З-поміж архівних документів розвідки знайдено лист визначного українського геральдиста, фалериста, письменника, публіциста, графіка, вексилолога, дослідника і розробника емблематики Миколи Битинського з приводу публікації в одному з російських емігрантських журналів за 1933 рік статті про «Росію-визволительку».

У листі він з обуренням пише про перекручення історичних фактів і зазначає, «що ні одна ворожа агітація чи пропаганда, чи будь-яка фальш, чи провокація не мусить бути залишена з нашого боку без відповіди».

Цей лист, досі не відомий історикам, є яскравим свідченням того, що українські патріоти в усі часи вміли аргументовано протистояти «рускому міру».

Лист М. Битинського зберігається в багатотомній архівній справі по УНР [2] за 1930-ті роки. Він виконаний на п’яти аркушах на друкарській машинці, як передрук із рукописного оригіналу. Текст містить низку помилок, які чекісти зробили, вочевидь не повністю розібравши почерк автора. У справі немає додаткових коментарів до листа, тож нині невідомо, за яких обставин він потрапив до рук співробітників НКВС [3], за ким вони стежили і чиї листи перехоплювали. Можна лише передбачити, що це був один із колишніх генералів Армії УНР, який мешкав за кордоном і підтримував дружні контакти з М. Битинським, також колишнім уенерівським вояком періоду національно-визвольних змагань.

На цю тему: Как эмигрантский парламент УНР боролся за украинскую государственность [4]

Лист починається зі звернення: «Високоповажний пане генерале». І одразу автор переходить до суті питання, яке полягає в тому, що еміграційний журнал «Военный вестник» опублікував статтю, на яку українцям слід обов’язково відгукнутися і внести певні поправки. Зазначається, що за цим виданням  нібито стоїть полковник Добринін, людина «заскорузлих, чисто російських реакційних поглядів». А далі йдеться про монумент у польському місті Каліш, який, згідно з публікацією в журналі, нібито возвеличує роль Росії «як визволительки і покровительки слов’янства».

Вочевидь, йдеться про пам’ятник, який у польських джерелах називають «Російсько-пруська дружба». Він був зведений на честь перемоги у Каліській битві російсько-саксонсько-польського війська проти шведсько-польського корпусу періоду Великої Північної війни (1700–1721 рр.), коли коаліції Швеції та Московії боролися за панування у Північній, Центральній та Східній Європі. Пам’ятник знесли наприкінці 1926 року на вимогу громади міста Каліша як такий, що негативно впливав на національні почуття поляків.

Говорячи про спосіб, яким можна було б спростувати «усі заскорузлі, забобонні й фальшиві твердження ріжномастних москалів про роль Росії як визволительки й покровительки слов’янства», М. Битинський зазначає: «Наші протитвердження, сперті на глибші історичні досліди, можна закроїти досить широко, почавши від періоду «збирання Русі», нищення вільних слов’янських республік Новгорода й Пскова, через експансію Росії до Балтики й Чорномор’я по слов’янських землях Польщі, України й козацтва до «славного звільнення слов’ян» на Балканах».

Наводячи ці та інші аргументи, М. Битинський пише, що правдиве висвітлення історичних фактів дає змогу зрозуміти таке: «… всі ті «визвольні акції» російського народу були фактично нічим іншим, як доказуванням Росією свого безоглядного політичного егоїзму і державного імперіалізму за рахунок поневолення слов’янських народів, що силою історичних обставин ставали на шляху розширення і розбухання напівдикої, напіввізантійської московської держави».

На цю тему: Михайло Омелянович-Павленко: генерал-легенда [5]

М. Битинський зазначає, що про все це вже неодноразово було сказано, зокрема у XVIII столітті одним із українських гетьманів. Йдеться про Пилипа Орлика, оскільки автор листа згадує його «маніфести», «меморіяли до європейських урядів» і відомий політико-правовий трактат «Вивід прав України», в якому загрозою для європейської безпеки гетьман вважав розширення Російської держави.

«Поскільки москалі знов ворушаться і пускають в світ туману, – йдеться далі в листі, – то і нам знов і знов, в сотий і тисячний раз треба реагувати, відшукувати і голосити ту свою непереможну правду, яку ми собі усвідомили ще за давніх визвольних змагань наших предків. Ніколи і нічиєю визволителькою Росія ще не була, а завжди була найбільшим ворогом слов’янства, по відношенню до якого переслідувала єдину свою програмно-місіоністичну ціль – зілляти всі слов’янські народи в руському морі, асимілювавши слов’ян чи то в новоросійській деспотичній царистській культурі, чи то в так званій пролетарській культурі московського комунізму».

Чому саме М. Битинського так занепокоїла ця стаття і чому викликала таку реакцію? Відповідь на це питання дає біографія автора.

Микола Оверкович Битинський народився у 1893 році у родині священника на Поділлі. Закінчив педагогічне училище та художньо-промислову школу в Кам’янці-Подільському. Під час Першої світової війни був мобілізований до армії Російської імперії. Із 1919 року – в Армії УНР. Був командиром саперної сотні 1-ї української стрілецької дивізії (пізніше – 6-та Січова стрілецька дивізія). Сотня Битинського відіграла важливу роль в обороні Замостя від більшовицьких військ.

На цю тему: Битва под Замостьем: как Марко Безручко остановил наступление армии Буденного [6]

На еміграції у 1920–1923 роках перебував у таборах інтернованих вояків Армії УНР, спочатку в Александрові-Куявському, а по тому – у Щипьорно біля Каліша. У листі він зазначає, що добре пам’ятає той пам’ятник у Каліші. Тоді він служив начальником культурно-освітнього відділу штабу дивізії і табору. У 1921 році був підвищений до рангу сотника. Навчався на підвідділі історії й суспільних наук історико-літературного відділу Українського високого педагогічного інституту імені М. Драгоманова у Празі.

Пізніше вчителював на Закарпатті, де у 1939-му брав участь у захисті щойно проголошеної незалежності Карпатської України. Упродовж 1945–1950 років учителював у таборах для переміщених осіб в Німеччині, а з 1951 року – в Канаді. До кінця життя займався громадською та культурно-освітньою діяльністю, брав участь в оформленні й редагуванні українських книжок, проєктуванні гербів, прапорів, печаток, нагород, зокрема Хреста Симона Петлюри і Воєнного хреста, писав портрети, ікони, готував статті для різних видань, входив до Спілки українських журналістів та Спілки українських науковців, очолював Український військово-історичний музей.

Мал. Артура Орльонова 

Відтак повз увагу М. Битинського не могла пройти ця публікація у «Военном вестнике». Як людина освічена і небайдужа до всього, що стосувалося українського питання, він за будь-яких обставин намагався відстоювати історичну правду.

Інші документи архівної справи, де знаходиться лист М. Битинського, не дають змоги простежити, чи було все ж його реагування в емігрантських виданнях. Попри це, навіть наведені висловлювання показують його чітку позицію фахового історика й українського патріота і демонструють, як слід давати відсіч прибічникам «руского міра».

На цю тему: Александр Загродский: 30-летний генерал - легенда УНР [7]

Лист М. Битинського на 5 арк. від 20.03.1933 року:

(ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12628. – Т.4. – Арк. 115–119);

Джерело: Служба зовнішньої розвідки України [8]

На цю тему:

• Євген Маланюк: Крути. Народини нового українця [9]
• Українські збройні сили у 1917-1921 роках: від Богданівців до Повстанчої армії [10]
• Під “ковпаком” Антанти. Як українцям завадили Львів повернути [11]
• Марко Безручко – українець, який врятував Польщу [12]
• 2-й зимний поход Армии УНР: рейд в вечность [13]