Пригожинський заколот буквально вразив російський політичний ландшафт, завдавши смертельного удару по міфу «путінської стабільності». У той самий час сам заколот — його швидкоплинність і раптовий кінець — залишили спостерігачів здивованими. 

Спроби відповісти на запитання "Що це було?" множаться і стають дедалі конспірологічнішими. Але саме в таких випадках на допомогу може прийти порівняльний аналіз. Справді, а що ми взагалі знаємо про військові заколоти та їх роль у політичній історії? 

Хоча військові заколоти відомі з часів Стародавнього Риму (повстання найманців у Карфагені розтяглося на два роки), у новітні часи політологи приділяють їм мало уваги. В епізодах крутих політичних змін вони відіграють невелику і, як правило, допоміжну роль, часто стаючи початком або провісником перевороту, революції чи громадянської війни. У той же час, якщо подивитися на політичну історію останніх ста з невеликим років, ми виявимо, що збройні заколоти здебільшого концентруються у певних історичних періодах та географічних ареалах, і ці скупчення багато говорять про їхню природу.

Читайте також:  Шизозаколот Пригожина: Список висновків, які можна зробити з побаченого та почутого  [2]

Затяжна війна, заколот та революція

На початку ХХ століття спостерігається висока концентрація збройних заколотів. У ході хвилі страйків і масових виступів, відомих як російська революція 1905 року, відбулася ціла серія матроських повстань (найвідоміше, але далеко не єдине — на броненосці «Князь Потьомкін-Таврійський»). Вони розгорталися на тлі Російсько-японської війни, в якій Росія зазнавала принизливої ​​поразки, але не мали якогось стратегічного значення, а були лише демонстрацією того, що політична криза захопила військову сферу.

Наступна хвиля військових заколотів мала загальноєвропейський характер і була прямо пов'язана з виснажливим кровопролиттям Першої світової війни, в якій жодна зі сторін не могла досягти рішучого успіху. Навесні 1917 року, після невдалого наступу позиції німецької армії, епідемія бунтів охопила французькі частини: солдати відмовлялися наступати. На початку 1918-го хвиля заколотів, що почалася з Которського повстання, прокотилася вже Австро-Угорщиною; основним мотивом там також було небажання воювати, що вилилося і в масову втечу з фронту. У результаті, у листопаді Австро-Угорщина змушена була підписати перемир'я з Антантою і перестала існувати як єдина держава. 

Нарешті, у жовтні 1918 року у німецькому Вільгельмсхавені почався бунт моряків, а коли заарештованих бунтівників було доставлено до Кілю, там почалося повстання з метою їхнього звільнення, яке за лічені дні переродилося в загальнонімецьку революцію, що призвела до падіння монархії.

Генеральський заколот та Громадянська війна

Буквально поодинокі теоретичні роботи про військові заколоти [3] класифікують їх за такими підставами. Перший тип — бунт солдатів проти своїх «принципалів» — військового командування. Приклади цього ми бачили вище. Заколот починається з того, що солдати (матроси) відмовляються виконувати наказ. Такий бунт зазвичай закінчується провалом, але, навіть провалившись, може виявитися провісником або запалом широкої народної революції.

Другий тип - це повстання армійського керівництва проти своїх принципалів - цивільної влади. Таке повстання зазвичай має форму перевороту, в результаті якого до влади приходить хунта або її лідер. Але іноді такий заколот починається не в столиці, а  на окраїні, а його  лідерами стають формальні чи неформальні лідери армійської корпорації (генерали). Тоді він набуває форми збройного походу на столицю з метою «наведення порядку». Такий характер мав знаменитий Корнілівський заколот. 

Після Лютневої революції у Петрограді запанувало двовладдя — Тимчасового уряду та Петроградської ради, очолюваної революційними радикалами. Слабкість центральної влади створювала дезорганізуючий вплив на всю країну і на фронт, що зумовило провал червневого наступу російської армії. У цій ситуації головнокомандувач Корнілов робить у серпні 1917 року похід на Петроград, покликаний покінчити з двовладдям і встановити в столиці «твердий порядок», що дозволило б, зокрема, стабілізувати фронт.

Заколот зазнав невдачі внаслідок неготовності його лідерів розпочати масштабне кровопролиття, коли вони виявили, що робітники та повсталі раніше військові частини організували оборону Петрограда. У жовтні вже Петроградська рада, в якій взяли гору радикали-більшовики, організує путч для повалення Тимчасового уряду, що стає початком кровопролитної Громадянської війни, що тривала понад чотири роки і закінчилася перемогою більшовиків.

Якщо заколоти першого типу являли собою повстання «знизу», що зливалися іноді з революційним лівим рухом, то двигуном другого типу заколотів є генералітет, що виходить з підпорядкування центрального уряду і звинувачує його в нездатності забезпечити стабільність тилу та потурання лівим радикалам (комуністам). 

Знаменитий «похід на Рим» прихильників Муссоліні має схожість із цим типом заколотів у тому, що слідував тому ж руху з периферії до столиці і ставив за мету встановлення твердої влади, що протистоїть лівим радикалам. Однак основну роль у ньому відігравали не регулярні частини, а парамілітарні утворення (втім, ПВК «Вагнер» також є доукомплектованим до рівня елітних частин парамілітарним утворенням). Більшою мірою відповідає типу консервативного військового заколоту путч військових 17-18 липня 1936 в Іспанії. Заколот проти республіканського уряду підняли військові генерали на околицях країни, проте він натрапив на організований опір прихильників республіки. Під контролем військових опинилася лише третина країни, що, як і в Росії, поклало початок громадянській війні, яка тривала два з половиною роки, але закінчилася перемогою консервативних націоналістичних сил, очолюваних військовими.

Читайте також: Кінець Нового Миру. Ізраїльський історик Юваль Ной Харарі про те як Путін загрожує всьому людству [4]

Таким чином, військові заколоти відігравали важливу роль у катастрофі старого монархічного порядку в Європі в першій третині XX століття. Заколоти «знизу» мали причиною затяжну війну і нерідко ставали етапом розвитку революції. Заколоти «згори», організовані військовим командуванням, мали контрреволюційний характер. Але в обох випадках вони були проявом глибокого політичного розколу суспільства («ліві» та «праві»), його радикалізації та залучення військових до цього протистояння.

Обидва ці типи мають досить віддалене відношення до пригожинського бунту. Хоча Росія веде затяжну війну, заколот не був викликаний втомою від війни та небажанням її продовжувати. Мотив походу на столицю, де засіли винуватці військових невдач, для наведення ладу широко пропагувався Пригожиним напередодні заколоту. Однак цей заколот не був наслідком політичного розколу, що визрівав протягом тривалого часу. Пригожин не Корнілов, і, мабуть, помилялися ті, хто сприйняв виступ вагнерівців як — навіть у віддаленій перспективі — повстання проти влади та режиму Путіна.

Африканський заколот та «тактична комунікація»

Уявлення про ту роль, яку відігравали військові заколоти в періоді після Другої світової війни, дає новітня база даних всіх переворотів та їх спроб [5] з 1945 до 2022 року. Загалом база даних фіксує 982 такі події, з них 591 — спроби зміни влади, в яких брали участь військові (60%). Однак у категорії «Повстання» (Rebels — «перевороти, ініційовані організованими воєнізованими групами, що порвали з чинною владою та активно протистоять урядовим військам») налічується лише 62 події. 

Таким чином, загалом військові заколоти становлять лише 6% усіх спроб зміни влади. Успішними з них вважаються 39, тобто трохи менше ніж дві третини; причому успіх передбачає усунення чинної влади, але не обов'язково встановлення власне влади військових. У цьому майже половина всіх випадків (29) припадає на  Африку. І це не дивно: військовий заколот — ознака слабкої держави. 

До речі, з 33 заколотів, що залишилися, п'ять припадають на республіки колишнього СРСР 1990-х років (по одному в Грузії та Азербайджані і три в Таджикистані), чотири — на Афганістан, по три — на Коста-Ріку та Парагвай. Повторюваність заколотів — одна з їх особливостей: із 34 країн, у яких вони були зафіксовані, на 15 країн, у яких було більше одного заколоту, припадає 43, тобто понад 70% усіх заколотів.

Частота африканських заколотів привернула увагу дослідників. Найвідоміший із них, політолог Маггі Дуайєр, автор присвяченої цьому феномену книги [6] , пояснює у статті «Тактична комунікація: заколот як діалог» [7], Що, всупереч уявленню про хаотичний характер африканських військових заколотів, більшість з них підпорядковані чіткій логіці і не спрямовані на захоплення влади. Як правило, йдеться про невдоволення солдатів та молодших офіцерів своїм становищем (жалуванням, умовами служби, місцем в армії чи системі влади). Заколот є способом заявити політичному керівництву про це невдоволення, вступити з ним у комунікацію через голови вищих командирів, корупцією серед яких бунтівники і пояснюють несправедливе ставлення до себе. Для розуміння природи такого заколоту, пише Дуайєр, важливо зазначити, що, хоча загроза насильства є невід'ємною частиною заколоту, заколотники прагнуть уникнути його і уникають більш ніж у половині випадків.

Читайте також: Рашизм – ракова пухлина для людства. Палата число «Z» [8]

Справді, безпосереднім приводом для пригожинського заколоту стала, як відомо, вимога міністра оборони Шойгу до ПВК «Вагнер» підписати контракт із Міністерством оборони РФ, що позбавляло вагнерівців автономії та виняткового, привілейованого становища. Заколот був передусім демонстрацією незгоди із цим рішенням. Незгоди, яку необхідно було через голову нового безпосереднього начальства (Міністерства оборони, обвинуваченого в некомпетентності та корупції) адресувати найвищому політичному керівництву.

Це порівняння цілком пояснює раптове закінчення пригожинського заколоту. Його африканський патерн передбачав не бойові дії, а лише демонстрацію загрози. Як відомо, агітуючи вагнерівців, Пригожин закликав їх приєднатися [9] до «автопробігу до Москви». Колона вагнерівців атакувала повітряні цілі, здатні знищити її з повітря, але в їхній логіці це був захист автопробігу. Коли ж колона стала наближатися до Московської області, де замінували мости і зібрали якісь сили, а Путін так не вийшов на переговори, «автопробіг» втратив сенс. Атакувати регулярні війська, хай навіть досить слабкі, означало перейти до іншого сценарію, який, швидше за все, навіть не передбачався.

Таке пояснення пригожинського заколоту виглядає тим переконливішим, якщо згадати, що основною сферою діяльності Пригожина в останні роки була саме Африка, а основною базою там є Центрально-Африканська Республіка. Згідно з згаданою базою даних, ЦАР (поряд з Афганістаном) є чемпіоном з військових заколотів: чотири кейси з 2001 року, історію яких Пригожин, швидше за все, дізнався від безпосередніх учасників подій.

Ненавмисні наслідки африканського сценарію

Хоча сценарій африканського заколоту не передбачає далекосяжних планів щодо захоплення влади або зміни режиму, а має на увазі обмежені цілі, ці заколоти, однак, нерідко спричиняють глибокі ненавмисні наслідки, визнають їх дослідники («Заколот з ненавмисними наслідками» — назва одного з розділів книги Дуайєр). 

Автори ще однієї роботи [10], присвяченій африканським військовим бунтам, пишуть: хоча заколоти рідко переростають у переворот, тобто ведуть до зміни влади, вони вказують на підвищену ймовірність перевороту в майбутньому. І логіка цього процесу зрозуміла. Військовий заколот сигналізує про наявність проблем у трикутнику «військові підрозділи — найвище військове командування — політичне керівництво». Заколот — це сигнал конфлікту між військовими та верхніми рівнями управління, тоді як спроба перевороту — це конфлікт армії або її вищого керівництва з цивільною владою. Другий конфлікт може бути наслідком чи розвитком першого.

Втім, у теоретичній роботі, що вже цитувалася, про військові заколоти Жаклін Джонсон [3] описується ще один тип заколотів. Вони пов'язані із зацикленістю громадянської влади на задачі запобігання можливому перевороту. Для зведення цього ризику до мінімуму політична влада сама створює або навмисно посилює проблеми координації збройних сил, тобто, просто кажучи, розбіжності та конфлікти в армії, які зрештою ведуть до заколоту. І це дуже схоже на російський випадок. 

Читайте також: «Рашка», «русня», «ер-ефія», «оркостан». Чому українці дають глузливі назви Росії і росіянам та що вони означають?  [11]

Підігріваючи чи ніяк не пом'якшуючи конфлікт Пригожина з керівництвом Міністерства оборони, Кремль потім погодився на підпорядкування ПВК «Вагнер» Міністерству, але не зробив зусиль для координації цього процесу. Пригожин мав підстави вважати, що рішення на користь міністерства для Путіна є вимушеним та стратегічно дискомфортним. Про що, мабуть, він отримав і прямі відомості від своїх джерел.

Так чи інакше, військовий заколот, якщо він трапився, це ознака слабкої держави, сходяться на думці дослідники. Чим би він не був спровокований, суттєві ті інституційні умови, які уможливили його. А його вибуховий ефект — ефект прориву статус-кво — оголює обставини, існування яких ми могли раніше лише припускати, але надійно зацементовані вірою в «стабільність режиму». Їх дві.

По-перше, заколот оголив наявність в оточенні Путіна і в його системі влади внутрішніх розколів, пов'язаних зі свідомою політикою «розділеної» еліти, але сьогодні перебувають у тій стадії, коли вони можуть виходити з-під контролю, а «верховний арбітр» не здатний їх розв'язати апаратним шляхом.

По-друге, готуючись до рішучої битви з військовим керівництвом, Пригожин почав шукати публічну підтримку (відеозвернення, поїздки регіонами), що є категоричним табу для елітних конфліктів у стійких авторитаризмах. При цьому дуже скоро з'ясувалося, що найбільший відгук викликає критика з мілітаристсько-консервативних позицій не лише вищого військового керівництва, а й самої війни та приводів для її початку. 

Читайте також: Тімоті Снайдер: Україна буде останньою країною, куди вторглася Росія [12]

Ця обставина розкрила двозначність і ненадійність того статус-кво лояльності до війни, яку камуфлював мілітаристський раж офіціозу та пропаганди. А очевидні симпатії частини публіки до Пригожина оголили хиткість і умовність позицій Путіна як лідера «російського патріотизму» та потенціал «альтернативного патріотизму», нелояльного війні та її риториці.

По суті, перелічені вище обставини — перехід керованого конфлікту всередині правлячої коаліції в некерований та поява ознак розколу в громадській думці — це і є основні передумови такого улюбленого журналістами «розколу еліт». Не сам розкол, а передумови, які можуть у перспективі на нього перетворитися, якщо суспільний запит на альтернативу буде розширюватися і набуватиме видимих ​​рис. Це насправді не так багато, але незрівнянно більше, ніж було ще позавчора.

—

Кирило Рогов, політолог, опубліковано у виданні Re: Russia [13]

В тему:

• Путін просто психопат і садист чи щось гірше і страшніше? [14]
• Психиатр Джеймс Фэллон: Путин — психопат с признаками садиста [15]
• Чи справді Путін психічно хворий? Чи здатен він натиснути «ядерну кнопку»? [16]
• Теперь Путин – Каддафи [17]
• Путинский рейх несет такую же угрозу человеческой цивилизации, какую нес режим Гитлера [18]
• Осмысление немыслимого в Украине. Что произойдет, если Путин нанесет ядерный удар? [19]
• Как Путин хотел уничтожить украинский народ, но в итоге укрепил украинскую идентичность [20]