Як Інститут національної памʼяті Польщі закрив розслідування по акції «Вісла»: «Немає складу злочину»

Версия для печати

28 квітня виповнилося 77 років акції «Вісла» — військовій операції польської комуністичної влади, метою якої була депортація всього українського населення з південно-східних регіонів Польщі на її нові, північно-західні, «понімецькі» території.

Це був найбільший злочин польських комуністів — який, утім, пропаганда комуністичної Польщі використовувала як «лякалку», на рівні з антинімецькими чи антизахідними настроями. Антиукраїнські, схвальні для депортації твори та фільми були в каноні культури і шкільної програми ПНР. Утім, у сьогоднішній Польщі комуністичні наративи про акцію «Вісла» використовує право-патріотичне населення. Як це сталося? Про це пише видання "Ґрати".

Стефанія Лихач народилася в 1935 році в надсянському селі Молодич у південно-східній частині Польщі поблизу кордону з Україною. У неї вдома розмовляли між собою місцевим діалектом української мови, два роки вона навчалася в українській школі — перервала навчання через німецьку окупацію. 

Коли польські солдати втікали від нацистів у вересні 1939 року, родина Лихачів дала їм цивільний одяг і сховала в себе. Навесні 1945 року, коли польсько-український конфлікт  перенісся на цю територію, вуйка Стефанії Михайла вбили партизани з польського відділу Юзефа Заґробельного. Запитали перед тим: «ти поляк чи українець?» — і коли почули у відповідь: «українець», вивезли на цвинтар і там розстріляли. 

Польсько-український конфлікт 1943-1947 років розвинувся внаслідок національної політики німецьких окупантів, котрі протиставляли представників обох народів; але посилився по мірі пересування совєтсько-німецького фронту на території Волині, Поділля, Галичини, Холмщини й Надсяння. Підпілля обох народів хотіли власної державності на цих територіях, незалежної від нацистів чи совєтів, утім вдавалися до етнічних чисток чи воєнних злочинів. На різних етапах цього конфлікту протистояння відбувалося на різних територіях: з північного сходу переносилося на південь і захід. Кульмінаційними і найбільш трагічними подіями цього періоду був Волинський злочин — коли внаслідок дій українського підпілля в 1943–44 роках на Волині й Галичині загинули, за підрахунками польського Інституту національної памʼяті, понад 100 тис. поляків; а відтак — дії польських збройних формувань на територіях нинішньої Польщі, де українське населення було в меншості. У 1946 році польська комуністична влада, за погодженням із совєтами, влаштувала «добровільне» переселення місцевого населення в УРСР, яке також супроводжувалося насильством з боку армії Польщі. Пори переселення майже пів мільйона людей, на цій території залишилися близько 150 тис. українців. Їх вирішено переселити на західні й північні землі Польщі в 1947 році у рамках військової операції «Вісла»

Сім’я Лихачів у той час мусила ховатися в лісі під час набігів польських відділів на село, а в 1947 році Стефанію з батьками і двома молодшими братами польська комуністична армія депортувала в рамках операції «Вісла».

Під час масової депортації з південно-східних регіонів Польщі було переселено близько 150 тисяч етнічних українців або місцевих мешканців, яких комуністична влада сприймала як українців, — далеко не всюди на цих територіях люди мали українську національну свідомість, подеколи вона зводилася до релігійної чи обрядової. 

Депортовані потрапили до невеликих міст і сіл у західних та північних регіонах Польщі, які перейшли до неї від Німеччини унаслідок післявоєнного розподілу кордонів. Українські родини розселялися у розпорошенні серед поляків, і зазвичай у прикордонних зонах з Німеччиною чи Калінінґрадською областю СРСР — так війську було легше їх контролювати після поселення. 

Стефанія Лихач, після довгих переїздів, опинилася на самому заході Польщі, під новим кордоном з Німецькою демократичною республікою.

— Це вплинуло на особисте життя моєї матері, — розповідає її син , Петро Тима. — Вона все життя мала в пам’яті ці події, жила в постійному страху перед польськими військовими, перед поляками взагалі. Це було переселення під дулом автоматів, в ситуації крайнього відчуття небезпеки. Відтак були проблеми з адаптацією в нових місцях поселення, навіть на рівні пересування — весь час мама лякалася тих, кого зустрічала. Вони під час депортації думали, що їх везуть вбити. 

