У травні 1922 року в Києві вийшов журнал "Семафор у Майбутнє" — перше й останнє число "апарату панфутуристів". Назву на обкладинці було надруковано кирилицею і латиницею. Далі в журналі латиницею набрано всі імена авторів і авторок, а також кілька українськомовних текстів. Це — вступна стаття від редакції "Semafor u Majbutn’e (Aparat konstrukciji metamystectva)", вірші Михайля Семенка "Ohon’", "Vsim" і його ж таки стаття з історії футуризму "Futuryzm v ukrajins’kij poeziji (1914–1922)", підписана псевдонімом Anatol’ Cebro (Анатоль Цебро). Статті англійською, французькою і німецькою теж були латиницею, але це зрозуміло.

Перехід з кирилиці на латиницю панфутуристи не пояснили й не обґрунтували. Це цілком у їхньому викличному дусі: робимо, як хочемо! Тому всі і сприймають футуристську латинізацію українського письма передусім як елемент епатажу, притаманного їм у всьому. А проте це ще й важливий засадничий момент. Українські панфутуристи прагнули створити інтернаціональне мистецтво, коли мова й письмо не перешкоджають розумінню.

В одному вірші Семенко писав: "Що мені за діло до Києва та родичів, коли про Семенка мусять марсіяни знать?". Та перш ніж знайомити інопланетну читацьку публіку зі зразками українського футуризму, треба було спершу охопити планету Земля. А латинський алфавіт на земній кулі кирилицю переважає. Про мистецтво панфутуристи відгукувалися не інакше як зневажливо: воно було для них тільки предметом ліквідації. Що вже казати про мову і письмо!

Після вступного слова редакції, у якому було сформульовано головні засади панфутуризму, вміщено пари транслітерацій і вправи для читання. Транслітерувати кирилицю пропонували вельми оригінально. Схоже, ті, хто це придумав, почасти покладалися хоч на якусь мовну логіку, а почасти на зовнішню подібність літер із двох алфавітів: ż = ж, w = ш, х = ч, q = x, ’ = ь у = u, в = v, г = h, а = а. Читати тексти в такій транслітерації непросто, спробуйте й ви. Більше панфутуристи до латинки не вдавалися. Отже, у цій першій спробі латинізувати українське письмо все-таки було більше епатажу, ніж серйозних намірів. 

Читайте також: Борис Кудрик. Віденська пастка [5]

Тепер або ніколи

А вже за рік про перехід на латинський алфавіт заговорили цілком офіційно. Письменник Сергій Пилипенко опублікував "Odvertyj lyst do vsih, xto cikavyt’sja cijeju spravoju" в журналі "Червоний шлях". Журнал цей видавав Народний комісаріат освіти, тобто тогочасне Міністерство і освіти, і науки, і культури. Статтю Пилипенка одразу для прикладу набрано латинкою. Хоча в постскриптумі автор зауважив, що транскрипції, яку використав, він не пропагує, а лише за її допомогою демонструє, що читати латинкою дуже просто й усім до снаги.

Пилипенко не вдавався до історії спроб запровадити латиницю на письмі, лише нагадував: "Skil’ka raziv uže pidnosylasja sprava pro te, ščo vart bulo b zavesty v ukrajins’komu pys’mi latyns’kyj al’favit". Своїм завданням він вважав вкотре порушити цю проблему "саме в наші дні створення молодої української державности на базі радянського суспільства". Та головне, Пилипенко бачив, "ščo sprava cja stojit’ majže dylemoju — teper čy nikoly".

На його думку, уніфікація алфавітів — неминуча і це справа недалекого майбутнього. До того ж це проблема, яку ХХ століття мусить вирішити, щоб рухатися далі. Пилипенко навів головно ідеологічні аргументи на користь латинського алфавіту, який може вирішити "проблеми інтернаціонального єднання". А ще людство має однаково писати, щоб менше часу витрачати на вивчення іноземних мов. 

Згадав він і про опонентів — москвофілів і українофілів: перші боялися розриву з Росією, яка б закидала українцям "самостійництво", а другі боялися розриву з Галичиною і полонізації. Із суто практичних питань Пилипенко пропонував обговорити їх негайно через відповідні резолюції чи поступово тощо.

Читайте також: «Мова має значення». Як це працювало в часи творців слов’янської писемності Кирила і Мефодія? [6]

Люба латина

Іскра, яку кинув Сергій Пилипенко, розгорілася у дискусію про латинку. На його "одвертий лист" відгукнувся письменник і мовознавець Михайло Йогансен [7]. Із першого пореволюційного покоління письменників Йогансен здобув чи не найкращу освіту. Латиною він захоплювався ще зі шкільної лави завдяки своєму гімназійному вчителеві. Відтак сам уславився в Харкові як репетитор із латини. І якраз 1917 року встиг закінчити Харківський Імператорський університет, де написав і захистив дипломну роботу про відмінок Ablativus absolutus у латинській і давньогрецькій мовах.

Після університету Йогансен спершу працював учителем, звичайно ж, латинської мови в гімназії імені Бориса Грінченка. До слова, французьку мову там викладала поетка Христина Алчевська, а директором був літературознавець Микола Плевако. Це була перша українськомовна школа в Харкові. Саме підо впливом учительського колективу гімназії німець Йогансен вивчив українську мову та завжди спілкувався українською. А після учителювання вступив в аспірантуру Інституту народної освіти — так тоді називали університет — і знову на лінгвістику.

Майк Йогансен / Ілюстрація Олени Сметани

Якраз під час навчання в аспірантурі й було надруковано його статтю "Пристосування латиниці до потреб української мови". Умістив її той самий журнал "Червоний шлях", який ініціював дискусію.

Читайте також: Як Москва вбивала українських митців 90 років тому. Розстріляне Відродження [8]

Йогансену йшлося суто про правила транскрибування українського письма латиницею. Він визнавав, що варіант Пилипенка вже набагато кращий за футуристський, але й той не зовсім пристосований "з точки погляду вкраїнської фонетики". В аспірантурі Йогансен вивчав, зокрема, фонетику, видав працю "Фонетичні етюди", отож це була сфера його інтересів.

Статтю надруковано кирилицею. Але три останні абзаци набрано латиницею у транскрипції, яку Йогансен тільки-но обґрунтував. Транскрипція вельми дивна: Йогансен навіщось пропонував узагалі скасувати літеру "и". Точніше, передавати на письмі наголошену "и" як "ĕ", а ненаголошену — як звичайну "е". Виходило, що треба писати "vemovl’ajets’a" замість "вимовляється", "prekmĕtnek" замість "прикметник". Йогансенові подобалося, що так алфавіт зменшується на одну літеру і спрощується.

Невідкладне завдання

Врешті прийшов літератор Іван Ткачук і заявив, що всі не мають рації. Він народився на Галичині, навчався в українській гімназії в Коломиї, знав польську й німецьку, тому латиниця була йому майже рідною. Ткачук повністю солідаризувався з Пилипенком, що перехід на латинку неминучий, і заперечив лише в одному пункті. На його думку, дилеми "тепер чи ніколи" не існує, бо відповідь одна: "Тепер, рішуче тепер і то негайно". А стаття його називалась "Невідкладне завдання (До справи заведення латинського алфавіту в українськім письмі)".

До латиниці він підходив раціонально: однаковий для всіх алфавіт економитиме людську енергію. Ткачук узагалі був категоричний: різні мови й алфавіти, на його думку, — просто гальмо культурного розвитку, окремих народів і всього людства. Він склав приблизний перелік фінансових витрат. Адже скільки марнується часу й енергії на вивчення іноземних мов, переклади, виготовлення друкарських шрифтів для різних алфавітів, друк текстів різними мовами й різними алфавітами тощо.

Читайте також: Як фашистська країна «великой русской культуры» знищує українські музеї [9]

Сумнівів у потребі уніфікувати письмо у нього не виникало, тому він одразу взявся до практичних питань переходу на латиницю. Новий алфавіт, переконував він, треба запроваджувати одразу, як григоріанський календар і метричну систему. Попри протести й незадоволення. Крім того, що швидше це зробити, то краще: уже шість років, рахуючи від 1917-го, втрачено, а з часом це буде тільки важче.

Року 1924 в Україні організували товариство "Геть неписьменність". Воно почало масштабну культурно-освітню кампанію. По всій країні відкривали школи й курси для людей різного віку, де їх навчали читати й писати. За даними всесоюзного перепису населення 1926 року, в Україні письменною була трохи більше як половина людности — 57,5 %.

Ткачук переживав, що зі школи виходять діти й дорослі, які, по суті, даремно навчаються кирилицею. Мільйони людей муситимуть перевчатися! А скільки книжок та інших видань доведеться передруковувати! І чи не краще кошти на ліквідацію неписьменности витрачати з розумом, ліквідовуючи ту неписьменність уже за допомогою латинського алфавіту.

Щодо практичних моментів транскрипції Ткачук вважав обидва проєкти — і Пилипенка, і Йогансена — невдалими. На його думку, новий правопис, ухвалений зважаючи на новий алфавіт, повинен "зробити письмо як можна коротшим і простішим". З огляду на це пропонував усунути з української мови подвоєння приголосних і апострофи. Мовляв, досить писати просто: oznajomlenja, storičja, žytja.

Читайте також: Майк Йогансен: талантливый писатель и верный друг [10]

Правописна конференція

18 травня 1927 року пізно ввечері з львівського двірця відбув нічний потяг на Здолбунів. Пасажир першої кляси професор Студинський дуже дратувався, що кількадесят кілометрів доведеться їхати аж шість годин, а у нього попереду далека дорога. У Здолбунові він чекав три години й пересів на потяг до Шепетівки. А вже звідти, пройшовши прикордонний контроль спершу з польського, потім з радянського боку, вирушив на Київ. Ресторан у Шепетівці був поганенький, тож професор зміг перекусити лише в Жмеринці, де татари тримали цілком пристойний заклад.

Кирило Студинський їхав на Всеукраїнську правописну конференцію, яку скликав Народний комісаріат освіти у Харкові, тодішній столиці Радянської України. Спеціально створена державна Комісія із впорядкування українського правопису працювала від 1 серпня 1925 року. І вже 1926-го вийшов проєкт правопису, який вона випрацювала. Всеукраїнська конференція мала розглянути і схвалити цей проєкт.

Можливість і потреба перейти на латиницю — одна з нагальних проблем, що їх обговорювали, зважаючи на новий правопис. Конференція в Харкові почалася 25 травня 1927 року. Вже наступного дня постановили змінити алфавіт. За латиницю ратували, зокрема, видатні філологи Василь Сімович, Євген Тимченко, Всеволод Ганцов, Леонід Булаховський, Микола Сулима.

А водночас і звичайні викладачі української мови, як-от Євген Волошин, котрий викладав мову й літературу не лише в київських вишах, а й на курсах українізації, педагоги, журналісти з Полтави, Києва, Харкова. Питання зміни алфавіту розглядали два дні, заслухали доповідь наркома освіти Миколи Скрипника й нарешті дійшли до голосування.

"Латинщики", Харків 1927 рік / Ілюстрація Олени Сметани

Більшістю голосів було ухвалено зберегти кирилицю. На її користь висували три головні аргументи: зміна алфавіту потягне за собою великі фінансові й матеріальні витрати, а також спричиниться до конфліктів з росіянами та галичанами. Як підсумував Сімович, латиниця "відгородить українців ще більше від росіян, а в той же час у Галичині спричиниться до польщення українського населення". Усі ці закиди передбачив ще Сергій Пилипенко.

Ще один важливий аргумент сформулював Кирило Студинський: "Радикальні зміни в правописі може собі дозволити тільки одноцільний нарід, що живе одним державним життям, що не виставлений на всякі можливі спроби денаціоналізації. Для українців, розділених і розбитих, цей час ще не наспів. Вислів цій думці дав перед усіма комісар Скрипник, що виголосив знамениту промову проти латинки. Вислід голосування відомий. За латинкою заявилися тільки д-р Сімович, Бузук і Пилипенко. Вісім членів з ак. Евг. Тимченком на чолі відсунулося від голосування, а 49 членів конференції голосувало проти". Сам Студинський до табору прихильників латиниці не належав.

Інформацію про кількість голосів подають різну. Студинський писав, що "за" проголосували троє, ще вісім утрималися. Але в журналі "Всесвіт" було вміщено фото "партії латинщиків", на якому — 15 осіб. Як зазначено в підписі, там "випадково немає Сергія Пилипенка". Натомість Василь Сімович, завідувач кафедри української мови в Українському високому педагогічному інституті імені Драгоманова в Празі, заперечував ці дані. Він стверджував, що латиниця зібрала 20 голосів проти 25 голосів за кирилицю. Сімовича взагалі вразив спосіб вирішувати правописні справи голосуванням.

Того ж таки 1927 року Василь Сімович, повернувшись до Праги, видав працю "Латинка для нашої бібліографії". У ній він виклав своє бачення особливостей передавання українських звуків та подав українську абетку з латинською транскрипцією.

Сімович невтомно вивчав питання і написав, зокрема, розлогу мовознавчу статтю про чеського вченого й політика Йосефа Їречка та "азбучну заверюху" на Галичині 1859 року. Тоді австрійський уряд вирішив запровадити у школах латиницю, щоб припинити вплив російської мови на своїх українських територіях, і корінь зла добачав у кирилиці. Їречек розробив систему української латиниці. Він на власному досвіді, як писав Сімович, "міг переконатися, що правопис — не виключно лінґвістична справа, що реформу ортографії, з якою люди зжилися, проводити тяжко, та ще й до того, як беруться до того люди чужі, й за реформою, хоч і як скромно, ховається політичний підклад".

Статтю про Їречка писано 1932 року, через п’ять років після правописної конференції. Не відомо, чи змінилися за той час погляди самого Сімовича.

Фрагмент промови Миколи Скрипника проти латинки на конференції в Харкові 1927 року /Ілюстрація Олени Сметани

Резолюція: відмовити

Отже, правописна конференція відкинула ідею перейти на латинський алфавіт. Року 1928 було затверджено правопис, відомий як "скрипниківка" — від прізвища наркома освіти Миколи Скрипника. Ґрунтувався він на кириличному алфавіті. 

Через рік один із завзятих "латинщиків" Михайло (Майк) Йогансен написав гумореску "Резолюція" — "оповідання з римського життя". У ній римський громадянин і патрицій Квінт Люцій Публікола потрапляє в майбутнє, а там на дверях наліплено плакат із "декретом про латинізацію": "Усіх римських громадян, що не складуть іспиту з латинської мови до 1 януарія цього року, буде звільнено з посад, за винятком едилів, діловодів, квесторів, цензорів, консулів, адвокатів, легатів та інших відповідальних службовців".

Насправді це сатира на бюрократів і корупцію, з легким кепкуванням із методів проведення українізації. Та Йогансен недаремно згадав про "латинізацію", якої так і не вдалося добитися, а відповідні декрети й резолюції так і не побачили світ. Надалі в підрадянській Україні ніхто не робив спроб відродити ідею переходу на латинський алфавіт.

—