Пасивність і відсутність стратегії Польщі щодо України та її наслідки

1.00

Нет

Працівник Канцелярії Сейму несе прапори України та Польщі. Фото: Адам Хелстовськ

Системні дії Польщі щодо України дедалі частіше стають заручниками внутрішньої поляризації в Польщі та спіралі наростаючих суспільних емоцій, спрямованих проти українців. У результаті серед польських політичних сил меншає бажання підтримувати сусіда — на шкоду безпеці й престижу польської держави...

...а також (як це не парадоксально) перспективам реалізації очікувань значної частини власного електорату, зазначає видання Нова Польща [2].

***

Щойно після півночі пролунало виття сирен. Як завжди, — подумав я. Адже повітряні тривоги в українській столиці [3] — частина повсякденного життя, особливо вночі, коли околиць Києва досягають запущені росіянами дрони. Але тієї ночі з 16 на 17 червня тривога віщувала щось серйозніше. Росія випустила рекордну кількість безпілотників — кількасот. І чимало з них таки долетіло до Києва.

Через прочинене вікно я чув їхнє невпинне дзижчання, а також кулеметні черги мобільних груп ППО, які намагалися їх знешкодити. Через дві-три години з’явилася інформація про те, що Росія запустила «ракети», себто крилаті і балістичні снаряди, які можна збити лише системами Patriot. Пролунали потужні вибухи, а з ними — гавкіт переляканих собак. Нічний обстріл закінчився через кілька годин, удосвіта. Виявилося, що росіяни влучили в житловий будинок — загинуло 29 людей, ще 134 поранено.

Такі обстріли відбуваються дедалі частіше. 23 червня загинуло 6 людей і майже 20 поранено. А в травні один з обстрілів тривав три дні поспіль, і коли він закінчився, я бачив, як деякі кияни (серед них і ті, хто обіймає дуже відповідальні посади) пересуваються, мов зомбі, й не здатні ні на чому зосередитися. У ті дні в метро [4] ховалося загалом майже 50 тисяч людей — передусім родини з маленькими дітьми.

Читайте також: Чому польський Сейм проголосував за московськими методичками [5]

Пожежа і пізнавальна перспектива

Чому я пишу про це саме так? З погляду людини, яка регулярно відвідує українську столицю (місто й далі відносно безпечне, віддалене від лінії фронту на кількасот кілометрів, добре захищене), тут набагато виразніше, ніж у Польщі, відчувається, що мир — річ крихка.

Водночас відчутно, що стан безпосередньої загрози — не лише для української національної спільноти чи держави, а й для кожного її мешканця — викликає вкрай сильні емоції [6]. Легше зрозуміти запитання, які масово ставлять пересічні українці: «Чому Захід мириться з тим, що нас убивають? Невже ви не розумієте, що ми з останніх сил стримуємо безумця, який здатен напасти і на вас? Чому Польща, якій ми неймовірно вдячні за допомогу і солідарність [7]2022 року, віддаляється від українців? І звідки у вас ця зацикленість на темі Волинського злочину [8]?».

Відповідати на ці прості питання непросто, особливо якщо розумієш, що війна сприяє емоційній нестабільності. А чесно сказати жертвам бомбардувань (не кажучи вже про родини, чиї близькі загинули на фронті [9]), що моральні принципи не визначають політику, а суспільні емоції й поведінка політичних еліт у «воєнному режимі» значно відрізняються від «режиму мирного», — вимагає великої чутливості й психологічної вправності. Зрештою, якщо згадати Міцкевичеві [10] рядки, — вони страждають і шаленіють, а ми можемо здаватися тими, хто завжди міркує мудро і судить весело. Парафраз із третьої частини (1832 рік) поеми Адама Міцкевича «Дзяди» (Dziady). [11]

З-поміж усіх цих питань найлегше відповісти українцям на те, чому поляки почали гірше до них ставитися [12]. Тут я звертаю увагу на культурні відмінності між поляками й українськими біженцями [13] — здебільшого з півдня та сходу України, тобто регіонів, що культурно віддаленіші від Польщі, ніж Галичина чи Волинь. Я говорю про комунікаційні помилки української влади у відносинах із Польщею [14].

Вказую на багаторічне легковажне ставлення Києва до польських закликів гідно поховати жертв геноциду, вчиненого упівцями (безумного в своїй жорстокості й своєму безглузді), а також припинити героїзацію злочинців, відповідальних за ці злочини.