Стефанія Тима (Лихач), Фото: фейсбук Петра Тими, сина Стефанії

Кілька тисяч людей під час депортації були направлені в табір примусової праці в силезькому місті Явожно (упродовж німецької окупації цей самий табір був філією табору смерті «Аушвіц») — зазвичай інтелігенція, родини учасників українського підпілля, греко-католицькі священники. За підрахунками польського історика та архівіста Євгена Місила, в таборі праці загинули 162 українців і українок, інші були піддані тортурам і знущанням — у справі функціонування табору праці прокуратура польського Інституту національної памʼяті двічі закривала розслідування: спершу «у зв’язку з відсутністю складу злочину», а відтак «у зв’язку з невстановленням винних».

Тима наголошує, що життя на польсько-українському прикордонні в 1944–47 роках означало терор з боку найрізноманітніших військових формувань. Людина зі зброєю означала загрозу — загрозу смерті, загрозу тортур, загрозу вивезення до Радянської України.

Після офіційного розпуску 19 січня 1945 року Армії Крайової, офіційного збройного формування довоєнного уряду Республіки Польщі у вигнанні, її солдати нерідко утворювали найрізноманітніші формування, щоб продовжувати боротьбу з комуністичною армією — Народним військом польським, яке намагалося утримати владу в країні. На противагу комуністичним формуванням, ці називаються «польським незалежним підпіллям». Утім, ці солдати, яких офіційна польська історіографія називає «żołnierze wyklęci» («забуті солдати»), відрізнилися злочинами проти цивільного населення з національних меншин — українців, білорусів, євреїв, словаків, німців. Комуністична влада в Польщі утвердилася лише в 1947 році, до того часу в країні фактично йшла громадянська війна — не тільки між різними польськими військовими угрупуваннями, але також з групами національних меншин, найбільшою з яким була УПА

— Усвідомлення загрози з боку представників польських формувань чи держави було повсюдним і реальним, — описує Тима. —  Це не був страх, набутий з розповідей інших чи з книжок. У ті роки відпрацьований був рефлекс: сторожові повідомляли про наближення війська, і мешканці села просто ховалися по навколишніх лісах, жили там до повідомлення, що загроза минула. Пам’ять про ці події була з моєю мамою постійно. Вона здригалася від фільму про війну, від новин про війну в Югославії. З роками це виробило ставлення до того, як ми маємо функціонувати в польському суспільстві. Це все мотивував тиск страху. У громадських місцях мої батьки ніколи б не дозволили собі говорити українською мовою. 

Сам Тима з середини 1980 років був активний у студентському житті Польщі в Ґданську — місті робітничого руху «Солідарність», осерді тодішнього опору комуністам у країні. Завдяки активності представників національних меншин «Солідарність» у самвидаві порушувала питання відносин польської більшості з українською, литовською чи єврейською меншинами. Ця активність сприяла тому, що некомуністичний Сенат Польщі уже в серпні 1990 року засудив акцію «Вісла», «у якій застосовано притаманний тоталітарним системам принцип колективної відповідальності». 

Петро Тима, колишній голова Обʼєднання українців у Польщі. Фото: фейсбук Петра Тими

Від 2006 по 2021 рік  Тима очолював Обʼєднання українців у Польщі — головної організації української меншини країни — і для нього боротьба за справедливий осуд акції «Вісла» була одним з важливих програмних пунктів. Перша заява до прокуратури в цій справі, підписана ним, пішла у 2007 році. 

Рішення відкрити, аби закрити

Під кінець минулого року польський Інститут національної пам’яті (ІНП) у той самий день відновив і відразу закрив розслідування щодо перевищення повноважень тих, хто прийняв рішення про проведення депортації українців з південно-східної Польщі у рамках операції «Вісла». 

Інститут національної пам’яті Польщі був створений на основі спеціального закону у 1998 році, а його офіційна діяльність розпочалася 1 липня 2000 року. Цей інститут є державною установою, яка займається дослідженням і документуванням історії Польщі у XX столітті, зокрема періоду Другої світової війни, окупації, комуністичного режиму та їх впливу на польське суспільство. Окрім архівної діяльності, наукових досліджень, освітньої функції Інститут має й прокурорські повноваження. Це — окремий відділ, відомий як Комісія з розслідування злочинів проти польського народу. Вона є спеціальною частиною польської прокуратури і займається розслідуванням злочинів, скоєних під час Другої світової війни та в період комуністичного режиму. Прокурори ІНП мають право порушувати кримінальні справи, проводити слідчі дії та подавати обвинувачення у суді. Вони розслідують такі злочини, як геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини та політичні репресії. У 2020 році в Комісії працювало 7 прокурорів в центральному відділенні та 74 прокурори у регіональних відділеннях

Йдеться про членів Політбюро Польської робітничої партії, яке існувало таємно, утім приймало найголовніші політичні рішення в країні. До його складу входили представники польської Компартії та покликаного Йосифом Сталіном у Москві Центрального бюро комуністів Польщі — у 1947 це були: Владислав Ґомулка, Болеслав Бєрут, Якуб Берман, Гіларі Мінц, Александер Завадзький, Мар’ян Спихальський, Роман Замбровський, Станіслав Радкевич, Францішек Юзвяк.

Навесні 1947 року під час засідань Політбюро обговорювалися плани та хід військової операції щодо переселення українців, зокрема про створення «перехідного табору для підозрілих» у Явожно, який у військових документах прямо названо «концтабором». Що цікаво, Президію Ради Міністрів (тобто уряд) Політбюро вирішило скликати за тиждень до самої операції, 16 квітня 1947 року. Постанова уряду у справі депортації українців була вторинною і номінальною дією щодо рішення Політбюро.

Усі ці факти перелічував у своїй заяві про злочин до прокуратури ІНП Петро Тима у 2007 році. Відтоді справа кілька разів закривалася і верталася до прокурорів — а на момент закриття слідство нараховувало 33 томи матеріалів слідства, у його рамках допитали пів тисячі свідків. Саме обґрунтування закриття розслідування нараховує більш ніж півтори сотні сторінок. 

Хронологія справи по акції «Вісла». Інфографіка: Ґрати

Утім, найбільшого розголосу в польському і українському суспільстві зробив вердикт прокурорки Беати Смєховської, яка вела цю справу.  В рішенні про депортацію в рамках акції «Вісла» вона не виявила складу злочину (пол. «wobec stwierdzenia, że czyn nie zawiera znamion czynu zabronionego»). 

Петро Тима переконаний у зворотньому: акція «Вісла» чітко підпадає під визначення «комуністичного злочину», яке прописано в законі про ІНП. Отже, вважає він, потрібні юридичні висновки щодо людей, що приймали рішення про проведення операції. 

Комуністичними злочинами є протиправні дії, вчинені посадовими особами комуністичної держави в період з 8 листопада 1917 року по 31 липня 1990 року, що полягали у застосуванні репресій або інших форм порушення прав людини проти окремих осіб або групи осіб або у зв’язку з їх застосуванням, що становлять злочини згідно з польським кримінальним законодавством, яке діяло на час їх вчинення 

— На рівні української громади Польщі період 1944–47, війна, а потім переселення було дуже травматичним досвідом, — каже Тима. 

Професор Богдан Гальчак, історик Українського історичного товариства в Польщі, не приховує обурення, коли коментує закриття справи. 

— Інститут національної пам’яті підходить до акції «Вісла» як пес до їжака, кілька разів намагався закрити розслідування під різними відмовками. Але рішення про те, щоб заперечити характер комуністичного злочину — його обґрунтування справді гидке. Це просто плювок у бік усіх українців у Польщі, — каже професор Гальчак. 

Він також вказує на те, що це небезпечний прецедент для польского суспільства.  

Петро Тима пояснює, що акція «Вісла» була тоталітарною дією, тому її необхідно засудити з перспективи етики ХХІ століття. 

— Враховуючи реалії 1947 року, мусимо підкреслити тотальність депортації, — додає Тима. —  Людей позбавили особистого майна і будь-яких прав. Акція «Вісла» відбилася на індивідуальному, родинному, громадському, церковному рівні кожного українського автохтонного мешканця Польщі, знищила зв’язки, щоб цих людей повністю асимілювати. Це було розпорошення цілісної громади, розрізаної по живому організму. Цих людей розселили по різних містах і селах, так, аби над ними наглядала Служба безпеки, міліція чи польські сусіди. Акція «Вісла» мала безпосередній вплив на стан всієї української громади.

Мирослав Скірка, теперішній голова Об’єднання українців у Польщі, звертає на певне протиріччя: завданням ІНП, згідно з законом, є розслідування злочинів комуністів проти будь-яких груп населення Польщі, незалежно від національності. 

— Утім, у випадку переслідування українців ІНП говорить, що комуністична влада діяла в межах чинного законодавства і робила все для безпеки. Не можемо поставити під сумнів дії тодішньої влади, ага, — кепкує Скірка. 

Рішення про закриття слідства щодо акції «Вісла» викликало величезне обурення й у ліберальної та проукраїнської частини польського суспільства. З’явився відкритий лист до спікерів обох палат польського парламенту, підписаний кількома десятками дослідників, урядовців і митців, що діють на ниві польсько-українського поєднання. 

«Рішення прокурорки ІНП та її аргументація підривають як права українських громадян Польщі, так і досягнення польсько-українського примирення, яке є основою спільності інтересів народів Польщі та України і є особливо важливим у контексті боротьби з російською агресією в Україні. […] Це рішення також заперечує історичну правду і ґрунтується на фальшивій основі вибірково відібраних документів комуністичної влади», — пишуть автори. 

Досі на лист немає жодної відповіді.

Окрім ліберальних кіл, з критикою виступила частина консервативних середовищ. 

Так, публіцист Ян Рокіта з гіркотою написав колонку: «Я ніколи не думав, що доживу до настільки важкого випадку спотворення історії однією з ключових інституцій незалежної польської держави, яка має за мету відкрити правду про нашу недавню історію. Так само мені ніколи не спало на думку, що Інститут національної пам’яті колись відіграватиме роль не лише захисника, а й хвалебника сталінського Корпусу внутрішньої безпеки, у чому я був переконаний». 

Відповів йому також колонкою голова прокурорського відділу Інституту національної памʼяті Анджей Позорський, й у своїй евристиці він дійшов навіть до тези, що комуністична влада ставилася краще до українців, ніж до поляків у період комунізму. 

«Акція «Вісла» мала попереджувальний, а не репресивний характер, її метою було позбавити УПА бази постачання, розвідки і зв’язку з метою збільшення безпеки у цій частині країни», — заявив Позорський 

З окремим листом до голови ІПН звернувся професор Ґжеґож Мотика, один з найбільш відомих дослідників польсько-українського минулого. Він назвав рішення таким, що «шокує і порушує загальноприйнятий канон історичної науки і основи міжнародного права». Мотика далі звернувся до польського міністра юстиції і генпрокурора Адама Боднара з вимогою звільнити за це рішення Анджея Позорського, що мало б бути «актом відповідальності за нашу зовнішню політику». Позорський — далі на посаді.

Прокуратура ІНП не стала оприлюднювати ані матеріали справи, ані детальне обґрунтування рішення про закриття. 

Прокурорка Беата Смеховська Фото: Serwis Wideo PAP

Двоє істориків — Александра Гнатюк і Кшиштоф Персак — отримали згоду прокурорки Беати Смєховської на ознайомлення і використання в науковій діяльності лише фрагментів обґрунтування рішення прокуратури про закриття слідства. 

Александра Гнатюк, після часткового ознайомлення, написала в соцмережах: «Навіть побіжне ознайомлення з майже 150-сторінковим обґрунтуванням змушує задуматися про відповідальність за свої слова. Відповідальність вищих державних чиновників, істориків, публіцистів і тих, хто спекулює на цій темі. Сказати, що це ”сором” — не сказати нічого». 

Кшиштоф Персак, в інтерв’ю: «[Це рішення] означає сьогодні допустимим застосування насильства та принципу колективної відповідальності щодо арбітрально обраної державними органами групи громадян, а тому знаходиться в грубій суперечності з основами демократичного ладу». 

«Ґрати» звернулися з таким самим проханням до ІНП — і від прокурорки Беати Смєховської отримали відмову: не лише на ознайомлення і публікацію фрагментів рішення на порталі, але так само і в приватних соцмережах автора. 

Утім ІНП видало два розлогі пресрелізи на тему рішення прокурора: на сайті ряшівського відділу і головному сайті ІНП. 

«Я знаходжу ті самі аргументи і формулювання, які були в першій відмові в порушенні розслідування у 2008 році», — зазначив історик Персак.

Що це за аргументи?

Їх стисло представив у листі  29 лютого 2024 року до Посольства України в Польщі голова ІНП Кароль Навроцький. 

Голова ІНП Польщі Кароль Навроцький. Фото: фейсбук Інституту національної памʼяті Польщі

Він покликається, що повноваження депортувати будь-кого відповідали юридичним положенням Акту від 30 березня 1939 року про відхід державних установ, населення та майна з небезпечних районів держави: Польща тоді готувалася до війни. Саме це, ще довоєнне законодавство, стало для комуністичної влади юридичною основою для прийняття рішення про проведення депортації — отже, у логіці ІПН, тут є ситуація «dura lex sed lex»  (лат. «Закон суворий, але це закон»).

Далі Навроцький вказує, що «рішення про проведення операції “Вісла” мало не репресивний, а превентивно-захисний характер, отже не відповідають визначенню комуністичного злочину, бо не було застосування репресії». 

Навроцький також наголошує, що не погоджується з інтерпретацією Об’єднання українців у Польщі, що операція «Вісла» була злочином проти людяності чи злочином геноциду, — бо не було «умисного вчинення дій, з конкретним наміром, що ведуть до знищення всієї або частини національної, етнічної, расової, політичної, релігійної чи ідеологічної групи», ба більше: «у ряді письмових наказів, вказівок та інструкцій, адресованих солдатам і офіцерам Війська Польського […] наказувалося ставитися до переселеного населення як до польських громадян, які підлягають захисту польської держави». Навроцький при цьому згадує, що геноцидом можна назвати Волинський злочин. 

Професор Богдан Гальчак разом з іншим істориком, професором Романом Дроздом та Об’єднанням українців у Польщі багато років досліджують міфи про акцію «Вісла» в польській історіографії й публіцистиці. За словами Гальчака, у сьогоднішній Польщі є дві школи виправдання операції «Вісла»: посткомуністична і націоналістична. 

— Перша, посткомуністична, підкреслювала, що депортація насправді проведена для захисту цих людей, ніякого переслідування у цьому не було. Друга школа, консервативно-патріотична, яку ми називаємо «кресова» — не заперечує, що операція «Вісла» була жорстокою, утім жорстокість виправдана тим, що це українці нас вбивали на Волині. Це мала бути справедлива кара за Волинський злочин, хоч «краща і благородніша». Інститут національної пам’яті схиляється до консервативно-національного варіанту, хоч застосовує аргументи комуністичної пропаганди, — вказує Гальчак.

Депортовані українці в черзі по гарячу їжу на збірному пункті, 1947 р. Опубліковано: Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб. — Том. 5: Акція “ВІСЛА” 1947. — Варшава; Київ, 2006

Одним з головних міфів є те, що українці нібито перемістилися з «відсталого» сходу на «розвинений захід», символом якого став німецький мурований будинок. 

— Але чому дерев’яні хати кращі або гірші за цегляні? До того ж у деяких районах західних земель електрику провели лише в 1960-ті роки, — обурений Гальчак. — Зрештою, коли українці приїжджали туди в 1947, після кількох хвиль переїздів поляків з України чи Білорусі, то їм перепало насправді все, що найгірше. А найголовніше — ці люди були переселені, насильно, не добровільно, вони не отримали справедливого обміну маєтку. У випадку лемків це були великі статки — земля і ліси, ніхто не компенсував їхніх розмірів. Більше того, на понімецьких землях вони не отримували землю безкоштовно, доводилося за неї платити.

Інший міф — рішення про депортацію було прийняте для безпеки населення, яке тероризувала УПА. 

— Це один з найбільш поширених міфів, утім після входу комуністів і УПА, і польське некомуністичне підпілля слабшало — саме тому в 1945 році між ними доходило навіть до локальних домовленостей, — спростовує його Петро Тима. — УПА почала відбудовувати свою структуру лише навесні 1946 року, коли армія почала виселяти українців в радянську Україну. Утім, говоримо про кілька тисяч людей.

Польське Військо спокійно з ними справилося б узимку 1946-1947 років. Загроза з боку УПА у 1947 році була перебільшена пропагандою: польська держава мала достатньо сил і засобів для розгрому українських партизанів. Проте вона вирішила застосувати принцип колективної відповідальності і покарати всіх українців, незалежно від ступеня їхньої лояльності до Польщі, ступеня підтримки УПА, ставлення до сусідів-поляків і строкатості території в національному співвідношенні. Метою депортацій було не стільки зруйнувати структури підпілля, скільки «вирішити українське питання».

Чергове поширене твердження: акція «Вісла» була наслідком Волинського злочину, на відміну від нього вона була «гуманітарна». Але Мирослав Скірка, голова Об’єднання українців у Польщі, нагадує, що для «особливо нелояльних українців» під час депортації був створений табір праці в Явожні, куди людей, жінок, старих, дітей, саджали без вироків суду. 

— Там загинуло понад півтори сотні людей. Як мінімум 27 людей загинули під час переїзду. Це мала частина статистики — ми не можемо визначити кількість закатованих чи тих, у кого під час допитів та депортації остаточно пошкоджено здоров’я чи вбито. Серед постраждалих також невстановлена кількість людей, які загинули під час бойових дій, що проводилися напередодні операції «Вісла», — каже Скірка.

І врешті, останній поширений міф: нібито без переселення українців не можна було відновити нормального функціонування економіки. 

— Не забуваймо, що «остаточне вирішення української проблеми» також було пов’язано з витратами, знищенням і обезлюдненням південно-східної Польщі. Більшість переселених повітів відбудовувала функціонування десятиліттями, — вказує Гальчак. 

— Реалізатори акції «Вісла», — додає Тима, — ніяким чином не повідомляли людей про переселення. Куди вони переїжджають? Наскільки далеко? Які умови життя їх очікують? Не було можливості апеляції. Усе це відбувалося під тиском представників влади і держави. Був тиск невідомості. Моя мати розповідала про це, я знаходжу це в спогадах інших людей: страх перед тим, що доля може призвести їх до загибелі. Цей процес вивезення фактично означав фізичну ліквідацію.

Яким могло б бути рішення

«Ґрати» зв’язалися з одним з польських прокурорів, дотичним до розслідувань, в яких фігурують громадяни України чи українці Польщі. Анонімно він визнав рішення своєї колеги з ІНП політично мотивованим і поділився своїм баченням того, яким чином би він провів слідство у світлі польського права. 

— Основні положення операції «Вісла» та вчинені в її рамках дії відповідають законодавчим ознакам злочину проти людяності, зазначених у статті 118а Кримінального кодексу Польщі — переконаний він. — Цей злочин не має строку давності. Відомі також особи, які його вчинили, тобто є підписи під рішенням Політбюро польської компартії.

Утім, як твердить прокурор, кримінальне провадження у цій справі у будь-якому випадку підлягає закриттю. 

Читайте також: Кто запустил «Вислу», или «Окончательное решение украинской проблемы в Польше»

— Проте не за відсутністю ознак протиправних дій, а за причиною смерті виконавців, — наголошує він.

Отже — обвинувальний вердикт у будь-якому випадку мав би лише символічний характер. Утім, на думку прокурора, прокуратура в цьому рішення мала б підкреслити злочинний характер дій комуністичної влади.

Солдати ОГ “Вісла” у спаленій Волі Міговій. Опубліковано: Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб. — Том. 5: Акція “Вісла” 1947. — Варшава; Київ, 2006

Прокурор переконує, що, по-перше, акція «Вісла» порушила конституційне право на вільний вибір місця проживання, переселення та передачі майна, та мала масовий характер. По-друге, операція була спрямована проти українського населення з метою його денаціоналізації.

Доказами цього є різноманітні джерела, такі як постанова Політбюро ЦК Польської робітничої партії, «проєкт дій» Президії Ради Міністрів, інструкція Міністерства відновлених територій та спосіб поселення депортованих. По-третє, ця операція включала ряд обмежень та репресій, таких як контроль за переселенцями, відсутність українських шкіл та обмеження вивчення української мови, репресії проти Греко-Католицької Церкви та неможливість її функціонування. Також варто зазначити, що ця операція зачепила навіть тих, хто був лояльний до польської держави.

Окрім того, що операція «Вісла» була злочином проти людства, прокурор вважає, що вона була комуністичним злочином за визначенням у законі про ІНП — бо його допустилися чиновники комуністичної держави, методом застосування репресій, і через вчинення злочину згідно з тодішнім польським кримінальним законодавством.

— Усі дії, вчинені в рамках операції «Вісла», відбувалися з порушенням чинного на той час законодавства — мали принаймні ознаки складу злочину, передбаченого ст. 286 § 1 Кримінального кодексу 1932 року, що діяв на той час, злочин полягав у тому, що службова особа, перевищивши свої повноваження або не виконавши своїх обов’язків, діє на шкоду громадським чи приватним інтересам, — підкреслює прокурор. 

Але ІНП в цьому випадку офіційно посилається не на Кримінальний кодекс, тільки обґрунтовує депортацію спецзаконом воєнного часу, який дозволив надзвичайні засоби у випадку загрози життя і територій. Такою загрозою, на думку ІПН, була УПА, яка, за словами Скірки, у 1947 році лише слабшала. 

— Щобільше, операція «Вісла» не лише порушувала чинне законодавство, а й не мали підґрунтя в жодному акті загальноприйнятого законодавства. Творці та реалізатори акції посилалися на постанови Політбюро ЦК Польської Робітничої Партії, Комісії державної безпеки та Президії Ради Міністрів (а не самої Ради Міністрів як конституційного органу) та на накази військових комендантів. Жоден із цих суб’єктів не був державним органом, уповноваженим створювати загальнозастосовні закони, тобто закони, яких населення, що підлягає переселенню, повинно було б виконувати, — підкреслює прокурор. 

Читайте також: Як українцям московити та комуністи стирали пам’ять?

Він також вказує на фактичну помилку в слідстві ІПН — у матеріалах згадується про різні дії під час проведення операції «Вісла», які кваліфіковано як «інциденти»: вбивства, зґвалтування, порушення тілесної недоторканості, ненавмисне спричинення смерті людей, ненадання допомоги людям у ситуації, яка створює пряму загрозу їхньому життю, розкрадання майна.

— У рішенні прокурора ІНП вони трактувалися незначно і узагальнено. Між тим, це були комуністичні злочини. Якщо до того часу вони не підлягали кримінальному провадженню, їх необхідно було виділити в окреме розслідування. Натомість слідчий орган цього не зробив, — підкреслює наш співрозмовник. 

Чому ж, якщо слідство в справі акції «Вісла» мало бути так чи інакше закрите, і все робота полягала лише в тому, як інтерпретувати загальновідомі факти — ІНП обрав якнайскандальнішу кваліфікацію (злочину не було), а журналістам відмовив у доступі до матеріалів?  

Політичне рішення і «міна» під польсько-українські відносини

Слідство у справі акції «Вісла» має дуже довгу історію, а водночас неймовірне політичне відчуття часу. Коли закінчилося «перше» правління правоконсервативної коаліції в Польщі на чолі з Ярославом Качинським (2007–2009), слідство знову відкривали нові люди, що прийшли до ІПН, — згадані Кшиштоф Персак і Ґжеґож Мотика. У 2009 році вони, як члени правління ІНП, звернулися з проханням до прокуратури переглянути обґрунтування відмови у розслідуванні — і навели докази про те, що мав місце комуністичний злочин і злочин проти людства. Тож у 2012 році ІНП знову зайнявся справою.

Після приходу до влади «другого» правоконсервативного уряду Качинського у 2015 році матеріали слідства, як здається, потрапили в «слідчий морозильник». Це дивне й тому, що матеріали інших слідств у резонансних справах — як-от вбивство православного населення польським підпіллям на Підляшші — навпаки переглядалися. 

Утім після початку повномасштабної війни, у вересні 2022 року слідство в справі акції «Вісла» було тихенько призупинено через «довготривалу неможливість ознайомитися з документами на території Російської Федерації і України». 

Читайте також: Як Росія віками знищувала і продовжує знищувати народи

Що ж сталося у п’ятницю, 24 листопада 2023 року, коли слідство витягли з архіву, щоб закрити? Це був останній день на посаді одіозного генпрокурора уряду Качинського — Збіґнєва Зьобро. Він був найбільш могутнім міністром юстиції Польщі, а водночас — головою найбільш консервативної і антиукраїнської частини колишньої правлячої коаліції. 

Ексгенпрокурор Польщі Збігнєв Зьобро (праворуч) Фото: фейсбук Збігнева Зьобро

Дії прокуратури були диверсією проти нової влади, яка б ускладнила і без того складні відносини з Україною — переконує Рафал Внук, колишній багаторічний співпрацівник ІНП і один з найвідоміших польських істориків, що займається воєнним і повоєнним періодом у Польщі.

— На мою думку, це була загроза для майбутніх польсько-українських відносин, — погоджується Рафал Внук, відомий польський історик, а в останні місяці — директор Музею Другої світової війни в Ґданську. 

Він вказує, що попередня влада «замінувала» саме історичну політику польської держави і далі хоче це використовувати. 

— Влада ІПН хоче ускладнити налагодження цих відносин коаліції Дональда Туска, сформованій за результатами виборів 15 жовтня 2023 року. У польському націоналістичному наративі операція «Вісла» є своєрідною «справедливою відповіддю», виправданою реакцією на злочинну діяльність ОУН і УПА. У цьому сенсі це дуже переконливий сигнал нашому власному жорсткому електорату, який не мислить правами людини і для якого «українець» — це просто «бандерівець».

— Я вважаю, що ця дія була частиною політичної гри прокурора Анджея Позорського, — погоджується з Внуком історик Маріуш Зайончковський, дослідник польсько-українських відносин, багато років пов’язаний з ІНП. — Це удар по польсько-українських відносинах та історичному діалогу. Подібні процеси відбувалися й поруч: пов’язані з попередньою владою осередки намагалися, наприклад, профінансувати Музей Жертв Волинської Різанини (примітка: Події на Волині у 1943 році в Польщі називають Волинською різаниною. В Україні говорять про Волинську трагедію) в Холмі. 

Як вказує Зайончковський, який добре знає закулісся істориків ІПН і бачив, як ця інституція пересувається виразно в «правий» бік, сьогодні інститут використовується, щоб заперечити і науковий, і прокурорський доробок у багатьох «чутливих» для польської політики сферах. Польсько-українські відносини — одна з них. 

Так, у рішенні про закриття слідства щодо акції «Вісла» розлого представляється наукова література на цю тему, праці українських істориків, польських, Тімоті Снайдера — утім ІНП перекреслює їх думкою магістра Артура Брожиняка. 

— Брожиняк — співробітник Інституту національної пам’яті в Ряшеві, — пояснює Зайончковський, — він сильно пов’язаний з «україноскептичним» середовищем таких політиків і активістів, як Анджей Запаловський чи Володимир Осадчий (Запаловський є в списку «Миротворця» за «участь в інформаційних операціях Росії» — Ґ). Його погляд на операцію «Вісла» — курйоз з наукової точки зору, який не має жодного обґрунтування в історичних джерелах. Замість наукових знань Брожиняк пропонує погляди націоналістичних кіл. 

Тим часом звільнити Позорського чи всю прокурорську частину ІНП буде важко: для цього потрібна письмова згода консервативного президента Анджея Дуди. Таким чином, саме прокурори ІНП мають потенціал вести голосні кримінальні справи — таким був метод прокуратури Польщі при генпрокурорі Зьобро, котра — на потреби політики і телевізійної камери — починала слідства з переслідування активістів ЛГБТКІА, активісток, що допомагали полькам робити аборти, чи просто учасників антиурядових демонстрацій. Такі слідства загалом закінчувалися виправданням у суді, проте викликали зацікавлення ЗМІ і викликали поділи у польському суспільстві.

Читайте також: Депортовані, але нескорені: історії насильно переселених українців із Холмщини та лемківщини

Тому в польському суспільстві посилилася дискусія: чи взагалі не прийшов час ліквідувати прокуратуру ІНП? 

— Зараз цей окремий орган уже немає сенсу, котрий був під час його створення, — підкреслює Рафал Внук. — Абсолютної більшості злочинців уже немає в живих, тому всі ці розслідування мають історичний характер і закінчуються закриттям. Ті кілька розслідувань, які ще можна провести, можна зробити в рамках звичайної роботи прокуратури. Відділ прокуратури Інституту національної пам’яті є доказом того, що в Польщі відносно легко створювати установи, але їх не закривають, коли вони вичерпають чи спотворюють свою формулу. 

Внук наголошує, що коли він звільнився з Інституту національної пам’яті у 2009 році, уже тоді це була структура, що працювала для пропаганди, а ще більше — для грошей. 

— Навіть консерватори свого часу хотіли ліквідувати цей орган, тому що прокурори ІНП — це фантастична робота: з відмінною зарплатою, без практичного нагляду над собою, з можливістю багатьох поїздок за кордон. Свідки переважно померли, виконавці теж. Людина, яка закриває розслідування, рубає гілку, на якій сидить, — сміється Внук.

Мирослав Скірка констатує: від часу засудження акції «Вісла» польським Сенатом у 1990 році — коли серед польських антикомуністичних інтелектуалів була величезна воля до діалогу з українцями, литовцями, євреями — у польську суспільну дискусію та історичну політику швидко прийшла нова «аксіома»: акція «Вісла» не може бути злочином. 

— Декларації перших з’їздів українських організацій Польщі початку 1990 років говорили про потребу виправити кривду цих дій. Декларації всіх з’їздів та конгресів Об’єднання українців у Польщі засуджували та домагалися засудження акції «Вісла», — підкреслює Скірка. 

Польські військові під час акції “Вісла” в українському селі у Бескидах. Фото: Wikipedia, Центральний військовий архів Польщі

— Я не є наївний, українці не є якийсь виняток польської політики по відношенню до національних меншин, — наголошує Петро Тима. — У 1990-ті роки в Польщі швидко минулася політика принципів і прийшла політика взаємності. Громадяни Польщі інших національностей свої проблеми з державою вирішують не на місцевому рівні, а через Берлін, Київ чи Вільнюс. А історію тут інструменталізована по максимуму.

Рішення про припинення розслідування рішення про проведення операції «Вісла» не є остаточним. Комісія для переслідування злочинів проти польського народу в Ряшеві отримала апеляції Об’єднання лемків та Об’єднання українців у Польщі. Скарги буде розглядати Окружний суд у Варшаві.

Справа тягнеться уже 16 років. 

—
Ігор Кравець, опубліковано у виданні "Ґрати"

Читайте також: 

• У Києві відкрита виставка до 70 роковин операції «Вісла» (ФОТО)
• В Україні вшанували жертв операції "Вісла"
• В Польщі закрили розслідування щодо операції «Вісла». Це ганьба - кажуть історики
•  «Волинська різанина»: міф про «100 тисяч»
• Винищення української мови: 100 чорних дат і один вражаюче цинічний документ
• Польські комуністи спиралися на совєтські спецслужби, а не польське суспільство