Останнім часом ПЦУ розпочала переглядати церковний календар, викреслюючи зі своїх Святців культи, укорінені радше в російській державницькій ідеології, аніж у християнстві як такому. Це початок нелегкої і відповідальнї праці, що ставить перед церковними вченими багато питань.

Утім, питання можуть стосуватися не лише шанованих осіб, але й смислового навантаження їх культів: не кого вшановуємо, а як і навіщо. Розглянемо один приклад того, як дві православні юрисдикції України прославляють одного праведника, маючи на увазі протилежні речі.

 2015 р. віряни УПЦ були вражені вельми непересічною для цієї Церкви подією: до лику святих був зачислений представник козацької старшини, останній кошовий отаман Війська Запорозького Низового, репресований імперською владою. Що особливо дивувало, ініціатива цієї канонізації походила від «уславленого» своїми проросійськими поглядами Запорозького єпископа Луки (Коваленко). З цієї нагоди ієрарх навіть пустився [2] в розглагольства про «національну єдність» та козацьку «вірність присязі». 

Читайте також: Недобита УПЦ МП почувається й досі непогано: старий календар, домашні “сідєльци” та “наші люди” в ООН [3]

Слухаючи один із цих виступів на конференції, я не вірила своїм вухам, що в Московському Патріархаті могли прославити страждальця знищеної Москвою Січі, до того ж, уже деякий час вшановуваного Київським Патріархатом.

Це видавалося рішучим кроком до примирення та зцілення розколу в українському Православ’ї. Лише через багато років виявилося, що все не так просто. Висвітлюючи складний і непрямолінійний життєвий шлях Калнишевського з цілком різних перспектив, дві Церкви отримали дуже несхожі проекції його історичної ролі. Так впродовж кількох років один історичний діяч двічі увійшов у Святці, обросши двома культами різного, якщо не протилежного змісту.

Святий праведний Петро Калнишевський, канонізований УПЦ КП, – це, передусім, талановитий полководець, мужній і відданий Україні козацький лідер, постраждалий від імперської влади. Цей образ дійсно відображує основні історичні відомості щодо отамана. У декількох воєнних конфліктах, зокрема під час війни з Османською імперією 1768 – 1774 років, Калнишевський виявив таку звитягу, що Катерина ІІ відзначила його золотою медаллю з діамантами. І вже наступного, 1775 року ця ж імператриця, аби запобігитки союзу козаків із незалежним Кримським ханством, вирішила знищити останню козацьку столицю – Нову, або Підпільницьку Січ.

Читайте також: Січова церква Покрови Божої Матері на дні Каховського водосховища: що ми маємо пам'ятати [4]

 Ще через рік за її ж наказом очільник Січі був заарештований і на 25 років заточений у кам’яному мішку в Соловецькому монастирі. Зокрема, в’язня було велено утримувати «без відпусток із монастиря, заборонити не лише листування, але ще й спілкування з іншими персонами і тримати під вартою солдат монастиря». Незадовго до смерті отоману повернули свободу, але підірване здоров’я вже не дозволило йому повернутися на Батьківщину, тож він так і закінчив життя послушником Соловецької обителі, яка чверть століття була йому тюрмою.

Однак, як усе в світі, а надто біографії українських політиків, історія Петра Калнишевського має різні виміри та аспекти. Загалом захищаючи інтереси запорожців, кошовий підтримував при цьому товариські стосунки з князем Потьомкіним і в критичні моменти спирався на допомогу Петербурга: зокрема, в часи Коліївщини він переховувся від «бунту сіроми» у російській фортеці – Новосіченському рітраншементі.

Згодом внаслідок злощасних перипетій йому випало бути саме тим кошовим, який здав московитам останню козацьку Січ. Здав без бою: адже навколо козацької столиці стояло 100-тисячне російське військо, яке поверталося з Російсько-турецької війни, а основні запорозькі сили досі не встигли підтягнутися додому з того самого фронту, тож захищатися було нічим. Словом, у Калнишевського було не дуже багато варіантів, і навряд чи можна засудити його за вимушене рішення відступити перед таким неочікуваним нападом. 

Але іронія полягає в тому, що саме за цю жалюгідну капітуляцію його і прославила УПЦ. Так, це не домисли. Своє розуміння подвигу Калнишевського цілком недвозначно висловлювали ієрархи Московського Патріархату (коли це позначення ще не вважалося образливим), і насамперед, сам ініціатор канонізації, єп. Лука. 

У день пам’яті св. Петра в 2019 р. «митрополит Запорізький і Мелітопольський Лука (Коваленко) нагадав [5], що святий отаман шанований Церквою не за перемоги і заслуги перед козацтвом, а за те, що Боже він поставив вище людського». Далі проповідник пояснює, що ж є «Божим», а що – «людським»:

 По людському розумінні, можна було б стати зі зброєю в руках проти тих, хто прийшов до нього на Січ. Але за Божими заповідями він не захотів проливати кров тих людей, які є такими ж християнами, як і він сам. Поняття єдиної крові і єдиної віри були для Петра Калнишевського вище, ніж інтереси військової честі. Тому цей отаман вчинив так само, як вчинили святі благовірні князі Борис і Гліб.

Отже, захист України є «людським» вибором, не гідним християнина, а «Божим» вибором, гідним святих, є підкорення «єдинокровним» і правовірним росіянам. «Далекі від Бога ті, які сьогодні дихають злобою і ненавистю до своїх єдиновірних братів і сестер, кому потрібна кров і братовбивча війна» – зауважив єпископ стосовно воєнних дій на Сході України (звично класифікованих в УПЦ як «громадянський конфлікт»).

Читайте також: Православна церква України переходить на новий календар. Коли тепер Різдво, Великдень, Покрова і Миколая [6]

Ця проповідь органічно вписується в загальну риторику РПЦ, де захист Росії практично прирівнюється до мучеництва – але захист від Росії розглядається як ознака духовної незрілості, ба й прямо відступництво від віри. Відповідно до різних цілей і завдань пропаганди, проповіді, призначені для російської пастви, підносять мужність і воїнську звитягу, тоді як українська паства чує переважно про християнське смирення, відсторонення від житейських клопотів та євангельські чесноти лагідності і миролюбності. 

Тож і в цьому разі, мужній вояк і героїчний очільник Війська Запорізького постає у проповіді млявим відображенням свв. Бориса і Гліба, які не бажали вступати в боротьбу з братом. Звісно, порівняння цих двох сюжетів не витримує жодної критики: адже отаман бажав відбиватись від непрошених «родичів», він просто не мав такої можливості. Але ж кого в УПЦ цікавить, чого поправді бажав святий, – Калнишевський увійшов до іконостасу УПЦ в ролі умовного «Борисо-Гліба». Більше того, за цією версією, Петро не просто віддався на милість «брата», а й прийняв правду «брата», фактично сам став «братом». На іконі він вбраний у московське плаття, має «великоросійську» зачіску та бороду. 

Окремої уваги заслуговує розміщений в куту ікони Самарський образ Божої Матері, який буцімто потрапив на Січ з Волги і був оздоблений коштом Калнишевського. За переказом, козаки молилися перед цією іконою вирушаючи до Києва «відстоювати Православну Віру і Церкву проти ляхів і католиків». Отже, цією вставкою автори іконографії явно натякнули на глибокий духовний зв’язок братських православних народів та їхню дружбу проти «ляхів і католиків».

Лука побіжно згадує, що «Петру Калнишевському довелося прожити ще 25 років в ув’язненні» – чому довелося, і як так сталося, єпископ не уточнює. Адже обговорювати накази влади безглуздо – їх слід сприймати як даність, як волю Провидіння. Звісно, якщо ця влада є російською, а не якоюсь там українською.

Керуючись тією ж логікою, у проповіді 2016 року Лука стверджував, що «якнайкраще відображує духовнй подвиг» Калнишевського не що інше, як епітафія, викарбувана на нагробку отамана керівництвом Соловецької обителі – його майже пожиттєвого каземату. Це приблизно те саме, що характеризувати розстріляного священика на основі звіту НКВС. (Причому документи НКВС є бодай сучасними історичними свідченнями, а епітафія була зроблена через півстоліття по смерті святого). Що ж такого влучного каже цей напис [7]? 

 «…Здесь погребено тело в Бозе почившего Кошевого бывшей некогда запорожской грозной сечи козаков, Атамана Петра Калнышевского, сосланного в сию обитель по Высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году по Высочайшему повелению снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренне познавшего свои вины…».

Читайте також: Митрополит Борис Ґудзяк: «Росіяни мають стати на коліна – вибачитися і покаятися» [8]

Отже Лука, слідом за архім. Олександром Павловичем, вихваляє Калнишевського за те, що він розкаявся у колишніх «грозних» подвигах, які наводили жах на Москву, і упокорився перед «Высочайшими повелениями» влади. Безперечно, ця цитата добре відповідає на питання в заголовку проповіді: «Зачем нам «святой козак»?». Справді, Калнишевський потрібен РПЦ саме для цього – щоб навчати українців смиренню перед Росією.

Отже, якщо в іконостасі Київського патріархату св. Петро був, насамперед, героїчним воїном, то в іконостасі Московського патріархату він поставав, передусім, скрушеним полоненим, який «переосмислив» минуле життя. Важливо, утім, що крім цих двох, практично протилежних обґрунтувань святості кошового, до нас дійшло ще одне – пророчо висловлене ще до арешту праведника. Це пророцтво було віднайдене Сергієм Шумилом у листуванні Петра Калнишевського з преп. Паїсієм Величковським. У листі від 1772 р. Паїсій, за 240 років до канонізації Петра, провіщав йому небесну славу:

«И якоже ваша велможность созидаете храмы извѣстно намъ, украшаете обытели, снабдѣваете убогую братїю Христову, тако и сами взаимственную воспіимете… За созиданїе бо храмовъ временныхъ созидаетъ вамъ Христосъ храмину не рукотворенну на небесехъ, за украшенїе обителей украситъ душу Вашу вѣнцем не увядающимъ, за приодѣянїе нагихъ удовъ Христовыхъ одѣет душу Вашу нетлѣнныя одеждою, и сподобитъ в небесномъ своемъ чертозѣ вѣчнѣ наслаждатися божественныя своея славы» (за вид.: Сергій Шумило «Преподобний Паїсій Величковський і Запорізька Січ», с.114).

Отже, великий полтавчанин передбачав прославлення свого кореспондента не через його ратні подвиги і не через відмову від них, а на зовсім інших засадах – за будівництво церков, щедру підтримку монастирів і милосердя до убогих, зокрема, до монахів Паїсієвої обителі. З листування двох святих та з інших джерел справді випливає, що Калнишевський був ктитором і постійним меценатом українських обителей на Афоні та громад преп. Паїсія в Румунії.  

Як бачимо, шанування праведного Петра Калнишевського в УПЦ КП (а згодом і ПЦУ) – та в УПЦ (МП?) спирається на різні факти та різні сторони його біографії, створюючи різні образи цього історичного діяча та досягаючи, посутньо, протилежних цілей. Працюючи з житіями святих, присвяченою їм богослужбовою поезією та проповідями, можна знайти ще чимало подібних прикладів, коли в одну подію чи ім’я вкладають геть різні смисли. Таким чином, просвітницька роль Церкви пов’язана не лише зі списком шанованих нею святих, а й із свідомою роботою над характером цього шанування. 

—

Дарія Морозова, патролог, член Софійського братства; опубліковано у виданні Софійське Братство [9]

В тему: 

• Гундяєв снарядами вибиває своє мп з України [10]
• Росія проти українців здійснює геноцид. Докази й аргументи [11]
• «Православный коммунизм» в фашисткой России: кто стоит за спиной Путина [12]
• Як російські попи разом із силовиками насильно депортують українців до росії що має ознаки геноциду [13]
• Митрополит Олександр Драбинко: "Доки не позбудемося москальщини, не буде нічого людського" [14]
• Чи існує змова між ОП та Новинським про захист московської церкви в Україні? [15]
• Священики ПЦУ у заручниках окупантів [16]
• Як бреше російська православна церква [17]
• Злочинці в рясах з Московського патріархату: чи вб'є це УПЦ (МП)? [18]
• Церковь врага: как УПЦ МП влияет на украинцев [19]
• Що не так з росією? [20]
• Несостоявшееся государство путина [21]
• Кривавий московський звір: «Сам Сатана живе в моїй сраці» [22]
• Спроби «відбілити звичайного росіянина» буде мати наслідком лише наступні війни [23]
• Археология войны. Что останется после вторжения России в Украину? [24]
  [19]