Максим Стріха: "Примус до знань – єдиний, що може бути виправданий"

1.00

Нет

Найбільша чеснота вченого – здатність ставити все під сумнів. Ментальність українців формувалася в часи першої Речі Посполитої. Тоді ми й отримали волелюбну, хоч іноді трохи анархічну й непрогнозовану вдачу.

- Наука [2] – найцікавіший і найчесніший спосіб провести життя.

Люблю гортати старі пожовклі сторінки книжки, за якими є людські долі, своя історія. Гостро це відчуваю. Нещодавно перечитав усього раннього Тичину з найперших видань. Із нових сприймав би його абсолютно по-іншому.

Життя надто коротке, щоб витрачати його на макулатуру. Але краще читати детективи, ніж не читати взагалі.

На цю тему: Максим Стриха - о глобальном: образовании, науке и особенностях перевода [3]

Максим СТРІХА, 60 років, фізик, перекладач. Народився 24 червня 1961-го в Києві. Батько Віталій Стріха (1931–1999) – доктор фізико-математичних наук, перший президент Академії наук вищої школи України. Мати 85-річна Надія Гула – біохімік, член-кореспондент НАН і НАМН. Закінчив радіофізичний факультет університету імені Тараса Шевченка. Працює за сумісництвом в Інституті фізики напівпровідників НАН України імені Вадима Лашкарьова, професор кафедри фізичної електроніки на рідному радіофаці. Доктор фізико-математичних наук. Депутат першого скликання Київської міської ради. Двічі був заступником міністра освіти й науки. Перший віцепрезидент Академії наук вищої школи України. Переклав українською Данте Аліґ’єрі, Джеффрі Чосера, Томаса Мелорі, Редьярда Кіплінґа, Роберта Луїса Стівенсона й інших. Видав збірку власних віршів ”Сонети та октави”. Співзасновник Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Президент Асоціації українських письменників. Дружина – однолітка Наталія Старченко, історикиня. Донька 33-річна Ярослава – перекладачка та літературний критик. Хобі – прогулянки в лісі та сплави на байдарках. Улюблені страви: йогурт і пиріг з яблук, який готує дружина. Слухає класичну музику. Має велику бібліотеку старої україніки. Живе в Києві

- Змолоду я складав вірші, навіть видав збірку. Та зрозумів, що принесу більше користі перекладацтвом.

Кажуть, перекладач у прозі – раб, у поезії – суперник. Це не зовсім так. У затінку автора ніколи не був і в прозі. А коли йдеться про переклад поезії, почуваюся повноправним співавтором.

Щось, що люди називають натхненням, безумовно, існує. Хоча його не можна описати мовою фізичних формул. Коли з'являється, рядки пишуться легко та струнко.

Я народився в сім'ї вчених. Розумів, що стану науковцем. Вибір лише був між фізикою та біологією. Обрав перше, бо в 1970-х ця наука була на злеті.

У моїй родині багато сюжетів, про які варто розповісти. Серед Стріх ніколи не було кріпаків. Прапрапрадід зустрічався з Шевченком, прабабуся працювала з Дурдуківським і спілкувалася з Єфремовим – головними фігурантами процесу "Спілки визволення України [4]". Звідси й особливості моєї вдачі та самоусвідомлення.

Батьки були весь час зайняті наукою. Опікувалася мною прабабуся по татові, народна вчителька. Була з покоління, яке проголошувало УНР [5]. Навчила мене "Ще не вмерла Україна [6]". Якось я по дурості дитячій заспівав на пікніку батькової кафедри. Усі вдали, що не почули.

Ріс у середовищі, де не було заведено доносити [7]. Можливо, якби батько був філологом, виникали би проблеми. А фізики тоді були потрібні для того, щоб ракети летіли у правильному напрямку.

В Україні завжди важило поняття чесного роду. Тому бажано, щоб кожен знав свій.

Першокласником прокинувся від жаху: Боже, мені лише 7 років, а я ще мушу ходити до тієї школи більше, ніж прожив. Школа була однією з небагатьох українських у Києві, там училися діти письменників. Та на перерві, крім мене, українською послуговувалися лише двоє однокласників.

Казали, що в Києві українською говорять або двірники, або письменники. Я не був ні тим, ні іншим. Але в родині розмовляли таки українською. Іноді мені могли сказати на вулиці: "Такой культурный мальчик, а по-русски не выучился". Я мав упертість бути інакшим.

У 1990-х помітив, що на мою українську мову в Києві перестали обертатися.

Ми десятиліттями житимемо під постійною загрозою вторгнення, терактів, дестабілізації. Треба до цього звикнути, бо Бог нам дав такого сусіда. Мир у країні залежить не так від нас, як від них. Та ми у своїй боротьбі не єдині. Чимало держав так живуть. Ізраїль – уже 70 років.

Давно перестало цікавити те, що коїться в Росії. Бо там нічого хорошого не діється.

Ментальність українців формувалася в часи першої Речі Посполитої. Тоді ми й отримали волелюбну, хоч іноді трохи анархічну й непрогнозовану вдачу.

Відрізняти правду від брехні – найскладніше. Ми маємо доступ до будь-якої інформації. Але треба бути достатньо розумним і організованим, щоб побачити різницю між нею та дезінформацією.

Школярами ми вчилися шість днів на тиждень, виконували купу домашніх завдань. Було складно, але якісь знання отримували. Сьогодні навчальний процес намагаються максимально полегшити, перетворити на гру. Це добре лише до певної міри. В кожному разі множити сім на три треба вміти без калькулятора.

Примус до знань – єдиний, що може бути виправданий.

Те, що в нас погана освіта, – легенда. Правда лише те, що для працевлаштування в нас не важливі реальні знання та професійні здобутки. Згадаймо перший уряд "зелених". У багатьох із них перший запис у трудовій книжці – "заступник міністра".

Я маю певні рецепти для покращення сфери науки. Але що робити із судовою системою, яку треба міняти докорінно, не знаю. Найсумніше, що й фахівці-правники теж не знають.

Телевізор викинув із хати 20 років тому. Може, тому досі й не збожеволів.

Треба розуміти своє місце у світі. Коли дивлюся на президента Хорватії чи згадую Дональда Трампа, розумію, що наш – ще цілком непоганий хлопець.

Варто пишатися своєю країною, навіть якщо розумієш, що вона – не найкраща. Бо, крім неї, ми по-справжньому нікому й ніде не потрібні.

Дратують агресивність, надмірна самовпевненість, брехливість. Через те й пішов із політики.

Мої батьки познайомилися в поході по річці Білій на Уралі. Батько багато років водив туристську групу. Це був не тільки спорт. А й можливість уникнути нагляду КГБ, відчути свободу. Останній похід батько провів у 65 років. Мав титул "вождя" туристського народу.

Чи є життя пIсля смертi, можемо з'ясувати лише експериментальним шляхом

У дружбу вірю. У дружбу між чоловіками, жінками, чоловіками та жінками. Та друзів не може бути багато.

Уперше закохався в дитсадку, як і всі. Її звали Іра. Більше нічого не пам'ятаю. Збереглося спільне фото під ялинкою.

Дівчата в мене якось не закохувалися. У школі кілька разів захоплювався, але не сказав би, що успішно чи трагічно. Глибоких душевних травм із цього приводу не мав. Та й радянська школа не сприяла романтиці. Треба було вчитися.

Із Наталею познайомилися вже дорослими. Нам було по 25 років.

Ми з дружиною ніколи не будемо зразком для книжки в рожевій обкладинці. Окрім досвіду прожитих років і спільних цінностей, нас тримає разом те, що ми – науковці. Вона не надто розуміє фізичні формули, але перша читає мої переклади. А я перший ознайомлююся з її статтями про українську шляхту XVI століття. Отже, ми потрібні одне одному.

Завжди хотів доньку. Здавалося, що дружина краща за мене. Хотілося мати щось іще краще від неї. Це й отримав.

Чи є життя після смерті, можемо з'ясувати лише експериментальним шляхом.

Не хотілося б лишати незавершені справи. Під час Революції гідності боявся, що не встигну перекласти "Божественну комедію" Данте.

Батьки мають дати дiтям вiдчуття причетностi – до роду, країни, традицiї

Дід хотів прожити 108 років, а прожив 102. Батько ніколи не говорив про це – прожив 67. Я хочу жити, доки буде цікаво та не стану обтяжливим для себе й інших.

Іноді азарт підбиває на хуліганські вчинки. Та розумію, що вже не стоятиму на воротах, щоб пограти у футбол.

На цю тему: Через 10-15 лет украинская наука умрет естественным путем - Максим Стриха [8]

Батьки мають дати дітям відчуття причетності – до роду, країни, традиції. Розуміння такої тяглості значно важливіше від ідеї посмертного існування.

Не можу нарікати на долю. Багато зробив, реалізувався в різних сферах. Досі займаюся потрібними справами.

Час, щоб ділитися із загалом своїми божевільними вчинками, ще не настав. Хоча чи були вони божевільні? Радше ризиковані.

Колись напишу спогади. Маю багато що відрефлексувати. Там буде про Київ 1960-х, про багатьох людей з української науки. Будуть і роздуми про те, що з нами сталося.

—

Анна-Лілія Кокора, фото: Тарас Подолян, опубліковано у виданні КРАЇНА [9]

На цю тему: