Гундяєвський дебош в Биківні під прикриттям перегару: чому київська поліція спершу не розгледіла ворожих гасел

1.00

Нет

Якщо ви вважали, що релігійні суперечки в столиці вирішуються виключно в судах чи на богословських диспутах, завітайте до Биківні, де духовне життя набуло несподіваного колориту.

Тут за повернення майна колишнього настоятеля, який у перервах між молитвами мріє про квартиру в Болгарії, взялися не церковні дипломати, а колоритні персонажі з камінням у руках, криками «Ахмат — сила!» та актуальними анкетами в системі «Оберіг», поліція як завжди вже філософськи намагалась списати проросійські лозунги на звичайний побутовий перегар.

На початку вересня невідомі особи напали на Свято-Троїцьку парафію ПЦУ у Биківні, намагалися прорватися на територію храму, який п'ять місяців тому перейшов з УПЦ МП до Православної Церкви України. Під час інциденту вони кричали гасла з типової російської мілітарної пропаганди. У ПЦУ запевнили, що вимагатимуть розслідування справи і реакції на такий ворожий акт. Про інцидент повідомив [2] керуючий Донецькою єпархією Православної Церкви України, голова Синодального управління соціального служіння ПЦУ митрополит Сергій Горобцов.

За словами штатного священника храму о. Костянтина Кузнецова, дебошири били ногами по огорожі та кидали каміння у церковні ворота, намагаючись проникнути всередину. Священнослужитель також встиг записати на телефон погрози, які лунали на адресу церкви. Що це була за події, яке було продовження і що загалом відбувається довкола цього храму — у профільному виданні РІСУ [3] розпиталиу самого владики Сергія.

Джерело фото: РІСУ

— Владико, на початку детальніше розкажіть про цей інцидент.

— Насамперед треба розділити те, що ми достеменно знаємо, і те, що ще мають встановити правоохоронці.

2 вересня близько 9:47 мені зателефонував штатний священник Свято-Троїцької парафії протоєрей Костянтин Кузнецов і повідомив, що невідомі чоловіки намагаються потрапити на територію храму. Вони били ногами по огорожі, кидали каміння у ворота, погрожували та вигукували, зокрема, «Ахмат — сила!», говорили про «Русь» і заявляли, що це їхня церква. Вони також прямо говорили, що вже п’ять місяців тому ПЦУ нібито «захопила» цей храмовий комплекс.

Отець Костянтин був безпосереднім свідком цих висловлювань і встиг записати частину розмови на телефон. Один із чоловіків на вимогу залишити територію відповів: «Не для цього я приїхав сюди, щоб зараз їхати». Коли на місце приїхала поліція, наш священник показав правоохоронцям відеозапис і повідомив про погрози та проросійські вигуки. Однак, за його словами, поліцейські спочатку не поспішали забирати учасників інциденту, пояснюючи це тим, що вони нібито неадекватні та перебувають у стані алкогольного сп’яніння — мовляв, «що з них взяти».

Після того, як я особисто зателефонував до Служби безпеки України, ситуація, за моєю інформацією, змінилася і ставлення до події стало значно серйознішим. Під час подальшого спілкування офіцер СБУ повідомив мені, що, за наявною у правоохоронців інформацією, один із учасників раніше був засуджений та відбував покарання, а двоє інших перебувають у розшуку за системою «Оберіг». Цю інформацію я отримав безпосередньо від представника СБУ, тому остаточний правовий статус цих людей мають підтвердити компетентні органи.

Учасники нападу на храм / Джерело фото: Фото з фейсбук-сторінки владики Сергія

Окремо вважаю необхідним перевірити дії та бездіяльність поліцейських, які першими прибули на місце події. Якщо є відеозапис, на якому зафіксовані погрози, агресивна поведінка, спроба проникнення на територію храму та проросійські вигуки, то пояснення на кшталт — «вони неадекватні, на підпитку — що з них взяти» — не можуть бути достатньою підставою для того, щоб не дати належної правової оцінки події.

Алкогольне сп’яніння, якщо воно справді мало місце, не скасовує відповідальності за можливі правопорушення. Особливо тривожить те, що після мого звернення до СБУ ставлення до ситуації змінилося. Тому я вважаю необхідним провести службову перевірку: встановити, коли саме поліція прибула, що саме повідомив священник, які матеріали були надані правоохоронцям, які процесуальні дії були проведені щодо кожного з учасників та чому первинна реакція була саме такою. Якщо поліцейські діяли відповідно до закону — це має бути підтверджено. Якщо ж була бездіяльність або неналежне реагування — відповідальні особи також повинні понести відповідальність.

У державі, яка воює з Росією, проросійські вигуки біля українського храму та спроба силового проникнення не можуть списуватися на «п’яних неадекватних людей».

Для мене важливий і загальний контекст. Коли приблизно п’ять місяців тому громада перейшла до ПЦУ і ми вперше зайшли на територію храмового комплексу, під час толоки, у якій брали участь парафіяни, волонтери, ветерани війни та представники «Бойового братерства України», ми виявили значну кількість літератури антиукраїнського змісту. Усе це було зафіксовано. Тому нинішні вигуки «Ахмат — сила!», розмови про «Русь» і твердження, що ПЦУ нібито «захопила» храм, я не схильний вважати випадковим набором слів.

Тим більше, що колишній священник разом із матушкою продовжує проживати поруч із храмовим комплексом і, за нашими спостереженнями, неодноразово створював конфліктні ситуації: закликав наших парафіян не ходити до храму, викликав поліцію, коли ми допомагали військовим і капеланам, заявляючи про нібито вивезення чи привласнення майна, а також здійснював відеозйомку з другого поверху будинку площею близько 900 квадратних метрів, який, за документами громади, належить нашій парафії. Частина цих матеріалів, за нашими спостереженнями, згодом з’являлася на ресурсах із проросійською позицією, зокрема на каналі «Перший козацький».

Я не стверджую без доказів, що саме колишні керівники громади організували напад, але вважаю абсолютно необхідним перевірити і цю версію. Ми очікуємо від поліції та СБУ не лише встановлення безпосередніх виконавців, а й відповідей на питання, хто і навіщо їх привів, чи була ця акція спланованою, а також чому на початковому етапі правоохоронці не відреагували належним чином на зафіксовані дії та висловлювання. Свято-Троїцька парафія має законне право на безпечне церковне життя у своєму храмі, а держава має забезпечити це право. Ми не будемо відповідати на провокації силою, але й не дозволимо замовчувати чи применшувати подібні випадки.

— А чи Ви або хтось з громади ПЦУ реагував на такі дії священнослужителя УПЦ МП?

— Так. Нас неодноразово називали «бандитами» і звинувачували в тому, що ми нібито «захопили» парафію. Але громада законним шляхом ухвалила рішення змінити свою юридичну та канонічну приналежність і приєднатися до ПЦУ. Більше того, коли колишній настоятель дізнався про офіційний перехід, він сам звернувся до секретаря Блаженнійшого Митрополита Епіфанія з проханням прийняти його до складу ПЦУ, а вже невдовзі почав говорити про «захоплення».

Я особисто розмовляв із ним у присутності священника. Він сказав, що служити більше не хоче, але хотів би залишитися в будинку. Я погодився і дав йому можливість проживати там до завершення опалювального сезону. Під час цієї розмови він говорив, що готовий був би виїхати, якби йому придбали квартиру в Болгарії або надали аналогічний будинок в іншому місці. Але храмовий комплекс і будинок площею близько 900 квадратних метрів — це майно громади, а не особиста власність настоятеля. І вирішувати його долю може громада у встановленому законом порядку.

Приміщення на території парафії ПЦУ / Джерело фото: Фото з фейсбук-сторінки владики Сергія

Є ще один момент, який для мене особливо показовий. Я особисто знаю людину, яка свого часу допомагала створювати цей храм, зокрема фінансово та у вирішенні питання із земельною ділянкою, і була одним із його фундаторів. Це шанована, порядна людина. Але, за моєю інформацією, під час розмови у присутності багатьох людей колишній настоятель не лише не виявив вдячності, а образив і фактично послав цю людину. Для мене це дуже болісний момент: храм будувався не однією людиною, а спільними зусиллями багатьох вірян і благодійників. Тому говорити сьогодні, що це особисто «його» храм, несправедливо і щодо громади, і щодо тих людей, які вкладали в нього свої кошти, працю та душу.

— Ми вже писали [4] про виявлену на цій парафії проросійську пропагандистську літературу. А чи були ще якісь докази того, що можна потрактувати як порушення певних законів, норм тощо?

— Є свідчення парафіян про образи, погрози та спроби відлякувати людей від храму. Є й давніші публічні свідчення: у 2006 році преса писала [5] про конфлікт у Биківні, під час якого, за словами учасників події, Олексій Сергєєв кинувся на місцевого мешканця із сокирою.Під час особистої розмови зі мною він також розповідав про свої поїздки до Росії та про те, що замовляв там ікони. Я не роблю з цього кримінального висновку, але в умовах війни такі обставини потребують уваги.

Парафіяни розповідають і про висловлювання, що храм нібито «не для бідних людей», а його дружина, за словами очевидців, говорила: «Якби не Майдан, усе було б добре». Нещодавно родина з Бахмута приїхала до нас по гуманітарну допомогу, і, за їхніми словами, дружина колишнього настоятеля називала нас «донецькими бандитами» та звинувачувала [6] в тому, що ми нібито купуємо парафіян продуктами. Але ми не купуємо людей — ми допомагаємо людям, які постраждали від російської агресії.

Я не закликаю до помсти й не хочу робити висновків замість правоохоронців. Але ми не можемо замовчувати те, що відбувається. Колишній настоятель оскаржував перехід громади до ПЦУ через Міністерство юстиції, інші інстанції та суд, називаючи це «рейдерським захопленням». Однак громада зробила свій законний вибір. Майно громади належить громаді, рішення громади потрібно поважати, а кожен конкретний факт можливого правопорушення має отримати правову оцінку. Ми намагалися вирішити ситуацію по-людськи, проявляли терпіння і милосердя. Але милосердя не означає відмову від правди. Сьогодні ця громада має право молитися у своєму храмі, допомагати людям і служити Україні без погроз, образ та спроб повернути її до минулого.

Митрополит Сергій Горобцов

— Владико, чи відомо Вам про ще якісь такі провокації або конфліктні ситуації біля храмів або інших церковних споруд, які можна вважати роботою на ворожу пропаганду?

— На жаль, таких прикладів дуже багато. І тут треба розділяти пропаганду, яка роками формувала відповідне ставлення до війни, і конкретні випадки співпраці з ворогом, які вже отримали або отримують кримінально-правову оцінку. Ми пам’ятаємо, як окремі представники УПЦ роками говорили про «громадянську війну» на Донбасі, про те, що українці нібито «самі в себе стріляють». Такі слова були надзвичайно небезпечними, бо фактично розмивали відповідальність Росії за агресію. А потім з’явилися конкретні випадки, коли священнослужителі передавали ворогу інформацію про українських військових. Наприклад, СБУ повідомляла про клірика УПЦ МП на Донеччині, якого було засуджено до 15 років ув’язнення за коригування ворожих обстрілів: він обходив прифронтову місцевість, встановлював позиції українських військ і передавав їх ФСБ. Є й інший конкретний приклад — священник УПЦ МП із Сєвєродонецька, якого засудили до 12 років ув’язнення: він передавав ворогу дані про чисельність особового складу та техніку ЗСУ, а також про місцевих патріотів. Тобто це вже не розмови про «політичні погляди», а встановлені судом факти державної зради чи сприяння агресору.

Є справа митрополита Святогірської лаври Арсенія, якого слідство підозрює у розголошенні інформації про розташування українських блокпостів і підрозділів на Донеччині. Це особливо цинічно, бо йдеться про територію, де люди щодня ризикували життям, захищаючи Україну. Є також інші кримінальні провадження щодо священнослужителів УПЦ, яких підозрюють у передачі ворогу інформації, що могла використовуватися для підготовки ударів. Ми бачили такі історії на Харківщині, Луганщині, Донеччині. На Харківщині СБУ, зокрема, виявляла на об’єктах УПЦ МП прокремлівську літературу, російські сухпайки та монаха з російським паспортом. І це той момент, коли вже не можна говорити лише про окремі «необережні слова». Коли священнослужитель передає ворогу координати військових, коригує обстріли або допомагає окупаційній владі — це злочин, а не церковна позиція.

Є ще один дуже промовистий момент. Нещодавно митрополит Горлівський і Слов’янський Митрофан був поранений під час удару по території Богоявленського кафедрального собору в Горлівці. Після цього він лікувався в Москві, і 1 вересня його особисто провідував Патріарх Кирил. Це підтверджує сама Московська Патріархія. А ми говоримо про патріарха, який відкрито підтримує російську агресію проти України і намагається надати їй сакрального змісту. Для мене це дуже показово.

Ми бачимо архиєреїв у Криму, на окупованих територіях Донеччини, Луганщини, Херсонщини та інших регіонів, які фактично опинилися в російському церковному просторі. Деякі виїхали до Росії, деякі фактично перейшли під омофор Московського Патріархату. І тут виникає закономірне питання: де принципова реакція самої УПЦ на такі випадки? Коли нам кажуть: «Ми не Московський Патріархат», — це треба доводити не деклараціями, а конкретними рішеннями.

Водночас я не хочу огульно звинувачувати всіх священнослужителів УПЦ: є серед них люди, які люблять Україну, допомагають військовим і не приймають російської агресії. Але якщо конкретна людина свідомо стала на бік ворога, це не можна прикривати церковним статусом.

Для мене ця тема особливо болюча. Із моєї єпархії чотири священники побували в російському полоні, і я знаю, через які катування, приниження та страждання вони пройшли. Тому повернення наших хлопців додому — для мене не політичний лозунг, а особистий біль і обов’язок. Передусім я думаю про захисників Маріуполя, про наших азовців, які вистояли на «Азовсталі» й досі залишаються в російському полоні. Я вважаю, що держава повинна використовувати всі законні можливості для їхнього повернення. Якщо щодо конкретного священнослужителя є вирок суду за співпрацю з ворогом і його можна законно використати в рамках обміну, я вважаю, що таку можливість потрібно розглядати. Для мене повернення українського воїна додому важливіше, ніж те, щоб зрадник просто відбував покарання, якщо його можна законно обміняти на нашого захисника. Особливо коли йдеться про азовців. Своїх не залишають. Я хочу, щоб хлопці, які тримали Маріуполь і заплатили за це роками полону, повернулися до своїх матерів, дружин і дітей.

А тим священнослужителям, які все своє життя щиро топили за «Росію-матушку», я скажу прямо: якщо для вас Росія дорожча за Україну — будь ласка, їдьте туди. Але не потрібно залишатися в українському храмі, користуватися довірою українських людей і водночас працювати на російські наративи. Я багато років служив на Донеччині й бачив, як ці наративи — про «русский мир», «громадянську війну» та нібито «захист православних» — поступово готували ґрунт для війни. Сьогодні ми вже знаємо ціну цих слів. Тому Церква повинна бути на боці правди, України та свого народу. Ми не повинні мститися, провокувати чи звинувачувати без доказів. Але якщо є доведена зрада — має бути відповідальність. А якщо є можливість через законний обмін повернути наших полонених — треба повертати наших хлопців. Насамперед наших азовців. Бо вони воювали за те, щоб Україна залишалася Україною. І тепер Україна повинна зробити все, щоб вони повернулися додому.

— Днями також була інформація про перехід ще двох громад у Слов’янську з МП до ПЦУ. Це місто у 2014 році було центром сепаратистського руху, деякі місцеві клірики відкрито підтримували російських бойовиків. Яка ситуація там зараз, зважаючи, що це близько до фронту?

— Знаєте, для мене Слов’янськ — це місто, яке дуже добре показує, як змінилася Україна за ці роки. У 2014 році ми побачили там страшне обличчя російської агресії. Сьогодні Слов’янськ знову перебуває поруч із фронтом, люди живуть під постійною загрозою обстрілів, але водночас ми бачимо дуже важливу зміну — зміну свідомості людей.

Те, що сьогодні громади переходять до Православної Церкви України, я сприймаю не просто як зміну юридичної підпорядкованості. Для багатьох людей це питання власної гідності, ідентичності та бажання молитися у своїй, українській Церкві. АЛЕ сьогодні я особливо хочу сказати про інше. Церква — це не лише храм. Церква — це люди. У Слов’янську, Краматорську та інших прифронтових містах сьогодні служать наші капелани. Вони поруч з українським воїном, поруч із цивільними людьми, які залишилися у своїх домівках. Вони моляться, проводять богослужіння, сповідають, причащають, підтримують людей морально і допомагають там, де можуть. Для військового капелана сьогодні дуже часто недостатньо просто сказати кілька правильних слів. Він має бути поруч тоді, коли людині страшно, коли вона виснажена, коли втрачено побратима, коли потрібно просто посидіти поруч і помолитися. І я дуже вдячний нашим капеланам за це служіння.

Щодо духовенства — більша частина наших священників разом із родинами була змушена виїхати у безпечніші місця. І ми постійно говорили про це нашим парафіянам. На кожній проповіді, при кожній можливості ми просили людей: якщо маєте можливість — виїжджайте. Бережіть себе, бережіть дітей, бережіть свої родини. Бо дорожчого за людське життя нічого немає. І багато наших парафіян нас почули. Люди виїхали з небезпечних районів. Багатьох згодом довелося евакуювати вже безпосередньо з гарячих точок Донеччини. Ми добре розуміли, наскільки важко людині залишити свій дім.

Особливо коли там усе життя — батьківська хата, могили рідних, храм, сусіди, пам’ять. Але ми говорили людям: дім можна залишити, щоб потім до нього повернутися. Життя залишати не можна. Храм можна відновити. Будинок можна відбудувати. Місто можна підняти з руїн. Але людське життя повернути неможливо. Тому ми не засуджували тих, хто виїжджав. Навпаки — ми переконували людей берегти себе. І сьогодні я особливо вдячний тим парафіянам, які свого часу почули це слово. А тих, хто залишився, ми не залишаємо сам на сам із цією бідою. Наші капелани приїжджають, проводять богослужіння, спілкуються з людьми, допомагають і духовно, і по-людськи.

Можна виїхати з міста, можна залишити храм, але не можна залишити людину. І я вірю, що прийде час, коли наші священники повернуться до своїх храмів, наші люди повернуться до своїх домівок, а Донеччина знову буде українською не лише за законом і прапором, а й за духом.

— Яка зараз ситуація у Вашій єпархії? Наскільки відомо, на цих окупованих територіях вже не залишилося священнослужителів ПЦУ. Натомість тут РПЦ активно залучає свої структури для проросійської пропаганди серед вірян, молоді. Які зараз там найзлободенніші проблеми?

— Для мене це дуже болюче питання, тому що йдеться не просто про території. Йдеться про наших людей. Частина Донецької єпархії сьогодні перебуває під окупацією. Наші священники були змушені залишити ці території, тому що залишатися там означало наражати на небезпеку себе, свої родини і своїх парафіян. Але я хочу наголосити: ми не залишили там людей духовно! Ми пам’ятаємо кожну нашу громаду, кожну родину, кожного парафіянина. Молимося за них і чекаємо того дня, коли зможемо повернутися.

Найбільша небезпека сьогодні полягає не лише у знищенні храмів чи витісненні українських церковних структур. Небезпечно те, що окупаційна система намагається контролювати пам’ять, історію, культуру і світогляд людини. Особливо це стосується дітей та молоді. Коли дитині роками говорять, що Україна — ворог, що української історії нібито не існує, що Росія є її «справжньою батьківщиною», — це вже не просто політична пропаганда. Це спроба змінити саму людину. І дуже небезпечно, коли до цього залучають релігію. Ми бачимо, що на окупованих територіях російські церковні структури використовуються і в ширшій системі ідеологічного впливу. Особливо небезпечно, коли цей вплив спрямований на дітей та молодь.

Але я хочу, щоб ми пам’ятали: люди, які залишилися на окупованих територіях, не є нашими ворогами. Не можна звинувачувати людину лише за те, що вона залишилася. Хтось не мав можливості виїхати. Хтось доглядає за старими батьками. Хтось просто боїться. Хтось виживає в умовах, які ми з вами навіть не можемо до кінця уявити. Тому наше завдання — не засуджувати цих людей, а зберегти для них дорогу додому. І ми цю дорогу зберігаємо.

Сьогодні дуже багато наших парафіян із Донеччини ми зустрічаємо вже тут, у Дніпрі, в нашому єпархіальному хабі. Людина приходить туди не просто по продуктовий набір. Вона приходить зі своєю історією, своїм болем, своїми страхами. Ми намагаємося допомогти комплексно: психологічно, юридично, матеріально. Люди отримують продуктові набори, засоби гігієни, одяг, медикаменти та іншу необхідну допомогу. Для нас це не статистика. Це наші люди.

Я часто кажу нашим священникам і волонтерам: ми повинні зберегти людей для Донеччини. Бо одного дня ці території будуть звільнені. І тоді постане питання: хто туди повернеться? Ми хочемо, щоб повернулися наші люди. Щоб повернулися сім’ї. Щоб повернулися діти. Щоб повернулися священники. І щоб разом із ними повернулася українська молитва. Тому сьогодні ми працюємо не тільки для того, щоб допомогти людині пережити цей день. Ми працюємо на майбутнє. Гуманітарна допомога — це допомога сьогодні. Психологічна підтримка — це допомога сьогодні. Слово священника — це підтримка сьогодні. Але все це разом — це міст у майбутнє.

Я переконаний: коли прийде час відновлювати Донеччину, ми повинні повернутися туди не тільки з будівельною технікою. Ми повинні повернутися туди з любов’ю, з молитвою, з людьми. Ми маємо відбудувати не лише міста. Ми маємо відбудувати людське життя. І я вірю, що наша Церква буде там. Бо ми не покинули Донеччину у найважчий час — і не покинемо її після перемоги.

— Владико, Ви очолюєте відділ соціального служіння ПЦУ. Згадали про соціальний центр у Дніпрі. Також на цій парафії у Биківні здійснюється соціальне служіння. Як воно виглядає зараз, які основні напрямки, хто вам допомагає?

— Для мене соціальне служіння Церкви — це не окремий напрямок роботи і не щось другорядне. Це безпосереднє продовження нашої віри. Християнин не може говорити про любов до Бога, якщо не бачить поруч людину, якій сьогодні боляче, самотньо або просто нічого їсти.

Вже п’ять місяців ми разом із братами-священниками служимо у Свято-Троїцькій парафії в Биківні. І практично від самого початку зрозуміли, що храм має бути не лише місцем молитви, а й місцем, куди людина може прийти зі своєю бідою і знайти допомогу.

Одним із перших напрямків стала підтримка внутрішньо переміщених людей. Отець Костянтин Кузнецов, який служить разом зі мною, щотижня організовує передачу сотень так званих «пакунків виживання» для переселенців, які перебувають у Києві. Це продукти та найнеобхідніші речі, які допомагають людям пережити складний період.

А почалося все фактично з Великодня. Перед Пасхою мені зателефонували з госпісу, який знаходиться у Биківні. Там перебувають люди з онкологічними захворюваннями, деменцією, люди після важких поранень, самотні та дуже хворі літні люди. Мене попросили: «Владико, допоможіть чимось».

Я приїхав туди і привіз продукти, засоби гігієни, освячені паски та інші святкові страви. Але для мене було важливо, щоб це не залишилося одноразовою акцією. Тому я благословив отця Костянтина регулярно опікуватися цим хоспісом і підтримувати людей, які там перебувають.

Поступово коло нашого служіння почало розширюватися. Ми точково допомагаємо притулкам, багатодітним родинам, людям, які опинилися у складних життєвих обставинах. Частину цієї допомоги видаємо безпосередньо на території храму.

Ми також проводимо спільні святкові обіди після богослужінь. Приходять різні люди — парафіяни, переселенці, просто мешканці району. І для мене дуже важливо, що за одним столом можуть сидіти люди, які раніше навіть не були знайомі.

Окремий напрямок — допомога дітям. Ми передавали дітям із родин переселенців ранці, канцелярське приладдя та інші необхідні речі до навчання. Здавалося б, це прості речі. Але коли дитина отримує новий ранець чи зошити і розуміє, що про неї подумали, це теж є проявом любові та людської гідності.

І, звичайно, ми не працюємо самі. Соціальне служіння можливе лише тоді, коли є люди, які готові долучатися: священники, волонтери, благодійники, парафіяни, друзі Церкви. Хтось допомагає продуктами, хтось коштами, хтось транспортом, хтось просто витрачає свій час. І кожна така участь важлива.

Я дуже хочу, щоб люди, які приходять до нашого храму, бачили в Церкві не інституцію, яка лише щось просить, а передусім друзів, до яких можна звернутися у важку хвилину.

Для мене принципово, щоб Церква більше віддавала, ніж брала. Ми повинні віддавати людям свій час, сили, увагу, тепло і конкретну допомогу. Бо храм живе не тоді, коли в ньому просто багато людей, а тоді, коли через нього комусь стає легше жити.

Саме таким я бачу соціальне служіння ПЦУ — не разовою благодійною акцією, а постійною присутністю поруч із людиною. Там, де є біль, самотність, хвороба, бідність чи наслідки війни, там має бути і Церква.

— Якось на фото з роздачі допомоги на парафіях ПЦУ зауважив, що ваші священнослужителі роздавали характерні жовті “сумки самаритянина” від однойменного світового баптистського фонду. Нині, особливо у часі війни, соціальне служіння має екуменічний характер і має єднати людей. Хто є вашими міжнародними партнерами, які проєкти з ними здійснюєте?

І чи ось така допомога від людей іншої конфесії впливає на світогляд тих, хто цю допомогу отримує? Бо як знаємо, під впливом давньої російської пропаганди поширювалися міжконфесійні упередження, сприйняття інших як ворогів.

— Для мене міжконфесійний діалог ніколи не був формальністю. Ми завжди підтримували добрі стосунки з представниками інших християнських конфесій, але саме повномасштабна війна показала справжню глибину цієї співпраці.

Коли почалося велике вторгнення, перед нами постало дуже просте завдання — допомогти людині. Не запитувати, до якої вона належить церкви, якою мовою молиться чи який має обряд, а просто допомогти. У 2022 році наш гуманітарний хаб у Дніпрі приймав величезну кількість переселенців. У найнапруженіші дні ми допомагали до 800 родин на день, у звичайні — близько 200 і більше. Допомога приходила з багатьох країн світу, і дуже часто її приносили люди інших християнських конфесій. Серед наших партнерів були протестантські громади та організації, зокрема «Україна для Христа» разом із пастором Тищенком. Була допомога від римо-католиків, представників Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів, інших християнських спільнот та міжнародних благодійних організацій. Саме в такій співпраці ми побачили, наскільки природним може бути християнське єднання.

Тому, коли я бачу на фотографіях жовті «сумки самаритянина» від Samaritan’s Purse, я бачу передусім не конфесійну приналежність. Я бачу простягнуту руку допомоги. Війна дуже добре показала: любов до ближнього не потребує перекладу з однієї конфесійної мови на іншу. Я бачив унікальні речі. Православний митрополит, протестантський пастор і римо-католицький священник разом розвантажують фуру з продовольством, а потім разом роздають продуктові набори людям, які втратили свої домівки. І в цей момент ніхто не називав іншого «неканонічним» чи «безблагодатним». Ніхто не з’ясовував, у кого правильніший обряд. Ми просто були християнами і українцями, які роблять одну справу.

Мені здається, що це і є справжня Україна — різна, але єдина; багатоконфесійна, але здатна служити разом. А потім ми могли сісти за один стіл, разом поїсти і разом помолитися. Читали «Отче наш». У кожного з нас своя традиція, свій обряд, своя церковна культура. Але перед Богом і перед людським горем ми відчували себе значно ближчими, ніж це інколи може здаватися з боку.

І саме тут я бачу відповідь на Ваше питання про те, чи впливає така допомога на світогляд людей. Безумовно, впливає. Людина може роками чути про якусь іншу конфесію певні стереотипи. Особливо якщо ці стереотипи підтримувалися російською пропагандою, яка постійно намагалася ділити українців, протиставляти одних християн іншим, створювати образ «чужого». А потім ця людина приходить у гуманітарний центр і бачить: ось православний священник, ось протестантський пастор, ось католицький священник. Вони разом розвантажують машину, разом несуть продукти, разом допомагають її родині. У цей момент пропаганда програє реальності.

Бо дуже важко ненавидіти «іншого», коли саме цей «інший» сьогодні приніс тобі хліб, ліки, одяг або просто підтримав тебе в найважчий день твого життя.

Я думаю, що це один із найважливіших результатів нашого спільного служіння. Ми не просто роздавали гуманітарну допомогу. Ми ламали старі стереотипи. І, можливо, це навіть важливіше за саму матеріальну допомогу. Бо продуктовий набір закінчиться. Ліки будуть використані. Одяг зноситься. А досвід людської доброти залишається.

Людина запам’ятає, що в найважчий момент поруч із нею була не якась абстрактна «інша конфесія», про яку вона щось чула, а конкретна людина — християнин, який прийшов допомогти. Саме так поступово народжується довіра. І я дуже ціную, що ці стосунки не закінчилися разом із першими місяцями великої гуманітарної кризи. Ми й сьогодні підтримуємо одне одного, спілкуємося, дружимо, реалізовуємо спільні ініціативи.

Нас можуть відрізняти богословські формулювання, церковні традиції та обряди. Але є речі, які нас об’єднують значно глибше. Нас об’єднує любов до Бога. І нас об’єднує любов до України. А коли ці дві любові стають конкретним служінням людині — тоді, на мою думку, і проявляється справжня сила християнства. Можливо, саме таким я бачу один із найкращих образів нашої країни у цій війні: православний, протестант і католик стоять поруч, розвантажують гуманітарну допомогу, потім сідають за один стіл і разом моляться «Отче наш». Ми різні. Але ми не чужі. І в цьому, я переконаний, є велика сила України.

— На завершення, владико, хочу запитатися Вас про мрії. Про яку Україну Ви мрієте? Хочу лише додати, що мрію про екскурсію від Вас у відновленому соборі ПЦУ у Маріуполі.

— Мабуть, сьогодні у всього українського народу є одна спільна, найважливіша мрія — щоб закінчилася війна і на нашу землю прийшов довгоочікуваний справедливий мир.

Ми всі втомилися від болю, втрат, тривог і невизначеності. Тому найбільше хочеться одного — щоб наші діти прокидалися не від сирен, а від сонячного світла; щоб матері більше не чекали своїх синів із фронту; щоб родини знову були разом, а Україна могла жити, молитися, працювати і розвиватися у мирі. А все інше, я вірю, ми з Божою допомогою зробимо самі. Відбудуємо наші міста, відновимо зруйновані храми, повернемо життя у звільнені й понівечені війною громади. Відбудуємо не лише стіни — відбудуємо людські долі, довіру, надію і майбутнє.

Я мрію про Україну, в якій буде місце для Бога, для правди, для любові й милосердя. Про Україну, де люди цінуватимуть життя, берегтимуть одне одного і пам’ятатимуть, якою дорогою ціною нам дістався мир.

І мені особливо близькі Ваші слова про екскурсію у відновленому соборі ПЦУ в Маріуполі. Я дуже хочу, щоб цей день настав. Щоб ми не просто говорили про відбудову, а стояли з Вами серед відновлених стін собору, дивилися на українське небо над Маріуполем і дякували Богові за те, що вистояли.

Можливо, тоді ця екскурсія буде вже не просто екскурсією храмом. Вона стане своєрідною екскурсією в нашу пам’ять — про те, через що ми пройшли, що вистояли і що змогли відродити.Тож моя мрія проста: мирна, вільна, духовно сильна Україна, яка пам’ятає своє минуле, живе з вірою сьогодні й упевнено дивиться у майбутнє.

І дай Боже, щоб ми дочекалися того дня, коли зможемо разом сказати: «Ми вистояли. Ми відбудували. Ми перемогли не лише війну, а й відчай. І тепер — будуємо Україну, в якій хочеться жити».

—

Тарас Антошевський [7], опубліковано у виданні РІСУ [3]

В тему: