Уроки історії. Київ 105 років тому при Директорії: мобілізація, диво-зброя Антанти й пошук зрадників

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

14 грудня 1918 року війська Директорії Української Народної Республіки вступили до Києва. Влада гетьмана Павла Скоропадського була повалена, а разом із цим скасована назва Українська Держава.

У Києві було одразу зачинено всі російськомовні й кілька українськомовних газет, які виходили за гетьмана. Проте почали виходити «Українська Ставка», «Трибуна» й інші нові українськомовні газети. У них Директорію подекуди називали «Світлою», напевно, на противагу титулу Павла Скоропадського — «ясновельможний пан гетьман». У Києві Директорія протрималася до 5 лютого 1919 року, зазначає видання ТИЖДЕНЬ.

Вояк 2-го Мазепинського полку Запорізького корпусу веде бій з російськими більшовиками за Харків, реконструкція художника Богдана Піргача

Війна й мобілізація

До складу Директорії та створеної при ній Ради Міністрів входили представники українських соціалістичних партій, а також — «самостійники». Війська Директорії ще з початку повстання проти Скоропадського згідно з наказом Симона Петлюри носили червоні розетки під українськими кокардами з тризубом, що мало свідчити про їх «революційність» і «демократичність». Зважаючи на це, а також за умовами Берестейського миру Директорія вважала, що ніякої загрози для УНР з боку Радянської Росії немає.

Читайте також: Як у 1990-му близько мільйона громадян УРСР влаштували ланцюг злуки: "Настав час відновити затерту сторінку нашої історії"

Зустріч Директорії у Києві, кадри кінохроніки, 19 грудня 1918 року

Утім, на східних кордонах було все одне неспокійно: спершу почалися бої за суперечливі міста (на які претендувала Радянська Росія), потім червоні загони зненацька рушили далі — вглиб Харківської та Чернігівської губерній. На офіційні запити з Києва Москва або взагалі ніяк не відповідала, або заявляла, що це внутрішня справа України.

Мовляв, до цих червоних загонів Радянська Росія не має жодного стосунку й вони складаються винятково з українських більшовиків. Лідерами цих останніх називали Коцюбинського (сина письменника), Затонського (викладача КПІ), Елана Блакитного (відомого вже тоді поета) та ін.

Отже, уряд Леніна робив усе можливе, щоб юридично не мати нічого спільного із цими загонами. Водночас у практичній площині ці загони були організовані, одягнуті й озброєні на взірець Червоної армії, до них вступили не лише українці, а й чимало мешканців Курської та Воронізької губерній. А щоб їх ще більше посилити, низку суто російських радянських підрозділів перейменували на українські. І все це військо поступово почало наступ у напрямку Києва, Катеринослава й Миколаєва.

Володимир Винниченко, Симон Петлюра, інші члени Директорії та очільники Армії УНР на Софійській площі, 19.12.1918, кадри кінохроніки

«Світла» Директорія майже місяць від моменту свого вступу до Києва перебувала в щасливій ілюзії, що вона не воює з Радянською Росією. Тим паче, що більшовицькі війська просувалися обережно, заздалегідь засилаючи наперед агітаторів і диверсійні загони, які влаштовували «радянські повстання». Цим підтримували ілюзію, буцімто проблеми — на місцях, у середині суспільства…

Київські газети другої половини грудня 1918 — січня 1919 років рясніють інформацією про різноманітні урочистості, якими була зайнята Директорія. Урочистий в’їзд до Києва, похорони Січових стрільців 19 січня, «народне свято з’єднання України» 22 січня, приймання, банкети, вшанування «борців з гетьманом» та підготовка до Трудового конгресу — перелік головних тем офіційної преси того часу. Ще з цікавого: заміна російських вивісок на магазинах й інших закладах на українські, а також роздача дозволів на право гри в карти й лото в різних клубах. Кожний власник клубу, який отримав право на азартні ігри, мав вираховувати податок державі.

Читайте також: Уроки історії. Боротьба кримчан проти радгоспів під час голоду 1921-23 років

Замітка про злочини більшовицьких військ на Харківщині, «Українська Ставка», 1.01.1919

«Вшанування борців», окрім нагород, виготовлення меморіальних таблиць, установлення пам’ятників та інших пафосних заходів, передбачало також демобілізацію. 100-тисячне військо Директорії, яке добровільно зібралося для повалення гетьманату Скоропадського й вигнання німецьких військ, складалося переважно з ветеранів Першої світової війни.

Використовуючи червоні кокарди й прапори на рівні з національними, вони загалом не бачили жодної небезпеки від «українських більшовиків» і не хотіли з ними воювати. З іншого боку, як «герої боротьби з гетьманом», вони вимагали негайно їх демобілізувати. У зв’язку з цим, 6 січня 1919 року вийшов наказ про демобілізацію всіх вояків, старших ніж 25 років.

За лічені дні військо Директорії скоротилося спочатку до 40, а потім до 25 тисяч.

Щоб замінити «борців», у Військовому міністерстві УНР було створено комісію з мобілізації, яка розробила відповідний законопроєкт і передала його на розгляд Ради Міністрів. За одним планом (який був «непопулярним»), планували призвати всіх людей віком від 20 до 35 років (крім демобілізованих «борців»). За іншим, — лише новобранців 1899 року народження. Був ще проміжний проєкт — призвати молодь віком від 19 до 25 років. Водночас від призову звільнялися «незмінні працьовники в державних, громадських і приватних установах».

Читайте також: Кирилл Галушко: «Майданы происходят тогда, когда мы что-то не доделали дома»

Зразок призовної картки мобілізованих до лав військ УНР, січень 1919

Починаючи від 4 січня 1919 року законопроєкти жваво й публічно обговорювали. Зважаючи на скликання незабаром Трудового конгресу (аналог виборів до Верховної Ради), представники різних партій з Директорії та Ради Міністрів не наважувалися підтримати й ухвалити цей непопулярний законопроєкт. Було створено «комісію по вирішенню негайних питань призову та відстрочок». Багато обговорень було навколо учнівської молоді.

Відстрочку отримували студенти й викладачі, але постало питання: як бути з вільнослухачами? Це люди різного віку й соціального становища, які сплачували гроші за відвідування певного циклу лекцій, потім складали іспити та отримували диплом. Серед них у той час було багато фронтовиків, зокрема бойових офіцерів, які щиро хотіли змінити свій фах. Але й «ухилянтів» було теж удосталь. Згадана комісія вирішила, що вільнослухачі теж підлягають призову.

Але врешті-решт 30 січня оприлюднено «Закон про поповнення армії та фльоти УНР», у якому було передбачено лише призов юнаків 1899 року народження. Призов мав тривати від 10 лютого до 1 березня.

У перші дні лютого 1919 року Директорія та урядові установи переїхали з Києва до Вінниці, а чимала кількість «політиків», які жваво обговорювали закон про мобілізацію і готувалися до виборів до Трудового конгресу, — просто розбіглися…

Хто винен у втраті територій?

Швидкий наступ червоних військ від російських кордонів до Чернігова, Полтави й Катеринослава, поразки на Лівобережжі змусили Директорію швидко шукати якихось пояснень для громадськості. І їх знайшли. Одного з провідних воєначальників УНР, командувача Лівобережного фронту Петра Болбачана звинуватили в зраді й заарештували.

Цікаво, що одним з публічних закидів Болбочану стало те, що він скасував наказ Петлюри про ношення червоної розетки під українською кокардою. Українські газети писали про це: «На початку повстання балбачановці дуже хитро ховали свої думки, але їхня контрреволюційність помічалася в поводженню з козаками та з переведенням у життя наказів головного Отамана.

Так, наприклад, наказ головн. Отамана, щоб республіканське військо одягло під кокарду червону розетку, Баблачан на Лівобережжні одмінив. З того часу за ним стали приглядаться і поволі виявили, що штаб його допомагає добровольцям (білогвардійцям. — Авт.); жорстоко поводиться з казаками, з населенням, і т.п. а помимо того вивозить усе військове майно на Миколаїв і дає провокаційні накази на фронт, де большовиків зовсім не чуть було. Полтаву Баблачанівці здали без бою. Евакуації зовсім не робили, а самі тікали, яко мога швидше, аби наробити більше страху».

Як відомо, згодом розслідування «зради» Петра Болбочана зайшло в глухий кут. Його усе одно стратила Директорія, але вже за іншим надуманим звинуваченням 28 червня 1919 року.

Повідомлення з газет про «зраду Болбочана», «Українська Ставка», 25.01.1919

«Зрада» Болбочана на лічені дні відволікла суспільство від «втрати фронту» Директорією. Швидке наближення більшовицьких військ до Києва спровокувало потужну паніку серед міських мешканців, і довелося вживати інші заходи, щоб її припинити. І такими «заходами» стали розповіді про диво-зброю від французів, за допомогою якої буцімто будуть миттєво знищені всі загарбники.

Читайте також: Історія здобуття незалежності: як українці боролися за власну державу. Частина 1

«Фіолетове проміння» від Антанти

Стосунки поміж Директорією та іншими державами були абсолютно не визначеними. З одного боку, керівництво УНР було непорушно впевнено, що Берестейський мирний договір, а також домовленості, яких досягнули представники Української Держави й радянське посольство, московський уряд Леніна не порушуватиме. Саме тому впродовж грудня 1918 — першої половини січня 1919 років Директорія була цілком переконана, що жоден боєць Червоної армії не має права перетнути кордонів України.

Одним з головних представників України на Паризькій мирній конференції мав бути композитор Кирило Стеценко зі своїм хором

Зрозуміло, що покладатися на Берестейський договір із країнами Четверного союзу, які вже зазнали поразки в Першій світовій війні, було досить наївно. Та ще більш наївними видавалися прагнення Директорії вступити в союз із країнами Антанти — переможницями Четверного союзу. У Раді Міністрів УНР і газетах того часу активно обговорювали можливість федерації України «з західньо-українськими державами».

Водночас було офіційно визнано, що «таке федерування є бажаним, але при умові цілковитого заховання суверенности кожної державної одиниці цього союзу. Крім того зовсім не визнається можливість федеруватися з такими частинами бувшої Росії, як от наприклад: Великоросією, Доном, Грузією та ин.».

Директорія прагнула зближення з Антантою, передусім Францією, яка відігравала головну роль у стосунках між різними країнами й політичними угрупуваннями, що утворилися на території колишньої Російської імперії, та іншим світом.

Однак Франція підтримувала білогвардійців: їм на допомогу в Одесі вона висадила десант, через що керівництво УНР втратило контроль над цим містом. Владу в Одесі французи передали до рук білогвардійського командування. Війська Антанти — грецький військовий контингент — висадилися також у Криму.

До Києва в останній день перебування при владі гетьмана Скоропадського прибув французький представник, який залишився для ознайомлення ситуації і після вступу військ Директорії. При ньому також був військовий аташе у званні капітана. Французи були дуже обережними у своїх контактах із представниками Директорії, але сприяли тому, щоб делегація УНР вирушила на Паризьку мирну конференцію, де мали встановлювати післявоєнний устрій світу й кордонів країн.

Водночас у військовому співробітництві Директорії було фактично відмовлено. Утім, це не зупинило її від того, щоб через газети поширювати інформацію про те, що Україні з боку Антанти буцімто буде надано необмежено військову допомогу.

Так, коли наприкінці січня 1919 року в Києві здійнялася паніка через наступ більшовицьких військ, в українських газетах вийшли заспокійливі статті. В одній з них розповідали навіть про танки:

«Співробітник «Трибуни» у зв’язку з біжучими подіями мав учора розмову з одним із представників американської кольонії, який повідомив ось про що: Становище за останні дні дійсно робилось безвихідним, наслідком чого в дипльоматичнім штабі вирішено було 28 січня виїхати з Києва.

Але того ж числа становище різко перемінилось.

Всяка небезпека відносно Києва цілком одсунута.

Доставлені технічні засоби французького командування цілком гарантують Києву безпечність. Французьке військо активної участи на фронті брати не буде. Їх участь виявиться тільки в обслуговуванні тих техничних засобів, конструкція котрих відома тільки французькому командуванню. Певність у тому, що небезпека минула остільки тверда, що питання про від’їзд дипльоматичного штабу цілком одпало.

Людність Києва, — сказав п. К., — може цілком спокійно вернутись до свого нормального життя. Трівога минула і надовго.

На питання нашого співробітника про кількість доставлених панцирників, а також — чи прибудуть танки, п. К. відповів: Прибуло досить, але як іще треба буде, то за цим остановки не буде.

Будуть і танки. Коли в них буде потреба».

Ця стаття, як і інші, в яких ішлося про буцімто прибуття на допомогу УНР військової техніки Антанти, виявилися «качками». Але найбільше українцям запам’яталася чутка, яку вперто поширювали через офіційні засоби масової інформації УНР про так звані «фіолетові промені» (лазерні промені).

Що, мовляв, французи надали спеціальні броньовані автомобілі зі спеціальними випромінювачами, які в певний час почнуть випускати ці промені в бік супротивника. Це матиме паралізувальний, і навіть вбивчий ефект на ворога. Водночас селянам, які можуть опинитися в зоні дії цих променів, радили ставати до них спиною — і тоді їм нічого не станеться…

Читайте також: Уроки украинской революции 1917—1921 годов

Замітка із часопису «Українська Ставка» про допомогу «Фіолетове проміння» з Франції, 29.01.1919

Усі ці заспокійливі статті, листівки й чутки про допомогу Антанти диво-технікою не зіграли жодної ролі на фронті. У ніч з 5 на 6 лютого 1919 року українські війська змушені були без бою залишити Київ. Наступного дня до столиці ввійшла Червона армія.

Частина українських соціалістів, які до останньої миті підтримували Директорію та готувалися до виборів, перебігли на бік ворога. «Робітнича газета» — дітище українських соціал-демократів на чолі з Володимиром Винниченком, вмістила навіть колаборантську статтю, яка позитивно описувала червоних і їх зустріч із місцевими прихильниками:

«Коло 2-х годин дня на Фундуклєївській, недалеко анатомичного театру появляється броневик «Богунець» з написом «вся власть советам» з одного боку і «мир хижинам и война дворцам» з другого.

Коло 2 ½ год. на Бесарабці появляється кінний роз’їзд большовиків. Вояків оточує публіка і починає роспитувать про військо, про вступ його до Київа і за склад.

Один молодий кавареріст відповідає і між иншим зазначає що в їхньому полку нема ані єдиного китайця. Полк увесь складений з українців з Чернигівщини.

В цей мент з боку В.-Васильківської чутно згуки марша.

Всі обертаються і бачать, як озброєний отряд робітників, посувається на Хрещатик з оркестрою музики і червоним прапором на чолі. Біля критого ринку їх затримують кавалерісти. Під’їздить група старшин і після невеличких балачок пропускає далі, з Фундуклєївської спускається «Богунець» і їде поруч з робітниками. Рух трамваїв зупиняється.

Публіки підходе все більше й більше. З балькону будинку, що біля Думи, робітників вітають окликами «ура». Музика грає марсельєзу і отряд проходе далі. Як передають, отряд пішов на зустріч вступаючому війську більшовиків».

«Фіолетове проміння перемагає більшовиків»: взірець пропаганди з української преси січня 1919 року («Робітнича газета», 31.01.1919)

Але ця публікація не врятувала «Робітничу газету» від заборони більшовиками.

Кілька днів потому офіціоз Директорії, який виходив у Вінниці, «Республіканські вісті», написав:

«…Сам Київ ніколи не представляв собою твердині модерного типу. Російська стратегія не призабувалась над його серйозною обороною, бо він лежав далеко поза межами терену війни, як її представляли собі російські воєнні круги. Та й взагалі місцевості з великим числом населення як найменше пригодні для планомірної і довгої оборони <…> З часом, як національна свідомість посуватиметься на Схід, то і стратегія помандрує за нею слідком і оставлений сьогодні Київ стане українським стратегічним центром, так само, як він вже є політичним та культурним осередком нашої молодої республіки».

Попри ці заспокійливі статті, українська армія впродовж 1919–1920 років лише двічі, на дуже короткий час, поверталася до Києва, й один раз, у листопаді 1921-го, повстанський підрозділ УНР дійшов до його передмість…

Героїчні десятиденні київські вуличні бої у січні — лютому 1918 року на тлі втечі Директорії були сором’язливо призабуті. Війна за незалежність України точилася ще кілька років на Волині й Поділлі. Але втрата Києва, центральної, південної та лівобережної України з їх неосяжними мобілізаційними ресурсами далася взнаки. Дві губернії, а восени 1920-го — лише два повіти Поділля, де все чоловіче населення майже поголовно піднялося проти більшовиків, звісно, не могло здолати неосяжних армій і білогвардійської, і червоної Росії.

ЯРОСЛАВ ТИНЧЕНКО, історик і журналіст, заступник директора з наукової роботи Національного військово-історичного музею України; опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ


Читайте також: 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Новини

18:05
Марина Данилюк-Ярмолаєв: Російська мова та русифікація
17:16
Ірину Фаріон поховали у Львові на Личаківському цвинтарі
16:08
Марія Очеретяна: Дороге задоволення - українські паспорти тепер видаватимуть по-новому
16:04
В окупованому Криму зруйнували останню українську церкву - в цей час Верховна Рада захищає московську церкву в Україні від українців
15:02
Банки вже видають безвідсоткові кредити на сонячні станції та вітряки для громадян, – Мінекономіки
14:39
Похорон Ірини Фаріон у Львові: мовознавицю в останню путь проводжають люди зі всієї України. "Українська" влада похорон ігнорує (ТРАНСЛЯЦІЯ)
12:36
Відомий ресторатор Владіміров виїжджав на відпочинок як волонтер, а фірма матері його друга виграє тендери в Києві
10:01
Юрій Бутусов: Чому генерали ухиляються від відповідальності
09:01
ГЕНШТАБ ЗСУ: ситуація на фронті та втрати ворога на 22 липня
08:00
Росіяни просунулися біля чотирьох сіл у бік Торецька

Підписка на канал

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]