Країна азартно ловить військкомів, шукає їхню нерухомість й авто, а паралельно за лаштунками цієї захопливої п’єси розгортається ще одна, значно драматичніша – мобілізація.

І тут ми можемо побачити весь спектр явищ: від відвертої корупції, просто казкових висновків ВЛК, YouTube-каналів адвокатів з навколозаконними порадами і до роботи груп взаємного інформування в соцмережах про точки активності ТЦК, часто керованих з Росії. Весь цей тортик притрушений вишенькою – «перевіркою територіальних центрів комплектування». Як і належить, над вишнями гудуть хрущі коментаторів-експертів-аналітиків-ЗМІ, пише «LB.ua» [2].

Перший заступник міністра оборони, Герой України генерал-лейтенант Олександр Павлюк, мій колишній командувач і людина, котру я щиро поважаю, виступає з інтерв’ю з приводу чергової реформи ТЦК. І Президент грізно попереджає: відповідальність за порушення неминуча.

Далеко не всі пам’ятають, а більшість ніколи й не знала про спроби держави щось змінити/покращити в царині мобілізації. Тому пропоную дещо нагадати/розповісти глядачам п’єси про військкомів.

Ми, Україна, з 1991 року розробляли теорію проведення мобілізації. Переважно перекладанням радянської настанови та супутніх документів українською мовою. Усім подобалося, адже бюджетні витрати – близько нуля: пишуть там собі військові щось, грошей не просять – хай бавляться. Система військкоматів, котра верхівка айсберга мобілізації, тихо собі нагулювала сальце. Решта крижаної брили тим часом у куточку темної комори «не на часі» худнула. 

«Війна йшла своєю чергою, поки не втрутився Генеральний штаб», – написав свого часу Ярослав Гашек. У випадку з військкоматами – генерал Микола Петрук, призначений у 2003 році командувачем Західного оперативного командування. Якось запросив він обласних військових комісарів, таких собі удільних князів, на військову раду оперативного командування. Таких колоритних особистостей зал військової ради не бачив давненько. Майже ніколи. Князям жорстко було запропоновано стати у стрій і згадати, що вони військові. Спокійному життю військкоматів прийшов кінець – навіть мобілізаційні навчання почали проводити.

Фото: novyny.live

Наприкінці 2004-го я перейшов червону лінію, що відокремлює споживачів мобілізаційних ресурсів від їхніх постачальників, і очолив мобілізаційний відділ Миколаївського обласного військкомату. Для людини, котра просувалася по службі на командних і штабних посадах в артилерії, світ військкоматів виявився неабияким здивуванням. Просто «Віктор Анатолійович і таємна кімната». Під час вивчення системи, котру довелося очолити, неодноразово натрапляв на дивовижні факти: 2005 року в кабінеті одного з райвійськкомів знайшов карту, на котрій наприкінці 80-х років минулого століття був позначений… райком КПУ. Тобто з 1989-го по 2005-й карта висіла в службовому кабінеті посадової особи, що представляла Міністерство оборони України, і нікого не зацікавив зміст цього документа. Зміст мобілізаційних планів, стан картотек – ранній палеоліт. Але то ліричні спогади з мого цукерково-букетного періоду із системою військкоматів.

Увесь цей час розвивалося антикорупційне законодавство, і раптом виявилося, що військкомати – просто уособлення корупції [3]. З іншого боку, всі ж знають, що українці проти корупції, але не проти, щоб кум міг порішати. І кум рішав. Усе це рішалово боляче било по верхівці системи військкоматів – по Генштабу. Щоб не псувати імідж блакитного будинку на Повітрофлотському, 6, акценти були зміщені на оперативні командування: мовляв, військкомати ваші, тепер ви крайні.

На якомусь етапі реформування всі військкомати підпорядкували командуванню Сухопутних військ – і з’явився новий крайній. Відтоді система стала виглядати вкрай дивно: військкомати залишилися утримувачами військово навченого людського ресурсу та техніки національної економіки, яка мала б вилучатися відповідно до Закону «Про військово-транспортний обов’язок», забезпечуючи їх постачання не лише Сухопутним військам, але й усім іншим складовим сектору безпеки і оборони держави, котрі командувачу Сухопутних військ аж ніяк не підпорядковані. Як на мене, якусь криву систему збудували.

Фото: EPA/UPG / Учасники самооборони Майдану перед відправленням у військову частину з майдану Незалежності, Київ, 14 березня 2014 року.

І тут приходить 2014 рік, оголошують часткову мобілізацію. Першу в історії незалежної України. Вона мала шість черг. Під час першої я навчався в універі. А ось усі інші очолив на правому березі Дніпра. Усе йшло вкрай важко. Зокрема, через «вдале» реформування системи військкоматів у 2012 році: військкомат 3-го розряду, найнещасніший, мав військкома-майора та 5 державних службовців. Щоб не розтікатися думкою по екрану, поділюся лише висновками з тих подій:

– держава усунулася від проведення мобілізації, переклавши задачу на військових;

– держава з 2014-го і аж до сьогодні приховує від військових реєстри, в яких веде облік громадян – реєстри виборців, платників податків і таке інше, тобто «ви там якось щось проводьте, але я вам не скажу, хто в країні живе». Також закрита для військових інформація про рух громадян через державний кордон;

– військової присутності не було ледь не в третині адміністративних одиниць держави. Впродовж другої половини 2014-го та на початку 2015-го військові комісаріати сформували там, де раніше скоротили. Я розгорнув 46 РВК;

– штати РВК, як і все в ЗСУ, були типовими і далеко не всюди дозволяли виконувати задачі, наприклад, у штаті машину РВК має, а в житті – ні. Що робити комісару в гірській місцевості Івано-Франківщини чи Закарпаття, аби добратися до віддалених сіл? Питання тоді не вирішили. Маю підозру, що не вирішили і зараз. Був етап, коли у знову створених військкоматах не було навіть телефонного номеру для зв’язку;

– основа РВК – державні службовці (головний, провідний, 1-ї та 2-ї категорії спеціалісти. Зарплата всіх, крім головного, у 2014-му була меншою за мінімальну, держава доплачувала компенсацію. Якої віддачі держава хоче від носіїв дуже специфічних знань, котрі живуть на межі виживання?!

Фото: EPA/UPG

Мобілізація на Київщині, січень 2015.

Ліричний відступ 1: якщо приходить вище згаданий кум «порішати» до людини, котра виживає, то яка ймовірність успішного вирішення завдання кумом?

Ліричний відступ 2: за моєї каденції в «країні див» звільнявся дуже старий і досвідчений військком, який у нетрях системи прослужив більше ніж 20 років. Ось він розповів про свого наставника, котрий в системі військкоматів опинився наприкінці Другої світової. Така собі «військкомівська мудрість»: якщо до тебе прийшла людина, принесла мішок картоплі і курку та просить щось допомогти – візьми та допоможи людині. Якщо прийшла людина і принесла гроші – то підстава, на селі гроші не ходять». 

Зауважимо, що десь тут – Ground Zero корупції в системі: хтось має можливість вирішувати, а хтось – оплатити послугу;

– держава заблокувала можливість використовувати комп’ютерні системи. Будь-які. Тотальна заборона обробляти будь-що, що хоча б здалеку нагадує мобілізаційне питання. Напівлегально та на власний страх і ризик деякі прогресивні військкомати тихцем експлуатували систему «Ствол». Історія пиляння бюджету навколо створення цієї системи управління мобресурсами гідна окремого документального фільму (кажуть, за 15 років розробки мільйонів 15 кудись поділи). Сам продукт створив капітан з Конотопського РВК, використавши можливості «Access-97», автоматизувавши усі процеси РВК – від обліку мобресурсів до їх призначення в команди. Ми потім у ГШ разом служили, прикольний дядько. 

У січні 2015-го на черговій нараді в ГШ щодо підсумків чергової хвилі мобілізації представник ГПУ України запропонував створити систему обліку військовозобов’язаних і так вирішити всі проблеми. Тобто не зняти заборони, створені законодавством у сфері захисту секретів, персональних даних і роботи комп’ютерних мереж, а створити… реєстр. Чим був поганий чинний реєстр, я не зміг з’ясувати. Створення нового реєстру, розпочате 2015-го під назвою «Обрій», ще триває;

– діяльність ВЛК – повний треш, як і медичне забезпечення мобілізації взагалі. Настанова з мобілізації передбачає одні правила, життя йде за іншими: військовозобов’язаний має проходити медогляд раз на п’ять років. Звісно, ніхто цього не робив, просто вели відповідний журнал, куди клеїли потрібні довідочки. Десантники та близькі їм по духу і навантаженнях різні спецпризначенці-морпіхи-водолази такий огляд мали б проходити частіше. І теж не проходили. Інформувати про стан свого особистого здоров’я, ясна річ, теж ніхто не збирався. Військкомати ж телепатами укомплектовані! На протилежному кінці ланцюжка мобілізації – війська: прапорщик, фельдшер медпункту, оглядає поповнення, що прибуло до в/ч, одноосібно та дуже авторитетно відхиляє висновки ВЛК військкоматів – коли хоче. Скільки було випадків, коли локальні світочі медицини спростовували висновки докторів медичних наук, загадковим чином включених до складу ВЛК, – не злічити, адже в нас кожен байбачок – сам собі агроном. А те, що війська не повинні взагалі проводити медогляди, бо настановою не передбачено, байбачків не хвилювало в принципі;

Фото: armyinform.com.ua

Окрема пісня – військово-медичні центри, котрі отримали мобзавдання розгорнути мобільні госпіталі секторів в АТО. Що творили ці діячі – не описати нормативною лексикою! Лише конкурсів краси не проводили. Словом, не змогли ми подати ресурси. Але змогли пояснити ГШ, що за дива відбуваються. Тодішній НГШ генерал Муженко вчинив мудро: військкомати насварив, а медичному Олімпу визначив завдання зібрати манатки та відбути в зону АТО для організації медичного забезпечення військ. Добре люди кажуть – удар у щелепу змінює погляд на проблему, а прострілене коліно – світогляд загалом. Наступна хвиля мобілізації – і в клінічних медичних центрах уже щиро раділи будь-якому медичному працівникові, доставленому військкоматом;

– комплектування військ технікою національної економіки… А крейсер їм у бухту! Заборонено вилучати машини в індивідуальних власників (тобто джипи і мотоцикли ніззя!). У підприємств машин підвищеної прохідності обмаль, не потрібні вони бізнесу. Зняти паливну систему, поставити на машину газове обладнання і нікому про це не сказати – та легко! А вже для військ така техніка не підходить. Колективне підприємство має 100–400 машин: розпаювати, водіїв зробити ФОП, усі машини передати ФОПам у безоплатну оренду – і вуаля! Стадо індивідуальних власників чіпати не можна. Історія з постачанням джипів прикордонникам: хлопці чогось вирішили, що військкомат – різновид автосалону, то колір не той, то марка, то модель. Завдання з постачання не виконане. Але місяць прикордонники походили пішки і вже з оновленими поглядами охоче забрали все, що подавалося в наступну чергу.

Тут можна згадати ще багато, але якось іншим разом.

У 2015-му тодішній міністр оборони вирішив, що військкомати слід укомплектувати пораненими військовослужбовцями, не придатними для подальшої служби у військах (це саме їх зараз збираються міняти на інших поранених військовослужбовців), усіх військкомів відправити на передок воювати для набуття бойового досвіду, а військкомати, корінь усіх проблем мобілізації, перейменувати в територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, бо вивіска «військкомат» лякає і дратує громадян. Так і сталося.

Фото: EPA/UPG

Військовослужбовці ЗСУ біля госпіталю в місті Артемівськ на сході Донецької обл, 2 лютого 2015 р.

Я цей серіал до кінця не додивився – змінив профіль діяльності, хоча пропонували очолити мобуправління ГШ. Не погодився, не можу робити те, у що не вірю. Уже звільнившись у запас, відвідав у 2020-му свого приятеля, начальника одного з обласних ТЦК країни. І з’ясувалося, що перша особа ТЦК називається «військовий комісар». Виходить, вивіску на вході змінили, а всередині все по-старому?

У 2022-му, після повномасштабного вторгнення Росії, стара система з новою вивіскою намагалася вирішити стару проблему – мобілізувати ресурси для оборони. 

Закон «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлює, що мобілізація – комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту – на організацію і штати воєнного часу.

Тобто знову в усьому винні ТЦК, а держава десь збоку. А Закон – ну і що з того? А хіба ТЦК мають перевести національну економіку, діяльність органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду? Ось тут відповідь на питання «Де наші танки/ракети/дрони/все інше?».

Фото: EPA/UPG

Замість того, щоб діяти за закону, держава продовжує полірувати ТЦК. Шляхами трансформації старих та неефективних ТЦК (зразка 2015–2016 років) у нове сяйливе високоефективне дещо МО вважає:

– моніторинг способу життя начальників ТЦК (а всіх інших у ТЦК?);

– цифровізація (шикарний термін, котрий нічого не пояснює);

– мінімізація корупційних ризиків (у ТЦК зарплати вже як у суддів?);

– максимально залучити ВЦА та ОТГ до мобілізації (їх Закон залучив, а ті, хто має дотримання законності в державі контролювати та забезпечувати, в цій схемі де?);

– відстрочки та зняття з обліку – комісійно, голова ВЦА – голова комісії (ви точно хочете перемогти корупцію? Знайти крайнього в комісії ще жодному слідству не вдалося. Як і побачити голову ВЦА на засіданні будь-якої комісії. Хоча, сподіваюся, винятки мають бути);

– замінити 30% керівництва ТЦК на осіб з бойовим досвідом та обмеженнями по здоров’ю (тих, хто здобув бойовий досвід та обмеження по здоров’ю у 2014–2015-му, замінити на таких самих, але без досвіду роботи в системі мобілізації? Я ніде не зустрічав згадок, що цих людей мають навчити принаймні азів моброботи);

– люди мають бути гідні посад (і не посперечатися! Зазирніть в атестаційні картки офіцерів ТЦК – і виявиться, що всі, як один, гідні своїх посад. Чи МО десь від союзників новий прилад отримало, гіднометр абощо?).

А всі проблеми мобілізації – російська ІПСО!

Що робити і як це в інших країнах зроблено, розповім іншим разом. Якщо редакція визначить, що матеріал читачам цікавий і розмову варто продовжити.