Я згадую про пам’ятники ініціатору різанини — Дмитрові Клячківському, що стоять у Рівному й Збаражі, а також про культ головного відповідального — Романа Шухевича. Адже для багатьох поляків саме готовність чітко засудити цей очевидний злочин є мірилом того, чи Україна насправді поділяє європейські цінності і прагне зближення з Польщею — не лише на папері, а фактично.

Одних ці аргументи переконують, інших — ні.

Однак найважливіше — усвідомити, що цей досвід, набутий в охопленій війною Україні та в діалозі з українцями, дає змогу розширити перспективу й сформулювати у цьому контексті низку питань для внутрішнього, польського вжитку. І найголовніше з них звучить так: чи знаємо ми як держава, чого насправді хочемо від України?

Так, либонь, усі — від лівиці до націоналістів — погодяться: Україна, якої ми хочемо, — це безпечна країна, що відділяє нас від імперської Росії [15]; країна заможна й доброзичлива до Польщі, у якій помітно присутні польські бізнес і культура; країна, яка не будуватиме свою історичну ідентичність на культі вбивць, натомість підтримуватиме Польщу в її баченні регіональної безпеки та європейської інтеграції, скептичному щодо трендів надмірної централізації Євросоюзу [16] та чутливому до принципів поваги до національної самобутності.

Та чи справді ми, поляки, готові втілювати в життя відповідну стратегію дій? І чи взагалі ми відкриті до відвертого діалогу на цю тему — і з Україною, і всередині самої Польщі — беручи за відправну точку тезу отця Юзефа Тішнера [17]: «Ні я, ні ти не можемо пізнати правду одне про одного, якщо залишатимемося віддаленими, замкненими у стінах власних страхів, натомість ми повинні поглянути одне на одного немов іззовні: я — твоїми, а ти — моїми очима».

Читайте також: Сейм Польщі криміналізував «бандерівську ідеологію» [18]

Боротися з паліями чи інвестувати у вогнегасники?

Відповідь на це запитання аж ніяк не очевидна. Але з перспективи воєнного досвіду, який я здобуваю, регулярно подорожуючи до України під час війни, впадає в око кілька тривожних тенденцій.

Передусім помітно, що цілком зрозумілий страх втягнення Польщі у війну [19] схиляє дедалі більше поляків до хибного висновку про те, як їй запобігти, а саме — до асекураційної («самострахувальної») політики. Щораз частіше люди думають таким чином: коли маньяк, зібравши зграю покидьків, систематично підпалює бідне село сусіда, то найкращий спосіб захистити власне, досить заможне обійстя, — це закупити протипожежне обладнання й позичати сусідові воду й вогнегасники.

А дехто навіть вважає, що втікачів із того сусіднього села потрібно завертати назад, бо які ж це погорільці, якщо вони приїжджають возами, навантаженими їхнім майном. Іншими словами — поширюється спосіб мислення, подібний до того, який у 1938–1939 роках спонукав Захід мінімізувати свою участь у допомозі спочатку Чехословаччині, а потім — Польщі.

Апологети такого способу мислення не беруть до уваги військовий ресурс України, яка має потужну, загартовану в боях армію з величезним інноваційним потенціалом, завдяки чому Україна є не лише отримувачем безпеки, а й може швидко стати її донором.

Також вони не розуміють, що безпека [20] й добробут Польщі напряму залежатимуть від членства України в НАТО [21]. Адже перебування України в так званій сірій зоні між імперською Росією [22] та Євросоюзом [23] не тільки гарантуватиме українцям відсутність безпеки й злидні, але й нам самим запевнить — у найкращому випадку — тривалу нестабільність і необхідність вдаватися до підвищених військових витрат на утримання польської «лінії Мажино».

Лінія Мажино — система фортифікаційних захисних споруд, збудована Францією вздовж кордону з Німеччиною у 1929–1938 роках. Попри її технічну досконалість, 1940 року німецькі війська обійшли її через Бельгію, що зробило лінію символом недостатньо ефективного захисту, який легко обійти або прорвати. Натомість членство України в НАТО означало б залучення США до захисту статус-кво на схід від Польщі, що фундаментально б зміцнювало її безпеку [24]. Можливий контраргумент, мовляв, перебування України в Альянсі [25] спричинило б ерозію американського залучення в НАТО [26], аж ніяк не переконливий — до цього не призвело жодне з попередніх розширень, зокрема й вступ Польщі.

