Дискусії довкола деколонізації міського простору в червні 2026 року вийшли на новий психологічний рівень, оголивши головний страх вітчизняних «ностальгуючих інтелігентів» — страх остаточної втрати власної актуальності.

За впевненими тезами про «захист світової культури» та «багатство спільноти» насправді ховається глибока інтелектуальна лінь поколінь, сформованих радянським запіллям 1970–1980-х років. Голова Інституту національної пам'яті Антон Дробович констатує [2]: адепти російського канону панічно бояться знімати свої звичні білі пальта непомильності, адже без імперської підпорки у вигляді цензури, КДБ та багнетів їхній «начитаний мінімум» раптово виявляється нікому не потрібним провінційним баластом. Вперше в історії українське суспільство увласнює свій символічний простір без огляду на Москву чи Брюссель, змушуючи токсичну спадщину окупаційного міфу стискатися до її природних, вельми скромних світових масштабів.

Їм страшно, бо вони втрачають значення

Цікаве спостереження опісля всіх цих дебатів останнього часу про пам’ятники, назви вулиць, узьких письменників та їхню спадщину. Мав розмови із декількома москофілами-пушкіністами і, здається, вловив їхнє основне занепокоєння. Вони бояться того, що наша культура набуває значення, а звична для них – втрачає його. Вони дуже не хочуть стати неактуальними.

Звісно, у своїй аргументації вони часто називають себе захисниками культури загалом, борцями за цінності високої духовності та багатства саме нашої спільноти. Вони хочуть уникнути звинувачень у захисті країни-агресора, тому переводять розмову на загальнокультурний рівень. Дуже часто вживають аргумент, що якийсь із їхніх розпрекрасних авторів насправді дуже важливий у світі, і ми програємо, якщо відмовимось від нього. На словах вони переживають саме за простих українців, але якщо пошкребти, то виявляється, що власне української культури вони й не знають. А головне – не хочуть дізнаватися.

Читайте також: Істерична булгаковщина: пенсійний інтернаціонал від Хайфи до Маямі на захисті дешевої елітарності  [3]

Їм не цікаво відкривати нове, дізнаватися про долю та спадщину «Розстріляного відродження» та пізнішу дисидентську літературу. Їм зовсім не цікавий новий канон української літератури чи мистецтва. Їм абсолютно байдуже, які інші нові пам’ятники, не російським діячам, ставлять у наших містах. На запитання про читання інших класиків (українських, кримськотатарських, польських, чеських, грецьких, єврейських тощо), вони відмахуються, що вони не читали, бо то не на часі, не так значимо, а от російська література – то зовсім інше. І саме в такий спосіб вони доводять, що насправді ні за яку нашу культуру і спільноту вони не переживають взагалі. Вони її не знають, знати не хочуть, а часом і не можуть.

Але їм дуже подобається статус-кво, де вони вже прочитали і довідалися найважливіше (на їхню думку), де вони мають гуманітарний мінімум інтелігентної людини, що робить їх авторитетними та важливими. Де імперська матриця вже розказала їм, що вони важливі, що вони знають все необхідне, а решта – то або екзотичне, або чуже, або незначиме.

А тут виявляється, що все треба переглядати. Знову перечитувати. Дізнаватися нове. Злазити з усталених «духовних Еверестів» і знімати звичні білі пальта непомильності. Наново відкривати вимарану, закреслену, розстріляну, примушену до мовчання українську культуру. Оглядатися довкола і бачити інші культури. А дехто взагалі посягає на святе! Каже, що все важливе і значиме для них колись тепер потрібно як мінімум переглянути, передивитися, передискутувати. Бо воно виявилось отруєним шовінізмом, зверхністю і підлабузництвом. Жахливо некомфортна для них пропозиція! Їм дуже тяжко визнати, що звільнення від імперського і тоталітарного вимагає перегляду символічних порядків, канону текстів, світоглядних орієнтирів. І не десь там у шкільній програмі чи навіть в університетах, які давно закінчені для них, а скрізь – від пам’ятників у міському просторі до невимушених бесід за кавою. Але головне, що це вимога не просто від конкретного чиновника чи закону. Це вже вимога часу і спільноти. І до їхньої великої незручності цю вимогу посилюють і роблять екзистенційно слушними московські ракети, обстріли міст, московські геноцидні розправи, а також заяви російських дієвців, в яких вони прямим текстом кажуть, що їхня культура – це зброя, і вони мають намір перемогти, використовуючи її, зокрема ефективно криміналізуючи в окупації інші культури, наприклад, українську.

Читайте також: Лєна Чиченіна: Пояснення істерики довкола Булгакова [4]

Їх просто трясе від того, що українська спільнота сама наважується ухвалювати рішення про саму себе, про свій символічний простір. Що нам для цього не треба дозволу ані з Москви, ані з Брюсселя, ані від ЮНЕСКО. Але найстрашніше – що не треба дозволу від їхньої пасивної меншості. Саме звідси всі ті доноси до міжнародних організацій в обхід всіх національних інстанцій. Саме звідси волання й апеляції до буцімто світової величі їхніх улюблених авторів й десятки перекладів. Саме звідси вічне оглядання на Москву чи ще когось.

Їм просто нестерпно, що українська спільнота нарешті увласнює свій символічний простір, розпоряджається ним і може собі дозволити сказати: «Ми цього не хочемо. Якщо нам щось болить чи неприємне, ми можемо це прибрати». Ми хочемо віднайти те цінне і важливе, що було знищено і загороджено, завішено й прикрито ось цим ось усім компліментарним до росєюшкі. Їх неймовірно тригерить, що щось наше набуває значення, і вони не мають над цим влади, а їхнє – втрачає значення, і ніхто не питає на це дозволу.

Тому їм дуже дискомфортно, що значна частина активних людей поступово приймає складне рішення про самопізнання, про критичну рефлексію минулого, про символічні репарації, про реабілітацію невинних жертв і великий труд відновлення та збереження несправедливо забутого.

Читайте також: Як українці поховали «русскій мір» [5]

Це нелегка дорога, і тут бувають помилки, казуси чи недоречності. Але ми маємо пройти її до кінця, обговорюючи і виправляючи, дискутуючи і переконуючи, щоб навчитися відповідати за себе, приймати складні рішення і вже назавжди бути головним чинником у своєму просторі.

На цьому шляху більшість символічних засад декількох поколінь людей, сформованих у 1970, 1980 та навіть 1990 роках, виявляються під загрозою. Виявиться, що якщо Україна відмовляється від їхніх ідолів, то простір їхньої уявної величі скорочується. Виявляється, що у світі тільки в РФ вони дійсно важливі і значимі, але РФ токсична і отруйна, тому перестає бути авторитетом для. А у світі їхні обожнювані автори дійсно займають якісь свої ніші, але завжди на другому місці – одразу після власного канону, власних культурних героїв. І ось це вже дійсно нестерпно для них, бо виявляється, що в умовній Іспанії на першому місці Сервантес, а у Франції Гюго, а в Польщі Міцкевич. А «їхнє все» Пушкін чи «їхнє дещо» Булгаков також стоять на поличці, але в ряду з іншими. Є родзинкою чи екзотикою, але точно не квінтесенцією і вершиною.

Так і виглядає останній бастіон російської експансії. Коли вже немає імперії та її влади. Коли вже немає навіть її регіонального впливу. Коли немає ілюзій вищості, підгодованих Россотруднічєством та іншими агентами впливу. Залишається спадщина отруєної культури в людях. Яка нестерпно хоче бути вищою, першою і головною. За будь-яку ціну. І коли їй у цьому відмовляють і ставлять туди, де їй місце – поряд з іншими, вона хамить, пищить, вивергається піною, люттю, звинуваченнями і ненавистю. Бо їй страшно. Страшно втрачати значення і бути неактуальною. Їй панічно страшно скорочуватися до органічних меж, не забезпечених цензурою, охранкою, КГБ, політбюро чи безхребетним конформізмом псевдолібералів-имперців. Імперія скорочується і усихає, а слідом за нею і її культура, що звикла спиратися на тюрми і багнети.

Читайте також: Письменник-воїн Артем Чех: Нагороди росіянам дають ті люди, чиї міста росіяни не бомблять [6]

Неймовірно цінно, що ми проходимо цей шлях і все це можемо означити і обговорити. В цьому і криється віднайдення суб’єктності. Це додає цінності всім тим палким обговоренням та дебатам, що дозволяють нам розгледіти, з ким ми маємо справу і що насправді захищають адепти «московського міра».

—

Антон Дробович, керівник Центру прав людини та меморіалізації війни Київської школи економіки; колонка опублікована у виданні УП [7]

На цю тему:

• Музична деколонізація. Київська консерваторія нарешті позбулась імперського бренду [8]
• Юрій Луканов: Булгакова скинули [9]
• У Києві знесли пам’ятник Михайлу Булгакову [10]
• Булгаков – це совєтській пломбір [11]
• Богдан Буткевич: Знесення пам'ятника Булгакову - приклад Кіплінга [12]
• Декомунізація на марші. Як у Полтаві з’явилися й потонули в історії пам’ятники Зигіну, Ватутіну та Пушкіну [13]
• Пушкін проти Шевченка: росія й досі валяється в ногах тирана і скиглить, а Україна гордо стоїть [14]
• Другий фронт, культурний [15]
• У Ризі знесли пам'ятник Алєксандру Пушкіну [16]