Громади переходять в ПЦУ, але московські попи чинять шалений спротив

1.00

Нет

Переходи парафій в ПЦУ на Київщині тривають, попри створювані гундяївськими поплічниками при підтримці Москви вогнищ хаосу.

На днях в одному з соборів в Білій Церкві, рішенням влади переданого ПЦУ, забарикадувався священник МП і вогнегасником відганяє вірян ПЦУ, які хочуть зайти в храм. Такого ще не було навіть в нашій багатій історії переходів з “МП” до ПЦУ. Напевно, це погано для репутації духовенства, але цілком добре для створення картини «гонінь». Клір “МП” хіба що не відстрілюється, зазначає УКРІНФОРМ [2].

По кількості переходів громад Моспатріархату до Православної Церкви України Київщина, разом з Волинню та Хмельниччиною, - у трійці “лідерів”.

Число громад, які доєдналися до ПЦУ наближається до двохсот. Всього ж на сьогодні до Православної Церкви України перейшло майже півтори тисячі парафій «МП».

Читайте також: Два можливих сценарії розвитку Українського Православ’я [3]

Заздалегідь зазначимо, автор не вважає, темп переходів надто низьким, зрештою на сьогодні ми не знаємо, скільки в УПЦ «начебто не МП» залишилося громад з урахуванням Криму та інших окупованих територій (Державна служба етнополітики та свободи совісті тільки робить спроби порахувати громади), як точно не можемо сказати наскільки багато людей залишилось в храмах “МП”, бо кількість недільних служб в храмах зменшилась, а деякі священники з “МП” скаржаться, що до ПЦУ пішла велика частина вірян. Ці люди не чекали переходу громад, а перешли в інший храм ПЦУ в індивідуальному, так би мовити, порядку. Цей матеріал - спроба поглянути, як і під впливом чого відбувалися церковні переходи на Київщині.

Зауважимо, що лідерство у переходах Волині (батьківщини УПА) та Хмельниччини зрозуміле: це традиційно «україноментальні» регіони. На Київщні ситуація дещо інша.

Київ – місто, безумовно, націонал-патріотичне, але саме тут перебуває керівництво «МП» і звідси озвучувалися меседжі про “гоніння МП”. Так, Київ - столиця спротиву російській нацистській агресії, але не лише, бо довгий час тут формувалося і продовжує функціонувати промосковське лоббі. Тут колишня «МП» - церква, яка довгі роки позиціонувала себе, як єдино канонічна, тісно сплелася із місцевими елітами, і ці зв’язки ще збереглися.

Переходи до ПЦУ відбувалося у столичному регіоні кількома хвилями. Перша пройшла після отримання Томосу, а друга - після звільнення Київщини від ворожої окупації. Хоча автокефалія для міст-супутників, просто містечок та сіл столичного регіону - і географічно і історично мала бути і дуже природньою і рідною.

Священник УПЦ МП у Білій Церкві на території собору розбризкав вогнегасник в обличчя людям

На теренах усієї Київщини від Ірпеня до Здвижа тягнеться західний рубіж оборонної системи навколо Києва, який формувався тисячоліття тому. В селах часто розташовані городища-кріпості, які були частиною цих укріплень. Як, наприклад, у Мотижині. Але у 2022 Мотижин став відомий на весь світ не тому, що колись був форпостом на шляху з Центру на Захід прадавньої України, яку еллінські, римські, візантійські історики називали Скіфією. У 2022-му Мотижин став місцем жахливих страт українців. У 2022-му, в травні це містечко позбулося Моспатріархату через місяць після звільнення, доєднавшись до ПЦУ.

Читайте також: Україна планує офіційно називати росію Московією - чому це важливо [4]

Таким самим швидким був перехід і громади Ясногородки. Але ж при всьому цьому той перехід ніяк не назвеш блискавичним: Моспатріархат вигнали звідси, тільки після того як дорога Мотижин — Ясногородка стала «дорогою смерті», тут було знайдено могили тридцяти семи цивільних, вбитих мінами, кими методично обстрілював окупант з Москви, мабуть, з Московського патріархату – обстрілював мирне населення.

Демидів, село біля впадіння річці Ірпінь у Дніпро, яке завдяки самому своєму розташуванню “боронило” Київ тисячу років, та й однойменне місто Ірпінь (дещо вище за течією), яке прийняло на себе основний удар ворога у лютому-березні 2022 року, теж були у першій хвилі переходів до ПЦУ та ліквідації «МП». В Ірпені громада Податкової академії прийшла до ПЦУ разом із священником. “Об’єднання церков в єдину церкву духовно згуртує націю, подвоїть силу і віру у нашу скору перемогу над ворогом,” -досі пам’ятаю цей меседж ірпінської громади.

Жахлива ціна духовного дорослішання України, яка нарешті зрозуміла, що духовний простір, простір ідей, молитов, історії, рівно як свідомість людей, слід берегти не менше, аніж фізичне здоров’я нації та географічні кордони держави. Жодний укріпрайон, навіть і той, якому тисяча років, не вбереже місто та його людей від нападу, якщо духовний простір отруєний ворожою пропагандою, фейковими теоріями, до яких долучилася РПЦ (МП), на чолі зі своїм кривавим патріархом.

Читайте також: Як мінявся образ Московії в очах православного духовенства Київської митрополії у XVII ст. [5]

Після звільнення області всю весну та літо минулого року продовжувалися безконфліктні та практично одностайні переходи парафій до ПЦУ. Так само, як ми напружено лідкували в квітні за звільненням сіл та містечок від рашистів (окрім вищезгаданих, це - Димер, Казаровичи, Сухолуччя, Талакунь, Хмільна… Список неповний) так само ті, кого переймають релігійні справи, бачили, як за пару тижнів у ще невідбудованому, зраненому селі, тільки оплакавши та поховавши по-людськи всіх цивільних та військових, громади збиралися та переходили до Православної Церкви України.

До хвилі доєднувалися і населені пункти, до яких ворог не дійшов.

Шпитьки (Бучанський район), село з багатою козацькою історією, і де двісті років до початку двадцятого століття стояла козацька церква. Горбовичи, які колись належали українському меценату Терещенку… Перша майже сотня парафій перейшли до ПЦУ до кінця серпня 2022-го.

Перша постокупаційна хвиля, де вже не все було спокійно. Перехід завжди ініціювала місцева громада, конкретні жителі. Сельчани, зазвичай, були налаштовані категорично: Моспатріархату нема місця на українській землі, під якою назвою він би не намагався себе приховати. Це ж було саме в ті дні і тижні, коли вітчизняні та іноземні журналісти фіксували злочини - вбитих, зґвалтованих, закатованих. При цьому патріарх Кирило (у нашому виданні його називають кривавим) привселюдно дарував ікону очільнику Росгвардії, яка чинила злочини на Київщині.

Читайте також: Как Московская церковь спасает себя в Украине. Десять приемов [6]

Здається, Моспатріархат робив все, щоб підтримувати рішучість щодо його демонтажу в Україні. Групи активісти, які розпочинали процес переходу, часто керувалися тим, як поводився священник приходу, коли ворог стояв під Києвом. І якщо настоятель займав вичікувальну позицію, то про його перебування у якості клірика мова вже не йшла.

Так, наприклад, почався перехід в селі Зазим’я [7] (Броварський район). Це село в радянські часи мало ярлик «бандитського» через те, що сто років тому його жителі воювали з радянською владою, яка хотіла експропріювати там коней. Тоді жителям вдалося знищити під сотню (!) чекістів [8]. Не знаємо, наскільки у нинішній війні Росії проти України колишній настоятель церкви в Зазим’ї був готовий приймати окупанта, але він був категорично не готовий приєднуватися до ПЦУ.

Господарський суд Київської області відхилив позов УПЦ МП проти законності переходу Воскресенської парафії с.Зазим’я на Київщині до Православної Церкви України

Центральний апарат УПЦ «МП», митрополія, Лавра продовжували курс на збереження себе, як цілісної структури. У цьому не було б нічого поганого, але справа в тім, що ані в той момент, ані пізніше митрополія так і не зробила твердих то очевидних кроків по остаточному та повному розриву із Москвою. Отямившись від першого шоку, Лавра почала юридично супроводжувати «своє» духовенство, забороняючи їм і переходи, і кроки із зближення із ПЦУ.

Читайте також: Велика і кривава битва з московитом [9]

Переходи на Київщині часто супроводжувалися скандалами. Тут показовою є історія з Білогородкою (Бучанський район). Місто — фортеця (володіння князя Володимира) 1000 років тому було і одним найміцніших форпостів в обороні Русі від кочовиків і однією з перших шести кафедр Русі. Тобто Білогородка була видатним центром церковно-єпархіального життя, а його єпископ заміняв Київського митрополита, коли той бував у від’їзді.

У нинішній Білогородці є храм ПЦУ і храм “МП”, в якому вірянами ще влітку минулого року було вирішено приєднатися до ПЦУ. Були проведені збори, прийнято рішення. І почалася жахлива та гучна історія зі штовханиною, судами, саботажем з боку “МП”. Фактично, начальство «МП», за допомоги тітушок, “зіштовхує” лобами дві частини парафії, мотивуючи це тим, що мовляв, настоятель громади “МП” насправді «проукраїнський» і багато робить для ЗСУ. Це стало невід’ємної частиною публічної риторики: наш настоятель молиться за армію, волонтерить, а ПЦУ — рейдери та загарбники. Тобто послідовно робляться спроби знищити не лише репутацію ПЦУ, але й саму ідею духовної незалежності, якщо вона отримана не з рук Москви.

Авторка проглянула ютуб-канал УПЦ начебто не “МП”. Що кидається у вічі. Там не припиняють говорити про «гоніння», принижувати ПЦУ - сьогодні, так само, як і два-три-чотири роки тому. Тобто з одного боку висувають умову діалогу - визнати неповноцінність Томосу, що робить такий діалог апріорі неможливим. З іншого, вправляються у риториці ненависті. Останнім часом на офіційному каналі “МП”, почала дивитися відеозаписи стареньких, яких ця церква мобілізує для битви на парафіях. Це - беззмістовна істерика. Гучні крики, плачі, кидання на силовиків...

Читайте також: Митрополит Онуфрій і ще понад керівних 20 попів УПЦ МП є громадянами рф [10]

Складається враження, що ініціація таких конфліктів - «керованих хаосів» - це нині єдина мета фактичних керівників “МП”. Митрополія “МП” використовує не лише юристів, які спираються на безумну концепцію, що в зборах може брати участь тільки той член громади, кого священник “МП” визнає віруючим, а ще й при проведенні зборів громад запрошує свистунів, “плакальщиць”, тітушок…

Установка “ми добрі українці”, а ПЦУ погана - продовжує домінувати у їхніх виступах.

Так, можна довіряти настоятелю храму “МП”, який займається волонтерством, каже, що любить Україну, але як можна не розуміти, що будь-яка діяльність “МП” вже є неможливою в Україні.

Натомість “МП” уже й не намагається доводити, що її відхід від Москви - справжній. В травні минулого року відбувся собор у Феофанії, де УПЦ “МП” , начебто, проголосила незалежність від Москви. На якийсь час цей крок (зрештою, він виявився не більше, ніж декларацією) спричинив до того, що процес переходів до ПЦУ загальмувався.

Священник із Бородянки допомагав росіянам під час окупації Київщини: у підвалі церкви була катівня

УПЦ “МП” мала час, щоб довести щирість «феофанівської декларації». Але вона цим часом не скористалася. Риторика ненависті до ПЦУ залишилася, якою була, а риторика осуду Москви – так і не з’явилася. Церковно-дипломатичні листи, які б повідомляли помісним православним церквам про новий статус УПЦ так і не були надіслані. Натомість, повсюдно «вигулькували» - то бійця до храму не пустили, як у Тернополі, то “звон поплил над росією”, як у Печерській Лаврі.

Читайте також: "Проукраїнське крило братії Києво-Печерської лаври існувало протягом 30 років" [11]

…Не дивно, що переходи поновилися. За квітень 2023-го до Православної церкви України з Московського патріархату перейшло понад 80 громад [12], у травні у Державну Службу етнополітики та свободи совісті надійшло понад 50 повідомлень про відповідні збори громад. Ще не оприлюднені цифри, скільки з них належать саме Київщині. З інформації в медіа помітно, що деякі громади перейшли абсолютно спокійно (невідомо, чи буде митрополія “МП” підключати там своїх юристів та роздмухувати скандал), а є ті, що влаштовують гучні «вистави». Десь священник не віддає ключі [13], які Петропавлівському.

Десь, як у Бородянці [14], перехід відбувається із активізацією кримінальної справи проти священника, який на камеру публічно скаржився окупантам на Україну.

Десь, як у Миронівці, перехід супроводжувався «проплаченим» свистом і тупотіннями.

Духовенство МП все ще пов’язує свою долю, свій добробут із вертикаллю єпископа, бояться втратити і парафію і церковне майно. Багато хто з них готовий перейти в ПЦУ, але він не готовий отримати за це наказ про заборону у служінні. Напевно, ми таки вільна держава, якщо під час війни клір більше боїться єпископа, аніж держави, проти якої воював цей “недуховний” клас.

Але є ще віряни, які за словами Віктора Єленського [15], глави Держслужби з релігій та етнополітики, переживають серйозний перелом, так і не отримавши відповідь від своїх церковних начальників: що у нас з Москвою після всього того, що трапилося і продовжується досі.

Читайте також: «І гроші, і тиск, і компромат, і все, що можливо, Москва використовує. У них є значний вплив по релігійній лінії» [16]

Втім, активізувались ініціативні групи з Ворзеля, Бучі, Раківки, Здвижівки [17], які звертаються по консультації до влади щодо процедури переходу та допомоги в складанні документів.

В Україні щодо долі МП сформований потужний суспільний консенсус. І Київщина це підтверджує. Діяльність МП заборонила Київська облрада [18].

У Броварській, Кагарлицькій [19] та Переяславській [20] громадах місцеві органи також заборонили діяльність УПЦ МП.

І хоча з юридичного боку заборони “МП” облрадами річ сумнівна, але вони - свідчення настроїв не лише місцевих депутатів, а власне жителів громад.

В кікці кінців зайшли в храм у Білій Церкві. «Ресурс вогнегасника» не безкінечний… І йому точно не зупинити хід історії. Навіть на одній окремо взятій парафії.

—

Лана Самохвалова, Київ, опубліковано у виданні УКРІНФОРМ [2]

В тему: