у 1971 році в центрі Бахмута з'явився пам'ятник Кіндрату Булавіну. Людині, яка на початку XVIII сторіччя підняла повстання за звільнення Дону. Булавін кинув виклик самому Петру I – "зразковому державнику" з радянських підручників. Ще до того, як на це наважився Мазепа.

 

Чи можна уявити встановлення в СРСР пам'ятника Іванові Мазепі чи Тадеушу Костюшку? Або ж взагалі комусь із тих, хто виступав за звільнення своїх народів з-під влади Російської імперії?  Так, на словах більшовики називали імперію "тюрмою народів" – бо, зрештою, це визначення належало нікому іншому, як Леніну. Але на практиці вони були – а зі сталінських часів і цілком офіційно називали себе – її спадкоємцями. Тож розуміли, що згадки про лідерів визвольних змагань минулого надихають борців за незалежність цих народів вже від Радянського Союзу, зазначає  «Історична правда [2]».

 

Не дивно, що й сама ідея вшановувати пам'ять "сепаратистів" здавалася їм крамольною. Але були й винятки.

Скажімо, у 1971 році в центрі Бахмута з'явився пам'ятник Кіндрату Булавіну. Людині, яка на початку XVIII сторіччя підняла повстання за звільнення Дону.

Булавін кинув виклик самому Петру I – "зразковому державнику" з радянських підручників. Ще до того, як на це наважився Мазепа.

Звісно, у 70-х роках XX сторіччя Булавіна вшановували не за "сепаратизм" (на цьому намагалися не акцентувати), а, так би мовити, "за класовою ознакою". Адже вважали його ватажком "селянського повстання" чи навіть "селянської війни" – в одному ряду із Степаном Разіним та Омеляном Пугачовим.

Російські селяни XVIII сторіччя. wikimedia.org [3]

З офіційною версією і радянські історики погоджувалися не всі. З часом булавінське повстання навіть тихо позбавили статусу "селянської війни". Бо його ватажок, як з'ясувалося, не закликав ані до скасування кріпацтва, ані до здійснення ще якихось "віковічних мрій селянства".

Читайте також: «Росіяни – це історична хвороба. І від неї треба лікуватися» [4]

Жодних свідчень на користь цієї версії просто не знайшли. Власне, і сам він походив аж ніяк не з кріпаків. Його батько – Опанас Булавін – належав до верстви "синів боярських", тобто дрібних дворян, а потім переписався у рейтари.

Полковий поділ Слобідської України – батьківщини Кіндрата Булавіна. wikimedia.org [5]

Мешкав Опанас спочатку у Салтові (нині Старий Салтів під Харковом, саме там і народився Кіндрат), і лише згодом переселився до земель Війська Донського. І став там не просто козаком, а отаманом, тобто очільником станиці Трьохізбенської – зараз це Трьохізбенка на Луганщині. В цьому селищі встановили ще один пам'ятник його сину-бунтівнику.

Пам'ятник Кіндрату Булавіну в Трьохізбенці (фото 2021 року). wikimedia.org [6]

До Бахмута Кіндрат Булавін вперше прибув у 1703 році – і зовсім не з революційною, а з куди приземленішою, якщо не сказати меркантильною метою. Справа в тому, що наприкінці XVII сторіччя торський козак Омелян Бирюков відкрив на місцевій річці соляні джерела. І за кілька років тут з'явилося поселення солеварів з козаків Ізюмського слобідського полку.

Проте сусіди-донці теж зацікавилися дохідним виробництвом. Та вирішили прибрати його до своїх рук. На чолі цього походу і став Булавін – як "похідний отаман" (так тоді іменували "польових командирів").

Фортеця Бахмут в кінці XVII сторіччя. wikimedia.org [7]

Нападникам вдалося не лише захопити фортецю Бахмут та промисли, а й налагодити власне виробництво солі. Ізюмці, яких так безпардонно позбавили джерела доходів, поскаржилися "нагору" – і білгородський воєвода за царським указом підтвердив їхні права.

Проте спробу полковника Лаврентія Шидловського відновити "статус кво" Булавін відбив.

Печатка Бахмутських солепромислів XVIII сторіччя. wikimedia.org [8]

Урядовці скористалися цим, щоб позбавити права користування промислами обох учасників суперечки. І конфіскувати солеварні на користь державної скарбниці (формально залишивши територію за Ізюмським полком).

Федір Апраксін. wikimedia.org

Вилучати майно до Бахмута азовський губернатор Федір Апраксін відправив воронезького дяка Горчакова.

Але Булавін і цього разу не знітився – взяв дяка під варту і відправив назад. Лише після того, як наказ підкоритися царській волі надіслав йому особисто очільник Війська Донського Лук'ян Максимов, запальний "польовий командир" відступив і "здав командування".

Щоправда самі промисли, за переказами, перед цим спалили.

Читайте також: Час збирати каміння. «Світ на нашому боці» [9]

Бахмутські соляні промисли відновили майже одразу. Місто і округа славилися ними і за доби Російської імперії. wikimedia.org

Події в Бахмуті тоді здавалися малозначущою дрібницею. Адже Росія в цей час вела велику і надзвичайно виснажливу війну зі Швецією.

Військові витрати важким тягарем лягали на підданих царя. І питання було не лише в грошах. Кріпаків гнали на будівництво каналів, фортець та заводів, де вони працювали в каторжних умовах.

А чим більше вояків гинуло в битвах – тим більше було потрібно нових солдат. Не дивно, що мешканці "глибинної" Росії (не стільки селяни, між, іншим, за офіційними звітами переважали "посадські люди") тікали від солдатчини і примусової праці світ за очі.

Найпривабливішими для них були південні, "козацькі землі": Слобожанщина, Запоріжжя й Дін.

Будівництво Ладозького каналу. wikimedia.org

Утікачі сподівалися на давнє неписане правило "З Дону видачі немає". Але влада на нього зважати не збиралася.

Хоч якісь права визнавали лише за "старожилами" – всі інші називалися "новоселами" і підлягали поверненню.

У 1707 році для "наведення ладу" на півдні Петро I спрямував військо на чолі з Юрієм Долгоруковим.

Близько тисячі солдатів під його командування пройшлися спочатку Доном, а потім рушили за течією Сіверського Дінця, де втікачів було найбільше (в одному з поселень виявилося, що "старожилів" вдесятеро менше, аніж "новоселів").

Сіверський Донець на карті початку XVIII сторіччя. wikimedia.org [10]

Булавін, який на той час мешкав у "батьківській" Трьохізбенці, що лежала просто на шляху карателів, зрозумів – йому пригадають не так походження (він належав до "старожилів"), як зухвале поводження із царськими посланцями. Тому вирішив діяти на випередження – і нанести контрудар зненацька.

Донський козак. wikimedia.org

Булавінці дочекалися, коли непрохані гості зупинилися на ночівлю в Шульгинському містечку (нині Шульгинка на Луганщині), напали на них і перебили всіх офіцерів на чолі з самим Долгоруковим.

Розгром був настільки несподіваним, що повідомлення про те, що командувача "схопив Кіндрат", в Москві спочатку просто не зрозуміли. А після того, як прийшла звістка про загибель Долгорукова, – так почали називати будь-яку наглу смерть.

Читайте також: Отаман Петро Калнишевський: білі ночі та чорні дні останнього кошового Січі [11]

Донські козаки. wikimedia.org

Ми не знаємо достеменно, якими насправді були мотиви Булавіна – ненависть до московської влади, яка нуртувала у підпіллі і якої раніше він ніяк не виявляв, чи все ж таки персональна образа за "бахмутську історію", коли урядовці просто зробили його "крайнім".

Але ж іноді й суто особисті емоції мають великі "суспільно-історичні наслідки" – згадаймо хоча б біографію Богдана Хмельницького. Хай там як, але після розправи з Долгоруковим Булавін вмить перетворився на "ворога держави". І шляху назад в нього вже не було.

Печатка Війська Донського XVII-XVIII сторіч. wikimedia.org

Показово, що верхівка Війська Донського поквапилася від бунтівника відмежуватися. Зібрані нею козацькі загони за допомогою калмицького ополчення вже за місяць розбили булавінців біля Закітного містечка, що на Айдарі, та змусили їхнього ватажка тікати.

Булавін знову опинився в Бахмуті – але тепер вже не як завойовник, а як шукач допомоги. А звідти, за підтримкою запорожців і кримців рушив на Січ.

Читайте також: Лонгин Цегельський: Від леґенд до правди [12]

Хрест на могилі кошового отамана Костя Гордієнка, який надав притулок Кіндрату Булавіну. wikimedia.org

Мазепа, який тоді ще зберігав приязні стосунки з Петром I, наказав схопити втікача і в кайданах надіслати до Батурина.

Але запорожці вимогу гетьмана проігнорували і дозволили Булавіну отаборитися спочатку в Кодаку, а потім біля Звонецького порогу. Там він влаштував свою штаб-квартиру, яка стала своєрідною "копією" Січі.

Іван Мазепа. wikimedia.org

Саме під час перебування на Запоріжжі Булавін остаточно перетворився з "польового командира" на лідера широкого руху.

Змінився навіть тон його звернень до донських козаків, яких він закликав вже не просто до повстання, а до боротьби за свої права та свободу Дону, проти нав'язаних згори нововведень і обмежень – зокрема й релігійних, вочевидь розраховуючи на симпатії старообрядців, яких на Дону було чимало.

Заворушення невдовзі й справді охопили великі території.

Булавіну вдалося зібрати чимале військо, з яким в квітні 1708 року на річці Лісковатка він взяв реванш за попередню поразку.

А потім – разом з козаками, що поквапилися перейти на його бік, – рушив на столицю Війська Донського, Черкаськ.

Читайте також: Отаман Петро Калнишевський: одна людина, дві канонізації, два міфи [13]

Черкаськ був розташований на острові, тому здобути його без підтримки зсередини було непросто. wikimedia.org

На першотравень в місті "вчасно" сплахнуло повстання місцевої "голоти", яке дозволило повстанцям взяти місто майже без бою.

Головного отамана Лук'яна Максимова та п'ять найвищих старшин стратили, їхнє майно і церковну скарбницю поділили між переможцями. А щоб не втратити підтримку "низів" – запровадили фіксовано низькі ціни на хліб.

9 травня 1708 року Кіндрата Булавіна офіційно обрали отаманом Війська Донського.

Козацький майдан у Черкаську. Саме на ньому Кіндрата Булавіна обрали отаманом Війська Донського  wikimedia.org

Під його владою Дон фактично звільнився з-під московської влади і не корився її наказам, навіть царське ім'я отаман наказав не згадувати.

Але Булавін розумів, що сили нерівні. Він знав, що проти повстанців Петро I спрямував більш ніж тридцятитисячне військо. На чолі того війська цар демонстративно поставив брата Долгорукова Василя, який прагнув помсти за "шульгінську розправу".

Тому Булавін намагався тягнути час, закликаючи Москву до перемовин. І водночас гарячково намагався укласти союз з усіма, хто міг її протистояти і надати Дону допомогу – згадуючи і османського султана, і шведського короля.

Землі Війська Донського на початку XIX сторіччя. wikimedia.org

Щоправда, реальними його союзниками були лише запорожці. Усі інші, зокрема, Крим та ногайці, лише запевняли в своїй приязні і зацікавленості в козацькій перемозі, проте військову підтримку надати просто не могли. Мазепа все ще перебував у союзі з Москвою. Тож, якщо і допомагав – то таємно.

Коли стало зрозуміло, що сподівання на мирні перемовини з царем марні – Булавін спробував максимально розширити підконтрольну територію. І навіть залучити на свій бік мешканців південних повітів Московщини.

Окремі загони козаків сунули на Волгу, підступили до мурів Саратова, здобули Царицин і Камишин.

Проте Булавіну так і не вдалося захопити Азов, який знаходився у нього просто в тилу.

Укріплення Азова початку XVIII сторіччя. wikimedia.org

Перші успіхи в боротьбі з царськими військами невдовзі змінилися поразками.

Мало не кожну із захоплених станиць карателі грабували і спалювали, не жаліючи ані старих, ані малих. І це була не лише звична для московського війська жорстокість.

Погроми мали наочно продемонструвати: тим, хто не погоджувався капітулювати, на царську милість розраховувати не варто.

Читайте також: Семен Калниш: “Була команда – зробити так, щоб люди страждали й помирали” [14]

Дім отамана Війська Донського у Черкаську. wikimedia.org

Водночас, пам'ятаючи історію разінського повстання, влада сподівалася на зраду козацької верхівки. І не прорахувалася.

У липні 1708 року змовники під проводом Іллі Зерщикова несподівано атакували отаманську оселю.

Булавін із соратниками захищався відчайдушно, і лише коли побачив, що будинок обкладають очеретом, що спалити його захисників живцем, наклав на себе руки.

Знайдене в будинку тіло переможці одразу ж відправили до так і не здобутого козаками Азова, де йому відрубали голову, а потім повісили.

Загибель Кіндрата Булавіна. wikimedia.org

Після загибелі Булавіна, один з його найближчих помічників, "переможець Царицина" Гнат Некрасов намагався продовжити опір та згуртувати розрізнені загони повстанців.

І лише коли зрозумів, що сили вичерпані, відступив із своїми прихильниками на Кубань, де був гостинно прийнятий та отримав землі для розселення своїх людей від нового хана Девлета II Герая.

Це було єдине чим кримський володар зміг допомогти повстанцям.

За спробу усамостійнення Дін було жорстоко покарано.

Десятки станиць і сотні сіл були знищені або сплюндровані, Військо Донське позбавили частини його земель і майже всіх залишків самоврядування, яке воно донедавна мало.

Місцеві промисли були "переведені в казну". І не лише солеваріння – адже вже через лічені роки, у 1721 році у Торі, поруч з Бахмутом знайшли ще й поклади кам'яного вугілля.

Некрасовці у XIX сторіччі. wikimedia.org

Втікачі-некрасовці зберегли свободу завдяки заступництву хана. Але після того, як Російська імперія почала свій наступ у Причорномор'ї – змушені були перебратися спочатку на Дунай, а потім взагалі – у Туреччину. Туди, куди за кілька десятиріч потягнулися і вигнанці-мусульмани.

Читайте також: Початок “братської” колонізації: як Московщина захоплювала Україну [15]

А донські козаки за цей час перетворилися на вірну опору царату, що придушували будь-які спроби бунтів і революцій в імперії.

Донський герб на медалі "Захиснику Вільного Дону" (1917-1919). wikimedia.org [16]

Лише після розпаду тієї імперії про Булавіна згадали – як про найвідомішого захисника самостійності і самобутності Дону.

—

Олексій Мустафін [17], опубліковано у виданні Історична правда [18]

---

Читайте також: 

 

 

•  «Сліпа куля вбивала людей...»: образ світових війн в українській фольклорній картині світу [19]
• Маки нашої пам’яті. Як народжувалася традиція [20]
• Українська ідентичність. Травма і мрія про трансформацію [21]
• Сім фактів про Івана Купала [22]
• Всепроникна та всевладна: вода у віруваннях українців [23]
• Україна має древні традиції поховання воїнів. Як це було і як впливає на вшанування полеглих сьогодні [24]
• Про смерть в українській історії. Як українці здавна ставилися до смерті? [25]
• Герць із ним: які давні воєнні традиції та ритуали мали українські воїни [26]
• Епіфаній: «Ворог розуміє мову сили» [26]