У 1734 році сотник роїської сотні Чернігівського полку Яків Бакуринський під час військового походу писав листи своїм рідним, нагадуючи про різні справи та надаючи розпорядження. Серед іншого, він зазначив, щоб дружина обов’язково забезпечувала дітей книгами, «яких надобно».

Ще один красномовний приклад, наводить видання "Тиждень [2]". Коли у 1672 році гетьман Дем’ян Многогрішний і ніжинський полковник Матвій Гвинтовка були засуджені на заслання до Сибіру, вони могли взяти з собою небагато. Та в описах їхніх речей зазначено, що вони захопили по кілька книг. Це були передовсім молитовники та духовна література, зокрема обидва узяли й «Псалтир навчальний», оскільки з ними на заслання їхали їхні сім’ї з малолітніми дітьми.

У різних документах, які датуються XVIII століттям, дедалі частіше зустрічаємо згадки про книги, які купували полковники, сотники чи інші представники козацької старшини Гетьманщини та Слобожанщини для навчання своїх дітей. Назви книжок засвідчують передовсім піклування батьків про релігійне виховання нащадків.

У традиційному соціумі виховання відбувалось на засадах християнської етики та народних традицій. Дітей настановляли в дусі християнських чеснот, прищеплювали віру в заступництво і допомогу Бога, Богоматері та всіх святих. Виховання та освіта дітей завжди були важливими обов’язками батьків. Климентій Зиновіїв, котрий на початку XVIII століття написав збірку віршів про повсякденне життя українського народу, присвятив цій темі кілька віршованих рядків.

Звісно, передовсім ішлося про релігійно-моральне виховання та навчання, й акцент робився на тому, що починати вчити дітей потрібно у ранньому віці. «I хоч би й хотів вεликого сина вчить, тільки ж не зможеш тоді власне дуба нахилить», — писав Климентій Зиновіїв. Далі у нього читаємо й такі рядки: «Таковий не зле поступає, котрий книги охотно читає. Книги бо на спасіння шлях наставляють, й ползу душевну чтущим сотворяют».

Перші книжки

Знайомство дітей козацької старшини з книгами починалось з «Азбуки», «Часослова» та «Псалтиря», за якими вчили церковнослов’янську мову. Згадки про купівлю «Азбуки» нерідко можна побачити в листуванні козацької старшини. Наприклад, у листі до дружини відомий представник козацько-шляхетського роду Григорій Полетика нагадував, що потрібно купити для сина «Азбуку».

Читайте також: Судова реформа гетьмана Розумовського, яка берегла українську державність: “Закони шляхетної нації” [3]

Характерною рисою домашнього виховання в цьому середовищі було заняття з грамоти самих батьків із дітьми з достатньо раннього віку. За спогадами Іллі Тимковського, згодом професора Харківського університету, основ церковнослов’янської грамоти його вчила мати. Батько (який був підсудком повітового суду) теж час від часу долучався до цього процесу. Подібні згадки маємо й стосовно родини Кочубеїв. Нерідко батьки залучали до цих перших регулярних занять із дітьми близьких родичів, а також освічених підданих, котрі були до цього схильні.

Зі спогадів того часу можна виснувати, що, ледь-ледь навчившись грамоти, діти починали читати вголос батькам їхні «дорослі книги». Наприклад, син священника козацького походження Степан Джунковський у шестирічному віці прочитав своїй бабусі «Четії Мінеї» (збірники житій святих та текстів повчального характеру, розписані по днях кожного місяця, відповідно до дати вшанування відповідного святого).

Ілля Тимковський також згадував, що вчився читати з книжок, які були у батьківському домі, а потім часто читав батькам уголос уривки з цих книг. Він добре запам’ятав, що це були «Стародавня історія про єгиптян, карфагенян, ассиріан, персів та греків» французького історика Шарля Роллена, «Енхейридіон» давньогрецького філософа Епіктета, одна з праць римського імператора та філософа Марка Аврелія, «Історія про руйнування Трої» італійського історика Гвідо де Колумна, «Флорінова економія» (містила поради щодо ведення господарства, садівництва, медицини, утримання худоби тощо).

Відомо, що Паїсій (Величковський) у ранньому дитинстві читав не тільки «Буквар», «Часослов» та «Псалтир», але й книги Святого Письма, житія святих, «Маргарит» Івана Золотоустого [4] тощо. І такі приклади непоодинокі.

Читайте також: Історія українських аристократок. Олена Пчілка: мистецтво прямостояння [5]

Сьогодні цей перелік вочевидь не дитячих книг дивує. Можемо припустити — і це підтверджували мемуаристи, — що діти далеко не завжди адекватно розуміли прочитане.

Чому ж тоді батьки пропонували їм читати такі тексти?

Сьогодні нам важко це уявити, але до XVIII століття в Європі просто не існувало «дитячих» книг у сучасному розумінні. Ба більше, відомий французький історик сім’ї та дитинства Філіп Ар’єс у книзі «Дитина і родинне життя за старого ладу» стверджував, що сучасні уявлення про дитинство з’явились відносно нещодавно. Аргументував він це тим, що до XVIII століття не існувало спеціалізованої літератури для дітей, окрім навчальних і дидактичних текстів.

Дійсно, перші суто дитячі книги в Європі з’являються в перші десятиліття XVIII століття. А в другій його половині в європейській літературі вже було кілька письменників, котрих називали «дитячими»: у німецькій — Фридріх Рохов та Йоахим Кампе; у французькій — Фелісте де Жанліс, Лепренс де Бомон; в англійській — Джон Ньюбері та Марія Еджворт.

Їхні твори почали активно перекладати різними мовами та друкувати в багатьох країнах, вони швидко поширювались, а вже у XVIII столітті потрапили на українські терени, до сімей козацької еліти. І про це трошки згодом.

Латинські граматики та античні історії

Коли діти прочитали та засвоїли «Буквар», «Часослов» та «Псалтир», або ще й на етапі їх вивчення, в родинах козацької старшини починали підшукувати вчителя для підготовки синів до навчання в Києво-Могилянській академії чи якомусь православному колегіумі (Чернігівському, Харківському чи Переяславському). Як правило, це відбувалось у семи-десятирічному віці. У XVIII столітті вже існував апробований метод успішного вирішення цієї проблеми.

Представники козацької старшини зверталися до академії чи колегіумів з проханнями відпустити студентів у ролі домашніх учителів для своїх дітей (на кілька місяців або на рік). Такі прохання надходили як від окремих родин козацької старшини, так і як колективні, коли декілька родин запрошували одного вчителя. Керівництво академії чи колегіумів підшукувало студента, надавало йому дозвіл на перерву у навчанні та відповідні документи. Студенти обов’язково мали взяти з собою навчальні книги, щоб не переривати свої заняття. Практика так званих «кондицій» (договорів зі студентами) закріпилася й існувала протягом ХVІІІ століття як один із поширених елементів повсякденного життя козацької старшини.

Іноді студенти самі пропонували свої послуги родинам козацької старшини. За спогадами Іллі Тимковського, двоє студентів самі прийшли до їхнього будинку. Батько влаштував екзамен претендентам і обрав одного, який почав навчати дітей «Часослова» та «Псалтиря», читання, а також початків латинської грамоти. Як бачимо, на цьому етапі вже починалася й «латинська наука». Ілля Тимковський згадував, що його батько й сам любив читати латинською мовою та добре пам’ятав її. Він радів, коли син називав різні предмети латиною, зв’язував перші слова у речення. Цей приклад можна назвати типовим, адже батьки свого часу теж навчались в академії чи колегіумах.

У Могилянській академії навчались представники родин Миклашевських, Лизогубів, Танських, Ґалаґанів, Марковичів, Тарновських, Сулим, Гамаліїв, Горленків, Безбородьків, Ханенків, Дунін-Борковських, Скоропадських, Кулябок тощо. Можна сказати, що у православних колегіумах навчалися династії козацької старшини, коли наступні покоління певного роду за традицією вступали до «свого» колегіуму.

Що ж викладав студент, а тепер домашній учитель, дітям козацької старшини у ХVІІІ столітті?

На підставі контрактів, які укладали з учителями, можна побачити, що дітей зазвичай вчили «Часослова», «Псалтиря», читання та письма. Втім, цим переліком далеко не обмежувалися, адже у контрактах часто-густо зазначені іноземні мови — латинська, французька та німецька.

Федір Ханенко у листі до свого небожа, генерального хорунжого Миколи Ханенка, повідомляв, що найняв для онука вчителя латинської мови, який готує його до школи. У контракті студента Харківського колегіуму Ф. Момонова з поміщиком Г. Венецьким (1774) зазначалося, що він мав навчати трьох синів латинської та німецької мов, арифметики та геометрії. Таку «латинську науку», котра давалась маленькому Халявському з великими труднощами, з гумором описав Григорій Квітка-Основ’яненко в романі «Пан Халявський».

Звісно, батьки мали попіклуватись і про навчальні книги, тому навіть у невеличких приватних бібліотеках козацької старшини бачимо по кілька посібників з граматики різних мов.

Помітно, що у текстах контрактів неодмінно фіксувалися обов’язки вчителя з морального виховання учнів, зокрема що він мав «відвертати своїх вихованців від пустощів та приводити їх до доброї поведінки». Оскільки це передбачало наявність високих моральних якостей у самих студентів, старшина зверталася до керівництва академії та колегіумів по рекомендації, шукаючи претендентів.

Свята у родинах поміщиків (Різдво, Великдень) не обходилися без привітань, віршів, котрі виголошували діти, щоб продемонструвати свої успіхи у навчанні родичам та друзям батьків.

Ці привітання готували вчителі чи брали їх з підручників риторики, котрі мали для свого академічного навчання. Таким чином антична література, її образи та герої ставали невід’ємною складовою домашньої освіти дітей і дозвілля родин козацької старшини. Щоправда, мемуаристи пригадували, що часом діти плутали імена античних героїв, тому замість «Плутона», античного бога, в їхній дитячій уяві та декламованому вірші раптом з’являвся «дядько Платон». У повісті «Панна сотниковна» Григорій Квітка-Основ’яненко описав характерний епізод виступу сина осавула Таранівської сотні з привітанням панові сотнику. «Гори Парнаські», вище яких злітав юнак, «дух мистецтва», Геркулес, Марс, Сатурн — це був типовий набір слів та імен для такого вітального вірша.

На свята малим дітям у сім’ях козацької старшини діставалися не тільки солодощі, але часом і книжки. У 1789 році архімандрит Христофор Сулима писав братові, генеральному судді Якиму Сулимі, що обов’язково привезе гостинці племінникам — кожному по книжці з картинками. Про те, що така практика поступово поширювалась у багатьох сім’ях, свідчить гірке зауваження Андрія Стороженка, котрий, згадуючи своє дитинство, яке припало на кінець XVIII століття, нарікав, що в батьківському домі був «позбавлений найнеобхіднішого для життя», а саме — власних книг. Звісно, не всі батьки належно піклувались про нащадків. Під час однієї з сімейних сварок ішлося про те, наскільки важким і дорогим було гідне виховання та навчання дитини, як ішлося у листі: «От мала до велика, й до науки приводити», що потребує «знатного кошту та праці».

Читайте також: Чому з Москвою домовлятися не можна: мирні переговори зі сволотою - від Богдана Хмельницького і донині [6]

«Ця книга має бути першою, котру прочитає хлопчик»

У 1762 році вийшов друком роман-трактат французького філософа-просвітника Жан-Жака Руссо «Еміль, або Про виховання», присвячений мистецтву виховання дітей. Цей роман став справжньою сенсацією та вплинув на погляди цілого покоління мислителів, педагогів і звичайних людей по всій Європі. Руссо розробив програму виховання ідеального громадянина й, серед іншого, назвав найважливішу книгу, котру хлопчик має прочитати першою, котра одна довгий час має складати всю його бібліотеку, а потім назавжди посяде в ній почесне місце. Що ж це за книга? «Робінзон Крузо» Даніеля Дефо!

Як показали дослідження, цей роман дійсно став надзвичайно популярним у різних європейських країнах. Окрім «Робінзона Крузо», в Європі також зачитувалися байками та казками французького письменника Жана де Лафонтена.

Водночас у кожному регіоні Європи дитяче читання відрізнялось, у тому числі існував певний унікальний набір улюблених книг. Коли йдеться про «дитячі книги», фахівці говорять про твори, спеціально написані для дітей, а також ті, які, хоча й були написані для дорослих, зазвичай читалися у дитячому чи підлітковому віці. У такому «вузькому» сенсі слова до «дитячої книги» не зараховують посібники, котрі використовували для навчання, тобто навчальну літературу (звісно, вона виникла набагато раніше).

В останні десятиліття ХVІІІ століття у родинах козацької старшини з’являється чимало суто дитячих книг. Купівля таких книг ставала дедалі звичнішим явищем, й інформація про це все частіше трапляється в різних документах. Наприклад, у 1750-ті роки «Робінзона Крузо» та інші книги придбав лубенський полковник Петро Кулябка.

Читайте також: Про досвід перебування українського козацтва під протекторатом Кримського ханства [7]

Деякі представники козацької старшини зібрали чималі колекції книжок для дітей, докладаючи великих зусиль, щоб їх придбати. Це, наприклад, Степан Лашкевич, котрий був бунчуковим товаришем в стародубському полку, а згодом земським суддею Погарського повіту. У нього був і «Робінзон Крузо», і чимало казок дитячої письменниці Маріанн Аньєс де Фок та Жана Франсуа Мармонтеля, твори Лепренс де Бомон, роман Франсуа Фенелона «Пригоди Телемака» та чимало інших творів французькою та російською мовами.

Також і генеральний суддя Яким Сулима мав пристойну бібліотеку з вагомою кількістю дитячих книг. У нього була й велика добірка (за 1785–1789-ті роки) першого дитячого журналу в Російській імперії — «Дитяче читання для серця і розуму». Чимало дитячих творів було в бібліотеках генерального осавула Івана Скоропадського та Григорія Ґалаґана, представника давнього козацько-старшинського роду, відомого зокрема тим, що створив кріпосний театр у своєму маєтку в Сокиринцях.

Маємо згадки, що такі дитячі книги хлопці читали у вільні години у період навчання у стінах академії та колегіумів. Серед підлітків особливо популярним був «Телемак» Фенелона. У листі до Миколи Ханенка його син Василь порівнював свою поїздку на навчання за кордон, яка тільки-но почалася, саме з пригодами Телемака. Цю книжку його батько придбав за кілька років до цього.

Цікаво, що поза шкільними заняттями викладачі Києво-Могилянської академії та колегіумів обговорювали з учнями деякі твори дитячої й підліткової літератури. Наприклад, ієромонах Віктор (Антонський-Прокопович) запрошував по кілька учнів (13–14 років), які приходили до нього, пили чай, читали статті з періодичних видань, «Телемака» Фенелона, твори французького письменника Жана Франсуа Мармонтеля та обмірковували їхній зміст. Втім, із навчанням в академії чи колегіумі починався зовсім новий важливий етап навчання та життя синів козацької старшини.

Врешті всі ці цікаві факти появи дитячої літератури в родинах козацької старшини Гетьманщини та Слобожанщини можна вважати важливим маркером впливу доби Просвітництва, яка, серед іншого, характеризувалася формуванням нового розуміння природи дитини, змінами у сприйнятті дитинства як такого й трансформаціями повсякденних практик (зокрема й форм дитячого дозвілля). Ця тенденція отримає подальший розвиток у наступному ХІХ столітті, коли з’являться видавництва, котрі спеціалізувались на випуску книжок для дітей та юнацтва. Але то вже інша історія.

• Професор Новак: Хмельницький штовхнув козацтво в обійми Москви, а Богун не хотів підкорюватися нікому [11]
•  Як гетьман Іван Мазепа залюднив Курщину [12]
• Як Росія використовує тимчасовий союз 370-річної давнини, аби легітимізувати війну [13]
• Забута різанина на забутій війні: як 355 років тому московити влаштували бійню в українському Воронежі [14]
• Ярослав Грицак: Коротка історія української пісні [15]