Імперська спадщина та деколонізація свідомості

1.00

Нет

Чим народні симпатії до Росії загрожують Україні та як домогтися їхнього спаду. А ще - наа дискусії «Імперська спадщина: як і що з нею робити?» історики, політологи та громадські діячі розмовляли про те, як позбуватися травм минулого. Пропонуємо найцікавіше з їхніх виступів.

Минулого тижня соціологи оприлюднили тривожні дані: за останній рік частка українців, які симпатизують Росії, зросла майже на 10% і тепер становить 57% (КМІС, лютий 2019 року). Судячи з даних Київського міжнародного інституту соціології, швидке зростання прихильності до РФ почалося ще у 2018-му. І якщо така тенденція збережеться, то за кілька років (див. «Динаміка ставлення українців до Росії загалом і ключові політичні події за роками») Україна повернеться до довоєнного (!) показника. І це при тому, що об’єктивно українсько-російські відносини залишаються, по суті, незмінними.

Чому українці дедалі більше симпатизують Росії? Серед можливих пояснень спад радикалізації 2014–2015 років, а також звикання суспільства до війни, яка з шокуючого лиха перетворюється на тло повсякденного життя. Отже, російська агресія [2] не стала для суспільства точкою неповернення: сплеск антиросійських настроїв свідчив радше про гостроту емоційної реакції, ніж про глибину світоглядних трансформацій. У КМІСі також припускають, що на настрої вплинули медіа, а саме передвиборча активність проросійських сил. І це не менш тривожний дзвіночок: виходить, що кремлівська пропаганда нині впливає на суспільну думку не менше, ніж пам’ять про Іловайську трагедію чи атака на українських моряків на Азовському морі. Щоправда, з урахуванням невисокої довіри українців до ЗМІ та політиків абсолютизувати чинник пропаганди не слід. Але як мінімум медійна активність проросійських сил засвідчила, що публічна демонстрація таких поглядів уже не є табу. Під час опитувань респонденти стали відвертішими, що також вплинуло на загальну картину. Звичайно, жодне з наведених пояснень не є вичерпним, але факт залишається фактом: значна частина українців симпатизує Росії, і це може стати політичною проблемою для України.

Передусім прихильність до РФ — це базова передумова для відродження проросійського політичного табору. Звісно, за Митний союз [3] уже ніхто не агітуватиме, на часі ідеологічне переозброєння. Скидається на те, що інтереси Росії просуватимуть в Україні під слоганами припинення війни, боротьби з екстремізмом, відновлення взаємовигідних економічних зв’язків тощо. Кондовий російський шовінізм [4], найімовірніше, ховатиметься під ліберальною фразеологією: спротив деколонізації подаватиметься під соусом боротьби за права меншин, громадянські свободи, мультикультурність тощо. Крім того, проросійські політики можуть розраховувати на широкі верстви обивателів, невдоволених декомунізацією, забороною російського кіно, блокуванням соцмереж, мовними квотами тощо. Підвести все це під спільний політичний знаменник і подати виборцям у прийнятній обгортці — завдання суто технічне. У минулі роки з його виконанням не поспішали, оскільки надмірна проросійська активність могла наразитися на непропорційну реакцію радикалізованого суспільства.

На цю тему: Тарас Возняк: Що буде після виборів [5]

Але сьогодні настрої міняються. Вже за підсумками цьогорічних виборів «русофіли» переконаються, що їх не так уже й мало. Йдеться не тільки про виборців Юрія Бойка чи Олександра Вілкула. Проросійський наратив ретранслює і Володимир Зеленський із його пропозиціями ставати на коліна перед Путіним заради миру та відверто антимайданівськими, українофобськими жартами.

Присутність таких персонажів у політичному мейнстримі та їхні електоральні результати — це сигнал про те, що непримиренність до Росії, яка донедавна панувала в публічному просторі, більше не є безальтернативною. У 2014-му, щоб не вилетіти на маргінес, політики масово перелицьовувалися в патріотів, але тепер може початися зворотний процес. Відчувши зміни кон’юнктури (і нові межі дозволеного), претенденти на владу на всіх рівнях почнуть активніше працювати на проросійську публіку. Звичайно, без електорату на окупованих територіях вони навряд чи зможуть сподіватися на політичний реванш у близькій перспективі, але зміцнити свої позиції в регіонах — цілком.

Окрім того, існує менш очевидна, але не менш серйозна загроза. Як свідчать соціологічні дослідження, українці по-різному ставляться до Росії, до її керівництва та росіян як таких. Якщо Росії симпатизує 57%, то її керівництву — лише 13%, але росіян позитивно сприймає аж 77% українців (КМІС, лютий 2019). Звичайно, у цьому є й позитивний бік: принаймні українці не симпатизують російській владі. Але в майбутньому роздільне сприйняття РФ, росіян та керівництва держави може призвести до політичних проблем. Владімір Путін не є казковим східним деспотом. Як і будь-який авторитарний вождик, він передусім обслуговує інтереси свого оточення. Курс на ізоляцію від зовнішнього світу, який Росія взяла у 2014-му, має не лише задовольнити особисті амбіції вождя, а й передусім продовжити життя його режиму, бенефіціаром якого є конкретна група російської еліти (так званий кооператив «Озеро» та ін.).

Щойно тамтешня еліта вирішить перезавантажити свої відносини із Заходом, Путіна та найодіозніших функціонерів режиму в той чи інший спосіб буде усунуто (принаймні від влади). А після того на них повісять усіх собак, починаючи від політичних репресій та руйнування економіки в самій РФ і закінчуючи анексією Криму та війною на Донбасі. Саме для цього російська верхівка майже два десятиліття вдає, що все в країні відбувається не інакше, як за особистою волею Путіна. Це перформанс не тільки для внутрішньої, а й для зовнішньої аудиторії. До останньої належать і українці, частина з яких щиро вірить, що російське суспільство — це безсловесний заручник, а зовсім не активний співавтор путінізму. А отже, коли режим за тих чи інших обставин впаде, симпатії до РФ в Україні зростуть ще більше, особливо якщо нова російська влада задекларує курс на примирення та демократію.

Щоправда, як показали торішні президентські вибори в РФ, навіть серед ліберальної опозиції щирих друзів України немає. Хай там як дошкульно та відважно критикують владу Алєксєй Навальний чи Ксєнія Собчак, їхнє ставлення до України залишається, по суті, імперським (див. Тиждень, № 12/2018). Але в самій Україні це очевидно аж ніяк не для всіх. Значна частина ліберального політикуму та громадського сектору готова протягти руку «хорошим росіянам». Тим більше якщо останні прийдуть до влади на хвилі масових протестів, представивши їх як «російський Майдан», і зроблять кілька дружніх жестів у бік України. Для нашого проросійського табору це буде справжнім подарунком: якщо в Кремлі проведуть косметичний «євроремонт», агітувати до «нормалізації відносин між країнами-сусідами» стане набагато зручніше. Однак цілком зрозуміло, що їхня суть від цього не зміниться. Москва і далі намагатиметься втримати Україну у своїй геополітичній орбіті. І байдуже, у якому ідеологічному обрамленні все те відбуватиметься: під гаслами «русского мира» чи «спільного руху до миру та демократії».

На цю тему: Профессор Ярослав Грицак: Новая Украина будет, если поколение Независимости ее не покинет [6]

У цьому сенсі найсприятливіший історичний момент для форсованої деколонізації ми маємо саме зараз, поки Москва демонструє повну неадекватність, залякуючи українських лібералів арештами за дописи в соцмережах, а обивателів розмовами про ядерний попіл. Але, щойно Росія напне демократичну личину, українське суспільство знову почне розколюватися на тих, хто радий нарешті припинити протистояння, і тих, хто усвідомлює, що російські зазіхання на Україну почалися зовсім не у 2014-му й що імперські амбіції — це не примха президента-негідника, а наріжний камінь самої Росії разом із її політичним устроєм, культурою та ідентичністю. І якраз останнього, зважаючи на соціологічні дані, значна частина українського суспільства не усвідомлює.

Викорінити проросійські сентименти форсованими темпами неможливо з об’єктивних причин. Сьогодні середній вік українця становить близько 40 років — не треба пояснювати, який культурний багаж тисне йому на плечі. Щоб у масовій свідомості настали глибинні зміни, потрібні час і системна робота відповідних інститутів. Плоди освітньої, культурної та історичної політики будуть помітні згодом, коли під їхнім впливом стане формуватись ідентичність молодих українців. Утім, розраховувати на фантастичний результат усе одно не варто. По-перше, усі без винятку інститути в Україні слабкі й не надто ефективні. Як свідчить приклад Міністерства інформаційної політики, державне втручання в ту чи іншу сферу аж ніяк не гарантує швидких і хороших результатів. По-друге, у ХХІ столітті ніхто не має монополії на інформацію та абсолютного авторитету, тож ефективність просвітницької роботи завжди нижча, ніж можна було очікувати.

Навіть у таких питаннях, як вакцинація, значна частина суспільства дослухається до навіжених, нехтуючи авторитетом держави, медицини та світової науки загалом. Тож проросійські сентименти зберігатимуться в нашому суспільстві ще дуже довго. Інше питання, якою мірою вони визначатимуть позицію українців в інших питаннях, як-от вступ до ЄС і НАТО, відносини з Росією тощо. Ну а формування нової української ідентичності — такої, яку неможливо повернути у формат малоросійства, — залежить від того, наскільки довго та послідовно Україна зможе працювати у відповідному напрямі. А це, своєю чергою, дуже залежить від поточної політичної ситуації.

Про проросійський реванш поки що не йдеться, але поставити деколонізацію на паузу здатні й «помірковані» сили, які уникатимуть будь-яких заходів, що можуть спричинитися до неоднозначної реакції суспільства. А саме до таких свого часу належали декомунізація, блокування російських соцмереж тощо. У цьому сенсі загальнонаціональні вибори є чинником ризику, оскільки симпатії публіки можуть схилитися в будь-який бік. В умовах, коли публічна політика ведеться за принципами шоу-бізнесу, механізми демократії починають працювати малопередбачуваним чином (див. Тиждень, № 11/2019 [7]).

Однак на практиці на державну політику впливають не лише настрої широких народних мас, а й позиція громадянського суспільства — середовища, яке об’єднує вуличних активістів, інтелектуалів, функціонерів недержавних організацій, політиків, волонтерів, медійників, митців, навіть чиновників та багатьох інших. Громадянське суспільство [8] є досить аморфним в організаційному та дуже неоднорідним у політичному сенсі, проте воно володіє чималим соціальним, символічним та політичним капіталом. Тому в моменти консолідації може впливати і на владу, яка ще не забула уроків останнього Майдану, і на широкий загал. Однак на відміну від поточного керівництва країни громадянське суспільство не є аж таким залежним від настроїв публіки. Тому саме на ньому лежить значна частина відповідальності за те, наскільки системною та довготривалою буде деколонізація української масової свідомості.

—

Максим Віхров, опубліковано у виданні Тиждень [9]

***

Імперська спадщина у назвах і пам'ятниках. В'ятрович анонсує підготовку закону для її усунення

За шаром комуністичного минулого приховується шар російсько-імперського минулого. Коли тим чи іншим містам, селам, вулицям повертали історичні назви, то виявилося, що вони присвячені керівникам Російської імперії, її воєначальникам тощо. Прикладом того, наскільки багатим є цей російсько-імперський шар в Україні, є Александр Суворов. На дискусії «Імперська спадщина: як і що з нею робити?» історики, політологи та громадські діячі розмовляли про те, як позбуватися травм минулого. Пропонуємо найцікавіше з їхніх виступів.

Володимир В'ятрович, голова Українського інституту національної пам'яті:

- РФ у війні проти України використовує все, що пов’язує нас з минулим. Тож з міркувань безпеки надзвичайно важливо продовжувати кроки, що нівелюють цей вплив. Одним із таких кроків була декомунізація, нині маємо позбутися залишків колонізації.

Важливо запустити переосмислення радянського минулого, тому що спільні міфи, стереотипи, такі тези, як “один народ”, “одна держава”, нав’язані ще радянською пропагандою, використовуються сучасною російською пропагандою для мобілізації на боротьбу проти сучасної Української держави.

Під час декомунізації ми побачили, що за шаром комуністичного минулого приховується шар російсько-імперського минулого – коли тим чи іншим топонімам повертали історичні назви, і ці історичні назви були присвячені керівникам російської імперії, її воєначальникам тощо.

Монумент Слави. Пам'ятник в центрі Полтави встановлений на честь розгрому військ Мазепи і Карла XII. Ідеологія російської імперії й досі присутня на українських туристичних сайтах. Ось як описується цей пам'ятник: У центрі Полтави височить пам'ятник Слави, споруджений на місці, де за переказами 28 червня 1709 року жителі міста Полтави, його героїчний гарнізон і полковник Келін зустріли Петра I й звитяжну Руську Армію при їх в'їзді в місто після перемоги на полі бою. Монумент Слави (зустрічається також назва Колона Слави) – пам'ятник монументального мистецтва початку XIX століття в центрі Круглої площі в Полтаві (Україна). Встановлений на честь перемоги російської армії над військами шведського короля Карла XII в Полтавській битві. Одна з головних визначних пам'яток центру Полтави.

Прикладом того, наскільки багатий цей російсько-імперський шар в Україні є, зокрема, такий відомий персонаж російської історії, як Александр Суворов. Адже в Україні щонайменше 290 вулиць названо його ім'ям, плюс йому встановлено 5 пам'ятників.

Графіка з проекту Текстів На чию честь названі вулиці [10]

Події на Донбасі, анексія Криму вкотре загострили необхідність позбавлення від цієї імперської спадщини, яка використовується РФ для того, аби якимось чином легітимізувати свою агресію проти сучасної України. Саме з цих міркувань нею було відновлено такі терміни, як “Новоросія”, з цих міркувань говориться про те, що ті чи інші території України, особливо на півдні та сході, не мали своєї історії до появи тут російської імперії.

За підсумками обговорень ми напрацюємо відповідний закон або кілька законів, підзаконні акти та інші механізми, завдання яких — обмежити вплив імперської спадщини на сучасну політичну ситуацію в Україні.

Ми прекрасно розуміємо, що це треба було зробити ще “на вчора”. І ми будемо робити все від нас залежне, щоб напрацювати документи якомога швидше, але не шляхом якості. Надзвичайно важливо, щоб ми не наробили помилок, тому що це дуже важливий процес і, відповідно, ми повинні працювати зважено. Але ми будемо намагатися, щоб уже цього року вийти з конкретними пропозиціями на Верховну Раду.

Віктор Брехуненко, історик (Інститут української археографії та джерелознавства НАН України):

- Російська імперія в Україні, як і інші імперії (Французька, Британська), позначала межі своїх володінь в тому числі топонімікою. Коли почалася посилена інтеграція українських земель до Російської імперії, паралельно з процесом правової, освітньої нівеляції нав’язувалася імперська спадщина.

Окрім топоніміки, є проблема з заснуваннями міст. Російські історіографічні праці XIX-XX століття подавали дати заснування українських міст, коли там з’явилися росіяни, коли територія ввійшла до Російської імперії. В такий спосіб намагалися відрізати попередній шмат української історії.

Згодом ця тенденція продовжилася в радянських працях. Намагалися зробити українську історію перерваною, отже, вигідною для Москви. (Треба звернути увагу на офіційні дати заснування Одеси, Дніпра – вони не мають нічого спільного з реальними). Важливо уникнути й іншого перекосу, як це сталося в Запоріжжі, коли замінюючи дати, занурилися аж до X століття і нижче, депутати міської ради голосували за це. Це дискредитує будь-яку ідею.

Щоб вивести свідомість із колоніального минулого, треба Україну в Російській імперії з XIX століття й далі розглядати як колонію. Підвести до цього історичні аргументи, показати, як усе економічно було зав’язане. Бо стереотип людей – що колонії заморські, Україна в це визначення не потрапляє. Відправним пунктом для цього може стати книжка Єви Томпсон «Трубадури імперії» – там усе гарно пояснено.

Євген Магда, директор Інституту світової політики:

- І подібність мов (хоча є слов’янські мови, більше схожі між собою), і досвід співжиття – все опирається думці, що ми були колонією. Якщо запитати українця, чи Індія була колонією Британії, він відповість позитивно, але щодо України і Росії так не скаже – така відповідь не прописана в шкільному підручнику з історії. Це порядок денний, з яким треба працювати.

Але маємо й успіхи: за п’ять років Україна не просто витримала гібридний тиск Росії, а й показала свою спроможність давати відсіч.

На цю тему: Вадим Скуратівський: Чому не варто очікувати швидких змін в Україні [11]

Мрідула Гош, політологиня, правозахисниця:

- Україна тепер на тому етапі, коли можна розвивати потужний науковий напрямок. Має бути політика вивчення знань – тих, які існували, але не оприлюднювалися. Радянську історіографію теж треба перебудувати. Надати голоси тим, чиїх голосів не було чутно раніше. Ще один важливий чинник – креативний спротив інтелектуалів.

У нас в Індії з середини XVIII століття розпочався ренесанс, який передував незалежності. Це була антиімперіалістична боротьба, а імперії для нас асоціювалися з Заходом. Певні інтелектуали мали ліві погляди. Коли відбувся більшовицький переворот у Москві, ця наукова група трохи мала схильність до лівих ідеологій. Але це не була ідеологія більшовизму [12] – більше вболівали за демократію. Ці течії помітні й в історії, мистецтві, літературі. В Україні потрібно практикувати відхід сліпого застосування принципу «вони» і «ми».

Індія не мала великої культурної схожості з Британією того часу, спостерігалося менше асиміляції, між нами не було спільних кордонів. Основним викликом для нас був психологічний ренесанс, у ставленні до колонізатора. Тут я використала б дуже знайоме вам слово «гідність». Його вжиток свідчить про те, що Україна ступила на новий етап усвідомлення позбавлення від колонізації.

Також у нас був консенсус еліт (індійських і британських), які розуміли необхідність процесу демонтажу імперії. Знайшлася критична маса таких людей, які змогли об’єднатися. Було б чудово, якщо б у Росії знайшлися такі інтелектуали, які готові разом із вами виступати за деколонізацію.

Володимир Василенко, юрист-міжнародник:

- Гібридна війна Росії проти України нині має два складники: збройна і гуманітарна агресія. Гуманітарна, у свою чергу, складається з чотирьох напрямків:

1. Мовно-культурна війна (Росія веде її ще після Переяславської ради);

2. Інформаційно-пропагандистська війна;

3. Війна проти української національної пам’яті;

4. Міжконфесійна війна.

Якщо збройна агресія передбачає фізичне знищення, то гуманітарна війна передбачає знищення ідентичності. Держава може бути повністю завойована, але якщо нація збереже ідентичність, то виживе. Без неї зникне. З цього треба виходити, вирішуючи наші питання національної безпеки. Відновити і зберегти національну пам'ять має пріоритет над тим, як помахають пальчиком із Заходу і що нам скажуть росіяни.

Чому тепер говоримо про те, щоб проводити референдуми за перейменування міст, вулиць? Ніхто ж не проводив референдуми, коли називали іменами українських катів. Це теж питання національної безпеки.

Ми не повинні говорити про деколонізацію – Україна не була колонією в загальному розумінні цього слова. Доречніше говорити про подолання наслідків російського імперського панування в Україні.

Природа західного імперіалізму інша. Жодна з європейських імперій не розглядала колонію як частину себе, не намагалася знищити ідентичність. Так, використовували ресурси, експлуатували людей безбожно, поширювали свої мови, але не мали на меті знищити місцеві. Португалія не вважала Мозамбік частиною себе, так само, як Британія – Індію. Йдеться не про розташування (мовляв, це було за морем), а про характер цих імперій.

З Росією інша картина: вона вважала, що українці – це такі собі зіпсовані росіяни, територія так само їм належить. Стародавню історію України вважають своєю. І в цьому полягає причина ненависті сучасної Росії до незалежної України: без неї Росія втрачає свою ідентичність, історію. Вважаючи, що імперія не може існувати без великої історії, Росія присвоїла нашу – і тепер прагне це відновити.

—

Записала Ярослава Тимощук, також використані матеріали Укрінформу [13]; опубліковано у виданні ТЕКСТИ [14]

На цю тему: