Каральна операція "Захід", проведена радянськими органами держбезпеки 21–22 жовтня 1947 року, стала однією з наймасштабніших депортацій у повоєнній історії Західної України. У ході цієї акції, організованої МДБ СРСР, зі своїх домівок було насильно виселено понад 76 тисяч осіб — переважно членів родин учасників українського визвольного руху.

Метою операції було не лише "очищення" територій від так званого "націоналістичного елементу", але й злам опору місцевого населення через демонстративне покарання невинних, переважно найбільш вразливих категорій населення. Особливе місце у відтворенні цих подій займають усні свідчення жертв депортації, які пережили втрату дому та спроби знищення їхньої ідентичності, які наводить видання  "Локальна історія" [2].

Читайте також: Радянські злочини проти людяності: Операція по депортації українців під кодовою назвою "Запад" [3]

"На збор, один час"

Четверта, може по четвертій, у вікно (стукають), аж шибки дрижать. І в двері однаково стукають — "Открой!" і всьо. Тато пішли, відкрили. До хати ввійшов Жидков, уповноважений по нашому селі і два поняті. І в кожнім вікні стояв (солдат)… І він об’явив нам, що "як сім’я ізмєнніков родіни, вас висилають в дальні областя Совєцкого Союза". А де ті "дальніє областя", чи ми там знали. "На збор, один час", як вони казали. За годину ми мали зібратися. На одну людину — один мішок. І що ти візьмеш… Подушки взяли з собою, тато взяли в двох міщатах пшеницю… Муки не було, мали їхати тоді якраз до млина. Навіть печеного хліба не було, а в діжці було тісто. А сусіди як почули з того боку і до нас на подвір’я. Ті (солдати) не пускали, кричали. А вони таки в садок прийшли. І мама вийшла і каже: "Люди, ми хліба не маєм, ні куска, бо нині мали печи хліб". І люди пішли додому і кожен — хто булку, хто пів, як хто мав. То я стояв, вони кидали хліб, бо не дали приступити близько, щоб ми не спілкувалися з людьми. Вони кидали, я ловив і в мішок. То я майже мішок хліба наловив, люди принесли нам.

Дмитро Дмитраш [4]

 

"Вони думали, що ми з рогами і хвостами"

Приїхали ми в Анжерку, поселили нас у таку стару пекарню, нари поробили, то вже видно чекали на нас — "Бандери привезуть"... Нас привезли в таку контору. Одинадцять сімей нас привезли. Я навіть пам’ятаю трохи ті сім’ї… Була контора, дві кімнати, і нас так всіх згрузили. То потім розказували. Ми не виділи, бо діти сиділи в куточку, або старі з багатьма дітьми були. То потім розказували, що заглядали, бо "бандьоров привезуть, бандьоров привезуть", то попід вікна заглядали. "Да оні ж такіє люді как і ми". Вони думали, що ми з рогами, з хвостами…

Першу зиму найтяжче, бо без копійки, без всього, от так згрузили і що хочеш роби… Привезли в чужину, там сніги такі, позакурювали рівно з дахами. Дід помер тієї ж зими... А мама десь там зняла лату з колгоспного двору щоби запалити, дітей згріти. То прийшов якийсь там сторож… І ударив по писку, і ту жерть мама понесла до контори, злодія злапав. А тоді судили, ой тоді судили за всьо. Але правда, що якийсь був голова колгоспу Клименко. І "Що ти, - каже – злапав? Що ти злапав? Що вона вкрала?", по-російськи. І маму пустили. А зараз привезли нам фіру такої сирої берези, і потім тої берези трошки палила.

Читайте також: Як КДБ СРСР боровся з ідеєю української незалежності: «Націоналістами записували всіх» [5]

Першу зиму, то ми ходили з братом в жебри. Баба нас підводила в такий посьолок Руднік... То хто дав кусок хліба, хто кинув пару бульбів, а хто матом за нами, казав що: "Нашіх братьєв убіваєтє, а ми вас будєм корміть", то ми втікали. І на святу вечерю то мама нам зварила по бульбочці, цих що ми нажебрали. 

Стефанія Мисько [6]

  

"Наймолодшому було п’ять років, мені було вісім, а іншому - дванадцять, таких партизанів вони вивозили в Сибір"

Вони прийшли в третій годині ночі, зачитали фамілії, чи ми є всі. Я на печі спав із братами, а мама на ліжку. Ми з старшим на печі, а мама з молодшим. То тому наймолодшому було п’ять років, мені було вісім, іншому - 12, от таких партизанів вони вивозили в Сибір… 

Привезли до Жидачева, у Жидачеві був поїзд… Нас взяли в поїзд, автоматчики окружили нас, аби не втекти. І так попід хату ходили, один з автоматом, другий був у хаті. Вилізти на стрих, то автоматник ішов із тобою на стрих. Старший все лазив і скидував міхи. Той, що в хаті був, казав усе брати — "Бері хазяйка усе, тобі придодіться". І все винесли на машину… А корови й коні забрали. (В дорозі давали) зупу й хліба кусок. А як вже привезли, там був пайок. Ми отримували на кожного по 400 г хліба, така карточка, і там було написано: "Хліб, горілка, цукор", там по кількото грамів чогось. Ну мама горілку продавала москалям, а за те мала гроші.

Володимир Гос [7]

"Як приїхали, хату обкружили"

В сорок сім, як приїхали, нас вивозити хату обкружили. Приходять з списком… Я мав штирнайці років. І нас погрузили на фіри, завезли нас до Баковец і ми до ранці сиділи в півниці. Потім підійшли фіри, на фіри і до Ходорова. Тоді був фест мороз, а ми що, майже голі, ніхто сі не сподівав…

(Везли) товарняки, по тім боці були нари, і по тім боці нари, а середина… Як їхали, та зупа скисла, але люди не брали. Тато був старший у вагонах і брав дві відра і ніхто не їв, вже свиня не їла, а ми їли і ніхто в нас не заслаб.

Читайте також: Це актуально і для України: РПЦ і КДБ - ризька картотека [8]

Потім поселили, така була кантора, то той начальник кантори писався Щербаков… І так до долини тюрма, то досвіта їх виводили, відкривали браму, охорона з псами їх там порахувала і шагом марш. То ми там жили, потім нас перекинули в палаточний городок, а потім нас завезли в такий барак сплошний, в однім кінці була кухня, і в другім кінці кухня була.

Теодор Чайка [9]

Робітники на спецпоселенні в с. Абашево Кемеровської області, РРФСР

Українці на спецпоселенні. У другому ряді четверта справа Катерина Гучко.

Родина Ямелинець на спецпоселенні у селиці Антоновка, Кемеровська облась, РРФСР

Весілля Миколи та Софії Малицьких, м. Новокузнецьк Кемеровської області, РРФСР

Група дітей-спецпоселенців, пос. Джонка Хабаровського краю, РРФСР

Михайло Олійник на спецпоселенні в с. Абашево Кемеровської області, РРФСР

Всі світлини з архіву проєкту "Локальна історія"

"Вони голодною смертю померли"

21 жовтня, то ми їхали, так тепло було, Боже, всьо полишали. Ми не думали: нас на Сибір везуть. Ми думали, нас в район завезуть, та й ми повтікаємо. Ага, вони зразу 9 шалонів тоді везли. Боже, чо ті люди наші такі бідні? За шо так терплять, незнаю…

Ночью я стала картоплю чистити, снідання варити, діти маленькі. Чую хтось ходить по подвір’ю… А то вже нас обступили, вже ніде не втечеш… Ми нічого не взяли, я дурна все пороздавала, зі скрині лахи роздала. Бо я думала, що нас везуть в район, ми повтікаємо і нам люди повіддают. А нас з ходу в вагони, до Яворова і в Сибір, ми голі-босі поїхали. Та й ми там голодували, бо не було що продати, не було що їсти, не було в чім ходити. Боже, ми страшно бідили. В мене брат помер у Сибіру, той, що як мама померла мав 9 місяців. Чо тоді бідне не померло? А 9 рочків, в другий клас ходив, так файно вчився, і в Сибіру помер. І мачуха в Сибіру померла, ще мені дитину малу лишила…

Як їхали, ми зверху їздили, в нас діти малі і ще одна жінка теж із двома дітьми. І ще одна жінка теж із двома дітьми. А таких стариків, Боже, хто за них буде відповідати? Кого то Бог накаже? То він, старий такий бідний, з такою бородою, то волиняки були. Мали бідні такі муки, а що вони з тієї муки зроблять? Вони голодною смертю померли. Як нас в Сибір привезли, такий барак і ту муку лишили. А їх десь забрали, певно ще живих закопали, чи так може вже помирали? То діда такого з бородою, а другий дід з жінкою був, то всі троє були волиняни і забрали їх. Хто знає де їх завезли, що з ними зробили?

Читайте також: Від антисемітизму до лютої українофобії: ганебний шлях ненависті Росії [10]

(В вагоні) страшно вмирали, а такі діти, то майже всі повимирали. То клімат змінили, ми їхали, то ще ні снігу не було, а тут вже такі сніги, страшні морози. А ті москалі кажуть: ми до них молоко ходили брати, бо в мене була мала сестричка. Каже: "Ой к вам бандітів везуть, бандітів везуть". Ми пасматрєлі, а там десь старікі та діти. А нас за бандітів тримали, що то бандітів везуть.

Ксенія Дудич [11]

 

"Хвору маму на простиралі винесли на фіру"

Ой Боже, то було страшне. Тоді моя мама була дуже хвора. ЇЇ на простиралі винесли на фіру. Сестра не хотіла збирати маму, бо каже, що труп. То він сестру поставив такво до стіни і стріляв в ню. Але стрілив в стіну. Тоді другий злапав за руку і каже: "Не стріляй. Бачиш що не можеш її вбити", він хотів забити.

І тоді вже маму москалі винесли самі — таку незібрану, але накрили перинов, на фіру і повезли. То все відвозили до Болотні, а тоді там приходили машини і забирали. І там була наша родина. А мама лежала так на фірі — сніг падав, дощ падав, бо то в сорок сім році, після Покрови була ви́возка. І маму з фіри вкрала тая родина. Але вони несли і їх злапали. І ще вони кару мали.

Нас возили товарняком два місяці. З нашого села дівчинці було п’ять років померла так у вагоні. Жінка Олійників теж померла — викинули з вагона... Нам тітка багато приносила хліба печеного, і ми мали що їсти по дорозі. Їсти хотілося. Вже на останку взагалі нічого не було їсти, то води сі попили. Привезли, скепали в барак — у конюшню. Всюди сніг димить і нічим позатикати. Так, бо як полягали штабелі всі, накрились. Рано встали — вже сніг прикопував чисто. Тоді почали такі кухні ставити, йшли щось шукати аби позатикати, щоб так сніг не дув.

Читайте також: Відчайдухи проти системи: українські дисиденти в СРСР [12]

Катерина Зварич [13]

—

Роксолана Попелюк, магістр історії, аспірантка Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича, дослідниця проєкту “Жива історія”; опубліковано у виданні "Локальна історія" [2]

---

 Читайте також: 

• Уроки справжнього парламентаризму. До 35-річчя перших демократичних виборів в Україні [14]
• Багатовікова безкарність — зброя Росії. Чому без справедливості не буде миру? [15]
• Україна: стан невизначеності у час звитяги [16]
• Велика перемога українського народу: як здобувалася незалежність [17]
• Як приймалась Декларація про державний суверенітет України та велась боротьба за неї [18]
• Іван Заєць: Що сталося з українською політикою [19]
• Сергій Грабовський: "Шлях накреслили правильний. Потрібно було на нього стати і рухатися" [20]