Також не враховується ще один важливий момент: хоч для деяких секторів польської економіки членство України в ЄС стане викликом (принаймні на певний час), загалом із перспективи розвитку всієї польської економіки [27] воно однозначно віщуватиме вигоду. Як показує досвід, найбільшу економічну користь від розширення ЄС отримують ті країни, які межують з державою, котра щойно вступила до Євросоюзу [28].

Передусім, однак, із поля зору випадає те, що прийняття оборонної позиції парадоксальним чином аж ніяк не зменшує ризику війни з Росією, ба навпаки — збільшує його. Адже з перспективи Кремля дії Польщі в перші місяці 2022 року, які відіграли суттєву — якщо не визначальну — роль у порятунку України, підтвердили слушність тих, хто вважає, що певна форма контролю над Польщею, принаймні над її зовнішньою політикою, є необхідна з огляду на «життєві інтереси» самої Росії.

Інакше кажучи, чи допомагатимемо ми Україні, чи не допомагатимемо, — Кремль все одно триматиме нас на прицілі. Відтак найкращий спосіб вибити зброю з рук Путіна — подальше інтенсивне зміцнення України й переконування росіян [29] у тому, що ми, Польща, — сильна держава з боєздатною армією, яка в разі нападу дасть російським військам добрячої прочуханки.

Як це не парадоксально, але в цьому нам допомагає історична пам’ять: росіяни [30] сприймають Польщу як державу з імперськими амбіціями, яка в минулому могла успішно конкурувати з Росією за Україну й Білорусь [31], а ще росіяни часто переоцінюють наш потенціал.

Читайте також: "Друзі Путіна" потрапили до Сейму Польщі [32]

Політика: дієва чи удавана?

Асекураційне мислення простих людей про безпеку ще можна зрозуміти, але вся серйозність ситуації — яка, далебі, у Києві відчувається набагато сильніше, ніж у Польщі — повинна спонукати польські національні еліти і, звісно ж, владу до активнішого залучення в формування суспільних настроїв — з тим, щоб підтримувати суспільну легітимність ухвалення рішень, які сприятимуть відбиттю можливого російського вторгнення й водночас допоможуть сформувати таку модель польсько-українських відносин [33], яка принесе Польщі довгострокову економічну та політичну вигоду.

А от із реалізацією таких ефективних дій у Польщі дедалі частіше виникають труднощі — попри особисту залученість багатьох політиків доброї волі як з урядових лав, так і з опозиційних кіл.

Натомість нинішня ситуація просто вимагає того, щоб постачати Україні зброю й кошти, щоб підготувати польську державу до відповідних дій на випадок війни — тобто зміцнювати суспільну солідарність. Також стан справ вимагає проактивної позиції Польщі на міжнародній арені, зокрема утримування Росії у стані стратегічної невизначеності щодо можливого залучення Європи до безпосередньої допомоги Україні на місці.

Крім того, варто усвідомити, що відбудова України — держави, яка через російську агресію нині у центрі уваги всього світу — безперечно, також викликатиме зацікавлення усього світу.

Перемогти у конкуренції за вплив із потужними країнами (часто з ефективнішою адміністрацією і без тягаря емоцій, пов’язаних з історією), зокрема Німеччиною, буде можливо за умови використання переваг: географічної, культурної та мовної близькості Польщі й України [34], а також усе ще позитивного образу Польщі в очах українців.

Але для цього потрібна активна політика щодо України — така, як 2004, 2014 чи 2022 року, а не асекураційний тренд, який з’явився навесні 2023-го, виборчого року [35].

Саме тому так важливо було б відновити серед польських еліт бодай мінімальний консенсус щодо низки рішень, які необхідно ухвалити стосовно України — без побоювань, як це сприймуть групи затятих україноскептиків, а також — вжити системних заходів у самій Польщі задля тіснішої інтеграції, а подекуди й асиміляції українців (які перебувають у Польщі) з польським суспільством — аби завадити формуванню українських ґетто (які не подобаються полякам) і заспокоїти внутрішні побоювання.

Крім того, потрібна рішучіша протидія антиукраїнській демагогії, адже вона фактично підриває внутрішню безпеку Польщі [20], відверто використовується Росією й — через примітивізацію публічної дискусії — звужує поле політичного маневру для польських еліт.

Наразі такий спротив чинять переважно окремі журналісти [36] та громадські діячі. Натомість серед політичних еліт — від лібералів до консерваторів і націоналістів — зростає скептицизм щодо необхідності чи загалом можливості активного формування порядку денного польсько-українських відносин [37]. Страх перед можливими електоральними втратами послаблює волю, знеохочує працювати з виборцями й формувати їхні погляди, а натомість заохочує реагувати на цілком зрозумілі суспільні побоювання найпростішим чином: змагаючись, хто швидше ототожнить себе з наявними страхами і пропише їх у своїх програмних гаслах як основу політичного курсу.

Однак така позиція лише підливає масла у вогонь тих середовищ, які або не здатні звільнитися від антиукраїнських обсесій, або й узагалі не прагнуть розв’язання проблем із Україною — адже тоді їм буде складніше розпалювати емоції навколо ідентичності та історичних подій [38].

А саме емоції націоналізують суспільство в дусі, дуже далекому від поглядів багатьох видатних польських політиків — зокрема Романа Дмовського, який застерігав, що патріотизм не повинен послаблювати критичне мислення, а «поширення у народі приємних ілюзій щодо власної значущості тим шкідливіше, чим далі ці ілюзії від правди».

Читайте також: Блокування кордону як вічний двигун шантажу [39]

Чому Київ повинен зважати на Польщу?

Підвищення дієздатності польської держави щодо України було б вигідним для всіх політичних таборів. Виграли б навіть ті, хто наголошує на небезпеках, пов’язаних із надто доброзичливим уявленням про Україну серед польських українофілів, а також ті, хто постулює узалежнення польської підтримки України від вирішення проблем, пов’язаних із темою Волинського злочину [40].

Отож — і це третє спостереження з Києва — політична поляризація в Польщі, яка перетворює кожен аспект суспільного життя (зокрема, звісно, політику щодо України) на інструмент внутрішньої боротьби, а також актуальна боротьба за електоральну групу «україноскептиків», знеохочує українські еліти докладати зусиль до розвитку відносин із Польщею та радикального розв’язання поточних проблем, пов’язаних з історичними питаннями. Відповідно це знижує шанси реалізувати загальні очікування — зокрема й самих «україноскептиків».

Так відбувається тому, що Польщу сприймають як державу, неспроможну чітко окреслити пріоритети власних дій — в умовах, коли Україна вже три роки чинить опір геноцидній агресії [41], а над Європою нависла примара війни.

Польські дії сприймаються українцями — хай і неслушно — як нав’язлива зацикленість на історії [42] та прагнення позбавити Україну суттєвої частини її ідентичності, а отже — як намагання сформувати взаємовідносини не як між двома рівноправними партнерами, а як між державою-гегемоном і державою-клієнтом.

Усе це — так само як і нездатність все чергових польських урядів обмежити вплив на політику радикально антиукраїнських середовищ, піддатливих до російської дезінформації [43], — підводить до висновку, що незалежно від масштабів поступок Києва, у Польщі не зміниться ані ставлення до історії, ані поблажливо-протекційне ставлення до України. А Україні — з тих самих внутрішньополітичних міркувань — також не вигідно реконтекстуалізовувати історію чи робити суттєвіші поступки Польщі в питаннях, пов’язаних із Волинським злочином [44].

Це враження підсилюється усвідомленням того, що Польща — через побоювання за власну безпеку — почуватиметься зобов’язаною допомагати Україні, позаяк можлива перемога Росії різко збільшить ризик війни для самої Польщі; а до такої підтримки її спонукатимуть західноєвропейські партнери. Таким чином Київ доходить висновку, що розв’язання проблем у взаєминах із Польщею не є для нього пріоритетом.

У Києві, звісно, не помічають деструктивного впливу на саму Україну такого лихого, бо надміру фрагментарного аналізу, що веде до хибної загальної оцінки ситуації. Там недооцінюють потенціал величезного спільного досвіду, способу мислення та інтересів, які пов’язують поляків та українців.

Так само як і не оцінюють тієї ролі, яку Польща досі об’єктивно відіграє у підтримці України, а також переоцінюють рівень залежності суверенної польської держави від брюссельських чи вашингтонських еліт. Бракує розуміння, що саме через погіршення відносин із Польщею Україна об’єктивно втратить більше, ніж Польща. Утім, виходячи з припущення, що більший і сильніший партнер несе також більшу відповідальність за стан двосторонніх відносин, варто поставити запитання: чи відповідають такі погляди, поширені у Києві, польським інтересам? І чи вони сприяють, чи не сприяють реалізації інтересів Польщі?

Читайте також: Мифы о «волынской резне» [45]

Хто формує стратегію політики щодо України?

У контексті дієздатності держави варто також поставити ще одне питання — і це буде четверте спостереження, підсилене київським досвідом: чи є сьогодні у Польщі хтось, хто ще формує польську політику стосовно України на основі якоїсь стратегії?

Політичні еліти, остерігаючись втрат, пов’язаних із проукраїнською політикою, дедалі більше відступають, тоді як бізнес — хоча й сподівається на відчутну участь польських компаній у процесі відбудові України — має обмежений вплив на політику, якою керують навмисно підігрівані суспільні емоції. У результаті очевидно бракує чіткої стратегії або, принаймні, здатності її реалізувати.

З одного боку ми вдаємося до дій, що відповідають політичному посланню Чарторийського, Пілсудського [46], Ґєдройця [47] та Івана Павла ІІ [48], які прагнули польсько-українського порозуміння та співпраці. З іншого боку — ми боїмося привидів польських комуністів [49], які хотіли черпати свою політичну легітимність із антиукраїнських агітацій, а сьогодні віднаходять ідейних послідовників. Безперечно, на формування політики стосовно України впливає і Росія, якій, без тіні сумніву, на руку польсько-українські чвари і яка вкладає чимало ресурсів у те, щоб ускладнити роботу наступних урядів Речі Посполитої.

Як це не парадоксально, та за схожою логікою діють українські «бандеромасони» — вони, побоюючись розвінчання фундаментального міфу своєї діяльності, заснованого на героїзації УПА й запереченні факту геноциду, ускладнюють реалізацію навіть мінімальних польських очікувань щодо вшанування пам’яті жертв і проведення масштабних ексгумацій.

І нарешті п’ята проблема — яка, до речі, чіткіше проявляється на Дніпрі, ніж на Віслі, — ризик накручування спіралі емоцій [50], шкідливих для обох країн. Якщо почуття поляків, пов’язані з раптовою зміною етнічного складу польської держави і з непристосовуваністю частини біженців [51]до польського укладу життя, ще можна зрозуміти, то емоції українців, пов’язані з екзистенційною загрозою для їхньої держави, народу, власного життя і майна — повинні викликати ще більше розуміння в кожного, кому властива бодай мінімальна емпатія й мислення в категоріях інших ніж примат національної солідарності. Ба більше — ці емоції можуть змінюватися напрочуд швидко, буквально протягом кількох тижнів.

Про те, що в Польщі знижується рівень симпатії до України та українців [52] — яких зазвичай сприймають крізь призму біженців та іммігрантів — відомо давно. А як виглядає ситуація в Україні?

Згідно з дослідженням Центру Мєрошевського [53], 2022 року 83 % українців ставилися до поляків із симпатією, і тільки 0,5 % — із неприязню. Однак через два роки рівень симпатії впав до 41 %, а рівень неприязні зріс до 5 %.

Особливо вплинули на цю зміну повідомлення медіа про висипання українського зерна [54] та блокування кордону польськими фермерами й представниками транспортних компаній. За кілька тижнів рівень симпатії українців до поляків впав на 23 %.

У цій ситуації можна й потрібно постійно докладати зусиль для просування позитивного образу Польщі, поляків і переконування українських партнерів у тому, що розв’язання спільних проблем — так, аби реалізація інтересів Польщі не шкодила інтересам України, — можливе.

Утім, закріплення й надалі позитивної кон’юнктури для Польщі в Україні потребує широкого суспільного консенсусу. Але як його досягти, коли виснажлива для держави політична поляризація перетворила кожне, навіть найдрібніше питання на об’єкт внутрішньої політики?

Читайте також: Як Інститут національної памʼяті Польщі закрив розслідування по акції «Вісла»: «Немає складу злочину» [55]

Ціна «неполітики»

Описана вище перспектива — це не зовнішній погляд, а діагноз, з яким приватно погодився б не один польський політик, експерт чи інтелектуал, а також багато українських друзів Польщі. Я постійно говорю про це у Варшаві [56], і досить часто — у Києві.

З цього можна зробити висновок про необхідність активної політики, дій, спрямованих на зміну суспільного клімату в Польщі та відновлення реальної дієздатності держави у сфері політики щодо України й українців як на внутрішній, так і на міжнародній аренах.

Можна, однак, обмежитися констатацією «неможливізму» — мовляв, така діяльність теоретично потрібна, але через наявну політичну поляризацію втілити її неможливо. Або й узагалі відкинути тези цього тексту як інтелігентські фантасмагорії чи навіть відверто шкідливі поради. В обох випадках ми, поляки, ризикуємо тим, що порядок денний нам диктуватимуть антиукраїнські тролі й наші страхи й травми.

Проте чесно було б спробувати спрогнозувати, в якому напрямку може (хоч і не мусить) розвиватися ситуація впродовж кількох наступних років, якщо ми не надаватимемо належного значення дієвій політиці.

Польська «неполітика» щодо України — тобто пасивність і відсутність стратегії, а замість неї лише ситуативне реагування — призведе до того, що в Польщі зростатимуть антиукраїнські настрої, а симпатія до Польщі в Україні й надалі зменшуватиметься.

Натомість Росія продовжуватиме вкладати ресурси в розгойдування суспільних настроїв у Польщі, щоб паралізувати дієвість польської держави на міжнародній арені, підривати її престиж і надалі послаблювати польсько-українські зв’язки. У публічних дебатах дедалі частіше звучатимуть гасла спримітивізованого, антихристиянського націоналізму, що проголошує національний егоїзм єдиною етичною системою суспільного життя.

Читайте також: Фріки, антисеміти та квартирні шахраї. Як маргінали стали диктувати порядок денний системним кандидатам у Польщі [57]

У результаті, принаймні частина великої, добре освіченої української громади, що живе у Польщі, ухвалить рішення повернутися в Україну [58] або переїхати в державу, де до українців ставляться більш доброзичливо — що, безперечно, зашкодить польській економіці [59]. Інша частина українців, які перебувають у Польщі, ймовірно, вирішить прийняти польське громадянство — особливо після того, як ухвалений у червні 2025 року закон Верховної Ради його дозволив. Можливо, якась польська партія перейме їхні постулати або ж постане окрема партія української меншини.

Еліти української держави ще більше орієнтуватимуться на співпрацю з тими європейськими країнами, які демонструють прагматичний, позбавлений ресентиментів і емоцій підхід до України: Францією, Великою Британією, скандинавськими й балтійськими країнами, можливо, Румунією, і — на жах для багатьох — також Німеччиною.

Очевидно, перспектива тривкого розв’язання питання гідного поховання всіх жертв геноциду на Волині та у Східній Галичині впаде на плечі наступного покоління — за умови, що воно взагалі ще буде зацікавлене в культивуванні цієї пам’яті. Про преференції для польського бізнесу теж доведеться забути, а контракти на відбудову України в основному дістануться компаніям з інших країн ЄС або Туреччини — і критерієм відбору буде, авжеж, не якість пропозицій, а політичні домовленості.

Парадокс цієї ситуації полягатиме ще й у тому, що такий розвиток подій у Польщі не відповідатиме інтересам ані консерваторів (особливо прихильникам «річпосполитської» ідеї щільної співпраці Польщі з Україною, Литвою та Білоруссю [60] та занепокоєним безпекою держави), ані націоналістів (які прагнуть того, щоб Україна змінила підхід до поховань жертв Волинського геноциду та культу, тих, хто його вчиняв, а також зростання авторитету Польщі), ані підприємцям і лібералам (які прагнуть розширення впливу польської економіки та розуміють потребу в роботі мігрантів), ані лівиці (яка вважає, що зростання націоналізму небезпечне для них самих).

У Західній Європі, в країнах із меншими історичними травмами й комплексами, така еволюція польської політики сприйматиметься зі здивуванням, а головний раціональний аргумент, який пояснює, чому це сталося, — тобто неспроможність України до розрахунку з минулим УПА — лише зміцнюватиме переконання, що з Польщею не потрібно особливо рахуватися. Адже — перефразовуючи думку професора Романа Шпорлюка [61], одного з найвидатніших і найбільш прихильних до Польщі українських істориків, — прагматичні держави, звісно, піклуються про могили, але не дозволяють, щоб ті ставали дороговказами.

—

Лукаш Адамський, доктор історичних наук, дослідник польсько-російських і польсько-українських відносин, експерт із питань польської

Польськомовна версія статті була опублікована у виданні Rzeczpospolita

Перекладачка Марія Шагурі, редакторка Наталя Ткачик

Джерело: Нова Польща [2]

Читайте також: