4 березня 1952 р. чималий загін енкавеесівців оточив хутір колишнього фронтового сапера, а на той час рядового колгоспника Лавріна Стацюка (1900-?), який мешкав там із дружиною Єфросинією (1900-?) та сином Григорієм (1933-?). О 12-й дня карателі знайшли криївку легендарного “Зота”, обладнану просто на селянському подвір’ї.

Прихований вхід знаходився у клуні під дровами. Сам бункер, порівняно просторий, мав три підземні приміщення, у яких Ніл Хасевич і прийняв останній бій.

Капітан держбезпеки Борис Стекляр

Книжка “Зі щитом і мечем” (1988) Теодора Гладкова так описує деталі:

- “Виходьте! Інакше закидаємо гранатами!” – гукнув Стекляр. Відповіддю стало мовчання. Отже, переговори не відбулися. Чекіст витягнув із сумки гранату РГД і шепнув командиру відділення… Сержант точно, – на півметра, не вище, – підняв важку затичку… Цього вистачило, щоб шпурнути в лаз гранату. Під ногами глухо прогримів вибух… Почекавши трохи, капітан дав солдатам команду підняти затичку і знову вигукнув: “Хто живий – виходьте! Інакше пустимо гранати в хід!” Ніхто не вийшов… Живих у бункері не виявилося. При світлі акумуляторного ліхтаря Стекляр побачив три трупи. Один не мав ноги – це і був “Зот”. У руці він стискав автомат.

За іншими даними, у криївці разом із двома охоронцями: В’ячеславом Антонюком (1931-1952) на позивний “Матвій” та Антоном Мельничуком (1930-1952) – “Гнат”, – художник УПА Ніл Хасевич застрелився, спаливши усі документи. Учасник національно-визвольного руху за незалежність України та політв’язень Юлій Головацький (1926-2000) у творі “Бочка” (1956) так описав події:

Ніл Хасевич Автопортрет , 1945 р.

- Щойно на другий день добралися до мертвих повстанців; їх прив’язували до шнура-ужища і по одному діставали з криївки. Тіла убитих були не пошматовані; конструкція криївки передбачала сховок на випадок, коли криївку закидатимуть гранатами. У кожного з хлопців на голові були сліди від куль – вони пострілялися самі. Так загинули “Зот”, а з ним – ще два його друзі по боротьбі.

Безсилість окупантів фонтанувала ницістю щодо нескорених патріотів. Кілька днів тілами загиблих партизан енкавеесівці лякали місцевих жителів, а через три дні убитих повстанців вивезли у невідомому напрямку.

Як саме лякали, читаємо у спогадах колишнього вояка УПА Дмитра Удода:

- Сталося це 1952 р. у Клевані, колишньому райцентрі на Рівненщині, до якого входили Білівські хутори, де в криївці був убитий Ніл Хасевич. Їх, повстанців, привезли напівголими, звалили на сніг. Посадили в рядок. Його посадили під дубом. Чекісти привозили завжди вбитих для показу людям. Це робилося і на глум, і на пострах, щоб деморалізувати населення… Коли вже енкаведистам набридало видовище, вони вивозили трупи в окописька. Десь там і тіло “Зота” знайшло свій останній притулок.

Читайте також: Розсекречені архіви: Українська повстанська армія. Боротьба друкованим словом [2]

“Що привозять в Україну з Росії”, дереворит, 1951 р.

“Що вивозять з України в Росію”, дереворит, 1949 р.

*   *   *

“Повстанці у наступі”, дереворит 

Бофон “25 карбованців”, 1949 р

Звідки він з’явився, це повстанський Дюрер? Коли у квітні 1943 р. почали масово формувалися загони Української повстанської армії (УПА), Ніл Хасевич склав із себе повноваження мирового судді містечка Деражне, яке обіймав півтора року, та занурився у підпільну роботу.

До Організації українських націоналістів він не просто долучився, а ввійшов до центрального та крайового проводів ОУН, а в 1949 р. став членом Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Відтоді почалося кочове життя члена крайової референтури пропаганди УПА, виповнене щоденних небезпек, а задля конспірації – зарясніли численні псевдоніми “Зот”, “Левко”, “Бай”, “Рибалка”, “Старий”, “Джміль”, “333”, “КВ-37”, “З-14”, “85-10”. Доводилося постійно змінювати місця перебування, а творчий процес перенести... в криївки та бункери. Тобто, довелося одночасно використовувати увесь нагромаджений за життя досвід.

Садиба Лавріна Стацюка, де була облаштована криївка Ніла Хасевича

У це складно повірити, але він, одна людина, фактично здійснював ідейно-політичне та художньо-креативне керівництво більш як 20 друкарнями українських партизанів, що на найбільш поширеному в українському підпіллі друкарському верстаті – “Гутенбергівці”, чималими накладами друкували нелегальну літературу. Ні, ви не зрозуміли обсяги робіт, які доводилося графікові виконувати...

Читайте також: Розсекречені архіви: УПА. «За свободу поневолених народів!» [3]

Лоторип сатиричного журналу “Хрін”

Титульна сторінка сатиричного журналу “Український перець”, 1943 р.

Ніл Хасевич керував підпільними друкарнями і працював головним іміджмейкером УПА. Він редагував військовий щомісячник “До зброї!”, політичні газети “Вільна Україна” та “За Самостійну Україну”, сатиричні журнали “Український перець” та “Хрін” і – до всіх названих видань здебільшого сам малював картинки. Ілюстраціями “Зота” прикрашалися майже всі підпільні видання Волині й Полісся. Лише за один 1949-й рік українські повстанці виготовили 100 тисяч примірників друкованої агітаційної продукції, кожну десяту з них супроводжували ілюстрації Ніла Хасевича.

“За Українську самостійну соборну державу!”, дереворит, 1949 р.

Логотип рівненській газети “Волинь”

У програмній статті “Про графіку”, вміщеній у числі газети “Волинь” від 1 вересня 1941 р., художник так виклав власне кредо:

- Ніхто з тих, хто розуміється на справі, не стане заперечувати сьогодні потребу і значення художнього оформлення різного роду друків... Ніхто не заперечуватиме великих можливостей графіки, як художнього, так і пропагандивного чинника. Кожна держава опікується й підтримує графіку та використовує праці митців-графіків і застосовує їх у всіх ділянках державного й громадського життя, та старається – в меншій, або більшій мірі – створити сприятливі умови для розвитку й поширення цієї найживішої галузі мистецтва.

*   *   *

Родина Хасевичів (зліва направо) - Феодотія Олексіївна Хасевич, Федір Хасевич, Ніл Хасевич, Антон Іванович Хасевич, 1910-і рр.

Український графік, головний художник УПА Ніл Антонович Хасевич народився 12 (25) листопада 1905 р. у селі Дюксин Рівненського повіту Волинської губернії (нині – Костопільський район Рівненської області) у бідній родині.

Читайте також: Розсекречені архіви: «Прометеївські народи мають вийти з боротьби із росією переможцями» [4]

Відбудована після Другої Світової війни Свято-Михайлівська церква у селі Дюксин

Феодор Хасевич після заслання

Його батько – Антон Іванович Хасевич (1868-1943), служив псаломником, якого у березні 1905-го рукоположили на диякона при місцевій Свято-Михайлівській церкві, а мати, Феодотія Олексіївна (1866-1919), турбувалася господарством і дітьми. У сім’ї росло ще двійко синів – старший Анатолій і найменший Феодор.

Їхні долі позначені трагічними обставинами: воїна УПА Анатолія Хасевича у селі Дерев'яне поблизу старовинного містечка Клеваня закатували поляки, а його брат, волинський парох Феодор по російсько-німецькій війні карався за віру на засланні у сибірському ГУЛАГу, де під поселеннями Білобородовка та Іглакове (в/ч 20161), північніше Томська, десять років будував засекречений атомоград Томськ-7.

“Вивіз на Сибір”, дереворит, 1950 р. 

Ніл Хасевич, Анатолій Хасевич, батько Антон Іванович Хасевич та хлопчик Сашко біля батьківської хати

Здавалося, чин батька визначить майбутнє середнього сина, і справді Ніл Хасевич трохи навчався у Житомирській духовній семінарії, шо на Волині тоді було губернським містечком, а перші уроки малювання отримав в іконописній майстерні як підмайстрок.

Тим часом була це людина багатьох талантів, бо окрім хисту до малювання Господь обдарував юнака ще й добрим голосом. На свята, на Різдво й Великдень, своїм чудовим співом хлопець звеличував святі літургії. Тоді як на дозвіллі його улюбленими піснями були: “Ой, зійшла зоря вечеровая, Над Почаївом стала” та “Ой, горе тій чайці, чаєчці небозі, Що вивела чаєняток при битій дорозі”. Продовження священницької династії було не для Ніла, і підліток умовив Антона Івановича віддати його до Рівненської українськомовної гімназії, де, ячна річ, забув про іконопис, та заходився оформлювати учнівську газету.

“Робітники в СРСР працюють під примусом”, дереворит, 1949 р.

*   *   *

Село Дюксин, фрагмент мапи, 1915 р. 

Політичний референт Костопільського надрайонного проводу ОУН Анатолій Хасевич “Хвильовий”

У 1919-му році сталася трагедія. Повертаючись підводою із Рівного додому в Дюксин, на Деражнянському (інша версія – Оржівському) залізничному переїзді колишньої казенної Південно-Західної залізниці вони з матір’ю не за власної необачності (сполохалися коні?) потрапили під потяг... 53-річна Феодотія Олексіївна загинула на місці, а 14-річний Ніл втратив вище коліна ліву ногу і на все життя залишився калікою.

Що робити далі, амбітний гімназист не знав. Поки не пригадав, що він вміє різьбити по дереву. І тоді самотужки Ніл вистругав собі... протез і ціпочок та почвалав до мети: за будь-яку ціну здобути художню освіту. Саме потяг до мистецтва став надійною опорою, що дозволяло долати все: матеріальну скруту, фізичну ваду та людську самоту.

Залишивши шпиталь, подальші чотири роки Ніл навчався у рівненській малярні місцевого художника Василя Даниловича Леня, а паралельно налягав на самоосвіту. Хотілося більшого... У 1925 р. екстерном юнак склав іспит та отримав атестат Рівненської чоловічої гімназії, пов'язаної з такими славетними іменами, як Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш і Володимир Короленко.

Рівненська чоловіча гімназія, 1930 р.

*   *   *

Варшавська академіїя красних мистецтв

Аж раптом йому осміхнулася доля. Завершилося розслідування інциденту на Деражнянському переїзді, і в 1926 р. французька компанія, що управляла справами Польської залізниці, на відшкодування нещасного випадку виплатила Нілу Хасевичу солідну фінансову компенсацію. Гроші юнак не розтринькав, а подарований долею шанс використав, щоб вільним слухачем вступити до Варшавської академії красних мистецтв (Akademia Sztuk Pięknych w Warszawie).

“На Волині жито ворогами збито”, дереворит, 1948 р.

“Портрет Сотника Осипа Дякова”, дереворит, 1950 р.

Чітких орієнтирів у спеціалізації абітурієнт не мав, тому 29 вересня 1926 р. вступив на факультет живопису, хоча за кілька років перевівся на відділ графіки. Ремесло волинянин опановував старанно, хоча постійно відчував матеріальну скруту. Бід 59-літнього батька кошти не надходили, бо й того обсіли злидні. Лише свята любов до високого мистецтва дозволила вижити – для Ніла Хасевича то були п’ять найважчих років. Спеціальності він присвятив себе повністю, студіюючи графічні техніки, премудрості роботи із окремим аркушем та цілою книжкою.

Польський професор живопису Мілош Котарбінський, 1914 р. 

“Ще в колисці Сталін напуває дурманом”

Слід відзначити, що й педагоги в Академії були висококласні. Живопис викладали професори – директор навчального закладу Мілош Котарбінський (Miłosz Kotarbiński; 1854-1944) та Мечислав Котарбінський (Mieczysław Kotarbiński; 1890-1943), графіку – один із засновників творчого Товариства художників “Sztuka” (“Мистецтво”, 1897) Леон Вичулковський (Leon Wyczółkowski; 1852-1936) та один із творців національної графічної школи XX століття Владислав Скочиляс (Władysław Skoczylas; 1883-1934), а мистецтво шрифту він переймав у колишнього керівника експериментальної майстерні літери, друку та палітурної справи на факультеті красних мистецтв Вільнюського університету Бонавентури Ленарта (Bonaventure Lenart; 1881-1973).

Польський графік Владислав Скочиляс

*   *   *

Зліва направо - голова мистецького гуртка “Спокій” Петро Мегик, секретар гуртка Ніл Хасевич, Борис Монкевич і Микола Щербак, початок 1930-х рр.

“На становищі”, дереворит, 1949 р.

Життя волинського студента було не цукор. В особовій справі Ніла Хасевича рясніли письмові прохання про матеріальну допомогу та звільнення від платні за навчання; лише на четвертому курсі вільний слухач зміг стати повноцінним студентом. Попри побутові негаразди та фінансову скруту, Ніл присутності духу не втрачав. Він налагодив контакти з діячами українського національного руху в Польщі та став членом гуртка “Спокій” (“Pokój”; 1920-1937), очолюваного від 1927 р. його добрим знайомим – маляром, буковинцем Петром Мегиком (1899-1982).

Зі спогадів останнього ми дізнаємося про Ніла Хасевича:

- Син Волинської землі, тієї частини, що після Першої світової війни була в межах польської держави, з’являється у Варшавській академії мистецтв десь у 1925 чи 1926 роках... Невеличкого зросту, бідно вдягнений хлопчина, з палицею в руці, бо замість лівої ноги – дерев’яна, закінчена грубим патиком, примітивна, власної роботи протеза… Пильно вчиться і неймовірно матеріально бідує.

Читайте також: Що писала світова преса про підле вторгнення СРСР у Польщу [5]

Ніл Хасевич із варшавськими друзями - 1930-і рр. Справа наліво - Ніл Хасевич, Панайот Кршовскі, Борис Монкевич, Микола Щербак, Дмитро Дунаєвський

“22 січня — День Української Державності”, дереворит

Як добровільне об’єднання “Української студентської громади” із Наддніпрянської України, Галичини і Волині, гурток “Спокій” поширював українські національні ідеї, у 1928-1939 рр. влаштував 13 мистецьких виставок, об’єднуючи в різні роки від 33 до 64 варшавських українців.

До складу “специфічного волинського Монпарнасу” входили Володимир Побулавець (1898-1929), котрий і запропонував назву, Петро Холодний-молодший (1902-1990), Степан Дричик (1903-1985), В’ячеслав Васьківський (1904-1975), Володимир Гаврилюк (1904-2000), Дмитро Дунаєвський (1905-1944), Петро Андрусів (1906-1981), Олекса Шатківський (1908-1979) та ще, може, зо 50 учасників. Секретарем українського “Вулика” колеги обрали Ніла Хасевича. На богему вони не скидалися, як згадував Петро Мегик:

- Жило це братство... повітрям і надією – ночами працювало по друкарнях, рубало дрова, а вдень засідало університетські аудиторії. 

“Громадою обух сталіть та добре вигостріть сокиру”, дереворит

Пояснювалося це далебі просто: діяльність мистецького гуртка підпорядковувалася Ідеї, закладеній у самій назві. Ні, “Спокій” (“Pokój”) не означав... застій, а мав на увазі вічне, несхитне у мистецтві, – принаймні таким формувалося творче кредо “Спокою” та самодостатніх спокійних людей.

*   *   *

Написавши підсумковий педагогічний твір на тему “Рисунок як виховний чинник” та захистивши дипломну роботу на тему “Святий Володимир”, у 1935 р. Ніл Хасевич здобув диплом про вищу художню освіту з правом вчителювати у середніх школах ІІ Польської Республіки, хоча у Речі Посполитій українцю дістати працю за фахом було практично неможливо. Наступного року маляр повернувся до рідного села, де у 1936-1939 рр. разом із “спокійними” організував на Волині дві пересувні виставки.

“Україна має право вийти з СССР”, дереворит, 1949 р.

полотно “Прання” Ніл Хасевич

Попри той факт, що у 1931 р. його полотно “Прання” (олія) було вшановане премією “Vaticana”, яка щороку присуджувалася кращим студентським роботам Варшавської академії красних мистецтв, а за “Портрет гетьмана Івана Мазепи” у 1932 р. автор отримав диплом Академії. У 1931 р. його твори експонувалися на “Виставці образів українських пластиків: виставка українського малярства, графіки, різьби, килимарства” (Львів), у 1932-1933 рр. – на “Виставці образів” (Львів), у 1933 р. – на ІV Виставці асоціації незалежних українських мистців (АНУМ), а в 1935-му – у Національному музеї Львова, на “Ретроспективній виставі українського мистецтва за останні ХХХ літ”, а в 1938 р. – на “Виставці української графіки” у Римі.

“Новобранці в УПА”, дереворит, 1949 р.

“Воля народам, воля людині!”, дереворит, 1949 р.

Чому в Другій Польській Республіці молодий митець, котрий листувався із знаними колегами з Австрії, Угорщини, Бельгії, Нідерландів, Фінляндії, США, Канади, так і не зміг реалізуватися? У розвідці “Ніл Хасевич. Людина, яка створила візуальний образ УПА” (2011) Ірина Єзерська назвала одну із важливих причин:

- Ніл Хасевич працював переважно в галузі станкової, книжкової, документальної графіки, створював дереворити (гравюри на дереві. – О.Р.). Отримав шанувальників у Польщі, але шлях у велике мистецтво для українського художника був закритий через небажання приймати польське громадянство.

Тож виходило, аби творчо реалізуватися, треба було здобути власну Вітчизну. Ні, на малу батьківщину його тягнуло завжди. Фізично митець відчував колосальну підтримку рідної землі. Сюди, на Волинь, із Варшави він линув думками, і напівсироті хотілося повернути сторицею. 

Студент Варшавської академії красних мистецтв Ніл Хасевич

Старожили Дюксина тривалий час згадували, що, приїжджаючи у село на вакації, Ніл Хасевич любив... ткати та вишивати. Не дивуйтеся, у Варшавській академії красних мистецтв їм цілий семестр курс ткацтва читав професор Чайковський (Tchaikovsky), а спеціальність українського Дюрера називалася “Графіка і жакардове ткацтво”! Його односелець Григорій Савич Судак розповідав, що часто бачив Ніла у власноруч зробленій вишиванці – той часто малював, сидячи під в’язом на березі річки.

Зв’язків із односельцями знаний у Європі митець ніколи не поривав, а навпаки – прагнув перелити їм бодай краплину знань, набутих у Варшаві. Із душевною теплотою дюксинські старожили згадували його уроки трудового навчання та співу, які проводив Ніл Ігнатович. Під його керівництвом дітлахи виготовляли різноманітні іграшки, готувалися конкурси, ставили п’єси класиків української літератури.

*   *   *

Розмірковуючи про суть мистецтва, 24 лютого 1933 р. Ніл Хасевич записав:

- Малюнок є правдою абсолютною, а мову правди треба вчити скрізь і завжди… Це єдина мова, якою можна висловити все.

Графік Ніл Хасевич та його тематичні роботи 

Сторінка із книжки “Українська абетка” Ніла Хасевича , літера Х

Щоб опанувати образотворчу мову, Ніл Хасевич рішив до глибин, до азів. Подібно до школярика – і від руки – переписав... визначну рукописну пам'ятку староукраїнської мови та мистецтва XVI ст. – Пересопницьке євангеліє. Всі 482 аркуші, справжнім гусячим пером... Як ви вважаєте, працюючи не один місяць над власним манускриптом, добровільний книжник спромігся досконало вивчити кириличний шрифт сина сяноцького протопопа Михайла Василієвича (1470-1561)?

Затим належало облишити сумлінне учеництво, щоб перейти до оригінальної авторської мови. Зокрема, ще на початку 1930-х рр. молодого графіка захопила ідея – візуально втілити букву як символ, як певний макрознак. Із граничною затятістю Ніл Хасевич узявся за “Українську абетку”, хоча встиг опрацювати лише сім літер: Е, Ж, О, У, Ч, Ш, Х. Разом із тим, “знаменитий мистець букви” (Тадеуш Лєшнер) візуально заримував їх із традиційними українськими символами. Зокрема, буква Ж постала на тлі жнив, О – зосереджувала увагу на орачеві, а літера Х наче віяла хлібом. Свою філософію він виклав так:

- Проблема гарної букви захоплює від початків ґрафічної творчости. Що більше – ця проблема – то його пасія, яка піддає йому думку шукання нових розв’язок у цій преважній ділянці книжкового мистецтва.

*   *   *

Ніл Хасевич різбить дереворит

Власний шлях у мистецтві він не припиняв шукати. Були часи, коли творчу уяву Ніла Хасевича полонили екслібриси, і молодий майстер створив понад 200 книжкових знаків, позначених самобутнім авторським почерком. Поволі митець підступився від олійного живопису та екслібрисів до графіки, зацікавившись гравюрами, зокрема – дереворитами (дереворізами). Спеціалізація виявилася не просто успішною... У міжвоєнний період роботи волинського автора прикрашали 35 виставок у галереях та арт-салонах Львова, Луцька, Кременеця, Рівного, Варшави, Праги, Берліна, навіть Чикаго та Лос-Анджелеса.

Читайте також:  Помилки, які не варто повторювати. Незавершена кримська війна [6]

Здавалося, цей легкокрилий інвалід заперечував безвихідь у власній долі. Знаний по обидва боки Атлантики майстер станкової, книжкової і документальної графіки, уособлював поетичні рядки гуманістичного маніфесту “Захочеш – і будеш. В людині, затям” (1935) молодого українського поета Олега Ольжича (1907-1944):

- Захочеш – і будеш. В людині, затям, / Лежить невідгадана сила. / Зрослась небезпека з відважним життям, / Як з тілом смертельника крила. / І легко тобі, хоч і дивишся ниць, / Аби не спіткнутись ні разу, / І нести солодкий тягар таємниць / І гостру петарду наказу.

Американський графік Рокуелл Кент, “Скелолаз”, 1933 р

Японський графік Косон Охара, “Зимородок і півники”, 

Американський книжковий графік Рокуелл Кент

На ІІ Міжнародну виставку гравюр по дереву у Варшаві (Druga Międzynarodowa wystawa drzeworytów w Warszawie), організовану 19 грудня 1936 р. - 2 лютого 1937 р. Варшавським інститутом пропаганди мистецтва (ІPS), Ніл Хасевич подав чотири твори, а саме: “Дівчина”, “Екслібрис”, “Хатка” і “В лісі”. За рішенням творчої колегії він отримав третій (із 14 встановлених журі) грошовий приз і рідкісну книжку-нагороду від книгарні “Książnica-Atlas”.

Непогано, якщо зважити, що у Варшаві тоді творчо змагалися графіки із 23 країн світу – від Іспанії та США до Китаю й Японії. І жодного художника – із СРСР! На хвилиночку – зі Сполучених Штатів у ІІ Міжнародній виставці гравюр по дереву у Варшаві брав участь такий метр книжкової графіки, як Рокуелл Кент (Rockwell Kent; 1882-1971), а від Японії – сам Косон Охара (小原 古邨; 1877-1945).

Японський графік Косон Охара

Екслібриси Ніла Хасевича, відзначені на ІІ Міжнародній виставці гравюр по дереву у Варшаві, 1937 р.

Каталог ІІ Міжнародніої виставки гравюр по дереву у Варшаві, 1936-1937 р..

*   *   *

Навесні 1939 р. у Варшаві коштом гуртка “Спокій” українською і французькою мовами друком з’явилася монографія “Книжкові знаки Ніла Хасевича”. Наклад виявився 200 примірників, тож не дивно, що видання стало раритетом. Ніл Хасевич карбував слово; якщо це перекласти мовою графіки, одягав книжки у знаки доби.

Офіційний лист мистецького гуртка “Спокій” з підписами голови - Петра Мегика і секретаря - Ніла Хасевича, 1936 р.

У Філадельфії, Пенсильванія, у 1939 р. світ побачив інший художній альбом – “Екслібрис Ніла Хасевича” із передмовою відомого польського колекціонера екслібрисів Тадеуша Лєшнера (Tadeusz Leszner; 1895-1967). Усі відбитки не просто були намальовані бездоганно, але й надруковані з оригінальних дереворитів, у ручний спосіб, на черпаному японському папері. В останньому випадку йдеться про самодостатній мистецький матеріал, для виготовлення якого різні трави, частини рослин виварюються у лузі, відбиваються, перемелюються, розводяться у воді для одержання пульпи. Попри той факт, що у монографії заявлялися 26 екслібрисів, в альбом видавці подали десять із них. Між іншим, на великій виставці Спілки праці українських образотворчих мистців у Львові (1942) Ніл Хасевич показав ще 14 книжкових знаків. У передмові до американського видання Тадей Лєшнер зазначав:

- Велика заслуга Хасевича-графіка полягає в тому, що, усвідомивши значіння мистецтва і суспільну роллю мистця, львину частину творчої енергії він присвятив мистецтву книжки.

Як бачите, до початку 1940-х рр. волинський майстер увійшов в еліту світових графіків. Водночас художник співпрацював із повітовими українськими тижневиками “Шлях” та “Волинське слово” (1937), які у міжвоєнний час перетворилися на ефективне ‘мастило” соціального життя, без якого різні елементи інформаційного простору не могли належним чином взаємодіяти. Митець невтомно шліфував професійну майстерність. Його портрети князя Володимира Великого, екслібрис президента УНР в екзилі Андрія Левицького, серія творів в альманаху “Дереворити” (1936) високо оцінили фахівці, порівнюючи Ніла Хасевич то з Іваном Трушем (1869-1941; див. тут [7]), то з Георгієм (Юрієм) Нарбутом, то з Василем Кричевським.

Бофон “300 карбованців”

Волинський воєвода Генрик Юзевський

“Портрет Степана Бандери”, дереворит, 1950 р.

Як бачите, у віці Христа Ніл Хасевич перетворився на витребуваного митця, котрий міг безбідно жити з таланту. Тим часом хутірець син псаломника не збудував, а перетворився на активного громадського діяча. До якого берега хилитися, митець, між іншим, ще не знав... У 1935 р. гравер став членом регіональної проурядової партії Волинське Українське об'єднання (ВУО), яка сприяла “волинській політиці” із полонізації повіту воєводи Генрика Юзевського (Henryk Jan Józewski; 1892-1981). Ніл навіть побував делегатом крайового з'їзду ВУО і деякий час пропагував ідеї польсько-українського співжиття, виступаючи за розвиток української культури й освіти, соборність православної церкви... у кордонах ІІ Польської Республіки.

Читайте також: Розсекречені архіви: УПА. «За свободу поневолених народів!» [3]

До початку Другої Світової війни Ніл Хасевич так і не визначився із пріоритетами – він вчителював у рідному Дюксині, працював... бухгалтером у сільпо, хоча постійно малював і виставлявся, виставлявся і малював.

“Партія веде”, дереворит, 1949 р.

*   *   *

“Повстанці в ярах Волині”, дереворит, 1949 р. 

Бофон “50 карбованців”

Світогляд графіка докорінним чином змінила у вересні 1939 р. особиста зустріч із крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях Степаном Бандерою (1909-1959), а потім й іншими керівниками українського національного руху. На початку 1941 р. художник долучився до Львівської спілки праці українських образотворчих мистецтв і в окупованому нацистами Львові у 1942-1943 рр. брав участь у виставці національних художників, зокрема, експонував роботи включно патріотичної тематики на кшталт картини “Спіть, хлопці, спіть”, створеної за мотивами відомої пісні українських повстанців.

Карта Європи змінювалася на очах. Коли після Сов’єтів 28 червня 1941 р. село Деражне Деражнянського району (тепер – Рівненський район Рівненської області) опинилося під гітлерівською окупацією, Ніл Хасевич обіймав посаду... мирового судді. Сподівання на швидкі державницькі зміни та поступ до свободи митця переповнювали. І справді у липні 1941 р. після прийняття Акту проголошення Української Держави (30 червня т.р.) в Деражному поряд із низкою сусідніх містечок за ініціативи місцевого керівництва ОУН(б) встановилася державність України.

*   *   *

Повноваження їм довелося скласти хутко. Більше того, коли Волинь окупували гітлерівці, Ніл виїхав до Рівного, де проживав за адресою вул. Княжна, 6, та трохи працював референтом відділу мистецтв Рівненської окружної управи. Не його було то діло... Невдовзі разом із відомим на ті часи письменником Уласом Самчуком (1905-1987) вони знайшли роботу в рівненській легальній газеті “Волинь”. Навколо проукраїнського видання, очолюваного до 1943 р. У.Самчуком, швидко згуртувалися патріоти, перед якими головний редактор поставив чітке завдання:

- Я ставив і зараз ставлю собі досить, як на письменника виразне завдання: хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю.

Головний редактор рівненської газети “Волинь” Улас Самчук

Екслібрис Степана Скрипника

Директором друкарні “Волині”, розташованій на вул. Адольфа Гітлера, 81, став Іван Тиктор (1896-1982), його заступником – Степан Скрипник (1898-1983). Редакторами відділів працювали – молодший брат Головного отамана Армії УНР, полковник Армії УНР, колишній майор польської армії Олександр Петлюра (1888-1951), ілюстратор Петро Зінченко (1893-1944), учасник 1-го Зимового походу, офіцер Армії УНР Юрій Горліс-Горський (1898-1946), поети Юрій Клен (1891-1947), Євген Маланюк (1897-1968) та Олег Ольжич, художник Ніл Хасевич, письменниця Олена Теліга (1906-1942), перекладач Андрій Мисечко (1919-1943) та інші.

Рівненська газета “Волинь”

Письменниця Олена Теліга 

Екслібрис Антона Кучерука

На жаль, трагічною була доля багатьох журналістів та співробітників газети “Волинь”. У Києві гітлерівці розстріляли разом із чоловіком Михайлом Телігою Олену Телігу; у Дермані – Антона Кучерука; у Рівному – Анатоля Демо-Довгопільського, Леоніда Маслова, Харитю Кононенко; у концтаборі Саксенгаузен загинув Олег Ольжич. У липні 1943 р. есесівці прямо у приміщенні редакції вбили завідувача господарства Протаса Тимощука, арештували директора видавництва Івана Тиктора. У лавах УПА голови склали Василь Штуль і Андрій Мисечко. Жертвою червоних партизанів-чекістів став письменник Віталій Юрченко.

*   *   *

Усі обставини життя під гітлерівцями, а потім і під Сов’єтами штовхнули Ніла Хасевича чинити спротив і боротися за звільнення України від окупантів будь-якого штибу. Із фізичного підпілля щодня він звертався до поневоленого народу, надихаючи та окрилюючи надіями. Удень митець обмірковував оформлення вечірніх плакатів-листівок та звернень до населення, ввечері ілюстрував періодичні підпільні видання, а до ранку шукав родзинку авторського альбому політичних карикатур. Олівцем і різцем він писав художній літопис збройної боротьби українського підпілля проти більшовицького режиму. Є інформація, що митець створив понад 150 графічних композицій і більш як 90 графічних творів (точна кількість не відома), разом – 240 графічних артефактів.

Проєкти бойових нагород від Ніла Хасевича

“Портрет Полковника Дмитра Клячківського”, дереворит, 1949 р. 

Бофон “500 карбованців”, 1945 р.

Ніл Хасевич трудився, як повноцінне креативне агентство, що розвивало корпоративний стиль замовника – Української повстанської армії. Протягом 1943-1944 рр. під позивним “Левко” він керував політико-пропагандистською ланкою групи УПА “Північ” під орудою крайового командира Клима Савура (власне: Дмитро-Роман Клячківський; 1911-1945).

Для поточних потреб УПА, що у складі 20 підрозділів діяла на території Волинської, Рівненської, Житомирської та частково Київської областей, він готував проєкти бланків, печаток, бойових нагород (за особистим завданням Романа Шухевича), портрети, шаржі, карикатури, прапори та гроші УПА, як-то: бофони (Бойовий фонд УПА) – грошові квитанції з національними символами, такі собі знаки “позики на бойові потреби”. Усі можливі носії комунікацій із окупантами та місцевим населенням були ним залучені.

“Повстанці на хуторі в гостині”, дереворит, 1949 р.

“Так виглядає новий большевицький світ”, дереворит, 1949 р. 

Генерал Роман Шухевич - “Тарас Чупринка ”, дереворит , 1950 р.

Кмітливістю доводилося виходити із жахливої матеріальної скрути... Не кажу про папір, фарбу, запчастини до “Гутенбергівок” та заготовки з вишневого дерева, з яких різалися дереворити. Командуванню Ніл Хасевич ніколи не ремствував на відсутність матеріально-технічної бази та матеріалів, а пропонував цілком перевірені технологічні рішення. Наприклад, у листі до Головного командира УПА у квітні 1950 р. іміджмейкер Української повстанської армії зауважував: задля виготовлення бойових відзнак “можна взяти метал з лусок (гільз, – О.Р.) артилерійських набоїв, або з більшовицьких орденів – вони мосяжні (латунні, – О.Р.) і легкоплавні”.

Без власної любові будь-який митець вигорає ізсередини. Чи зігрівало підпільне життя Ніла Хасевича, котрий вимушено ховався у численних криївках на глибині два-чотири метри під землею, велике кохання? Вона була зв’язковою на позивний Марта. Справжнє ім’я – Євгенія (Женя) Юхимюк (Ярослав Стех). Їй виповнився 21 рік. Саме в неї партизанський художник нестямно закохався. На жаль, малюнок, який він встиг накидати у тьмяному блиманні каганця, виник незадовго до загибелі Марти у квітні 1945-го. За іншою версією, Євгенія Юхимюк загинула у 1947 р.

Обкладинка альманаху “Волинь у боротьбі”, 1949 р. 

Зв’язкова Марта - Євгенія, Юхимюк, олівець, 1945 р.

*   *   *

Коли 12 лютого 1945 р. у нерівному бою з енкавеесівцями біля Оржева (тепер – Рівненський район Рівненської області) його друг Клим Савур загинув, довгі сім років Ніл Хасевич уперто не залишав бойові позиції. І творчу спадщину воєнної й повоєнної доби склали 150 авторських дереворитів, виданих у Філадельфії, як мистецькі альбоми “Волинь у боротьбі” (1950) та “Графіка в бункерах УПА” (1952).

У червні 1948-го Українська головна визвольна рада (УГВР) запровадила відзнаки підпільникам, котрі здобули їх особистою звитягою. Саме очільник політико-пропагандистської ланки групи УПА “Північ” створив ескізи Хреста Заслуги, Хреста Бойової Заслуги та медалі “За боротьбу в особливо важких умовах”.

Обкладинка альбому “Графіка в бункерах УПА”, Філадельфія, 1952 р.

Титульна сторінка альбому “Графіка в бункерах УПА”, 1952 р.

Cамого автора нагород УПА було відзначено Срібним Хрестом Заслуги та медаллю "За боротьбу в особливо важких умовах", а також обрано до УГВР – від української інтелігенції. Лише одиниці знали про те, ким Ніл Хасевич є насправді, чим займається і де саме перебуває. Від схрону до схрону, наче безцінний інтелектуальний і художній скарб, двоє охоронців із числа воїнів УПА обережно перевозили українського Дюрера... ровером або верхи на коні.

*   *   *

“В СССР всі живуть з праці рук”, дереворит, 1949 р.

Бофон “200 карбованців”, 1944 р.

Шість довгих років по війні його гострі політичні плакати викликали у місцевих комуняк безсилу лють і тваринну зненавиду, але упіймати іміджмейкера УПА карателі не могли. Так тривало доти, доки дошкульні гравюри з українського підпілля – ймовірно, виданий у США мистецький альбом, серія дереворитів “Волинь у боротьбі” за редакцією Дмитра Баглая – не потрапили на очі делегатів Генеральної Асамблеї ООН та іноземних дипломатів.

Отож, у 1951 р. із москви на Волинь, керівництву Рівненського обласного управління МДБ УРСР прилетів наказ – “припинити антирадянську діяльність” Ніла Хасевича. Місцеві чекісти взяти під козирок, і в травні 1951 р. під грифом “Цілком таємно” обласне управління державної безпеки розіслало наказ із текстом: “Ці малюнки підкидаються до посольств, делегатам сесії Генеральної Асамблеї ООН. Задум провокаторів – переконати громадську думку Заходу, що на Україні немовби триває масова збройна боротьба проти радянської влади… Ваше завдання – розшукати автора малюнків і припинити його діяльність”.

Бофон “10 карбованців”, 1945 р

Посмертне фото вояків УПА, 1 - Ніл Хасевич - “Бей-Зот”, 2 - В’ячеслав Антонюк - “Матвій”, 3 - Антон Мельничук - “Гнат”, Березень 1952 р.

На пошуки митця спорядили міжобласну оперативну групу, очолену заступником начальника 1-го відділення (розробка членів центрального і крайових проводів ОУН) відділу 2-Н УМДБ Рівненської області, старшим лейтенантом держбезпеки Борисом Стекляром (1923-2018). До неї ввійшли також оперативник Клеванського райвідділу МДБ капітан Михайло Маркелов та командирований на Рівненщину капітан Михайло Мудрицький. Не один раз невловимий “Зот” із тенет вислизав. У Львові, скажімо, через громадянина М., котрий переховував архіви Ніла Хасевича, енкавеесівці намагалися виманити підпільного графіка, але операція провалилася.

Бофон “1000 карбованців”, 1945 р.

Карателям допоміг один випадок. У захопленій криївці вони знайшли зашифроване листування і прочитали: “Заготували для Вас 5 кілограмів паперу, вишневе дерево”. То була важлива зачіпка, адже саме з такої деревини, “Зот” різьбив друкарські кліше для виготовлення листівок та гравюр. До всього ж, у шифровці зазначалася конкретна адреса: бункер на хуторі біля с. Сухівці (тоді – Рівненський район Рівненської області), що за 12 км від містечка Клевань.

*   *   *

94-річний кат-ветеран Борис Стеклер

...У березні 2017 р. Генеральна прокуратура України порушила кримінальне провадження стосовно 94-літнього колишнього співробітника КГБ, почесного ветерана СБУ та керівника громадської організації “Розвідники” Бориса Стекляра, який брав участь у ліквідації Ніла Хасевича. Підозрюваного звинувачували в “умисному вбивстві двох і більше осіб, у зв'язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку”. Та до вироку суду колишній кат не дожив.

Бідон, знайдений біля села Реклинець Сокальського йону Львівської області

Минають роки, але повстанська пошта раз-у-раз надсилає нам, сучасникам, нові й нові звістки про незламне українське підпілля. Так сталося й у червні 2018 р. біля с. Реклинець Сокальського району Львівської області, коли у лісі, на глибині 40 см, неподалік від залізничної колії селяни відкопали та відкрили вщерть наповнений металевий бідон, призначений для зберігання і транспортування молока. Виявилося, що в ньому зберігався безцінний архів: дерев’яні кліше для друку, листівки, брошури і книжки, видані у 1948-1952 рр. партизанською друкарнею імені Арпада Золотаря, що колись діяла в селі Нова Скварява Жовківського району.

“За що ви боролися червоноармійці”, друга половина 1940-х рр. 

Бофон “100 карбованців”, 1945 р.

Разом з повстанською літературою у бідоні зберігалися три досі невідомих дереворити, вирізьблені, як з’ясували фахівці, Нілом Хасевичем, а також листівки-карикатури, виконані з його авторських кліше. Таким чином, відкрилася ще одна сторінка творчості славетного українського художника і графіка Ніла Хасевича.

Свої архіви та пропагандистську літературу бійці УПА ховали не стільки від енкавеесівців, стільки для того, щоб майбутні покоління точно дізналися про їхню боротьбу. Тому й закопували неглибоко або, коли втрачали змогу використовувати їх за призначенням, взагалі залишали бідони з архівами в підвалах. Ось так у руки дослідників потрапила частина накладу листівок Ніла Хасевича із підписом “За що ви боролися, червоноармійці?”, де на першому плані бенкетує в ресторані з двома чиновниками якийсь генеральський чин, груди якого заліплені орденами.

*   *   *

Слова на вітер Ніл Хасевич ніколи не кидав. Вчитаймося ще раз у його клятву:

- У своєму житті я, здається, втратив усе, але як довго буде залишатись бодай одна краплина моєї крові, я битимуся з ворогами свого народу. Я не можу битись з ними зброєю, але я б’юся різцем і долотом. Я, каліка, б’юся з ними в той час, коли багато сильних і здорових людей у світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива... Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються... Така моя думка, думка рядового підпільника. Слава Україні!

“Слава Україні!”, дереворит, 1949 р.

Пам’ятник знак на місці, де загинув Ніл Хасевич, с. Сухівці на Рівненщині

На жаль, за об’єктивних причин земляки не можуть належним чином увічнити пам’ять іміджмейкера УПА і вкарбувати на його надгробку належні слова пошани, як це зроблено в рідному Нюрнберзі знаменитого німецького художника і графіка:

- Тут поховано все, що було смертним від Альбрехта Дюрера.

Памятник у Рівному

Проте нам, сучасним українцям, слід не забувати, що ми маємо власного, “Слов’янського Леонардо да Вінчі” – революціонера у національній графіці, котрий показав світові Людину нового часу – вільну, мислячу, націлену у майбутнє. Здібну до малювання молодь, котра залюбки йшла в учні до майстра, він і досі наставляє:

- Мистецтво – зброя в боротьбі за Вітчизну.

—

Олександр Рудяченко, опубліковано у виданні УКРІНФОРМ [8]

---

В тему:

• Ганьщина украинцев, предшествовавшая Новороссии [9]
• Українізації ... України за радянських часів: скільки їх було? [10]
• Не брат ты мне… Миф о трех «братских восточнославянских народах» [11]
• После гибели Сечи. Украинское казацкое «государство» на турецких землях [12]
• Границы раздора. Украинские земли, которые Россия не подарила Украине [13]
• Тарас Шевченко проти Імперії. Правителі Росії боялися його пророцтв [14]
• Розсекречені архіви: спецоперації КДБ СРСР проти закордонних центрів ОУН [15]