Проблема вибіркового підписання законів та внесення нелогічних змін до Кримінального кодексу є відображенням глибшої кризи парламентаризму в Україні.

Президент підписав закон через чотири роки після його ухвалення, порушивши конституційні терміни в сотню разів. Це не просто юридичний курйоз, а небезпечний симптом руйнування правових підвалин держави, де вибірковість виконання обов'язків підміняє букву закону.

Антисемітизм у будь-яких його проявах є безумовним злом, яке не може толеруватися в сучасному демократичному суспільстві. Проте історія із законом про кримінальну відповідальність за антисемітизм, який нещодавно підписав Володимир Зеленський, виходить далеко за межі боротьби з ксенофобією. Вона оголює системні проблеми в роботі вищих ешелонів влади, де Конституція часто стає лише декларативним документом, а не прямим посібником до дії, зазначає співкоординатор руху «Простір свободи» Тарас Шамайда який проаналізував [2] підписаний президентом закон.

Юридична тавтологія та вибірковість захисту

За своєю суттю новий закон вносить мінімальну правку до 161 статті Кримінального кодексу України, додаючи слова «прояви антисемітизму». Проте з правової точки зору ця вставка виглядає як мінімум нелогічною. Стаття 161 вже десятиліттями передбачає відповідальність за порушення рівноправності громадян незалежно від їхньої расової, національної належності чи релігійних переконань. Національна належність охоплює всі без винятку групи, що проживають в Україні.

Штучне виділення однієї конкретної групи в загальній статті, яка покликана гарантувати рівність, порушує саму логіку права. Це створює враження, що захист одних національностей є пріоритетнішим за захист інших. Ініціатор закону, народний депутат Максим Бужанський (на фото зверху), апелював до потреби боротьби з ненавистю, проте статистика свідчить про зворотне.

Відповідно до міжнародних досліджень, рівень антисемітизму в Україні є одним із найнижчих у Центрально-Східній Європі, що повністю розбиває наративи російської пропаганди про «нацистську державу».

Конституційні терміни як необов'язкова рекомендація

Найбільш тривожним аспектом цієї історії є не зміст закону, а процедура його набрання чинності. Стаття 94 Конституції України чітко зобов'язує президента підписати закон або повернути його з обґрунтованими пропозиціями до парламенту протягом 15 днів. У випадку із законом про антисемітизм цей термін було перевищено у 100 разів — документ чекав на підпис чотири роки.

Така практика «підвішування» законів стає для нинішнього президента звичною. Замість того, щоб скористатися правом вето, глава держави просто ігнорує документи, які йому не подобаються або не є актуальними в конкретний політичний момент.

Це грубе порушення конституційного ладу, адже після спливу 15 днів закон вважається схваленим президентом і має бути оприлюднений негайно. Фактично, в Україні виникла ситуація, коли підпис президента перетворився на інструмент політичного схвалення, а не на завершальну стадію законодавчого процесу.

Забуті закони та потреба в українофобії

У черзі на підпис президента сьогодні лежать десятки документів, які мають критичне значення для держави. Серед них — закон про правильний переклад Європейської хартії мов, який виключає російську мову з переліку тих, що потребують особливого захисту, а також закон, що дозволяє місцевому самоврядуванню прямо фінансувати потреби оборони. Ці документи «зависли» без жодних пояснень, що паралізує певні сфери державного життя.

Якщо вже законодавець пішов шляхом перерахування конкретних видів ненависті у 161 статті, виникає логічне запитання: чому там досі немає терміну «українофобія»? Ухвалений у 2023 році закон про деколонізацію вже містить чітке визначення цього поняття.

В умовах повномасштабної війни, де об'єктом агресії та ненависті є саме українська ідентичність, окреме згадування відповідальності за українофобію виглядало б значно доречнішим за виокремлення антисемітизму, який і так захищений загальною нормою.

Вихід із глухого кута — автоматичне підписання

Триваюче ігнорування президентом обов'язку підписувати закони вчасно вимагає змін до Конституції після закінчення воєнного стану. Ситуація, коли парламент не здатний змусити президента дотримуватися термінів, є деструктивною. Найбільш логічним рішенням було б запровадження процедури, за якої закон, не підписаний у 15-денний строк, автоматично підписується Головою Верховної Ради та оприлюднюється.

Сьогодні підписання закону про антисемітизм є лише маленьким кроком до виконання формальних процедур, але він нагадує про величезний обсяг роботи, яку президент свідомо саботує.

Правова держава не може триматися на «добрій волі» однієї людини — вона має триматися на непорушності термінів та процедур, закріплених в Основному Законі. Будь-яке інше трактування є прямим шляхом до авторитаризму, де закон працює лише тоді, коли він зручний. 

—

«Аргумент» [3]

Читайте також: 

• Роман Ванжула: Мій антисемітизм [4]
• Зеленський підписав закон про кримінальну відповідальність за антисемітизм. Українофобство в Україні закон не карає [5]
• Символічно: Ізраїль прийняв російське судно з краденим українським зерном у той день, коли Зеленський підписав закон про кримінальну відповідальність за антисемітизм [6]
• Ізраїль відпустив російське судно з викраденим українським зерном, хоча Україна зверталась по арешт зерна. Це все, що треба знати про україно-ізраїльські стосунки [7]