Успішний контрнаступ України під Харковом та Херсоном, окрім іншого, означає, що більша частина російськомовного Південного Сходу повертається до українського політичного простору. Цей регіон завжди займав особливе місце у політичному житті країни, і навіть після 2014 року намагався пропонувати якусь альтернативу євроатлантичному курсу країни.

Однак орієнтація місцевих еліт на Москву виявилася для них фатальною — російське вторгнення призвело до їхнього краху, поставивши перед вибором: або йти у відкриті колаборанти, або приєднатися до патріотичного консенсусу на третіх ролях. Тепер український Південний Схід має знайти нових політичних лідерів та ідентичність.

Великі зміни 

Російське вторгнення обрушилося насамперед на ті регіони України, які були найбільш лояльні Росії і голосували переважно за проросійські партії. Лише два роки тому, на місцевих виборах 2020-го, проросійська «Опозиційна платформа — За життя» з Віктором Медведчуком у лавах лідерів виграла вибори до облрад Запорізької, Миколаївської, Одеської та Херсонської областей.

Незважаючи на загострення відносин із Росією та загрозу війни, у цій частині України зберігалося [2] загалом позитивне ставлення до східного сусіда — у 53% на Сході та 45% на Півдні. Хоча частка прихильників приєднання до Росії була невеликою [3] — від 22% на Луганщині до 11% на Херсонщині.

Вторгнення російських військ завдало нищівного удару по цих настроях — у травні 2022 року позитивно до Росії налаштовані [4] лише 4% жителів Сходу та 1% — Півдня України. Натомість на рекордні висоти злетіла підтримка [5] вступу України до НАТО: до 69% на Сході та 81% на Півдні. Для порівняння: опитування, проведене 16-17 лютого цього року, всього за кілька днів до початку війни, фіксувало [6] ці показники на набагато нижчому рівні: 36% на Сході та 48% на Півдні.

Читайте також: Як тоталітарна Росія русифікувала схід України і як намагається робити це зараз [7]

Також стрімко змінилися [8]  і культурно-історичні орієнтири. Тепер лідера ОУН Степана Бандеру позитивно оцінює 65% жителів Сходу та 54% — Півдня (у 2021 році позитивно до Бандери належали [9] лише 11% жителів південно-східних областей). Українську мову тепер називають рідною 68% респондентів на Півдні та 53% — на Сході. Хоча в побуті, як і раніше, домінує двомовність — 49% на Півдні та 47% на Сході.

Така зміна суспільних настроїв не залишає місця для політичних проєктів, що ставлять на особливу південно-східну ідентичність і робить токсичним усе, що пов'язане з Росією. Місцевим політикам доводиться або піти у небуття, або підлаштовуватися. Показовим прикладом є мер Одеси Геннадій Труханов, який виступав проти демонтажу пам'ятника Катерині II аж до літа цього року, а тепер палко підтримав [10] його знесення.

Долі лідерів Південного Сходу

2014 року в Криму та на Донбасі місцеві еліти не стикалися з такими проблемами — більша їхня частина благополучно вписалася у створені Росією структури. Наразі колабораціонізм не став масовим явищем на окупованих територіях. Наприклад, фракція «Опозиційної платформи» у Херсонській міськраді взагалі засудила [11] російську окупацію міста. Місцеві проросійські політики, за рідкісними винятками, були не ідейними прихильниками «російського світу», а скоріше корумпованими опортуністами, які протистояли Києву переважно, щоб захистити свої неофеодальні привілеї.

Читайте також: "Росіяни були кодлом, яке усвідомлювало свою підлість і ницість". Якими були такими й залишились [12]

На бік Росії ризикнули перейти лише небагато відвертих українофобів, на кшталт херсонського регіонала Володимира Сальдо, який у 2002–2012 роках був мером міста, а зараз очолив призначену Росією адміністрацію. Сальдо поки що утримується на своїй посаді, а ось багато інших вже встигли відчути серйозність ризиків, пов'язаних з таким переходом.

Читайте також: "Єрмаки" в українській владі: депутата від ОПЗЖ, помічника зрадника Сальдо, призначили радником Херсонської ОВА [13]

Багатьом запам'яталася загадкова аварія, де напередодні здачі Херсона загинув заступник Сальдо Кирило Стремоусов [14]. За неясних обставин було вбито [15] Олексія Ковальова — херсонського бізнесмена, який був депутатом Верховної Ради від «Слуги народу», а потім з'явився [16] на зустрічі з Сергієм Кирієнком як «представник фермерів». Імовірно, українська тероборона вбила [17] мера Кремінної Володимира Струка, минулого видного луганського регіонала. А колишнього депутата Олександра Ржавського, активного прихильника діалогу з Росією, вбили [18] у Бучі російські мародери.

Переходити на бік Росії за таких умов — сумнівна перспектива, але й продовження роботи в Україні обіцяє політикам Південного Сходу мало приємного. Співпраця низки проросійських політиків із Кремлем розв'язала руки української влади для боротьби з усіма колишніми політичними проєктами Південного Сходу. Під заборону [19] потрапило 12 партій, у тому числі проросійська «Опозиційна платформа — За життя» та поміркованіший «Опозиційний блок», пов'язаний з олігархами Рінатом Ахметовим та Вадимом Новинським. За забороною партій був і розпуск їхніх фракцій у Верховній Раді та місцевих радах.

Читайте також: Звільнення Херсона: як боротися зі зрадниками та колаборантами [20]

Пов'язані з цими проектами політики розлетілися, хто куди. Віктора Медведчука спочатку заарештували, а згодом передали Росії в обмін на українських полонених [21]. Пов'язані з ним лідери «Опозиційної платформи» Вадим Рабінович [22]та Тарас Козак залишили країну ще напередодні російського вторгнення. Більш поміркована частина партії, пов'язана з Юрієм Бойком та Сергієм Льовочкіним, намагається зареєструвати [23] нову депутатську групу, проте їхні шанси зберегти колишнє становище виглядають примарними.

Не дивно, що частина колишніх проросійських політиків намагається пристосуватися до нової реальності, приєднавшись до патріотичного консенсусу. Насамперед це стосується діячів «Опозиційного блоку», тобто помірної частини проросійського спектру з тих, хто орієнтувався на Ахметова.

Читайте також: Війна знищила підтримку проросійських партій в Україні, але не прибрала їхніх представників з владної вертикалі [24]

Яскравий представник «Опоблоку» Олександр Вілкул, який балотувався у президенти від цієї партії, очолив [25] штаб оборони Кривого Рогу. Михайло Добкін, не менш знаменитий екс-губернатор Харківської області, зовсім пішов добровольцем на війну (сенсацією стали його фронтові фото [26] з прапором УПА на кепці). У патріотичному таборі опинилися мер Одеси Геннадій Труханов, який вважався проросійським, і міський голова Харкова Ігор Терехов, соратник і наступник Геннадія Кернеса.

Що буде

Політичний проект «російськомовної України» провалився. Його представники не змогли сформулювати привабливу альтернативу євроатлантичному курсу у рамках національної держави. Політики українського Південного Сходу воліли орієнтуватися на російську модель авторитаризму, через що асоціювалися передусім з радянською ностальгією та пострадянською корупцією.

Читайте також: Кінець «росії назавжди»: мріям мокшан про Новоросію покладено край  [27]

Але основний удар по позиціях проросійських сил, хоч як парадоксально, завдав сам Кремль, обрушивши свою військову машину на історично лояльні регіони. У нинішніх умовах українська влада покінчила із залишками проросійських партій, перебуваючи при цьому у згоді з більшістю суспільства.

Чим би не закінчилася нинішня війна в Україні, у майбутньому складно уявити існування в країні політичних проектів, подібних до Партії регіонів Віктора Януковича чи «Опозиційної платформи» Медведчука. «Тема дружби з Росією випаде із нашої політики. Навіть тема світу, примирення в умовах агресії, що триває, сприйматиметься як зрада», — переконаний [28] політолог Володимир Фесенко.

Представники української влади також неодноразово заявляли, що не допустять відродження політичних сил, орієнтованих на Росію. Один із «яструбів» адміністрації Зеленського Олексій Данилов говорив [29] , що «члени та керівники проросійських партій мають бути позбавлені права брати участь у політичному житті України».

Проте крах старої системи, де проросійські партії грали роль політичного вибору Південного Сходу, створює проблему представництва цього регіону. В умовах війни складно розглянути майбутні контури української політики, але можна припустити, що вакантне місце намагатиметься зайняти пропрезидентська партія «Слуга народу», яка мала тут хороші позиції ще до війни. Висунуть і нові регіональні лідери — покоління, яке піднялося під час війни: ветерани, громадянські активісти та волонтери, які мають своєрідну військову демократію.

Нові політичні лідери українського Південного Сходу помітні вже сьогодні — наприклад, губернатор Миколаївської області Віталій Кім, який здобув всеукраїнську популярність [30] завдяки своїм відеозверненням під час оборони Миколаєва навесні цього року.

Тут можна буде чекати на розквіт націоналістичного популізму з регіональним відтінком «російськомовного патріотизму» — адже мовні особливості в регіоні навряд чи кардинально зміняться за життя нинішнього покоління. Проте скількись значущої бази для проросійських сил там уже не буде. Великі політичні проекти «російськомовної України» безповоротно кануть у минуле.

—

Костянтин [31] Скоркін [31], опубліковано у на сайті Фонду Карнегі за Міжнародний Світ та Carnegie Politika [32]

Читайте також: 

• Як Росія «вирощує» зрадників в Україні та кого вважати колаборантами [33]
• Як відсіяти держзрадників на перших виборах після перемоги. Їх не має бути ані в парламенті, ані в місцевих радах… [34]
• Украина кишит коллаборационистами [35]
• Зрадники палають, партизани працюють! Вибухові історії з авто колаборантів [36]
• Чому однієї лише заборони діяльності проросійських партій в Україні недостатньо [37]
• Росія створила мережу таємних агентів в Україні до вторгнення – Reuters [38]