Полюс для сірих та убогих диктаторів

1.00

Нет

Російський фюрер Путін вважає, що відтворює багатополярний світ. Він багато і з запалом говорить про гегемонію Заходу, про нав'язування чужих цінностей і тиск на тих, хто хоче розвиватися самостійно. Звучить голосно, але що ми маємо за фактом?

«Фу» - «Та не те слово. Просто не те слово», — зітхали [2] від втоми високопосадовці зі свити Володимира Путіна, коли увійшли до зали засідань під час візиту до Північної Кореї. Тяжко переступаючи, попрямував до свого крісла і відразу сів міністр закордонних справ Сергій Лавров. Насилу зайняв своє місце, прикривши очі, перший заступник голови уряду Денис Мантуров. Розклав папери міністр оборони Андрій Білоусов...

«Вийдіть у хол!» - раптом скомандував північнокорейський чиновник.

"А навіщо ми вже зайшли сюди?" — здивувався один із членів делегації.

"Зараз сюди зайде наш керівник", - пояснив північнокорейський товариш.

Ця незручна ситуація — сумна ілюстрація того, на якому полюсі знаходиться Росія та яких союзників довкола себе збирає. Цей блок складається з таких країн, де найголовнішою цінністю вважаються вожді, а решту загалом не сприймають як людей. Тому найвищим і не наймолодшим членам уряду, які від втоми ледве пересувають ноги, можна як у школі сказати: вийдіть і зайдіть як належить. А що можна зробити із простими громадянами — страшно навіть подумати.

Володимир Путін вважає, що відтворює багатополярний світ. Він багато і з запалом говорить про гегемонію Заходу, про нав'язування чужих цінностей і тиск на тих, хто хоче розвиватися самостійно. Звучить голосно, але що ми маємо за фактом?

За фактом Росія притягує такі держави, де «традиційні цінності» зводяться до вбивств опозиційних політиків, активістів і журналістів. І до майже нічим не обмеженої влади диктаторів чи династій.

"У зовнішній політиці немає моралі, є лише національні інтереси", - нагадував якось колишній глава радянської розвідки Леонід Шебаршин. І справді, в історії США та інших західних демократій є приклади співпраці з злодійкуватими та людожерськими режимами. Але проблема нинішньої Росії в тому, що вона стала полюсом тяжіння саме для таких режимів і для таких суспільних сил.

У результаті такий «багатополярний світ» виглядає приблизно так: на одному боці — держави, де більш-менш регулярно міняються лідери, є політична конкуренція, можна почути критику, різні погляди і так чи інакше з більшими можливостями відстояти свою правоту в судах. У людей в цих країнах складніше відібрати майно та особисту свободу, їхні права важче обмежити, а голос — ігнорувати.

До іншого полюса тягнуться країни, де «традиційні цінності» чомусь міцно пов'язані із захистом довічної влади однієї людини (або сім'ї), для чого потрібно вбивати або багато років саджати незгодних. А будь-яка гостра критика чи висловлювання, що не відповідає офіційній лінії, вважається замахом на стабільність, екстремізмом та роботою на ворогів.

Така багатополярність, мабуть, і хороша для незалежної політичної еволюції різних країн. У них з'являється більше простору для маневру і навіть найслабші держави в такій системі мають можливість фізично та економічно захищатися, лавіруючи між тяжко озброєними полюсами. Але для людей, які живуть у країнах «російського полюса», нічого хорошого в цьому немає. Адже, хоч як це парадоксально, борці за самостійність держав відмовляють звичайним людям у здібності самостійно приймати рішення.

На переконання того ж Путіна, таку здатність має лише верховна влада (головна цінність). І цей підхід, який він неодноразово демонстрував, став причиною багатьох бід, у тому числі й війни, розв'язаної проти України. Адже, як не раз казав російський диктатор, люди в Києві, які вийшли на Євромайдан, звичайно, були незадоволені чинною на той час владою (проросійськи налаштованим Віктором Януковичем). Але повалення цієї влади відбулося лише завдяки підступам ворожого Заходу. Тобто самі люди вже начебто не важливі, не мають своєї волі, а підпорядковуються певній вказівці (вийдіть і ввійдіть).

У такій системі координат у самостійній волі відмовлено не лише людям, а й цілим країнам (якщо вони з нами не згодні). Сусіди Росії прагнули вступали до НАТО не тому, що побоювалися непередбачуваного сусіда з ядерною зброєю та імперськими амбіціями, а тому, що діяли під диктовку США, які обдурили нас, обіцяючи, що розширення військового блоку не буде.

Судячи з спогадів тих, хто розмовляв особисто з Путіним, його давно хвилюють не люди як такі, а насамперед історична місія, як він вважає, на благо країни та людей загалом (так, в особистій бесіді [3] з Олексієм Венедиктовим тиран якось запитав, чи про нього напишуть у підручниках історії).

За такої одержимості стають можливі феномени типу Чечні Рамзана Кадирова, з делегуванням прав на будь-яку безмежну жорстокість та беззаконня. Страждання людей — це неминуча дрібна плата за територіальну цілісність Росії, тому вбивствами, репресіями щодо цілих сімей та педофілією [4] місцевого «султана» можна знехтувати, адже Путін переконаний, що без Кадирова, який жахом та розправами цементує Чечню, страждань та крові буде ще більше.

Зовнішні союзники, які притягуються до «російського полюса», у вигляді того ж північнокорейського Кім Чен Ына, сирійського Башара Асада, який привів свою країну до громадянської війни, всіляких африканських диктаторів, — явища з тієї ж опери.

По суті, це «союз монархів» [5] , головна мета якого – не допустити революцій, а головний страх – втрата особистої влади. При цьому "монархами" вона щиро сприймається як найбільше благо для людей, які без них, як нерозумні діти, просто передушать одне одного.

На іншому «полюсі» складно зрозуміти таке уявлення про людей та світ. Але коли майже 30 років сидиш на троні, а оточення в один голос співає тобі оди, як національному рятівнику, неважко зрештою повірити, що нічого, окрім великої місії, не має значення. Так уже відбувалося з лідерами тоталітарних сект — після тривалого терміну вони всерйоз відчували себе сонцелікими, навіть якщо культ починався лише заради того, щоб зібрати більше грошей.

—

РОМАН КАТІН, опубліковано у виданні Важливі історії [6]

В тему: