Між 11-річною зв'язковою з Лемківщини, яка ховала повстанські записки від польських патрулів, та колишнім священником із позивним «Кадило», який нині під дронами витягує побратимів із посадок на Харківщині, немає прірви десятиліть — є лише різниця між каганцем і терміналом Starlink.

Це війна з довгою генетичною пам'яттю, де дідові самокрутки, тюремні заслання за підпільні друкарні та сучасні піхотні окопи сходяться в одній точці: простій і впертій відмові зникати під тиском імперії, чиї методи не змінилися з часів сталінських депортацій.

Надійка міцно стискає в руках записку для підпілля і босоніж біжить знайомою стежкою до хати на іншому краю села на Лемківщині. Серце гупає від хвилювання: аби лише господарі були вдома. Страшно і за рідного брата – він десь у лісі, переховується у криївці. За понад півстоліття – такі ж українські хлопці та дівчата опинилися у бліндажах, замість криївок, а на заміну листівкам прийшли рації та «Старлінки». Незмінним залишився тільки ворог. Між криївкою в лісі та сучасним бліндажем пролягли десятиліття, та українцям знову доводиться дописувати ту саму історію боротьби – розповідає видання Frontliner [2].

Життя дев’ятирічної Анастасії змінилося у 1944-му році. Напередодні найбільшим потрясінням для дівчинки стало нове ім’я – у першому класі вчителька сказала, що Анастасія з грецької означає «надію». Так призвичаїлися і у великій сім’ї Анастасії-Надії. Батьки, брати й сестри – всього 11 людей, пережили Другу світову війну і сподівалися після неї на спокійне життя у рідному селі Репедь тодішнього Сяноцького повіту, де з XVI століття проживало багато українців.

Польська влада не давала українцям землі, а переселяла своїх.
Якщо наші робили весілля, то поляки сідали за столи їсти і пити.
Навіть могли на очах у молодого гвалтувати його наречену.
Коли поляки дуже знущалися над людьми, на допомогу нам
прийшла Українська повстанська армія у 1944-му році,

розповідає Надія Палинська-Ластівецька.

Маленька зв’язкова УПА

Вечорами повстанці часто приходили до хати, де жила сім’я Надії. Їли бринзу, хліб, мед, пили молоко, співали. Діти швидко запам’ятали мотиви і вивчили всі повстанські пісні.

Якось тато спитав повстанця, чи недаремно вони борються і гинуть.
Той відповів, що не можуть наперед знати, але якщо спати
і нічого не робити, то ніколи свободи не доб’ємося,

розповідає Надія Палинська-Ластівецька.

Надія Палинська-Ластівецька в своїй кімнаті, Ужгород, Україна, 9 жовтня 2023 року. Михайло Палінчак

Якось до їхньої хати прийшов повстанець, у якого були ноги у фурункулах. Сестра Надії, Марія, попросила його помити ноги, бо для неї це честь. Вояк заплакав і подякував, що відчув себе як вдома біля мами.

Старшу сестру Надії затримували поляки і часто били на допитах. Звинувачували, що допомагає повстанцям у лісі. «Я нічого не знаю, а брехати не вмію», – відповідала Марія після побоїв до крові. А потім знову несла постанцям їжу у ліс. Серед постанців був і їхній брат – Федір «Воробець» Палинський.

«Спершу перед дітьми це все було секретно, а згодом і нас залучали до підпілля. Мама часто давала мені записки і казала йти до якоїсь хати та віддати господарям в руки. Якщо їх не було вдома, то я мала повернутися назад, але не читати цю записку», – розповідає Надія Палинська-Ластівецька.

Що там було написано, запитала у матері вже в дорослому віці. І жартувала, що була маленькою зв’язковою УПА.

Читайте також: Жінки в українському Русі опору: “залізний тил” [3]

Вигнали з дому і арештували рідних

Батька Надії у селі називали «багачем» – ніхто не мав стільки ж поля та худоби. Та одразу після війни польська та радянська влади почали агітувати людей «добровільно» переселятися під час обміну територіями.

«Два роки поспіль ми спали одягнені і були напоготові. Наніч на дзвіниці залишався хтось на варті і повідомляв про наближення поляків», – розповідає Надія Палинська-Ластівецька.

Після школи 17 травня 1945 року Надія пішла в гості до сестри збирати проліски. Та невдовзі гучний крик сестри перервав щебетання пташок у саду. Вона повідомила, що поляки вивозять людей з села і відправила Надійку чекати батьків біля брами. Дорогою попри хату вже їхали запряжені у вози коні з опущеними головами. Вони везли людей, які більше ніколи не повернуться додому.

Їх переселяли, аби позбавити повстанців підтримки місцевих. На два місяці сім’ю Надії разом з іншими привезли за 30 кілометрів від дому просто неба. Всі вірили, що скоро їх повернуть назад.

Ми постійно були
під пильним наглядом москалів.

Та замість повернення додому місцева влада розподілила переселенців по навколишніх селах. Кілька місяців сім’я Надії жила у селі на Тернопільщині, а згодом – у селі Пітрич на Львівщині. Вдень було багато роботи, а вночі у вікна стукали чоловіки, які називали себе «лісовими хлопцями» і просили погрітися. Та в селі ходили чутки, що росіяни перевдягаються в упівців, тому господиня хати зачиняла на ніч вікна і казала, що нема місця. Сусіди пожаліли так званих «лісових хлопців» – вже наступного ранку їх депортували до Сибіру.

Через кілька місяців багатодітна родина переїхала у село Скварява, що на Львівщині. Там влада поселила їх у хату, звідки насильно виселили заможну сім’ю. Саме їхній родич і доніс КДБ, що нові господарі хати зналися з повстанцями.

Після першого обшуку арештували тата і старшого брата Федора. А коли сестра Марія понесла їм харчі – арештували і її. Згодом Марію та Федора заслали в Казахстан. А Надія з батьками та іншими братами і сестрами жила на Львівщині і мусила допомагати матері працювати у колгоспі.

«Ми постійно були під пильним наглядом москалів. А коли ката Сталіна не стало, то в’язні почали повстання. Під час одного з них загинула моя сестра, на неї наїхав московський танк після сорокового дня повстання. А брат відсидів 9 років і повернувся жити в село до батьків. А згодом організував похорони командира Кука за його заповітом», – розповідає Надія Палинська-Ластівецька.

Читайте також: "Мене здала однокласниця Марійка". Історія життя і боротьби волинської зв’язкової УПА [4]

25 років заслання за участь в УПА

В той же час продовжувалася підпільна боротьба у галицьких лісах. Посеред лісу поблизу села Басівка на Львівщині є криївка, яку повстанці облаштували на місці бліндажів Першої світової та польсько-української війни 1918-1919-го років.

Музей «Криївка підпільної друкарні УПА», село Басівка, Львівська область, Україна, 14 липня 2026 року. Марися Мʼяновська / Frontliner

Серед лісу був кущ по пояс, який треба було підняти. Під ним – драбина до криївки. Внизу зустрічала охорона – троє повстанців, які навкарачки проводили тридцятиметровим підземним переходом, освітлюючи тунель каганцем.

В наступному приміщенні сиділи дві дівчини, які допомагали повстанцями воювати – не зброєю, а словом. Крім ліжок у кімнаті були робочі столи та друкарські машинки для кожної. А ще дзеркало, аби можна було причепуритися навіть під землею.

В середині музею «Криївка підпільної друкарні УПА», село Басівка, Львівська область, Україна, 14 липня 2026 року. Марися Мʼяновська / Frontliner

Друкарки отримували листи з різних округів, готували звіти та передавали через зв’язкових головному командиру Роману Шухевичу, а після його смерті – Василю Куку.

Цю криївку використовували до 1952-го року. Тоді поблизу росіяни захопили в полон керівника львівського округу ОУН-УПА Євгена Пришляка. Постанці хвилювалися, щоб під час катувань він не розповів про місце, тому залишили його. Та не залишили Басівку.

Троє повстанців Михайло «Скорий» Гнатів, Степан «Крук» Янкевич і друкарка підпілля Володимира «Андрійка» Кулик зупинилися на кілька днів в криївці під хатою місцевого подружжя Шведів. Через кілька днів хату оточили працівники КДБ. Командир «Скорий» та вояка «Крук» відстрілювалися, «Андрійка» – палила документи. Серпневий день 1955-го року був спекотним та чорним – чи то від спаленого повстанського архіву, чи від неминучого кінця, що наближався. Командир «Скорий» загинув, а «Крукові» та «Андрійці» дали по 25 років заслання.

Музей «Криївка підпільної друкарні УПА», село Басівка, Львівська область, Україна, 14 липня 2026 року. Марися Мʼяновська / Frontliner

Під час допитів друкарку підпілля змушували співпрацювати з радянською владою. Погрожували найдорожчим – донькою, яку вона народила у підпіллі 1951-го року і залишила на виховання знайомій. Володимира відмовилася від співпраці попри погрози ніколи не побачити рідну дитину. За це вона опинилася у жіночій колонії в Кемеровській області СРСР, де працювала на лісовалі.

Життя в криївці та суворі умови тайги дали своє – Володимира Кулик захворіла на туберкульоз. Доля знову випробовувала жінку – єдиними, з ким «Андрійка» могла листуватися і отримувати глюкозу та уколи, була сім’я Шведів, яка і видала повстанців.

Після дострокового звільнення з в’язниці через 10 років Володимира не захотіла зустрітися зі Шведами. Доки билося її серце, вона шукала свою Наталку. Але так і не знайшла – дівчинку вдочерили та змінили ім’я. А на Святвечір 2010 року жінка померла у невеликій квартирі у Львові, навпроти пам’ятника Степану Бандері. В тому ж році на місці останнього бою в Басівці звели пам’ятник. А місцеві ентузіасти почали відновлювати криївку за розповідями Володимири Кулик.

Читайте також: Як не видати себе ворогу. Вісім правил конспірації українського підпільника [5]

Найбільша криївка на Галичині

Цю історію Іван Попович розповідає кілька сотень разів на рік. І щоразу розказує так, наче був поряд із Володимирою, коли та без зупину нищила документи. А потім знепритомніла — від втоми чи відчаю.

Іван Попович – директор музею «Криївка підпільної друкарні УПА» в лісі поблизу Басівки. Зустрічає усіх гостей музею традиційно – в неочікуваний момент вистрибує з-за дерева і запитує гасло підпільників. А після розповіді про це місце веде до криївки.

Директор музею «Криївка підпільної друкарні УПА» Іван Попович, село Басівка, Львівська область, Україна, 14 липня 2026 року. Марися Мʼяновська / Frontliner

Всередині пахне деревом, пліснявою і землею. Біля входу на полицях лежать уламки і гільзи часів Першої світової. На столі та полицях – листівки, лампи та посуд, які Іван Попович приніс з дому або шукав в інтернеті та на блошиних ринках. Також німецькі протигази, які солдати використовували під час війни, два бідони та каністра часів Другої світової.

Від цієї кімнати тридцятиметровий коридор веде в іншу. На стінах тунелю – прапори бригад та бойові шеврони від військових, які відвідують музей. Дорогою привертає увагу духовний куток. Тут повстанці починали та завершували кожен свій день молитвою біля ікони.

«Віра в Бога та Україну допомагала повстанцям вижити в таких умовах. Ми відтворили дві кімнати так, як нам казала Володимира Кулик. Але зробили ще одну кімнату – повністю музейну, якої колись не було. На одному стенді – фото повстанців, що жили у криївці, та матеріали про них. А на другому – ілюстрації повстанських грошей – бофонів. Уявіть собі, вони створювали в криївках без денного світла понад 500 різновидів малюнків», – розповідає Іван Попович.

Директор музею «Криївка підпільної друкарні УПА» Іван Попович молиться в криївці, село Басівка, Львівська область, Україна, 14 липня 2026 року. Марися Мʼяновська / Frontliner

Полум’я не знищило пам’яті 

Після бою повстанців із загонами КДБ про криївку забули, та через майже 20 років в одному з приміщень провалилася стеля, бо дерево прогнило. Лісники побачили це і покликали місцеву радянську міліцію. Та знайти архівних документів їм не вдалося, бо частину командир «Скорий» закопав у бідонах десь в лісі, а решту Володимира спалила.

Один бідон з документами знайшли «чорні археологи» і вимагали за нього півмільйона гривень. Згодом вони дозволили історикам скопіювати документи, які тепер зберігаються в архіві СБУ. В бідоні було 320 документів – списки полеглих, вивезених в Сибір, безвісти зниклих, а також детальний опис кожного села поблизу Львова на початку 1950-х років.

Другий бідон знайшов Іван Попович з товаришами:

«Коли ми відкрили кришку, там була вода та перегнилий папір. Ми думали, що збережемо лише бідон, але на його дні лежала мідна коробка. З острахом її відкривали, бо не знали, чи замінована. А всередині був короткохвильовий американський передавач, який подавав сигнал на дві тисячі кілометрів від криївки. Це доказ, що тут була не просто рядова криївка, а мала значення для керівництва підпілля».

 

 

Директор музею «Криївка підпільної друкарні УПА» Іван Попович в криївці, село Басівка, Львівська область, Україна, 14 липня 2026 року. Марися Мʼяновська / Frontliner

Іван Попович дослідив, що цей передавач у 1950-му році з американського літака скинув у ліс з парашутом Павло «Бомба» Лозинський. З цього парашута Володимира Кулик при світлі каганця довгими холодними вечорами вишивала собі сорочку. Вона досі зберігається у Музеї визвольної боротьби України.

Криївку за оповідями Володимири Кулик відновлювали протягом 2011-2014 років, аби зберегти історичну пам’ять про боротьбу УПА за незалежність. Та у 2017 році все згоріло за одну ніч – хтось спалив криївку напередодні дня народження Бандери. Іван Попович розповідає, із місцевою владою знову відновили криївку через рік – тепер це найбільша справжня відновлена криївка УПА в Україні.

Але якби не було їхньої боротьби, то не було б і тих,
хто на Майдані біг під кулі і хто пішов добровільно
в перші дні нападу Росії,

каже Іван.

Музей «Криївка підпільної друкарні УПА», село Басівка, Львівська область, Україна, 14 липня 2026 року. Марися Мʼяновська / Frontliner

«Повстанці добровільно взяли зброю до рук, без зарплат, а за покликом серця. Хтось сьогодні може сказати, що вони воювали, а москаль все одно переміг, тому їхня жертва даремна. Але якби не було їхньої боротьби, то не було б і тих, хто на Майдані біг під кулі з дерев’яними щитами, і хто пішов добровільно в перші дні нападу Росії. Так само безкорисно, як і колись воїни УПА», – вважає Іван Попович.

Спадкові рахунки з окупантом 

За вільну Україну продовжують боротися і нащадки воїнів УПА. Дмитро «Кадило» Сагатий воює понад 3 роки. Такий позивний у нього невипадково – до військової служби Дмитро був священником і планує бути ним після війни.

Та зараз Дмитро Сагатий – насамперед військовий, який має власні рахунки з окупантами ще з минулого століття.

Дмитро «Кадило» Сагатий, Харківська область, Україна, 28 серпня 2026 року. Марися Мʼяновська / Frontliner

Дмитро запам’ятав діда Дем’яна за його улюбленою справою. Старенький і водночас сильний чоловік зосереджено робив собі куриво німецькою машинкою для самокруток. І не забував додавати свою корону фразу «шляк трафив» при добрих і поганих подіях. Дід згадується таким, яким і відійшов у вічність на своєму 73-му році життя. Тоді Дмитру не було ще й 10-ти років.

Та в юності Дем’ян Сагатий був зайнятий не самокрутками – в часи Другої світової хлопця не раз викликали на допити радянські спецслужби у Золочівський замок, де створили в’язницю. Якось затримали на чотири дні, а відпустили з повністю чорною спиною від побоїв. Іншого й не чекав – двоє старших братів воювали в УПА.

Згодом Дем’янові увірвався терпець – також долучився до підпілля. Разом з братами пліч-о-пліч воював зі зброєю в руках, переховуючись у криївках. Аж до смерті диктатора Йосипа Сталіна 1953-го року. Тоді вийшов з криївки, дав хабаря місцевому лікарю, щоб той діагностував туберкульоз. Так сам звільнив себе від служби в радянській армії.

Портрет діда Дем’яна Сагатого, Харківська область, Україна, 28 серпня 2026 року. Марися Мʼяновська / Frontliner

Найцікавіше Дмитру було слухати про побут повстанців. Військовий розповідає, що його побут у бліндажах чи на спостережних пунктах майже не відрізняється від підпілля. Єдине, тепер є інтернет, старлінк, рації, а їм було набагато важче тримати зв’язок. А системи маскування – такі ж:

«Ми зараз взимку не можемо запалити вогонь в бліндажі, бо нас побачать в тепловізор. А вони не могли запалити вогонь у криївці, бо зверху розтанув би сніг. Я багато вивчав боротьбу УПА і впевнений, що вона відіграла ключову роль у тодішній боротьбі. Бо показала, що наш народ може боротися. Всі, хто шанує УПА та Україну, має спадкові рахунки з ворогом», – розповідає Дмитро Сагатий.

Читайте також: Військова підготовка Романа Шухевича: таємна школа старшин у Данцигу, вишкіл у польській армії та Баварська військова академія [6]

З парафії на фронт

Священицький шлях Дмитра Сагатого був непростий. Юнак пішов навчатися у духовну семінарію із суворою дисципліною. Та завжди вважав, що правила створені, аби їх порушувати. Тричі його виганяли із духовної семінарії, сам робив перерву на вільне життя, але згодом вирішив висвятитись. Мав парафію на Херсонщині, згодом – на Волині.

Протягом 2015-2019 років Дмитро Сагатий їздив на фронт до 80-ї гірсько-штурмової бригади. Отець Дмитро опікувався цим підрозділом, коли ще тільки починала формуватися духовна капеланська місія.

Молитися треба,
але крім того варто щось робити,

Отець Дмитро Сагатий, Харківська область, Україна, 28 серпня 2026 року. Марися Мʼяновська / Frontliner

«Я добре розумів, що колись прийде час і треба буде взяти зброю в руки. Але хто мене тільки не відмовляв. Всі казали, що я можу бути кориснішим, якщо займатимусь волонтерством і буду священником», – розповідає Дмитро Сагатий.

Після відмови у військкоматі, куди Дмитро прийшов добровольцем 25 лютого 2022 року,  продовжував їздити з волонтерами на фронт. Часто відвідував військових в 11-му окремому прикордонному загоні. Та у 2023-му році Дмитро Сагатий остаточно вирішив замінити рясу на військову форму і звернувся безпосередньо до частини.

«Побратими ставляться до мене, як і до всіх інших. Чи в бою, чи в побуті – немає ніяких привілеїв. Часто сторонні люди кажуть, що моє завдання – молитися, а не бігати з автоматом посадками. То давайте послухаємо фанатиків, всі складемо зброю і будемо молитися, щоб москаль пішов з нашої землі. Що тоді буде? Не буде України. Молитися треба, але крім того варто щось робити», – вважає «Кадило».

Зараз Дмитро Сагатий є командиром групи евакуації загиблих, поранених і цивільних із зони бойових дій на Харківщині. Дмитро та його група виїжджають їх забирати, незалежно від часу доби.

Дмитро «Кадило» Сагатий, Харківська область, Україна, 28 серпня 2026 року. Марися Мʼяновська / Frontliner

Іноді після виїздів «Кадило» стрімить в соцмережах для своїх парафіян. Та каже, що не завжди є на таке час – коли повертається з руками по лікоть в крові евакуйованих і з думками лише про загиблих, не до соцмереж.

В інтернеті Дмитро «Кадило» відкритий і висловлює свою думку щиро, без пафосу. Настільки, що якось його полковник спитав: «Кадило», я за три роки не можу поняти: ти й*бнутий чи прикидаєшся?»

Отець Дмитро хоче, щоб священицьке життя не було закритим, а церква розвивалася. Колись під час своїх проповідей розповідав анекдоти – називав це духовним стендапом. За понад три роки фронтових буднів «Кадило» зміцнів у власній вірі:

«Я б не молився так ні за престолом церкви Святої Софії, ні навіть в могильниці Святого Петра, як в одній посадці, коли біля нас два града прилетіло. Або коли виходив з позиції поранений через посадку і поряд падали дрони».

Дмитро «Кадило» Сагатий зараз найбільше мріє про перемогу і щоб люди стали свідомими. І поїхати мотоциклом у відпустку в Карпати.

Читайте також: Зв’язкова УПА Марія Кушнірчук: від ГУЛАГу до реабілітації [7]

Плете маскувальні сітки – продовжує боротьбу

Про перемогу досі мріє і та сама Анастасія-Надія з села Репедь. Зараз це тендітна 91-річна жінка, яка попри поважний вік не втомлюється розповідати про своє сповнене боротьбою життя. З охотою робить це спекотного серпневого дня цьогоріч у квартирі молодшої сестри в Ужгороді, куди її запросили ще під час епідемії ковіду. Надія Палинська-Ластівецька з посмішкою називає себе «вічною переселенкою».

Саме в Ужгороді її знову почали називати «бандерівкою». Бо ця літня пані ходить до церкви у вишитій сорочці і вимагає проводити богослужіння українською мовою. А ще вимагає змінити вивіски з російськими назвами на місцевих магазинах.

Надія Палинська-Ластівецька в своїй кімнаті плете кікімору, Ужгород, Україна, 9 жовтня 2023 року. Михайло Палінчак

Та найважливіша її місія тепер – продовжувати підтримувати військо. Щодня 91-річна Надія Палинська-Ластівецька прокидається рано. Нікого не турбує, готує собі сніданок і о 6-й ранку вже починає плести маскувальні сітки та кікімори. Жінка вірить, що Бог її тримає так довго на світі, аби могла допомогти у теперішній боротьбі за незалежність:

У цю боротьбу великий внесок зробила УПА. І це без сторонньої допомоги,
лише власними силами. А зараз нас підтримує вся Європа.
То я ще вірю, що доживу до перемоги. А потім вже не захочу вмирати,
бо буде вільна Україна.

***

Історія України циклічна і сповнена випробувань. УПА та ЗСУ – воїни, які жили в різних епохах, але об’єднані боротьбою за незалежність та спільним ворогом. На Лемківщині у 1944-му році 11-річна Надійка хвилювалася не за оцінки у школі, а чи встигне передати записку потрібним людям і цього не помітять. Через десять років на Галичині 32-річна Володимира більше за смерть боялася чи встигне знищити документи, які перед тим місяцями друкувала під землею при світлі каганця. А 30-річний священний Дмитро переживав 25 лютого 2022 року, чи візьмуть його служити в піхоту. У цьому матеріалі історії про людей, які творили і творять майбутнє України.

—

Марія Лаврів [8], опубліковано у виданні Frontliner [2]

---

Читайте також: 

• “Діти вмирали в дорозі і їх викидали, як жабок ...”: історії репресованого материнства [9]
• Історія порятунку Михайла Куцяби який єдиний з усієї родини уникнув заслання в Сибір. «Ми йдемо на смерть. А ти маєш жити й розказати правду своїм онукам» [10]
• Померла легендарна зв'язкова та медсестра ОУН Ванда Горчинська [11]
• Унікальна жителька Криму, зв'язкова УПА: «Били по чорному, їсти не давали» [12]
• "Армія безіменних". Як українські повстанці псевда вибирали [13]
• «Ганні Думі відрізали груди, язик і викололи очі — за те, що до неї заходив гарнізонівець» [14]