою.

Натомість із росіянами більшовики мали набагато менше клопоту, адже їхні традиційні уявлення добре римувалися із марксистсько-ленінським колективізмом. Державна власність та державні інтереси у північного сусіда завжди домінували над приватними.

В тему: Мій досвід спілкування з російськими загарбниками в Бучі: коли маєте справу з росіянами не майте жодних ілюзій щодо меж їхньої людяності

Право власності на землю та інші об’єкти загалом було доволі розмите і держава мала змогу за потреби конфіскувати будь-що і у будь-кого. Крім того, власність була дуже тісно пов’язана із владою – втрата політичного впливу дуже часто означала і втрату майна. І навпаки – політичний вплив майже автоматично передбачав набуття відповідного майнового статусу. Тож годі дивуватися, коли російський солдат, який хоч на день отримав абсолютну владу над українським селом чи містечком, почувається господарем усього, що бачить навколо себе.

Тіло вбитого російського солдата Дєніса Цибєнка разом з його "трофеями"

Тіло вбитого російського солдата Дєніса Цибєнка разом з його "трофеями"

2022 рік вже увійшов в історію. Українці захищають та відвойовують своє – свої будинки, свої поля, своїх корів та свої квітники. Ще багато досліджень цієї війни буде проведено. Пояснень, чому Україна перемагає, знайдеться багато — зокрема й таких, котрі видимі лише з відстані років, а то й століть. Але одне зрозуміло вже зараз: українці воюють ще й за своє право бути господарями на власній землі — не лише у фігуральному, але й у прямому сенсі. Бо наша традиція, попри всі історичні випробування, жива. А отже ми відчуваємо, що Україна — це наш “садок вишневий”, поратись у котрому — наш обов’язок і наше священне право. Наше, а не їхнє.

Орки і урки. Про причини російських звірств

Після того, як світ побачив наслідки масакри на Київщині, порівняння росіян з нацистами стало майже аксіоматичним. Але все ж таки ця аналогія хибить. Нелюдська жорстокість СС була результатом ідеологічної накачки, внаслідок котрої тисячі Фріців і Гансів увірували в те, що вони — представники вищої раси, арійська аристократія, котрій належить очистити свій Lebensraum від нижчих форм життя. У путінської Росії також є своя ідеологія — рашизм, який спирається на багату спадщину імперства і сталінізму.

Я цілком вірю в те, що певні кола російських еліт справді захоплюються фашистською філософією Ільїна, обскурантизмом Дугіна чи патетикою навіженого сталініста Проханова. Шар ідеологічного гумусу товстий і дає найрізноманітніші паростки. Достатньо пригадати Донбас у 2014 році, де одночасно товклися комуніст Мозговий, “белый офицер” Гіркін, Козіцин зі своїм “казачеством” і ще сила-силенна усіляких почвар. І всі вони по мірі можливостей намагалися реалізувати на практиці свої ідеологічні фантазії.

Але мені важко уявити, що Ванькі і Азатбєкі, які катрупили людей у Бучі, колись читали не те що Дугіна, а хоча б щось, крім інструкції до освіжувача повітря. Хоча й такі скромні блага цивілізації у їхніх рідних краях на узбережжі Охотського моря навряд чи всім доступні. Ми можемо (і мусимо) скільки завгодно викривати імперство Пушкіна і шовінізм Достоєвського, але ні першого, ні другого Ванькі з Азатбєкамі не читали. Бо скоріш за все, замість уроків літератури вони вешталися по району, вивчаючи премудрість “пацанской жизни”. Те, що вони стали солдатами, а не урками — чиста випадковість, примха сліпої долі.

Солдати з військової частини №51460 із села Князє-Волконскоє Хабаровського краю, які катрупили і грабували Бучу, типологічно нічим не відрізняються від банди кримінальників, які вирізають цілу родину, щоб пограбувати їхню садибу. Власне, тим вони й займалися. У своїх жертвах вони бачили не так унтерменшів, як “лохів”, котрих належить “нагнути” просто тому, що у тебе є автомат, а у них нема. Звичайно, те що російська солдатня робила у Бучі, далеко перевищує межі, дозволені “воровскімі понятіямі”. Але й “воры” — це лише одна з багатьох сутностей, що мешкають на соціальному дні.

Якщо шукати історичних аналогій російській навалі, то краще згадати не про нацизм, а про більшовизм. Фанатичних ревнителів марксистсько-лєнінського вчення тоді теж не бракувало. Але червоні маси урухомлювали не малозрозумілі теорії, а розбурхані комісарами інстинкти. Навряд чи пересічний червоногвардієць у 1917 році міг без запинки прочитати фразу “експропріація експропріаторів”, не кажучи вже про те, щоб пояснити її значення. Але йому достатньо було знати, що це магічне закляття дозволяє йому грабувати, гвалтувати і вбивати — тобто чинити те, чого він завжди хотів (звичайно ж, лише з тими, на кого вкажуть комісари). Певен, що сучасні Ванькі з Азатбєкамі також не здатні навіть приблизно пояснити, хто такий Степан Бандера, і не знають, як розшифровується абревіатура НАТО.

Це, звісно, не робить їх менш небезпечними, ніж нацисти. Але справа тут взагалі не у порівняннях, а в тому, що за ними криється. Росіяни у масі своїй не охоплені ідеологічним безумством — вони банально озвіріли. Культурний шар, завдяки котрому гола мавпа стає людиною, витончився до такої міри, що тисячі з них готові чинити звірства, а мільйони — схвалювати чи толерувати їх. Тому “депутінізації” для Росії буде замало. І так само буде замало демонтувати імперський каркас тамтешньої культури. Це країна, у якій сталася не лише політична, але й антропологічна катастрофа, масштаби котрої лише починають оприявнюватись. Проблема в тому, що соціологи, психологи і багато інших фахівців добре вивчили, за яких умов — і наскільки легко! — з представника homo sapiens злазить людська подоба. Але як її потім напнути назад — це й досі загадка.

ТЕТЯНА ВОДОТИКА, МАКСИМ ВІХРОВ; опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ


В тему: 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]