Хто такі гернгутери і як вони пов’язані з Україною

1.00

Нет

У деяких наукових студіях протестантські громади чеських, або моравських братів, які існують в Україні, зокрема у с. Богемка на Миколаївщині, віднесені до гернгутерів [1]. Однак таке ототожнення не вповні коректне.

У чому можна пересвідчитися, ознайомившись із сайтом спільноти гернгутерів, або Моравської Церкви (Moravian Church, or Moravian Brethren) [2]. У переліку її провінцій, місій і кількості громад немає згадки про Україну, зазначає видання РІСУ [2]. Натомість чеських, або моравських братів у Богемці та Веселинівці історично і духовно підтримує Євангельська Чеськобратська Церква (Českobratrská Сírkev Еvangelická, ČCE) [3].

Саме її служителі (сьогодні це, приміром, Мирослав Пфанн, пастор з Лібіші, Чехія) опікуються українськими громадами, а ті співпрацюють з Центральним офісом ČCE у Празі. Водночас і Моравська Церква, і Євангельська Чеськобратська Церква беруть свої витоки з давнього Чеського Братства (чеськ. Jednotа Bratrská, латин. Unitas Fratrum), вважаючи себе наслідниками ідей Яна Гуса. Щоби з’ясувати, у чому ж особливості спільноти гернгутерів, слід звернутися до історії.

Послання предстоятеля ПЦУ Епіфанія, виголошене в Лаврі на Різдво [3]Чеське Братство виокремилося з раннього реформаційного руху XV ст., не погодившись із скасуванням Базельських компактатів [4] і відмовившись від юрисдикції Святого Престолу, опонуючи поміркованим гуситам – чашникам (калікстинцям – від лат. «чаша»), або утраквістам (від лат. «під двома видами»).

Сповідуючи ідеали чеського гуманіста Петра Хельчицького, Unitas визнало своїми пріоритетами євангельське благочестя та обов’язкове несення Благої Вістки спасіння, апостольське братерство і безкорисливе служіння ближньому. У XVI ст. його старійшини у своєму вченні виклали деякі спільні з лютеранами і реформатами артикули, наголосивши на тому, що єднає всіх християн, відповідно до максими св. Августина: «У головному – єдність, у другорядному – свобода, у всьому – любов».

Після земського сейму 1485 р. у Кутній Горі Братство було позбавлене юридичних прав, що змусило його вірних ховатися від влади, а внаслідок поразки антигабсбурзького повстання чехів (1620) – виїжджати до Саксонії, Бранденбурга, Пфальца, Польщі, Угорського королівства. 1632 р. у містечку Лешно Сандомирського воєводства чеські брати заснували науково-освітній центр із школою і друкарнею, в якому працював єпископ Єдноти, видатний педагог Ян Коменський.

Під час вторгнення шведського війська у Польщу (Північна війна, 1655–1660) Коменський видав політичний панегірик на пошану короля Карла Х Густава, і Лешно було спалено польськими загонами, а братчики пережили нову хвилю еміграції. Після Вестфальського миру (1648) їхня спільнота (як і громади менонітів, гутеритів, вальденсів) укотре підпала під юридичну заборону. Оселившись у Нідерландах, Коменський опублікував «Заповіт умираючої матері» (1648) і дві останні частини «Скорботного» (1650, 1660). У цих творах він роздумував над трагічною долею Братства як вибраного народу Божого.

Після Шведського потопу більшість чеськобратських громад у Польщі приєдналася до лютеранських і реформатських церков, з якими Unitas ще 1570 р. у Сандомирі уклало договір про співпрацю. Після анексії частини Речі Посполитої Пруссією король Фрідріх Вільгельм III Гогенцоллерн відніс ці громади до узаконеної ним у 1817 р. лютерансько-реформатської Євангелічно-Унійної Церкви, запровадивши у ній єдиний порядок богослужінь.

За його прикладом пішла Російська імперія на загарбаній нею території: у 1849 р. указом царя Ніколая I Романова громади чеських братів були включені до Євангелічно-Аугсбурзької Церкви у Царстві Польському. 1936 р. новий польський уряд також зареєстрував їх у складі Євангелічно-Аугсбурзької Церкви в Польській Республіці.

У Моравії і Богемії за панування Габсбургів нечисленні групи чеських братів продовжували діяти у підпіллі та, врешті, також змушені були інтегруватись у лютеранські і реформатські церкви або повернутися до утраквістів. Лише найстійкіші з тих, хто залишилися вірними завітам раннього Unitas, знову подалися на еміграцію з надією відродити духовні принципи і пацифістські ідеали своїх засновників. Це вдалося здійснити лише у першій третині XVIII ст. у Моравському Братстві (чеськ. Evangelická Jednota Bratrská, або Obnovená Jednota Bratrská; нім. Herrnhuter [5] Brüdergemeine).

Читайте також: Українська ікона: історія розквіту й зникнення. Та чим відрізняється від російської [4]

Відновлення Unitas належить групі німецькомовних чехів на чолі з мандрівним теслею Християном Давидом, яка у 1722 р. переїхала з моравського Фульнека до Верхньої Лужиці на сході Саксонії, де місцевий граф Ніколаус фон Цінцендорф дозволив втікачам оселитися у своїх володіннях. Граф походив з лютеранської родини, що сповідувала пієтизм [6], зародки якого він вбачав у поглядах шанованого ним Коменського, тому сподівався: втікачі, на зразок одновірців на батьківщині, приєднаються до лютеран-пієтистів, котрі також мріяли про духовне відродження своїх «занепалих» церков. Однак поселенці наполягли на традиціях Чеського Братства.

Невдовзі неподалік графського маєтку у Бертельсдорфі вони заснували колонію, яку назвали Гернгут (нім. unter des Herrn Hut – під покровом Божим), уклавши в назву подвійний смисл: віруючі будуть тут під Його захистом, а Він – під їхнім. Братчики уявляли свою колонію як духовний осідок відроджених душ, а фактично – комуну на зразок перших християнських громад, керуючись общинними і моральними завітами раннього Unitas: загальне братерство, рівність віруючих, спільність майна, жорстка дисципліна, послух молоді, дотримання моральної чистоти, дошлюбна цнотливість, поміркованість, відмова від будь-якого насильства. Поселенці Гернгута, налаштовані на повсякчасне переживання Божої присутності, почали безперервну молитву та почергові щоденні читання Біблії на знак подяки Господу. Це читання у «Щоденних гаслах» (або «Моравському підручнику») – збірці біблійних уривків, духовних віршів і пісень, яка постійно доповнюється і перекладається різними мовами, триває донині.

Примітною особливістю стала хорова організація комуни: її поділ на групи, або хори, що розташовувалися в окремих приміщеннях для жінок і чоловіків, молодих і літніх, сімейних і самотніх. Хори були своєрідними міні-родинами – «малою церквою в Церкві», об’єднаними подібними інтересами і спільною працею. Духовну єдність громади скріплювала ранньохристиянська агапе, або свято любові: служіння спільною трапезою у супроводі почергового співу хорів.

Кожний хор мав самоврядування і вибирав авторитетних осіб із служителів і мирян, які складали Синод – Зібрання старійшин. Узявши за взірець біблійний сюжет про обрання апостола Матфія (Дії 1:23–26) і давню традицію Unitas, братчики почали вибирати і своїх служителів шляхом жеребкування. Вважалося, що такими виборами керує Сам Господь як головуючий над Синодом.

Гернгутери зверталися до жеребу, покладаючись на волю Всевишнього у багатьох спірних і складних питаннях, бо були переконані, що мають в усьому довіряти Христу. Для підтвердження легітимності Братства у християнському світі Цінцендорф звернувся до внука Яна Коменського Данієля Яблонського, одного з останніх єпископів Єдноти.

І той за участі єпископа з Лешно Християна Ситковіуса у 1735 р. ординував на єпископське служіння простого теслю з Сухдола-над-Одрою Давида Нічмана та аристократа Цінцендорфа. Комуна обирала жінок на дияконис і адміністраторок хорів, вони навчались у біблійних школах, вчителювали і йшли в місіонерки. Сьогодні у Моравській Церкві сестер рукопокладають на пасторське та єпископське служіння.

Перший єпископ Моравського Братства Давид Нічман

Хорова структура комуни відображена у ландшафті Гернгута. Він мав чітко виміряне квадратно-геометричне планування: площа в центрі міста була відведена молитовній залі, від площі в різні боки йшли квартали з рівними прямокутними одно-, дво- та триповерховими будівлями (для хорів, адміністрації чи школи). За кварталами розміщувалися господарські заклади і крамниці.

Охайні вулиці і будинки прикрашали квітники і паркові зони з бароковими альтанками. Гернгут будувався як ідеальне, майже казкове місто-мрія; розташоване в його околицях кладовище (Боже поле) з прямими рядами однакових плит (що підкреслювало рівність небіжчиків) виглядало взірцевою оазою душевного спокою.

Поступово Гернгут став ремісничим, торговим і промисловим містом [7]. Усі його мешканці, відповідно до протестантського вчення про загальне священство віруючих, яке урівняло пасторів і мирян перед Богом і надало духовного значення буденній практиці, були зайняті працею задля примноження добробуту Братства.

До ХХ ст. працьовиті гернгутери заснували нові, побудовані за взірцем Гернгута, колонії, відкрили місійні товариства в Європі і Північній Америці, а також – підприємства, лікувальні заклади, юридичні фірми, страхові установи. Сьогодні існує більше 30 подібних поселень у різних країнах світу. У 2015 р. колишня колонія Крістіансфельд у Данії (на півострові Ютландія), а 2024 р. Гернгут, Грейсгілл (Північна Ірландія) і Бетлегем (США) були визнані ЮНЕСКО об’єктами Світової спадщини.

Читайте також: Чудо, яке міняє світ - Бог дає силу, Україна стоїть [5]

Площа Ніколауса Цінцендорфа з Домом молитви у Гернгуті

У 1766 р. Гернгут відвідав австрійський імператор Йосиф II Габсбург: вражений побаченим, він узяв участь у вечірній службі. Це сповнило моравських братів надією повернення на батьківщину. Але перший крок у цьому був зроблений лише через сто років. У 1866 р. група учасників чеського відродження відновила зв’язки з Гернгутом і допомогла відкрити його представництво в Євангелічній Церкві Аугсбурзького і Гельвецького сповідання.

Попри заборону на іноземні місії, Гернгут використав цю можливість: після прийняття австрійським урядом у 1874 р. Закону про визнання релігійних товариств Братство почало перемовини з владою щодо свого незалежного статусу. Й у 1888 р. таки домоглося автономії у Чехії як місійна провінція Моравської Церкви «Охрановський сеньйорат», яка скерувала благовісників у різні населені пункти Богемії, Моравії, Сілезії, Польщі, Волині і Галичини.

Уже в першій половині XVIII ст. Моравське Братство заявило про себе як піонер глобальної протестантської місії. Одним із перших його вісників був «граф-пілігрим» Ніколаус Цінцендорф: у 1730–1740-х роках він засновував громади у північноєвропейських країнах і в США (де переконав Бенджаміна Франкліна дозволити друк своїх творів у Філадельфії). Визнання рівності всіх християн перед Богом поклало обов’язок місіонерства на кожного служителя і мирянина, незалежно від статі, освіти, соціального статусу.

Найперше гернгутери попрямували туди, де місцеве населення ще не пізнало Христа: до оленярів Лапландії на півночі Швеції, саамів на Кольському півострові, інуїтів Гренландії, до індіанців Канади, Віргінських островів і Суринаму, корінних етносів у Танзанії та на о. Цейлон.

Навернення язичників вимагало їхнього ознайомлення з Біблією, тож Братство розпочало переклад Слова місцевими наріччями. А ще заснувало низку семінарій, де головними предметами були дослідження Біблії і підготовка до проповіді та благовістя. Учні вивчали мови, вірування, традиції і культуру народів світу. Місіонери передавали у Гернгут зібраний ними матеріал, який студіювали нові учні – майбутні благовісники.

Проводячи під час подорожей кампанії з визволення невільників, гернгутери оголосили себе противниками рабства і проповідниками свободи сумління. Братчики давали прихисток переслідуваним менонітам і вальденсам, а також лютеранам, реформатам і католикам, розчарованим у своїх церквах. Моравське Братство шукало співпраці, проводячи спільні служіння, просвітницькі акції, програми благовістя, не лише з християнами. У Нідерландах також з юдеями, бо вірило у їхнє навернення перед Другим пришестям.

Своєю відкритістю Братство стало чи не першою екуменічною спільнотою, в якій воно бачило всіх, хто прагнув релігійної свободи і був готовий присвятити життя служінню Господу. У візії екуменізму Ніколаус Цінцендорф і його однодумці керувалися вченням Мартіна Лютера про невидиму Церкву як зібрання «святих», що становлять істинну Христову Еклесію. Тож називали себе Церквою Божого Духа, котра охоплює всіх християн, яких Сам Спаситель об’єднує Своєю любов’ю. Запрошуючи до співробітництва, гернгутери водночас не вимагали від партнерів виходити із своїх церков. Моравське Братство запропонувало модель практичної екуменії.

Відтак, Гернгут поклав на себе також місію духовного пробудження християн. І його посланці вирушили до Російської імперії. У 1729 р. Християн Давид, а 1736 р. і Ніколаус Цінцендорф приїхали до Риги і Ревеля (нині Таллінн). Натхненними виступами вони швидко здобули популярність: за сприяння графа було відкрито семінарію, у 1739 р. видано Біблію естонською мовою, у 1741 р. засновано Ревельське Братство.

Його проповідники зверталися до слухачів їхньою рідною мовою, захоплюючи закликами до каяття, народження «згори» і до нової Реформації. І наразилися на спротив місцевого, переважно лютеранського, духовенства. За наказом російської імператриці Єлизавети Петрівни іноземні місіонери зазнали депортації, Ревельське Братство було заборонено. Навернені новими пасторами віруючі заховались у лютеранських церквах, продовжуючи контакти з Гернгутом і виконуючи його настанови.

Воцаріння на троні німкені Софії-Августи-Фредеріки з Ангальт-Цербстського князівства повернуло гернгутерів до імперії. За правління Катерини II вони активізували роботу серед самоїдів у районі Архангельська, а з прийняттям її маніфестів, що узаконювали німецьку колонізацію, дійшли до центральних і південних губерній Росії.

Ба більше: у 1764 р. Катерина II, яка благоволила гернгутерам [8], видала Іменний указ «Про дозвіл виходити і селитися в Росії товариству Братства Євангелічного Августинського сповідання». що стосувався Моравського Братства.

Його вірним, відзначеним у документі «працьовитістю, добропорядною поведінкою і відповідальним домобудівництвом», були обіцяні громадянські права, звільнення від військового обов’язку і державної служби. На виконання Указу цариця подарувала Братству будинок із земельною ділянкою у Санкт-Петербурзі з дозволом на богослужіння для протестантів. Свої проповіді гернгутери як вісники покаяння і духовного відродження понесли також до німецьких колоністів.

Оголосивши черговою метою навернення кочівників у Прикаспійських степах, братчики у 1765 р. заснували своє поселення у гирлі річки Сарпа неподалік Царицина (нині Волгоград), що була співзвучна з назвою Сарепта Сидонська, куди мав піти пророк Ілля за Божим наказом (3 Цар. 17:8–10). У плануванні колонії, її будівлях, в общинних правилах і господарюванні Сарепта стала ще однією моделлю Гернгута.

Сюди прибували віруючі з Саксонії, Сілезії, Гессена, Голландії, Швейцарії. Щороку тут більшало пробуджених протестантів, католиків, юдеїв, православних. Їх приваблювали нова життєва перспектива у місті, що стрімко розвивалось, а також моральний дух, налаштованість на благочестя і духовне вдосконалення мешканців.

Вони працювали над поширенням Божого Слова, просуваючи ідею створення в Росії біблійного товариства, яке, із включенням до його складу двох представників Сарепти, розпочало діяльність у 1813 р. Економічні і культурно-освітні здобутки колонії за майже 130 років існування зробили її модерним полісом, місцем паломництва державних діячів, промисловців, митців. Микола Костомаров після відвідин Сарепти схвально відгукнувся про її духовні училища, що готували майбутніх учителів, перекладачів, місіонерів.

Спираючись на цю колонію, адміністрація Гернгута направляла своїх місіонерів на схід і південь України, зокрема на Слобожанщину. Не маючи тут окремого поселення, гернгутери знову використали свої зв’язки з церквами лютеран і реформатів, діючи часто під їхнім проводом. Відтак, у наукових студіях з історії лютеранства чи реформатства у Східній Україні відсутня інформація про Моравське Братство, хоча насправді чимало протестантів у цьому регіоні були гернгутерами.

Документальний матеріал про це знаходимо у маловідомих і ще не досліджених джерелах. Почнемо з праці про історію Сарепти пастора Олександра Гліча [9]; щоденника «Спогади неодруженого брата Людвіга фон Буксгевдена, який повернувся додому в Сарепту у серпні 1829 р.» [10]; автобіографії пастора Йоганна Віганда [11]; спогадів дочки коменданта Одеського порту, фрейліни імператорського двору Олександри Смірнової-Россет [12] та ін.

Читайте також: Німецькі колонії Харківщини: як німці потрапили на Слобожанщину та прижились [6]

З цих доволі розлогих документів наведемо лише деякі факти. За свідченням О. Гліча, Сарепту часто відвідували різні особи з України, а волзькі гернгутери мали у ній багатьох прихильників і братів. Автор навів низку прикладів, зокрема стосовно Йоганна Руффа з Вюртемберга, який на прохання «генерала» Густава фон Буксгевдена приїхав у Харків як вихователь «пансіону шляхетних хлопчиків», аби «працювати для душ, що потребують спасіння у місті та околицях».

Вихованці, «більшість з яких належала грецькій церкві», пригорнулися до Руффа. Його полюбили й інші особи «з Києва, Херсона і Кременчука», а у 1796 р. запросив до себе у Полтаву Філіп Мендес [був власником місцевого жіночого пансіону – В.Л.] Та через хворобу вже немолодий Руфф переїхав домашнім учителем «у Турбаї в Україні» до поміщика Петра Капніста [старшого брата українського поета і громадського діяча Василя Капніста – В.Л.], ставши «товаришем старого пана, надзвичайно йому близьким як дорогий друг».

О. Смірновій-Россет, яка відвідувала маєток Капністів, також запам’ятався домашній вихователь – запрошений та «ушанований гернгутер», який «мав сильний вплив на переконання» свого підопічного «Миколу Іван[овича]». Цим підопічним, як нам вдалося дослідити, був херсонський дворянин, майбутній декабрист Микола Лорер.

А Густав фон Буксгевден – вельми відома постать в історії Харкова: військовий інженер, який у 1775 р. був головою Губернської межової канцелярії, у 1782–1797 рр. очолював Додаткові класи (відкриті у 1767 р. при Харківському колегіумі з метою підготовки дворянської молоді до державної служби), які у 1789 р. отримали статус Харківського губернського училища. Особі Густава фон Буксгевдена приділили окрему увагу Дмитро Багалій і Дмитро Міллер у своєму дослідженні з історії Харкова, зазначивши значні здобутки училища під його керівництвом.

Оповідаючи про діяльність гернгутерів в Україні, О. Гліч засвідчив: вони планували заснувати тут свою нову колонію. Адміністрація Гернгута розглядала як варіант для неї околиці Києва, Херсона, Кременчука або землю неподалік німецьких колоній на Дніпрі чи у Криму, вірні яких ще не пережили духовного відродження.

У втіленні цього плану взявся допомогти Густав фон Буксгевден, який знайшов під Харковом підходящу земельну ділянку. Однак, прибувши на місце, представники Сарепти зіштовхнулися з юридичними і фінансовими перешкодами; не вдалося їм придбати землю також під Києвом, Житомиром, Єлизаветградом, Новомиргородом, Бахмутом, Одесою, Феодосією.

Не допомогла місіонерам і протекція вельможних осіб, в яких брати працювали домашніми учителями і гувернерами або «дядьками» (вихователями) у школах і пансіонах. І все ж, як зазначив О. Гліч, подорожі Україною, які тривали у 1770–1790-х рр., не були марними. У гернгутерів склалися дружні стосунки з багатьма особами, а це, на думку автора, сприяло «пробудженню серед місцевих мешканців».

Цікаву інформацію про директора Харківського губернського училища та його близьке оточення у місті подав у своїх спогадах його родич Людвіг фон Буксгевден – офіцер, який служив у різних містах України, листувався з Густавом та іншими братами, зокрема «з улюбленим Вігандом», і сам неодноразово відвідував їх у Харкові.

Тут під їхнім впливом він вирішив залишити військову службу і, «сповняючи Господню волю», згодився «віддати всі свої сили закладу молодих аристократів, який мій брат Густав створив у Харкові». У місті Людвіг потоваришував з місцевими «моравськими людьми» й отримав у подарунок книгу про Христа-Спасителя, написану тестем Густава, місцевим лікарем Йоганном (Іваном) Гіортом.

Кілька слів про Йоганна Віганда. У своїй автобіографії, опублікованій у перекладі письменниці Віри Тимощук, він зізнавався, що насмілився приїхати «в Україну… місцевість, населену дикими козаками», покликаний Всеблагим Провидінням. У маєтку Петра Щербиніна у Бабаях під Харковом у 1760-х рр. Віганд зблизився зі «старшим учителем німецьких класів при духовній семінарії» Йоганном Паулі.

Той також виявився гернгутером, який зачарував дім господаря привітним спілкуванням і познайомив Віганда з місцевою громадою «сповнених духовної досконалості» людей, а ті рекомендували багатьом містянам відвідувати Сарепту. Перебуваючи у Бабаях, управний в архітектурі Віганд, за прикладом побаченого у Сарепті, намовив Петра Щербиніна модернізувати маєток.

Він допоміг господарю у переплануванні службових споруд і садиби та в розбудові зразкового парку з оранжереєю, де мали рости ананаси. Був відновлений колишній будинок священника Якова Правицького, розташований на землях маєтку, в якому у 1770 р., під час гостин у Щербиніних, мешкав Григорій Сковорода. Філософ міг познайомитися тоді і з харизматичним Вігандом, до якого з великою шаною ставилися у родині поміщика. Харківський письменник Іван Вернет у спогадах про Сковороду запевняв, що той у своєму спілкуванні найбільше полюбив «малоросіян і немцов». А Іван Франко назвав Сковороду моралістом, в якому можна віднайти паралелі з іншими «релігійними містиками вроді гернгутерів, яких було тоді немало на Вкраїні» [13].

На початку XIX ст. братчики розгорнули проповідництво серед німецьких колоністів, насамперед менонітів. Наприклад, у Молочанському окрузі Бердянського повіту Таврійської губернії, куди Гернгут надсилав своїх місіонерів і вчителів. Менонітський пастор Пітер Фрізен навів факт прибуття у 1830-х рр. у колонію Гальбштадт (тепер Молочанськ) голландських менонітів із Данціга, які під проводом Гернгута стимулювали духовне піднесення місцевих протестантів [14].

Читайте також: Марія і Антін Крушельницькі: У тіні суспільних борінь чоловіка [7]

Менонітський історик Джон Фрізен підтвердив прибуття місіонерів «під захистом Моравської Церкви» також у колонію Гнаденфельд (нині с. Богданівка). Вони запровадили тут щорічні місійні фестивалі з концертами та хоровим співом і відкрили школу, що «стала сильним провідником пієтизму через своїх учителів». Маючи прихильників серед колоністів, гернгутери в Україні привертали увагу до своїх проповідей учителів, дрібних чиновників, ремісників і торговців, а після скасування кріпацтва – і селян. Звільнені від рабства селяни зажадали також духовної свободи, яку намагалися знайти у Біблії, читаючи Слово на своїх хатніх зібраннях.

Після заснування місійної провінції «Охрановський сеньйорат» гернгутери активізували діяльність також на Волині. Цей факт щодо чеських колоністів у Волинській губернії відзначив, зокрема, Єфимій Крижановський, інспектор Училищної ради при Священному синоді, який вивчав життя місцевих чехів.

Намагаючись розібратись у складному процесі їх конфесійного самовизначення і зрозуміти причини відмови більшості з них від переходу у Православну Церкву, Крижановський зафіксував факт шанобливого ставлення протестантів-колоністів до моравських братів, які тримаються «віри батьків», прагнуть свободи совісті та шанують «Чеську конфесію 1535 р.», визнану ще за «часів оновлення церкви в Чехії, після Яна Гуса».

Ці настрої автор виявив на церковному зібранні «представників чеського населення на Волині» у Квасилові на Рівненщині 14 серпня 1880 р. А 1883 р. у селі Борятин на Житомирщині Крижановський відзначив серед чеських братів групу «євангелистів» у кількості 150 душ, які виявилися сепаратистами і забажали розірвати з місцевими лютеранами. У 1884 р. від лютеран відійшли чехи з Купичіва Ковельського повіту у складі 410 осіб.

У 1882–1886 рр. лідером волинських сепаратистів був учитель з Борятина, «австрійський громадянин Мотл… відданий євангелизму до фанатизму». Він, «а також Петрачек, Ржепка і Мачек були головними діячами євангелизму», пов’язаними з німцями в Богемії і Моравії.

Представник Священного синоду був переконаний у наявності на Волині інших сепаратистів, які діяли у Грушвицях, Гульчі та Луцьку. Чеські дослідники Йозеф, Анна і Владислав Влки та Ольга Нешпорова [15] дослідили, що Йозеф Мотл був членом «відродженої у Гернгуті Братської спільноти», випускником учительської семінарії у місті Нойзальц (Німеччина), який приїхав з «Богемії від Охрановської громади» на запрошення волинських реформатів.

Прибульця вороже зустріли місцеві лютерани і католики, та, пересвідчившись у його знаннях і педагогічних здібностях, почали довіряти йому власних дітей. Здобув Мотл авторитет і як невтомний проповідник, який відкрив у Борятині школу, заснував музичні і хорові гуртки молоді, організував біблійні заняття та уроки з історії Чехії для дорослих.

Документи підтверджують існування моравських братів також у німецьких колоніях регіону. Щоправда, вони стосуються періоду, коли гернгутери вже емігрували з Волині до Північної Америки. Відтак, наступним і вельми цікавим джерелом є звіт візитатора моравських колоній Канадської провінції Едмонтон преподобного Морріса Лейберта [16], який у 1895 р. інспектував одновірчі колонії в окрузі Альберта, а його звіт був складений на основі бесід із прибульцями «з Росії».

Візитатор намагався з’ясувати причини, що спонукали їх до еміграції, і дійшов висновку: ними керували не лише економічні, а більшою мірою релігійні мотиви – відсутність свободи у християн-євангеликів на батьківщині. Лейберт зазначав, що перші моравські брати оселилися на Волині внаслідок трудової еміграції, приїхавши сюди на початку XIX ст. з Пруссії, Сілезії і Польщі.

За оцінкою візитатора, опитані ним віряни «мали моравський тип життя і характер» і спочатку приєдналися до місцевих лютеранських парафій. Однак «невдоволення таким номінальним членством» і прагнення «вдихнути життя в закостенілу віру своїх співвітчизників» наростали, тому братчики мріяли про власні приходи. Нарешті, у 1884 р. їм вдалося створити кілька незалежних груп у селищах Кам’янка і Шадури Житомирського повіту. Але вже через кілька років, через обмеження з боку влади, вірні цих громад на чолі з пастором Вільгельмом Ланге виїхали до Бразилії.

Фото пастора Андреаса Лілге з родиною

Інші гернгутери, якими на Волині опікувалися світські пастори, котрі зазвичай заробляли учительством, через постійні утиски вирішили емігрувати до Канади. Лідером цього обозу волинських пілігримів став світський пастор Андреас Лілге. Відповідно до його біографії, написаної Яном Мусекампом, й архівних джерел, опрацьованих Куртом Віттом, Лілге походив з Августовки (нині район Варшави Кемпа Тархомінська), був теслею, вивчився на проповідника, переїхав з родиною на Волинь за порадою старшого брата Вільгельма, який з 1876 р. вчителював на Житомирщині.

Духовне служіння Андреас здійснював у 1878–1892 рр., поєднуючи учительство з обов’язками помічника лютеранського пастора в колоніях Нова Вікторівка та Ольгенбург (нині с. Ольхівка). Перед виїздом до Канади його родина проживала у колонії Геймталь (с. Ясенівка). У листах на Волинь до брата Вільгельма, датованих 1893–1894 рр., Андреас згадував селища Черняхів і Пулин, в яких, очевидно, також перебували гернгутери.

На жаль, на підставі скудних відомостей можна лише частково відтворити картину присутності моравських братів у Галичині. Про існування гернгутерів тут спочатку у складі Євангелічної Церкви Аугсбурзького і Гельвецького сповідання (за Австро-Угорської імперії була поширена й у Галичині і на Буковині), а з кінця XIX ст. – як незалежне згромадження повідомляють, хоча і без чіткої локалізації, німецькі історики Герман Штайнерг, Карл Шефер, Едвард Кнайфель, пастори Йоганес Фогт і Макс Вайдауер. Їхні свідчення підтверджують факти еміграції у 1890-х рр. до Едмонтона 53 німецьких родин із Східної Галичини, які спочатку два роки перебували у Медицин-Геті провінції Альберта. З часом деякі з них осіли в районі Стоун-Плейн та в околицях Рівьер-Кі-Барре і Реббіт-Гілл – «ближче до Йоганна Кребса і моравських братів з Галичини» [17].

Дані про гернгутерів в Україні у ХХ ст. не вдалося відшукати. Найімовірніше, більшість із них виїхала за кордон ще до початку Першої світової війни. Цей виїзд, що мав санкціонуватися адміністрацією Гернгута, міг бути спричинений погіршенням політичних умов для іноземних колоністів і зниженням рівня їх матеріального добробуту, передачею Сарепти Лютеранській Церкві, а ще, без сумніву, введенням у 1874 р. в царській Росії загального військового обов’язку і посиленням утисків проти пацифістів.

Сьогодні Моравська Церква більш відома своєю діяльністю у країнах Глобального Півдня. Та Гернгут надалі залишається її духовним центром, місцем паломництва небайдужих вірян і дослідників, зацікавлених історією. У місті розташований Архів Моравського Братства (Unity Archives; Unitätsarchiv), заснований ще у 1764 р.

У ньому зберігаються документи про Чеське Братство і діяльність гернгутерів, обширна колекція рукописів, щоденників, листів, карт, ілюстрацій, музичних партитур, портретів, живописних і архітектурних малюнків, привезених братчиками з різних країн світу.

Під час російсько-української війни майже 100 біженців з України знайшли притулок у Гернгуті, отримавши допомогу від общини «Дім Ісуса» та активістів руху «Молодь з місією». Впізнати Моравську Церкву можна завдяки її відомим логотипам і сувенірам, зазвичай виготовленим у власних майстернях. Це емблема (печатка) Божого Агнця, що символізує перемогу Христа: на ній зображене Ягня з прапором, на якому латинський напис – «Наш Агнець переміг, підемо за Ним». Ще відомішою є Моравська Різдвяна зірка з багатьма променями, що символізує Христа як Спасителя світу.

Вітраж із зображенням печатки «Агнець Божий» у каплиці Райтс при моравській церкві св. Трійці у Вінстон-Сейлемі, штат Північна Кароліна.

Примітки:

Див. зокрема статтю [8] про гернгутерів російської лінгвістки Надії Черепанової. Ще одна чеськобратська громада є також у с. Веселинівка Одеської області.
Відома також як Братська Єдність, що діє як всесвітня місіонерська спільнота. Налічує 28 провінцій або місійних територій і 14 місій – найбільше в Африці, Південній Азії, Північній і Південній Америці і Карибському басейні, найменше – в Європі. Має реабілітаційний центр «Зоряна гора» в Палестині. Кожна провінція керується Синодом, який обирає Конференцію провінційних старійшин (єпископів). Провінціями керують регіональні центри у Бетлегемі (США, штат Пенсильванія), Вінстон-Сейлемі (Північна Кароліна) і Лондоні. В основу вчення Моравської Церкви покладено «Сповідання віри» (1535) Чеського братства, головні артикули якого розвинуті у «Компендіумі християнської віри Об’єднаного Братства» (1779) Августа Готліба Спангенберга, а також богословські праці Ніколауса Цінцендорфа.
Заснована у Чехії в 1918 р. об’єднанням лютеранських і реформатських громад у Богемії, Моравії і Сілезії, що опікується чесько-, німецько- і польськомовним населенням. Її перші громади здобули право на відкриття приватних домів молитви і недільних шкіл ще в Австро-Угорщині завдяки прийняттю у 1781 р. Патенту віротерпимості, а після т. зв. Протестантського патенту (1861) отримали юридичне визнання, але у складі Євангелічної Церкви Аугсбурзького (лютеранського) і Гельвецького (реформатського) сповідання. ČCE визнає лютеранське «Аугсбурзьке сповідання», кальвіністське «Друге Гельвецьке сповідання» (1566), «Сповідання віри» Чеського Братства (в редакції Яна Коменського 1662 р.) і «Богемське сповідання» (укладене 1575 р. утраквістами і чеськими лютеранами та підтримане старійшинами Чеського Братства з надією на його легалізацію).
Базельські компактати – договір, узгоджений під час диспутів у 1433–1435 рр. між прелатами Базельського собору (1431–1445), наляканими гуситською військовою потугою, та чеською делегацією, яка прагнула прийняття Святим Престолом Чотирьох статей з вимогами церковних реформ. У 1462 р. Римський папа Пій II (Енеа Сільвіо Пікколоміні) анулював договір як такий, що втратив свою чинність,
Від нім. Herrnhut (чеськ. Ochranov) – назви поселення у Саксонії.
Пієтизм (від лат. pietatis – благочестя) – рух духовного відродження в протестантизмі, пов’язаний з лютеранським богословом Якобом Шпенером, який у 1670-х рр. започаткував collegia pietatis – неформальні хатні зібрання для студіювання Біблії і проповідування «живої віри». Прихильники пієтизму мріяли про оновлення Церкви в її відмові від общинного формалізму на користь євангельського благочестя, прагнули демократизації освіти, інтенсифікації релігійного життя і пожвавлення місіонерства.
1747 р. у ньому було 45 будівель, 1777 р. – 76, до кінця XIX cт. – 1139. Однак лише у 1929 р. Гернгут офіційно отримав статус міста. За останнім переписом 2017 р., тут мешкало бл. 6 тис. осіб: не лише вірні Моравської Церкви, а й лютерани і католики.
Ще більшу симпатію до них мав її онук Олександр I Павлович, одружений на баденській принцесі. 1814 р. у маєтку герцога Карла Фрідріха в Баден-Бадені він зустрівся з Йоганном Юнгом-Штіллінгом, німецьким письменником і філософом, частим відвідувачем Гернгута, вельми популярним серед містично налаштованого дворянства Росії. Й у 1817 р. Олександр I видав «Лист про милування гернгутерів» на всіх землях імперії.
Glitsch A. Geschichte der Brüdergemeine Sarepta im Östlichen RußlandWährend Ihres Hundertjährigen Bestehens. Sarepta, 1865.
В: Hans Franz Burkhard. Nachrichten aus der Brüder-Gemeine. Gnadau, 1832.
Тимощук В. В. Пасторъ Вигандъ. Его жизнь и дѣятельность въ Россіи. 1764–1808 гг. Русская старина, 1892, кн. 6, c. 545–568.
Смирнова-Россет А. О. Дневник. Воспоминания. Москва, 1989.
Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Київ, 1982, т. 33, с. 38.
Назвавши гернгутерів мандрівними проповідниками, що мали «ясне розуміння Святого Письма, любов до місії та освіти», і зауваживши слов’янські прізвища у менонітів на зразок Савацькі, Козловські, Рогальські, Делеські або Рацлаф (Родославські?), П. Фрізен виснував: братські меноніти в Україні «по духу і крові» є наслідниками також моравсько-богемських громад, що «безумовно доводить нашу родинність» з «Оновленим (Zinzendorf Herrnhuter) Братством» (Friesen P. M. The Mennonite Brotherhood in Russia (1789–1910). Fresno, 1978, р. 47, 101).
Vlk, J., Vlková, A. а Vlk, V. Historie Českého Boratína. Ústí nad Labem, 2000, s. 36–37, 39–43; Nešporová, O. Proměny religiozity volyňských Čechů [9]
Leibert M. W. Bruederfeld and Bruederheim: Moravian settlements of German Russians in Alberta, Canada: Extracts from the report of an official visitation, Nov. 4 to Dec. 3, 1895. Bethlehem, Pa., 1896.
Martynowych O. T. The Ukrainian Bloc Settlement in East Central Alberta, 1890–1930: A History. Alberta, 1985; Martynowych, O. T. Ukrainians in Canada. The Formative Period, 1891–1924. Alberta, 1991.

—

Вікторія Любащенко [10], опубліковано у виданні РІСУ [2]

Читайте також: