Розсекречені архіви радянських спецслужб: Микола Глущенко і Василь Перебийніс. Агентурні етюди

1.00

Нет

Фото: Розсекречені архіви радянських спецслужб: Микола Глущенко і Василь Переби

В архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України знайдено матеріали, в яких відображено, як органи НКВС СРСР намагалися використовувати відомих українських митців за кордоном для проведення своїх оперативних заходів проти еміграційних центрів, стеження за окремими діячами національно-визвольного руху та здійснення інформаційно-пропагандистських акцій.

Про те, як чекісти грали на слабкостях, амбіціях, певних рисах характеру, фінансових і сімейних проблемах представників мистецького середовища, щоб схилити їх до співпраці, створити ситуацію залежності і змусити виконувати поставлені завдання, – у досі невідомих розсекречених документах.

Український колорит Монмартру

У 1920–1930-х роках одним із центрів, який притягував до себе представників української політичної і культурно-творчої еміграції, став Париж. Як свідчать матеріали літерної справи «Українська еміграція у Франції», упродовж певного часу у столиці Франції розміщувався Державний центр УНР у екзилі, діяли Товариство бувших вояків Армії УНР, Об’єднання українців у Франції, Український народний союз у Франції та інші організації, видавництво Першої української друкарні, часописи «Українське слово», «Тризуб» та інші. Українці гуртувалися навколо Симона Петлюри, В’ячеслава Прокоповича, Олександра Шульгина, Миколи Капустянського, Олександра Удовиченка та багатьох інших відомих і авторитетних діячів, які змушені були емігрувати з України після поразки визвольних змагань.

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб: Макар Кушнір і його внесок у розбудову нації [2]

Водночас у Парижі замешкало чимало українських письменників, художників, архітекторів, театральних діячів, які не сприйняли московсько-більшовицьку владу. Серед них – скульптор Олександр Архипенко, письменник Улас Самчук, хореограф Василь Авраменко, художники Микола Глущенко, Михайло Андрієнко-Нечитайло, Василь Хмелюк та інші. Серед творчого люду художників було чи не найбільше. Вони збиралися у кав’ярнях Латинського кварталу, на Монмартрі, брали участь у виставках картин, іноді разом з Пікассо, Модільяні, Матіссом, видавали художні альбоми, співпрацювали в театрах з відомими французькими режисерами для підготовки декорацій, розвивали власні школи і відкривали свої художні салони, як от Микола Глущенко.

В одному з архівних документів зазначається, що у січні 1931 року М. Глущенко написав листа до Всеукраїнського товариства культурних зв’язків із пропозицією організувати в Харкові і Києві художню виставку картин українців-емігрантів, які проживали у Парижі. У листі він розповідав, що таких художників близько 25. Окремо надав список і зазначив, що докладну інформацію про кожного з них і світлини надіслав до видавництва «Література і мистецтво». Писав, що всі вони мають бажання виставляти свої твори в усрр.

Про це листування М. Глущенка одразу стало відомо органам дпу. На нього завели справу під назвою «Художник» і почали збирати інформацію, вивчати його можливості, близькі контакти. У1933-му році з ним документально оформили стосунки як із закордонним агентом радянської розвідки на псевдо «Ярема». Роботу з ним проводили за двома напрямами. Офіційна, видима частина, полягала у підтриманні звичайних зв’язків із радянським дипломатичним представництвом у Франції на основі виконання художніх замовлень. Йому доручили місію, спрямовану на зміцнення французько-радянської дружби і завоювання симпатії французької інтелігенції до срср. Відтак він написав серію портретів французьких діячів – друзів Радянського Союзу.

Невидима, прихована частина його діяльності, полягала в наданні інформації про представників еміграції, які становили інтерес для радянської розвідки і з якими він періодично зустрічався у Франції та інших країнах. Зокрема у художній салон до нього навідувався австрійський ерцгерцог із династії Габсбургів і щирий симпатик української справи Василь Вишиваний, член Проводу ОУН Дмитро Андрієвський, колишній голова Директорії УНР Володимир Винниченко та інші. Співробітники паризької резидентури нквс срср намагалися отримати через «Ярему» якусь цінну інформацію про процеси в середовищі української політичної еміграції, але швидко зрозуміли, що з цього нічого не вийде.

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб: Мирон Коновалець. «Він ніколи не афішував те, що робив для брата» [3]

У довідках і характеристиках на агента зазначалося, що він глибоко не володіє ситуацією щодо діяльності УНР та ОУН і не надто бажає заглиблюватися у політичну діяльність, переймається лише творчістю і підтриманням дружніх контактів із широким колом співвітчизників. Крім цього, отримавши радянське громадянство, прагне якнайшвидше повернутися до радянської України. Відтак співробітникам резидентури поставили завдання вийти через «Ярему» на таку людину серед художників, яка б глибше розбиралася в цих питаннях і по суті змогла б його замінити після від’їзду до срср.

Зі своїх колег по пензлю М. Глущенко порекомендував Василя Перебийноса. Після ближчого знайомства чекісти пересвідчилися, що кращої кандидатури годі й шукати. Відтак вирішили зіграти на вразливих моментах кандидата, щоб змусити його піти на співпрацю. У М. Глущенка основним мотивом співробітництва було сприяння у швидшому поверненню на батьківщину і в отриманні вигідних замовлень по лінії роботи радянського дипломатичного представництва. В. Перебийніс так само прагнув повернення в Україну. Але з цим у нього було все набагато складніше.

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб: Симон Петлюра і День Української Державності [4]

«Почати з Василя Вишиваного…»

«Серед спільних знайомих «Художника», – йдеться в довідці паризької резидентури нквс, – ми в першу чергу зупинилися на Перебийносі, який, на думку «Художника», висловлював бажання повернутися в Україну, де у нього є сім’я, а головне через те, що він близько зв’язаний з Токаржевським-Карашевичем, В. Вишиваним і має доступ через артистку Повель до польського консульства».

Далі в довідці розповідається про те, як саме М. Глущенко вивів оперативного співробітника на В. Перебийноса. Зокрема зазначається таке:

«Художник» повідомив Перебийносу, що він у Парижі познайомився з науковим співробітником, який у Харкові бачив їхню спільну художню виставку. При цьому сам Перебийніс висловив побажання зустрітися з приїжджим, попередивши «Художника», щоб про цю зустріч ніхто не знав.

Моя зустріч з Перебийнісом відбулася 2. ХІ [1932 року]. Після загальної розмови про його творчість, про роботу укр. худ. у Парижі я прямо запитав, що він збирається робити в Парижі далі. Перебийніс заявив, що в Україну їхати боїться, а стосовно роботи тут, то в нього також мало перспектив. Крім цього, за певних обставин він мав стосунки до української еміграції і досі їх не розірвав. Я дав йому зрозуміти, що свою провину він може залагодити розвінчанням діяльності української еміграції.

Після тривалої бесіди на цю тему Перебийніс після довгих сумнівів згодився допомагати розвінчувати еміграцію за умови, що на першому етапі він не буде нічого писати»

(ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 11448. – Арк. 48).

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб: Заборонений Улас Самчук [5]

На це в резидентурі погодилися, не стали тиснути на нього і вимагати одразу писати повідомлення. Як свідчать матеріали справи, заведеної на нього, навіть підписку про співробітництво не відбирали, на відміну від ситуації з М. Глущенком. Дали йому псевдо «Тонін», під яким він у подальшому фігурував в оперативних документах. Вербування документально оформили у листопаді 1933 року.

На спадкоємця давнього литовського князівського роду, історика, дипломата, філософа, українського громадсько-політичного діяча Івана Токаржевського-Карашевича, який фігурував у довідці резидентури, саме тоді нквс урср завів справу-формуляр. У той період він жив у Франції (із 1924 до 1936 року) і намагався бути корисним українській справі. Був членом комітету «Франція–Схід», редактором бюлетеню «Франція–Україна», генеральним секретарем Французького товариства українознавства, дописував до різних часописів, виступав із лекціями на історичні теми.

І. Токаржевський мав знайомого у польському консульстві у Парижі, з яким познайомив і В. Перебийноса. Дізнавшись про це, співробітники резидентури мали намір через нього вивідувати якусь інформацію про діяльність цієї дипломатичної установи. Але, як з’ясувалося невдовзі, з цього нічого не вийшло.

Іншим об’єктом зацікавлення був В. Вишиваний, з яким у В. Перебийноса склалися хороші стосунки. Саме на поглиблення контактів з ним резидентура спрямувала нове джерело інформації. Так само наполягали і в директивах з москви, щоб той почав свою роботу в новій якості з В. Вишиваного, оскільки, як зазначалося, має у нього довіру. Тим часом у справі немає жодних агентурних повідомлень «Тоніна» про В. Вишиваного. Лише довідки працівників резидентури з посиланням на слова «Тоніна», що у них хороші стосунки і сам ерцгерцог просить тримати його в курсі усіх справ у Товаристві колишніх вояків Армії УНР.

Одним із тих, хто з позицій центрального апарату нквс срср уважно стежив за розвитком нового контакту, був П. Судоплатов. Як свідчать архівні матеріали, на В. Перебийноса завели не лише особову агентурну справу. Нарівні з цим – ще й справу-формуляр. У постанові про заведення справи, яку склав П. Судоплатов, зазначалося, що В. Перебийніс служив у петлюрівській армії і має великі зв’язки серед керівних діячів української еміграції. Тож зусилля спрямували на з’ясування того, де і з ким служив, та які насправді має переконання.

Читайте також: Розсекречені документи з архіву СБУ: Тарас Шевченко у Вашингтоні [6]

Важкий мистецький шлях до визнання

На підставі розповідей М. Глущенка і самого В. Перебийноса чекісти підготували на нього біографічну довідку. У ній помітили багато спільного у життєписі обох художників. Зазначається, що В. Перебийніс народився 1896 року в селі Малі Пузирки Заславського повіту Волинської губернії (нині Хмельницького району Хмельницької області). Після навчання у церковно-приходській школі вступив до школи рисування і малювання при Почаївській лаврі. Там упродовж 1910–1913 років здобував початкову малярську освіту. Продовжив навчання в Київському художньому училищі і в Академії мистецтв у Петербурзі.

Після завершення навчання працював, як згадується у одній із довідок, у так званому Лук’янівському народному домі, у театрі М. Заньковецької і М. Садовського. У 1919 році, зі встановленням у Києві радянської влади, був зарахований на службу до 132-го залізничного полку, де був завідувачем клубом. Тоді ж вступив до підпільної петлюрівської організації. Маючи хороші стосунки з командиром полку, посприяв у зарахуванні на службу кількох членів українського підпілля. Невдовзі організацію викрила Київська губчека.

«Рятуючись від викриття і арешту, – зазначається у довідці, – «Тонін» втік із Києва до так зв. Української галицької армії генерала Микитки, а при її об’єднанні з Денікіним потрапив до білої армії» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 11448. – Арк. 72–76). Насправді нжодного об’єднання не було.

У листопаді 1919 року УГА уклала угоду з денікінцями про припинення бойових дій. Частина військ УГА, які опинилися на територіях, контрольованих Денікіним, були інтерновані і формально включені до складу Добровольчої армії. Серед них опинився й В. Перебийніс. У той самий період і М. Глущенко був силоміць мобілізований до Добровольчої армії, і вони могли випадково десь зустрітися. Про той період згодом згадували в еміграції.

Через деякий час, як ідеться в довідці, В. Перебийніс разом з галичанами влився до складу Червоної галицької армії, а в 1920 році – до Армії УНР. Служив при штабі 6-ї запасної стрілецької бригади під командуванням Гната Порохівського, з яким пізніше підтримував добрі стосунки. Товаришував зі старшинами з 6-ї Січової дивізії Армії УНР під командуванням Марка Безручка. Після вимушеного відступу української армії опинився на території Польщі. Там вступив до Краківської академії мистецтв, де навчався упродовж 1921–1926 років, згодом – до паризького відділу Краківської академії мистецтв, де вчився з 1928 по 1929 рік.

М. Глущенко з останками білогвардійських частин опинився на території Польщі. Не бажаючи повертатися на фронт, утік до Німеччини. Там, у Берліні, спочатку закінчив приватну художню школу, а потім і художню академію. У 1924 році переїхав до Парижа. В. Перебийніс перебрався до столиці Франції у 1927 році.

Під час однієї з перших зустрічей працівник паризької резидентури нквс попросив його назвати українських діячів, яких він знав і міг з ними контактувати. Список лише політичних діячів, який озвучив В. Перебийніс, неабияк вразив чекістів. Крім Вишиваного і Токаржевського-Карашевича, він знав Шульгина, Шумицького, Єремєєва, Мілоцького, Нікітюка, Косенка та інших. Це з уенерівського табору. А ще провідних діячів ОУН Бойківа, Сціборського, Федака. Поза межами Парижа – Левицького, Лотоцького, Сальського, Базилевського, Куща, Чикаленка, Монтрезора, Мурського, Макогона, Кожевникова, Мелешка, Донцова, Андрієвського та багатьох інших.

Після того, як про це доповіли в москву, надійшла вказівка отримати від агента докладні відомості про обставини знайомства з кожним і попросити, щоб він дав на всіх розлогу характеристику. Усе це зайняло багато часу. Як свідчать матеріали справи, «Тонін» надавав інформацію загального характеру, яка була й так відома в резидентурі. Із ексклюзивних матеріалів були світлини зі з’їзду Товариства колишніх вояків Армії УНР. Їх отримував від фотографа, який знимкував усі заходи за участі діячів УНР у Франції. «Сподіваємося отримати через нього альбом за увесь період перебування петлюрівців у Парижі», – йшлося в одній із директив з москви. Деякі світлини, які надавав резидентурі, збереглися і в справі-формулярі.

Читайте також: Уроки історії. Київ 105 років тому при Директорії: мобілізація, диво-зброя Антанти й пошук зрадників [7]

Інформації про те, що В. Перебийніс за це отримував гроші, в матеріалах справи немає. Водночас зазначається, що він переживав матеріальну скруту. Тож не можна виключати, що в резидентурі могли грати на таких чутливих моментах. А ще чекісти почали збирати інформацію на його маму, яка жила на території Острозького повіту, і на дружину з донькою, які залишилися в срср і на той час жили у місті Веліж Смоленської області Білоруської рср. Отриманими відомостями мали намір скористатися в разі можливої відмови «Тоніна» від подальших контактів. Тобто це могли бути або погрози репресіями стосовно його рідних, або спонукання до співпраці взамін на надання певної допомоги родичам.

На формування такого досьє пішло багато місяців. Тим часом, поки в резидентурі визначалися, в яких заходах його краще використати, він кудись зник. Як зазначається в одній із довідок, зв'язок із ним перервався у 1937 році з невідомих причин.

Листи до Миколи Глущенка

«Укр. Художник М. Глущенко. Вулиця Володимирська, № 14, кв. 6. Київ». Листи з такими написами на конверті і зворотною адресою англійською мовою почали надходити з Лондона на початку 1963 року. Прізвище відправника мало таке написання: «V. Perebyinis». В кдб при рм урср перевірили особу за всіма оперативними обліками і зрозуміли, що йдеться саме про Василя Перебийніса, який випав з поля зору на чверть століття. Підтвердив це і М. Глущенко, який увесь час залишався на оперативному контакті в кдб.

З листів дізналися, що В. Перебийніс із 1939 до 1942 року жив поблизу Тулузи. Потім повернувся до Парижа. У 1942 році потрапив під облаву і був вивезений на примусові роботи до Берліна. Працював на одній із фабрик, де дістав важку травму. У шпиталі познайомився з майбутньою дружиною Тетяною. У 1947 році вони перебралися до Лондона. Василь працював на якомусь підприємстві. У вільний від роботи час писав портрети, уявні волинські краєвиди, натюрморти, а також рисунки для українських часописів.

В одному з перших листів він емоційно писав: «Браво, Миколо! Тішусь Вами, що Ви є надалі укр. Художник». Радів, що і син М. Глущенка Олександр захоплювався малюванням. Обіцяв купити для обох найкращі фарби британського бренду «Віндзор енд Ньютон», які ідеальні для вишуканої роботи і мали яскраву палітру. Збирався надіслати тканину для пошиття костюмів і пальто та інші речі. А якось на аукціоні, де продавали речі збанкрутілих багатіїв, недорого купив гарно ілюстровану старовинну Біблію. Вона була великого обсягу, вагою в 10 фунтів (приблизно 4,5 кг). Над її оформленням нібито працювали чотири художники упродовж десяти років. Самому ж виданню було сто років (1863 року). А ще так само гарно ілюстровану книгу «Стара Англія» у двох томах.

Коли В. Перебийніс почав дізнаватися у знайомих, як ці видання можна відправити до срср, йому сказали, що їх не пропустять через кордон, оскільки вони відносяться до антикварних цінностей. У листі просив, щоб М. Глущенко зі своїм авторитетом вирішив, як це ліпше зробити. Наполягав, що видання будуть дуже корисними і для художника, і для студентів Київського художнього інституту.

Зрештою, як свідчать архівні матеріали, сам звернувся за сприянням до радянського дипломатичного представництва у Лондоні. Там уже мали про нього всю необхідну інформацію. Так само знали й про те, що бідкається, як переслати книги. Тож пообіцяли, що таку послугу йому нададуть. Але спершу провели з ним тривалу бесіду. Розпитували про його життя, роботу, рідних і знайомих в срср. Зазначали, що в разі потреби можуть допомогти і у вирішенні інших питань.

Співробітник радянського посольства, який назвався Андрієм, навіть напросився в гості додому. Під час візиту особливо цікавився діяльністю головної організації української діаспори – Союзом українців у Великій Британії (СУБ), членом якого був В. Перебийніс. Казав, що це потрібно для кращого налагодження культурних зв’язків і зміцнення радянсько-британської дружби.

Після кількох таких зустрічей, додаткового вивчення В. Перебийноса, його поглядів, переконань і становища в СУБі, в лондонській резидентурі кдб срср дійшли такого висновку: «Резидентура вважає недоцільним відновлювати з «Тоніним» агентурні стосунки, вважаючи, що краще його використовувати за необхідності просто як контакт Андрія» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 11448. – Арк. 97 зв.).

Що ж змусило співробітників кдб у Лондоні, москві та Києві відмовитися від раніше намічених планів?

«Усі мої родичі завжди вороже ставилися до москви…»

Щоб не розкривати свого оперативного інтересу до В. Перебийноса перед М. Глущенком, у Києві придумали легенду, як йому віддати книги. Відтак це зробили від імені працівника МЗС урср, який нібито щойно повернувся з Великої Британії. Насправді у тій ролі виступав співробітник кдб. Під час зустрічі він зауважив, що В. Перебийніс передав ще й свою монографію. Але він не може віддати її разом з іншими книгами, бо «вона містить низку націоналістичних вигадок». Монографію можна лише одразу прочитати і повернути.

М. Глущенко висловив своє невдоволення цим. Він заявив, що нині не ті часи, що були раніше. До того ж він добре знає В. Перебийноса лише як талановитого художника. При цьому додав, що останнім часом у поглядах його знайомого відбулися зміни не на краще. Нібито той у листах допусках шкідливі висловлювання, хоча загалом налаштований до срср лояльно.

«Шкідливі висловлювання», про які зауважив М. Глущенко, в кдб трактували дещо по-іншому. У довідці, складеній на підставі аналізу монографії художника, йшлося про те, що В. Перебийніс під час опису свого родоводу постійно зауважував, що всі його родичі пишалися своїм українським походженням і намагалися протидіяти імперським проявам з боку росіян.

Він писав, що одним із його предків був полковник Війська запорозького Максим Кривоніс-Перебийніс. Нібито ще у XVII столітті той отримав від Великого князя Костянтина Острозького маєток у селі Перебийноси, що біля селища Великі Зозулинці Старокостянтинівського повіту. А прадід, Степан Перебийніс, начебто під час війни 1812 року звертався до Наполеона з пропозицією підняти на українських землях повстання проти москви.

За це після поразки французів був заарештований, висланий до Сибіру і там помер, а село Перебийноси з навколишніми хуторами було спалене. Дід Кирило у 1906 році затіяв сварку з царським генералом Архангельським. Той у картярському клубі в Житомирі розповів «непристойний анекдот про хохлів». За це Кирило ударив його канделябром. Після порушення кримінальної справи у діда відібрали частину землі і віддали потерпілому генералу.

«Мій рідний брат і дядько Антон, – писав він у монографії, – загинули як лицарі у бою з більшовиками за самостійність України». У довідці кдб цитуються й інші уривки з монографії, зокрема таке: «Перебуваючи з 1921 р. в еміграції, зробив кілька художніх виставок і завжди залишався безкомпромісним противником ворогів України – і поляків, і москалів, незалежно від їхнього політичного забарвлення».

У висновках зазначається, що вся біографія написана «Тоніним» у націоналістичному дусі. «Він неодноразово підкреслює, що всі його родичі завжди і за будь-яких обставин вороже ставилися до росіян (москви) і піддавалися за це репресіям». І далі таке: «Мені також відомо, що я особисто перебуваю на спеціальному обліку москви з моменту мого від’їзду в еміграцію, і коли я переїжджаю з однієї країни до іншої, папка з доносами на мене слідує за мною з одного радянського посольства до іншого».

Наприкінці довідки виділено таку його фразу в інтерв’ю газеті «Вільне слово»: «Хоч мені вже немало років, але я вірю, що повернуся в Україну, вільну від диктатури пролетаріату і працюватиму для мистецтва з молодим поколінням наших художників» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 11448. – Арк. 99–103).

Саме через такі висловлювання працівники кдб не захотіли передавати монографію М. Глущенку. Побоювалися, щоб її не прочитали й інші художники, з якими той товаришував. Але через пів року В. Перебийніс скористався зустріччю в Лондоні з письменником Вадимом Собком і передав через нього ще один примірник.

Як свідчать розсекречені документи, усе це відбувалося під контролем кдб. До останніх днів життя В. Перебийноса не випускали з поля зору. Скористалися і приїздом його дружини до своїх родичів у Харківську область. Через працівників Товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном спонукали, щоб вона після повернення до Лондона написала статтю із вихвалянням радянського способу життя. Такий текст був прохолодно зустрінутий Союзом українців у Великій Британії. Після цього подружжя Перебийносів перестали запрошувати на різні заходи. Можливо, на такий ефект і розраховували в кдб.

Нарівні з цим розшукали першу дружину В. Перебийноса. Та жила з донькою в Молдавській рср. І хоч пройшло майже 50 років, все одно хотіли щось придумати для того, щоб якось впливати або тиснути на нього. Розробляли й оперативні плани, пов’язані з наміром В. Перебийноса приїхати на один місяць до урср і погостювати в М. Глущенка. З цього приводу художники, знову ж таки під контролем кдб, вели листування.

В. Перебийніс писав, що 1 січня 1965 року йому виповнюється 70 років, що він готує ювілейні виставки у Лондоні, Канаді та США. Зокрема 58 робіт експонуватимуться в Нью-Йорку, Чикаго і Кольчестері. Зауважував, що може надіслати свої картини й на виставку до Києва. Загалом, як зазначав у монографії, за період проживання у Великій Британії написав 150 картин і близько 100 етюдів. Робив це здебільшого у вихідні.

У 1966 році на стадії підготовки В. Перебийноса до поїздки в урср у лондонській резидентурі кдб отримали інформацію, що він підтримує контакти з провідними діячами ОУН(Б) Степаном Ленкавським і Ярославом Стецьком. Зокрема йшлося про те, що Я. Стецько під час приїзду до Лондона неодноразово навідував його і що вони листуються між собою. Після доповіді про це в москву звідти надійшла вказівка за будь що здобути ті листи і повернутися до питання про можливість поновлення з ним агентурного зв’язку будь-якою ціною – або підкупом, або шантажем чи залякуванням. Але зробити це не вдалося.

В. Перебийніс несподівано занедужав. Невдовзі лікарі діагностували рак. 13 листопада 1966 року він помер. Відтак у кдб винесли постанову про закриття справи і припинення оперативної розробки. В узагальнених довідках про нього – жодних оцінок творчості, цінності художніх робіт, ролі у мистецькому середовищі. Для кдб цінність полягала лише в його численних контактах і можливостях інформувати про події в середовищі української еміграції.

Тим часом сучасні біографічні довідки про В. Перебийноса дають змогу краще пізнати його непростий життєвий шлях і оцінити мистецький доробок. Зазначається, що він був членом Асоціації незалежних українських митців. У творчій праці еволюціонував від класицизму й реалізму до кубізму й конструктивізму. Серед робіт – живопис, чисельні пейзажі, портрети та книжкова графіка. Автор великої кількості проєктів декорацій і костюмів для театрів Кракова та Парижа. Багато його творів знищено під час і після Другої світової війни.

Зокрема за радянської влади були знищені роботи, передані для виставки у Національний музей у Львові. Учасник виставок у Львові, Парижі, Відні, Кракові, Празі, Лондоні, Філадельфії. Твори зберігаються в багатьох державних та приватних колекціях в Україні, Австрії, Чехії, Польщі, Франції, Великій Британії та США.

Микола Глущенко і Василь Перебийніс. Агентурні етюди