Рицарі Темних віків: мілітарна спільнота Червоної Руси

1.00

Нет

У XIV–XV століттях на землях Червоної Руси була поширена традиція надавати шляхті землі в обмін на військову службу. У документі, що засвідчував передавання деяких теренів у власність шляхтича, було чітко зазначено, як саме і коли він має сповнити військовий обов’язок.

Власники земель регулярно на вимогу монархів вирушали в походи. Поза цими виправами теж траплялися сутички, до того ж ворогами не раз виявлялися "свої", зазначають у виданні "Локальна історія" [2].

Васько Тептюкович гербу Корчак узимку 1375 року отримав з рук вельможного князя Владислава Опольського, тогочасного "господаря" Червоної Руси, у цілковите володіння три села. Йдеться про Стрільче, Вербіж і Микитинці на території теперішніх Львівської та Івано-Франківської областей.

Це посвідчував документ, що вказував обдарованому його військовий обов’язок перед князем. Васько, його нащадки та спадкоємці мали служити "двома списами і двома арбалетниками на конях і в обладунках добре споряджених" там у землі Руській, де князь забажає. А на випадок, якби Васконіс у воєнних походах коней утратив або потрапив у полон, князь зобов’язувався шкоди компенсувати і з полону викупити власним коштом. Це важливо, бо спорядження чотирикінного почету коштувало Васькові щонайменше річного доходу з маєтків.

Після 1340 року, коли розпочалися процеси приєднання Червоної Руси до Польського королівства, а водночас колонізація та урбанізація регіону, такі надання були масовими. Документація, що їх супроводжувала, є чи не найнадійнішим джерелом щодо складу, озброєння та спорядження мілітарної спільноти регіону в Пізньому Середньовіччі.

Читайте також: Як брехлива москва редагує історію: початок традиції брехні [3]

Спільнота

Битва під Легніцею. Мініатюра із Вроцлавського манускрипту "Житія св. Ядвіги", 1451 рік

Принцип "земля в обмін на воєнну службу" — цивілізаційна підвалина середньовічного Заходу. Озброєний люд, який був здатний (або зобов’язаний) до воєнної служби власним коштом і мав відповідні навички, позначали терміном "мілітарна спільнота".

Як випливає із документів про землеволодіння на Червоній Русі, тамтешня мілітарна спільнота (як і в решті Європи) у XIV–XV століттях не була винятково рицарською. Шляхта-рицарі навіть не становили більшости, їх була приблизно третина. Повинність служити на конях та зі зброєю також охоплювала представників локальної королівської адміністрації: солтисів і війтів. Вони разом із рицарями-шляхтою, тобто всіма землевласниками в державі, утворювали так зване посполите рушення. Це військо, що його у Польському королівстві збирали на вимогу короля або його намісника для оборонних чи зачіпних виправ. Від 1340-х років до служби у expeditio generalis зобов’язали й еліти Червоної Руси — як нових королівських підданих. Цей їхній обов’язок було закріплено в руському перекладі Віслицького статуту 1347 року. У цьому тексті вперше у староукраїнській мові натрапляємо на вживання термінів "рицар" і "рицарство".

Посполите рушення складалося з кінних загонів-хоругв, що комплектували за територіальним або родовим принципом. Наприклад, у битві під Ґрюнвальдом брали участь хоругви Львівської, Галицької Перемишльської земель. У Ягайловому почеті у цій битві був і "хранитель королівських стріл", помітна фігура на Червоній Русі Данило Дажбогович Задеревецький, разом зі своїми двома копійниками та десятьма стрільцями. Етнічність і майновий статус посполитого рушення були строкатими, але землевласників об’єднував обов’язок особисто "сідати на коня" тоді, коли "потреба стане". У згаданий період існував різновид мілітарного обов’язку, який називали "виправа з маєтків". Тоді землевласник міг вислати замість себе когось із родичів чи охочих, якщо вони, звісно, були.

Щонайменше до кінця 1450-х ця система працювала небездоганно, але загалом ефективно. Мілітарній спільноті Польської корони вдалося закріпитися на Західному Поділлі. За допомогою литовського війська, де русинів теж вистачало, зламали хребет Тевтонському ордену в битві при Ґрюнвальді. А також допомогли Сигізмундові Кейстутовичу у війні за литовський великокнязівський стіл проти Свидригайла.

У другій половині XV століття почалася криза. Посполитому рушенню уже не вистачало мобільности, щоб боротися з татарами, які тоді регулярно наїжджали в польсько-литовську Русь. А також тактичної гнучкости, щоби протистояти західним ворогам. І то настільки, що 1465 року тевтонські рицарі взяли реванш за Ґрюнвальд у битві під Хойніцами. Майбутнє було за найманцями, які служили сюзеренам не за землю, а за гроші.

Читайте також: Від Русі до України: як формувалося ім’я нації [4]

Зброя

Документи землевласників вказують на два способи виконання мілітарної повинности: "зі списом" та "з арбалетом". Іноді другий спосіб позначали висловом "зі стрільцем" або з визначеною їх кількістю. Сеньорам ішлося саме про стрільців, а не лучників, як хибно вважають деякі наші дослідники.

Терміни "служити списом / арбалетом" позначали дві конкретні воєнні спеціальності військовозобов’язаних. Перша — рицар-копійник, армований вершник, тренований до таранного удару кушованим, тобто нерухомо затиснутим, списом. Це була рицарська мілітарна технологія, що потребувала дорогих бойових коней і тривалого вишколу. Друга — кінний арбалетник, стрілець. Стрілець міг обійтися дешевшим конем, який і в копійника, і в арбалетника був найдорожчою частиною спорядження.

Обидві спеціальності мають західне походження. Лік їхніх носіїв на Червоній Русі у згаданий період іде на сотні, якщо не на тисячі. Тоді як згадки про кінних лучників, носіїв східних мілітарних трендів, в актах XIV–XV століть є одиничними. Вони стосуються винятково волохів і татар, які теж володіли землею в регіоні.

Арбалетник. Малюнок із фехтувального трактату Ганса Тальгоффера, 1459 рік

Копійники переважно мали шляхетне походження і, відповідно до рицарського етосу, спеціалізувалися на ближньому бою. Володіння складною бойовою технікою таранного бою давало змогу претендувати на першість у мілітарній спільноті. Судова записка від 1423 року, що походить із теренів Польського королівства, це засвідчує. Станіслав із Дружбіц аргументував вищість над Петром Банком із Пйотркува саме тим, що він служить королю списом. Але спис завдовжки 3,5–5 метра після таранного удару був неужитковим у тисняві ближнього бою. Тоді наставав час мечів, кордів, булав, сокир тощо.

Вершник міг заряджати арбалет і стріляти із сідла не спішуючись. Але коли доходило до зіткнення, часу перезарядити зброю часто не було. Тому арбалетники також мусили радити собі із січною й ударною зброєю. Щоправда, розряджений арбалет можна було використати як імпровізований щит або навіть як снаряд для метання.

І копійники, і арбалетники служили в захисному обладунку. Найчастіше в документах цей обов’язок фіксували загальною формулою "на коні й в обладунках добрих і справних" або "на коні й в обладунках відповідно до можливостей" поіменованого. Надавці сподівалися, що всі комбатанти розумітимуть: якісна броня критично важлива для життя і здоров’я.

Італійська пластинчата куртка, "плити", 1400-ті роки, Музей Метрополітен у Нью-Йорку

Іноді в документах трапляються точніші вказівки. У захисному озброєнні червоноруської мілітарної спільноти було чітко відображено західноєвропейські тренди. Найчастіше згадані кольчуга або панцер. Солтис Мартін із Цергови від 1359 року мав служити "зі списом, у плитах, на коні". Терміном "плити / плахти" (plateis / plachtis) позначали "куртку з пластинами", або бригандину — популярний у XIV столітті на Заході тип обладунку. Кроєний як пончо або безрукавка із цупкої лляної тканини або шкіри, до якої з внутрішнього боку приклепували металеві пластини.

Солтис якоїсь із Дібров на ім’я Михайло ходив після 1422 року на виправи "на коні, у шоломі, подвійній іоппі, металевих рукавицях, з арбалетом". Тут ідеться про бюджетний варіант спорядження. Михайлів торс не був захищений металевим обладунком, його заміняла "іоппа".

Це верхній одяг, пошитий із декількох шарів тканини, перекладених ватою. Фактично прообраз сучасної куфайки, базовий складник захисного гарнітуру в усій середньовічній Європі. Зверху вдягали металеві лати — хто їх мав. Приблизно в той самий час починав кар’єру майбутній адмірал Франції та сподвижник Жанни д’Арк Жан де Бюей. Як і в Михайла з Діброви, іоппа, чи радше юппон на французький манер, тоді був єдиним захисним прикриттям його тулуба. В автобіографії сір де Бюей згадує, як замолоду крав білизну, вивішену сушитися, щоб латати свою іоппу.

Читайте також: Як наші пращури захищались від ворога та лиха: традиційні обереги українців та прокльони [5]

Зовнішні вороги

Від другої половини XIV століття на півдні Червона Русь межувала з Угорським королівством та Молдавським князівством. А на півночі — з руськими землями, що перебували у складі Великого князівства Литовського. Від татарських земель її відокремлювало Поділля, але протягом XV століття татари регулярно тривожили львівські околиці.

Перелік найпомітніших мілітарних акцій, у яких брала участь червоноруська шляхта протягом XV століття, натякає на те, що рицарський хліб вона їла недаремно. Це війни з Тевтонським орденом першої половини — середини століття. Династична війна Свидригайла; турецькі виправи Владислава ІІ; молдавські походи, які від 1433-го до 1497 року відбувалися регулярно; Угорські походи 1471–1474 та 1490–1492 років. Окрім того, ледь не щороку виникала потреба відбивати татарські наїзди.

Від 1433 року в Молдавії між численними претендентами почався тривалий період жорстокої боротьби за господарський трон. Їх, залежно від політичної кон’юнктури, підтримували кого польські, а кого угорські або турецькі монархи. Майже одразу до молдавських авантюр долучилися і найвпливовіші родини червоноруської та подільської магнатерії: Одровонжі, Олеські, Бучацькі та інші.

Монголи показують відрубану голову Генріха Побожного під стінами Легніци. Мініатюра із "Житія св. Ядвіги" з музею Пола Гетті, 1353 рік

У 1450 році польський король Казимир Ягеллончик зглянувся на прохання княгині Марії Гольшанської допомогти її неповнолітньому синові Олександру посісти батькову спадщину. І звелів на початку року кликати посполите рушення руської та подільської шляхти. Уже в березні Олександра звели на господарський трон. Проте тільки-но коронні війська покинули Молдавію, його конкурент Богдан з допомогою угорців змусив Олександра разом із матір’ю рятуватися втечею.

Друга виправа на чолі з руським воєводою Петром Одровонжем розпочалася в червні. Хоча голова подільського клану Бучацьких Теодор підтримував Олександрового противника Богдана ІІ, у похід він усе-таки вирушив разом зі своїм небожем Михайлом. Хоругви Сяноцька, Перемишльська, Львівська і Галицька разом із подільцями, молдавськими союзниками та пішим загоном зі Львова нараховували майже 3 тисяч осіб.

Щоб шляхта згодилася перетнути молдавський кордон, її довелося переконувати в тому, що експедицію заплановано проти татар. Коронне військо три місяці бродило Молдавією у пошуках противника, доки справа дійшла до битви. Шляхта знову бунтувала. Аби її заспокоїти, їй пообіцяли належну за іноземну виправу плату. Богдан ІІ уникав зіткнення, пропонуючи мир і контрибуцію, проте насправді чекав зручної нагоди, щоб раптово напасти. Ця мить настала 9 вересня.

Богдан ІІ вирішив напасти біля села Красна, що на території сучасної Румунії. Там коронні, вдоволені мирними пропозиціями, маршуючи додому, опинилися між річкою Красним Потоком, лісом та озером. Готовим до такого перебігу подій виявився лише очільник молдавського контингенту в коронному війську на ім’я Бургулаб. Він добре знав своїх співвітчизників і ще під час перемовин закликав коронних до пильности. Бургулаб запропонував під охороною рухомого табору виступити з небезпечного дефіле на відкритий простір поблизу Красного Поля, де вже стояли Богданові війська. Там вершники, які становили більшість, змогли розгорнути свої порядки.

Це був найкритичніший момент усієї кампанії. Маневри відбувалися під постійними атаками противника. Коли військо оборонною рукою вийшло на відкритий простір, копійники таранною атакою знесли з поля бою молдавську кінноту. Та потім їхній наступ утратив темп і вони загрузли у кровопролитному зіткненні з піхотними формаціями Богдана ІІ. Там загинули всі три коронні очільники: Михайло Бучацький, Ян Одровонож і Михайло Порава. Проте удар молдавських союзників Бургулаба повернув воєнне щастя на користь коронних, і Богдан мусив рятуватися втечею.

Похід та битва на Красному Полі демонструють і сильні, і слабкі сторони посполитого рушення Червоної Руси. Загалом вправні й досвідчені вояки, організовані за територіальним принципом, не надто годилися для того, щоб розв’язувати зовнішньополітичні завдання. До того ж вони не палали бажанням гинути на чужині. Проте у кризові моменти, навіть утративши командувачів, виявляли подиву гідну стійкість і витримку.

Читайте також: Почему Мазепа — архитектор европейской Украины¹ [6]

Внутрішні чвари

Зміни влади впродовж другої половини XIV–XV століття й радикальні перебудови політичних структур на Червоній Русі спричиняли регулярні сплески ворожнечі й насильницької конкуренції. Вона відбувалася за землі та ресурси всередині тамтешньої політичної спільноти, яка водночас була й мілітарною. Простіше кажучи, червоноруська шляхта ворогувала між собою не менш, а то й більш затято, ніж із татарами, молдаванами чи угорцями.

Кахля з гербами Львова, Великого князівства Литовського, Польського королівства. Львів, перша половина XV століття

Збройне насильство ширилося багатьма каналами. Великі землевласники, які посідали найвищі адміністративні посади в регіоні, боролися між собою, втягуючи в конфлікт родичів, слуг та клієнтів. Окрім того, вони зі змінним успіхом намагалися накидати свою волю дрібнішому шляхетському загалові.

Родина Одровонжів зі Спруви, яка прибула на Червону Русь наприкінці XIV століття, кроїла собі територіальні володіння так захланно, що 1464 року шляхта львівської землі й саме місто Львів утворило конфедерацію, щоб оборонятися від цих вельможних панів. Конфедерати обіцяли одні одним єдність та негайну допомогу і у правних, і у збройних потребах. Лише нагла смерть голови клану воєводи і старости руського Андрія запобігла кровопролиттю.

У довгому переліку образ самбірської шляхти від 1465 року, яких та зазнала від тамтешнього старости Яна Одровонжа, є напади і грабунки з боку його загонів (іноді вони нараховували сотню коней) на шляхетські маєтки. А також побиття і поранення (інколи летальні), погрози, здирництво, безправні ув’язнення, конвоювання незаконно арештованих в образливий спосіб (із зв’язаними під черевом коня ногами). Захоплення чужої спадщини, викрадання та забиття худоби й навіть конфіскація бойових коней шляхти, що унеможливлювало військову службу.

Слуги та васали, не конче шляхетного походження, були тими, хто безпосередньо брався за зброю та ризикував життям у конфліктах великих панів. Але й у стосунках між собою дрібна та середня шляхти не цуралися великопанських методів. Безлад поглиблювала задавнена ворожнеча між тими, хто опинився в супротивних таборах під час династичної війни Свидригайла й Сигізмунда.

Шляхта передавала її у спадок нащадкам. У цих конфліктах було небагато куртуазности. Наїзди — тобто рейди на маєтки противника, що супроводжувалися руйнацією та грабунками, — і засідки були найпоширенішими тактичними практиками. Напружені стосунки між новоприбулими поляками і старожилами-русинами теж іноді виливалися в акти збройного насильства. Аж настільки, що деякі старожили, яких новоприбулі позбавляли власности, втікали до татар і разом із ними спустошували свої колишні маєтки.

Читайте також: Українізації ... України за радянських часів: скільки їх було? [7]

Від часів Владислава Лозінського, автора справжнього вестерну з історіографії "Правом і безправ’ям: опис звичаїв на Червоній Русі в XVI — на початку XVII 17 століття", історики пролили цистерни чорнила, лементуючи над суспільним безладом і шляхетським беззаконням на Червоній Русі.

Проте марно чекати толерантних манер від людей, чиї життя, добробут і соціальний капітал залежали від уміння влучити списом, мечем чи арбалетним болтом крізь проріз шолома в око противнику. Але рицарську брутальність гамувала станова солідарність і спільність військових обов’язків. Учорашні вороги будь-якої миті могли опинитися пліч-о-пліч у бойових порядках, де домашній антагонізм відігравав фатальну роль.

Згадаймо одномоментну загибель трьох представників найпотужніших родин Руси та Поділля, Одровонжа, Бучацького та Порави у згаданій битві під Красним. Можливо, вона сталася тому, що роздратована шляхта вчасно не допомогла своїм очільникам у бою. У станових конфліктах, що переносили з міських закапелків, лісів, полів і битих доріг до судових зал і назад, вигартовувались правосвідомість, солідарність і зарадність місцевого збройного люду.

Самого Лозінського після публікації згаданої праці деякі нащадки свавільної шляхти, яку він так яскраво описав, перестали пускати до себе додому. Шляхетські чвари жили віками.

—

Володимир Гуцул, кандидат історичних наук, зброєзнавець, фахівець з військової історії ранньомодерної України; опубліковано у виданні "Локальна історія" [2]

Читайте також: