Про смерть в українській історії. Як українці здавна ставилися до смерті?

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:  Про смерть в українській історії

 Всю Українську Книгу Мертвих, яка існує в колективній свідомості нашого народу, почасти записали на напівзотлілих аркушах етнографи та парафіяльні священики. Вона зводиться до трьох основних постулатів: щоб вижити як народ, то потрібно, аби більше людей народжувалось, ніж вмирало; батьки не повинні ховати власних дітей; дбати за мертвих, але не дозволяти їм повертатись з того світу.

Це – розважлива та мудра позиція, і будь-які спроби її змінити можуть завдати великої шкоди живим і ще ненародженим.

Зміст Книги – імена, пісні, легенди, ритуали, табу і забобони, дуже різноманітні, давні й новочасні, християнські та язичницькі, забуті й живі. Дикі, варварські, безглузді, зворушливі, красиві. Одне слово, книга ця величезна і їй можна дати навіть іншу назву – Книга Не-Буття українського народу. Звучить трохи моторошно, але апокаліптичного в цьому нічого немає. Книга ця пишеться досі, і до неї потрапляють все нові й нові відомості, і так буде до останнього українця. Наші імена теж колись там опиняться. Те, що життя людини організоване й контрольоване, ми знаємо всі, але як сталося, що не тільки релігія, а й влада, політики, ринок намагаються контролювати смерть, останнє таїнство, і як це впливає на Буття нашого народу?

Цей текст Галина Пагутяк написала для номеру журналу "Локальна історія" про смерть в українській історії, який вийшов на початку пандемії коронавірусу.

Давні українці не вірили в людську реінкарнацію, тобто повернення в ту саму форму буття. Людина – як рослина, проростає з насіння і повертається знову в землю, а звільнена душа її відлітає пташкою в якесь прекрасне місце. Якщо зробити все правильно, звісно. Смерть – це 99 відсотків ритуалу. Був час, коли українці не могли сприйняти того, що життя відбирають за гріхи, а не просто доводиться звільняти місце для живих. Страх перед гріхом розділив їх на тих, хто заслужив на Рай, і тих, хто – на Пекло, а тим, хто має сумніви, подарував чудесну апокрифічну легенду, яку зафіксував Іван Франко в кількох варіантах.

Про те, як Господь послав архистратига Михаїла до праотця Авраама сповістити його про близьку смерть. Святий Михаїл тричі приходив і не наважувався забрати душі праотця, бо той не міг собі уявити власної смерті. Архистратиг ввів у курс делікатної справи сина Ісаака, а дружину Сару відправив до комори, аби не заважала чоловічій розмові. Певно, боявся жіночих сліз. Врешті післанець Господа забрав Авраама на екскурсію і показав наочно, що кому-кому, а йому нема чого боятися: після смерті на нього чекає край, де “нема ні смутку, ні печалі, лиш життя вічне”. І тільки після цього праотець погодився померти. Найважче – гідно вмерти і змиритись з тим, що нічого не забереш з собою. У катарів, знищених інквізицією, був ритуал для вмираючого – Втішання (Consolamentum). Не відпущення гріхів, а просто зняття стресу перед зустріччю з невідомим, примирення з тим, що ми зникнемо з виду живих.

Розповідь: “Вмерла мені жінка, то я нудився, ходив на цвинтар. Прийшов-єм раз, вже підвечір, сиджу собі, а далі мені надоїло, і я кажу: “А чого то я маю до вмерлих ходити? Най вони до мене приходять”. І тут як зашуміло, здоймився вітер і щось крикне страшно мені на вухо: “А ти до вмерлих не ходи!”.

В давніх галицьких метричних книгах записи про смерть дуже лаконічні – ім’я, вік, причина смерті – як правило ordinaria чи naturalis, а після 60 років просто писали “від старості”. Перехід мертвих в категорію забутих – коли дерев’яний хрест похилиться, зотліє і впаде, чи раптом вимруть нащадки. Людина перестає бути членом громади, потім членом родини і врешті роду. Ми вмираємо не один раз. Вперше, коли стаємо непотрібні й невидимі соціуму, повільно згасаємо. 

_Страшний_Суд__1560ті_с._Мшанець.jpg

Ікона "Страшний суд" із села Мшанець на Львівщині, кінець XV століття. Фото: uk.wikipedia.org

Смерть дитини і старого не є великим горем. Найбільше оплакують тих, хто може працювати. І то в міру, аби небіжчик не втопився у сльозах. Але крізь суворий прагматизм проривається часом ідея цінності й унікальності кожного життя. Як в отій казці, коли жінка з чужого народу не плакала за померлою дитиною – “бо не буде мучитись на цьому світі, не звідає болю й тяжкої праці”. Зате гірко оплакувала старого діда – “бо той піде і забере всю мудрість з собою”. На жаль чи не на жаль, але ця опінія не стала важливим елементом сприйняття смерті нашими предками, а залишилась проявом своєрідного дисидентства або навіть мудрістю для обраних. 

Дві формули, які мали втішити зажурених батьків і оглядачів безіменних могил – “Бог дав – Бог взяв” та “Бог знає всіх поіменно”, – стали дедалі гірше засвоюватись і сприйматись, коли усвідомлення цінності окремого життя окремою людиною стало ознакою модерної доби.

Попри природну поступову зміну традицій та уявлень, на світогляд українців впливали радикальні чинники, здатні викликати колективний стрес і суспільну депресію. Насильством було запровадження владою християнства, а згодом втручання світської влади в стосунки людини з потойбіччям. Ще у XV столітті траплялись випадки, коли священик вдень ховав покійного за всіма обрядами, а вночі виконував обов’язки жерця: із громадою потай викопував тіло, яке спалювали в лісі за звичаєм предків, влаштовуючи тризну. Влада і Церква жорстоко переслідували подібні випадки двовір’я.

Коли влада порушує закони, які регулюють Буття – Не-Буття цілого народу, то ставить під загрозу його психічне здоров’я. Перший, відомий нам, дзвінок пролунав у 1831 році, під час епідемії холери, яка викликала панічний жах, забираючи людей під час жнив, найсвятішої події хліборобського календаря. Вони вмирали просто на полі – молоді, дужі, енергійні. Бойки назвали холеру “коломийкою”, евфемізм, який не має зв’язку з танцем смерті в європейському сенсі цього слова, бо не був підкріплений зображеннями і не театралізований. Найстрашніше було потім, коли мертві починали ворушити рукою чи ногою. Таке відбувається з тілами тих, що померли в судомі. Рідні, на чиїх очах витягали тіла гаками з хати і кидали на воза, думали, що їхніх померлих поховають живими, й намагались відібрати тіло. Саме нерозуміння природи хвороби викликало холерні бунти, принаймні, це одна з найголовніших причин. Тіла звозили кудись далі, на визначене місце, за селом, скидали в ями в самих сорочках, закаляних блювотою, і заливали негашеним вапном. 

imgur.com.jpg

Картина "Тріумф смерті" Пітера Брейгеля Старшого, написана у Брюсселі ймовірно у 1562-1563 роках. На полотні зображена панорама безплідної землі, на якій навала скелетів сіє жах і хаос. Всі без винятку – від селянина до короля – стають жертвами торжествуючої смерті. Фото: wikipedia.org

У селі Опака неподалік Дрогобича мертвих загортали у сніп, що було бодай якоюсь втіхою, але чи робили це під час першої епідемії, невідомо. Небіжчики, наче вчинили усі смертні гріхи вкупі, не отримували останнього Причастя. При тілі не сиділи перші три найважливіші ночі, їх не заносили до церкви і не читали над ними Псалтиря. Уявіть собі, що відчували люди, для яких важливіше було зберегти гідність хоча б у смерті, де закінчувалася всяка влада над ними, ніж у житті. Всі ритуали, обряди влада заборонила. Тільки вночі приходив священик і запечатував спільну могилу. А цвинтар з одним хрестом посередині заростав терном.

Місце ставало лихим. Часом звідти було чути дівочий плач, бачили хлопця зі свічкою – то блукали неприкаяні душі. Влада не розуміла, що неоплакані, невідмолені небіжчики можуть помститися. Вона намагалась захистити тіло від інфекції, але була безсилою проти духів. Все, що вона могла, це дозволити вести чесну статистику смертей у метричних книгах, де вказували причину смерті (cholera) і поставляти негашене вапно. А для родичів жертв світ зрушився, зійшов зі звичної орбіти. Вони втратили довіру до нього.

Сон: “Мені приснилась смерть. Заходить собі до хати, в такому білому кожушку, старша пані. Нічого страшного в ній нема, тільки очі чорні-чорні й бистрі. То я почала її випихати за двері й випхала. Мама питають, хто то, а я кажу: "То жебрачка, мамо". Але сама добре знаю, що то смерть була”.

Масові вбивства українців пізніших часів і заборона владою традиційних жалобних ритуалів не викликали вже такого обурення, тільки розпач від безсилля. Після Першої світової на Галичині, протестуючи проти наруги польської окупаційної влади над похованнями січових стрільців, патріотичні українці стали насипати по селах символічні могили січових стрільців з березовими хрестами та калиною. То було щось абсолютно нове й унікальне, як тепер таблиці з портретами Небесної Сотні біля церков чи на сільських майданах. Ці пам’ятки потім зруйнував комуністичний режим, замінивши культом радянських солдатів, який місцеве населення сприйняло цілком байдуже. 

Коли після відновлення Незалежності почали оновлювати могили жертв комуністичного режиму та символічні стрілецькі кургани, вибухла інформаційна війна. Смерть стала забавкою в руках політиків, а ліберально налаштовані інтелектуали почали висміювати “культ смерті”, підмінивши ним поняття відновлення історичної пам’яті. Поняття смерті як покарання за гріх поступово стиралося зі свідомості родини, громади, а от рештки цієї опінії мутували і вчепилися як реп’ях у цілий народ, зліплений з підданих двох імперій, ніби смерть України – це наслідок колективного гріха недружності, зради еліти тощо. Тобто можна було б уникнути Голодомору, зачисток, таємних поховань, якби українці відстояли свого часу власну державу. Не влада кидала їх у соляні шахти, не влада розстрілювала цілі в’язниці, не влада записувала померлих від голоду як “поголів’я худоби”, а випадки канібалізму – як спалахи “ящура”. Не влада забороняла ховати тіла повстанців, підстерігаючи потенційних Антігон, яких негайно зі всією родиною вивозили до Сибіру. А українці самі допровадили себе до самогубства і тому приречені на вимирання.

277800841_10224677648481772_1308070607011630213_n.jpg

Буча, на місці масової могили. Квітень 2022 року. Фото: Alex Kent \ facebook

Сон: “Приснився мені сон, як моя бабця, що вже давно вмерла, сидить за столом і плаче. Я її питаю: “Бабцю, чого ви плачете?” “Я так скучаю за нашою Україною!”.

Влада не просто ігнорувала духовну потребу належно провести померлого у світ, де “немає ні смутку, ні печалі, лиш життя вічне”, а й сама стала головним знаряддям знищення власних громадян. І водночас для лояльних запроваджувала неоязичницькі ритуали з червоними зірками та духовим оркестром, що грав Шопена. Вона продукувала живих мерців, заганяла у Великий Льох (образ, який створив геніальний Шевченко), бо методи колоніальної влади, зрештою, не змінились.

Ці живі мерці, потім випущені з Льоху, розмножувались і передавали в спадок своїм нащадкам гнилу кров і куцу пам’ять. “Гроби поваплені”, називав таких Григорій Сковорода. Він же і знайшов альтернативу смерті – чисте сумління. І сам собі викопав могилу, коли настав час. Бо лише вільна людина має совість. Вільна, однак не має права на смерть, хоча має право на життя. Християнська позиція щодо цього питання – непорушна, коли йдеться про раптовий акт самогубства.

Розповідь: Дві старі, за 90 років, жінки. Одна каже до другої: “То коли вже підемо, сусідо, на Ласки по черешні?”. На горі Ласки ростуть черешні, а під горою – новий цвинтар.

Коли ж у 2014 році Незалежність опинилась під загрозою, за спротив віддали життя тисячі українців, але більшість суспільства, як виявилось, не прийняла цієї шляхетної офіри, вважаючи, що героїчна смерть за відсутності віри у Вальгаллу і краще майбутнє – це атавізм, дурість і завада колективному гедонізмові, нонсенс епохи штучного розуму та дивовиж Ілона Маска. Тепер уже не влада, а саме українське суспільство не лічить ні жертв, ні героїв, і намагається актами вандалізму, фізичного та морального, знищити дратівливу згадку про них. Власне, не менше шкодить і масова культура, яка перетворює все на шоу й комерцію. Зомбі неможливо здихатись, бо вони вже пролізли у свідомість пересічного жителя планети.

Смерть на тлі цього життя виглядає навіть дуже пристойно. Вона не є абсолютним злом, як і добром. Із нею можна домовлятись, поторгуватись. Але за жодних обставин вона не дозволить небіжчикові повернутись до світу живих. То тільки несправжня смерть, симулякр, на це здатна. Підміна життя неминуче призведе і до підміни смерті. Які сюрпризи принесе цифрова епоха? Можна буде вирахувати день і годину власної смерті? Призначити власний похорон? Спроектувати цифрову могилу? Чи навіть упіймати душу й ув’язнити її в цифровому раю? Все можливе, і все дозволене. Звісно, смерть в новітній свідомості буде уніфікована, запакована в цивілізаційну обгортку.

780x520.jpg

Цвинтар в Ірпіні, поховання жертв російських окупантів. Фото: скріншот з відео

Сон: "Приснився мені Христос, я йому кажу: Ісусе, скажи, коли я буду вмирала. А він пригрозив мені пальцем, подумав і каже: "В понеділок".

* Сни та розповіді авторка записала в с. Уріж Дрогобицького р-ну Львівської обл.

 

Галина Пагутяк, письменниця, лавреатка Шевченківської премії з літератури, опубліковано у виданні Локальна історія


В тему:  

 

 

Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Новини

17:32
На 19-й день після прийняття Зеленський підписав закон про скасування пільг для грального бізнесу
17:01
Цього року випускники шкіл не складатимуть ні ДПА, ні ЗНО
16:40
В ФРН потреба в квартирах для біженців з України - близько 600 тисяч
16:21
Какие критерии стоит учитывать, чтобы покупка дивана не разочаровала? Barin House дает советы
16:03
Другий рік війни росії проти України буде ще страшнішим - NYT
15:34
Слідом за Арахамією, Гетманцев публічно сумує за бійцем «батальйону Монако» Абрамовичем, який склав мандат
15:06
Через рік від початку «великої війни» Рада спромоглася звільнити від ПДВ та мита коптери і тепловізори
14:38
Землетрус у Туреччини та Сирії "зачепив" Ліван, Ірак, Єгипет, Грецію, Кіпр, Вірменію, Ізраїль
14:06
Норвегія вже планує виділити допомогу Україні в понад 6 млрд євро протягом 5 років
13:43
Сирський розповів про ситуацію в Бахмуті

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]