Спогади польської партизанки про перебування в совєтському таборі посиленого режиму

1.00

Нет

Фото: Барбара Скарґа. Фото: Влодзімєж Василюк / Forum

Вона пройшла всі пекельні кола совєтської каральної системи: п’ять років енкаведистських в’язниць, суворий клімат Комі АРСР, табори посиленого режиму поблизу міста Балхаша (Казахстан), примусова робота у колгоспі. І все це — за діяльність у лавах Армії Крайової.

Видання "Нова Польща [2]" опублікувало фрагменти спогадів відомої польської філософині Барбари Скарґи.

Барбара Скарґа. Після визволення… 1944–1956.

Підйом був о п’ятій ранку. Гримання в двері правило за сигнал. Починався день, ранішній туалет, ранішня черга до параші. Треба було швидко справити свої потреби, поки не відчиняться двері і не надійде наказ виносити відро. Звісно, можна було відкласти цю справу на потім, та це означало, що наші екскременти будуть отруювати повітря до вечора.

Тож ми підганяли одна одну, але зазвичай це не мало великого значення: шлунки були розладнані і лише кільком з нас вдавалось усе встигнути. Іноді всіх нас відводили до вбиральні, де можна було у холодній воді помити руки.

Читайте також: Як Росія віками знищувала і продовжує знищувати народи [3]

Таке щастя траплялось нам як виняток: черговий наглядач мусив бути у надзвичайно доброму гуморі. А так, щойно відчинялись двері, по черзі дві з нас хапали за великі залізні вушка, насилу піднімали повнісіньке, щонайменше вісімдесятилітрове відро і поважно, аби не розхлюпати, виносили його з камери. Це не була приємна праця, але я її виконувала охоче, власне, з огляду на ту воду, якої нам бракувало, на можливість скористатися вбиральнею, ну і на прогулянку коридором. Оті сто метрів туди й назад. Розім’яти ноги.

Параша поверталась до камери чистою, вимитою, однак це не означає, що вже без свого міцного духу. Бляха, споліскувана самою водою, була ним просочена. Після того як її повертали на місце в куті, параша починала правити нам за умивальник. У перші місяці тюрми нам не давали води, тож ми мились ранішньою кавою. Півлітра того чорного пійла мало стати нам для вмивання очей, рота, хоча б трохи — тіла і для пиття на цілий день, аж до шостої вечора, коли давали нову, таку саму завбільшки, порцію, цього разу «чаю», себто води не коричневої, а жовтуватої. З часом ми вибороли собі право на відро.

Виносячи парашу, її можна було наповнити по вінця. Тож ми мились крапельку краще, але не надто. Параша мусила служити до вечора. Тепер кожна з нас могла вилити до відра не більше ніж по одному кухлю. Це була сувора умова, дотримання якої ретельно пильнували. Ввечері, якщо буде місце і воду не вип’ють, одна чи дві з нас помиються трохи ретельніше.

Камера невелика. П’ять метрів уздовж, два з половиною вшир. Нас чотирнадцять. Восьмеро сплять з одного боку, шестеро з іншого (бо там параша), валетом, наче сардинки в банці. Денний одяг намагаємось зібрати в маленькі грудки, щоб був прохід посередині.

По черзі пробуємо ходити вперед-назад, вперед-назад, по кількадесят разів. Меблів немає зовсім. Сидимо на підлозі, радіючи, що вона дерев’яна. Завжди тепліша від бетонної. Чекаємо на ранкову перекличку. Вона триває недовго. Уже здалека чути як відчиняються двері, команди звучать уже поруч, уже знову чути ключ у замку.

Стаємо вряд. Заходять, звичайне: «Сколько вас?» — «Четирнадцать». Наглядач, який заступив на чергування, рахує нас пальцем. Бо ж рахуба є річчю нелегкою. «Хворі є?» — питає. — «Нема». Ще один пильний погляд: чи не причепитись до чого, чи нема чогось підозрілого, — але той, який був уночі, підганяє, хоче йти спати. Тепер чекаємо на сніданок. Хліб, півлітра кави — це все. Тільки дехто має передачі. Частують інших зубком часнику чи кавалком цибулі. Смакує, як найкраща ковбаса.

Читайте також: Як російська імперія заважала бути українцями [4]

Ранкові години проводимо за полюванням на вошей. Пані Г., мистецтвознавиця і архітекторка, з цього приводу завжди озвучує кілька чудових думок щодо естетики щоденного життя. Я не така витончена, але схвалюю це заняття — воно чудово вбиває час. Вошей у нас купа, тож огляд усіх швів у білизні і сукнях поглинає розтягнені до безкінечності години.

Ми також маємо свої спостереження щодо поведінки цих милих створінь, їхніх хамелеонських здібностей чи орієнтації в просторі. Знаємо, що коричневі живуть на А., вони зійшли з її коричневого светра і шпаринами в дошках перебралися прямо до Г., б’ючись з її рідними, що мають радше чорну масть. Деякі великі, інші малі й надзвичайно жваві. Розмови про вошей є неприємністю для одних і розвагою для інших. Зрештою, про що маємо говорити, якщо відомо, що стукач сидить з нами і занотовує в пам’яті кожне слово?

Часом лише Гелька дає волю фантазії. Сидить сливе при параші, бо прийшла останньою. Вона єдина битовічка серед нас. (Битовічка означає, що ув’язнена за кримінальний злочин.) Підозрюю, що була проституткою, в кожному разі має багатий досвід. Її розповіді найчастіше торкаються довоєнних польських в’язниць. Ми їй не віримо, розповіді неправдоподібні. «В такій камері, — каже, — сиділо нас тільки дві, стояло два ліжка». — «Ліжка?» — дивуємося. — «Так, такі койки, і матраци, а ще покривала, простирадла й подушки». В покривало ще можу повірити, але щоб у тюрмі були подушки, то це мені видається великим перебільшенням, — минуле зазвичай ідеалізується. Але Гелька згадує далі: «У нас були шашки, шахи — справжні, а не як оце ви робите з хліба».

Недобре — помітила, що у нас є шахи, а це заборонено. «Нам давали книжки, і не було параші, зате був умивальник, і ми щодня ходили до туалету». Казочки. Бачу, як решта дівчат тихенько усміхаються, ввічливо підтакуючи. «А політичні навіть мали папір, олівці, ручки, я про це знаю, бо прибирала в їхній камері, самі вони не хотіли того робити, і мали стільки книжок, і шафки на речі, і стільки речей, і листи писали, і…» — «Білий хлібчик їли з маслом і ковбасою». — «А щоб ви знали, все так і було, бо в тюрмі був магазинчик, де вони купували все, що хотіли».

Читайте також: “Діти вмирали в дорозі і їх викидали, як жабок ...”: історії репресованого материнства [5]

Знизуємо плечима.

В’язниця — це в’язниця, щоправда, не маємо жодної порівняльної шкали — кожна з нас уперше в такому місці, — але щоб одразу білий хліб і подушки, то це занадто. У нас немає жодних матраців. Про простирадла навіть не мріємо. Старе зимове пальто, яке спромоглася прислати мені родина, якомога рівніше розкладаю на підлозі, на нього кладу навпіл покривало — так, щоб однією його частиною вкритися, під голову клунок зі зміною білизни — і ліжко готове. Підлога м’яка. Як каже наша дорога пані архітектор, дошки мають надзвичайну здатність прогинатися під вагою, вони пружні, як гамак, зручні. Власне, накриватись нема потреби, бо в камері й так душно, тéпло від бабських тіл і смердить. Покривало служить радше ізоляцією від дотиків розігрітих, спітнілих чужих кінцівок, рук, плечей, ніг, стегон, що тиснуться, переплітаються, соваються, наче шукають більше місця для себе, більше вільного простору.

Час вимірюється точно за годинником. Обід. Знаменитий суп з риб’ячими очима, ложка каші без жиру, без м’яса. Довгі пообідні години іноді заповнюємо якоюсь розповіддю чи навіть лекцією, бо й навчатись ми намагались, наскільки це було можливо, вечірній суп і «чай», винесення параші і, нарешті, отбой. Світло горить цілу ніч.

Руки наказують тримати поверх покривала, напевне, з остраху, щоби хтось собі не порізав вени. Але й так не маємо чим, хіба склом, яке хтось випадково знайшов, виходячи до коридору на прибирання. Такий відламок скла — це скарб. Ним можна підпиляти нігті, відрізати кусник сала, поділити цибулю. Має бути добре схований, бо перша ж ревізія — і його відберуть. В’язень не має права на гострі предмети, голки, ножиці, спиці до плетіння.

Світло немилосердно сліпить. Заважає спати. Ніч недобра. Кожна з нас наслухає, чи не йде хтось коридором, чи кроки, які чутно, минуть камеру, чи зупиняться біля дверей. Скрегіт ключа змушує тремтіти. Ніч — це пора допитів. Зазвичай викликають після отбоя, власне тоді, коли нарешті зморить перший сон. Брутально, з криком напівпритомного в’язня підганяють: «Давай, давай!» Щойно забрали одну, як знову відчиняються двері, і знову сакраментальне питання: «На букву К?» Відповідають усі Ковальські, Ковнацькі, Краєвські, поки не прозвучить прізвище обраної. Тоді ще ім’я і отчєство, щоб не було помилки, і побігли, бистрєй. Решта тихо моляться, щоб сьогодні ще спати спокійно.

Читайте також: Батька розстріляли, маму вивезли в Сибір: дитинство в «чорних воронах» і таборах нацистів [6]

Пам’ятаю, як у перші три місяці мого ув’язнення лазня не працювала. У нас були не лише воші, а й короста. Ми немилосердно чухались, у декого були справжні рани. До лазні нас відвели вночі, раптово, наказавши взяти всі речі, які мали. Там нам видали по шматочку мила і наказали роздягтись догола, речі повісити на спеціальні вішаки. Їх усі запхали в піч, так звану прєжарку, щоб у високій температурі знищити вошей. Вода була гаряча, спливала з нас чорними струмками. Ми почувались би дуже освіженими, якби не вигляд наших власних тіл, жовтих, обвислих, які ледве ховали випнуті кості. Кілька місяців, а вже таке фізичне виснаження. Кожна з тривогою думала, що буде далі, як довго витримає організм.

Радістю були прогулянки. Почались також не одразу, мабуть, пізніше за лазню. Нас виводили до малого внутрішнього подвір’я, де ми ходили колом. Світило сонце, наближалась весна, і ті теплі промені будили надії. Яка омана.

З прогулянками був пов’язаний один анекдотичний випадок, про який дізналась уже на батьківщині. Шеф штабу нашого округу, Ідеться про Армію крайову. [7] якого далі називатиму просто шефом, сидів сам у камері. Мав важкі допити. Після одного з них йому оголосили про швидке завершення справи, а це не віщувало нічого доброго. Він був майже впевнений, що наближається час найбільшого випробування. Якось уранці, ще затемна, почув в коридорі брязкіт зброї і тупіт багатьох ніг.

Клацнули замки, відчинилися двері. Йому наказали вийти, залишити в камері речі, дозволили накинути лише плащ. Його оточив озброєний конвой, який повів не до виходу, а в протилежний бік, якого не знав. Казав мені, що навіть не встиг помолитись, тільки шкодував, що не в мундирі, бо вже звик до нього. Вивели у внутрішній дворик.

Свіже повітря після багатьох місяців у камері діє як опіум. Несила йти, паморочиться в голові, дивний шум у вухах. Ця раптова доза кисню завелика для стиснутих легенів. І він оперся об одвірок, але здужав себе опанувати і пройшов тих кілька кроків під протилежну стіну. Конвой став навпроти з автоматами напоготові. Чекав. Хтось із солдатів крикнув: «А ви попробуйтє походіть, пошевєліться». Але він стояв, нетерпляче чекаючи на кінець.

Читайте також: Каторга за кукурудзу і розстріл за огірок: історії розкуркулених родів із Хмельниччини і Слобожанщини [8]

Тим часом солдати витягли кисети з тютюном, почали крутити банкруткі, жартувати між собою. Зрозумів, що когось чекають, і справді — один з солдатів кудись побіг. Може, гукнути старшого офіцера, що все готове? Ні, незабаром повернувся зі звичайним табуретом, поставив його біля шефа, запрошуючи сісти, якщо йому важко ходити. «Нічєво, — казав, — следующій раз прівикнєтє». Тепер уже взагалі не розумів, що відбувається.

Сідати не хотів, сідати в таку хвилину здавалось чимось немислимим. Нарешті начальник конвою наказав йому вертатись. Знову опинився в камері. Чи хотіли налякати? Чи то була ще одна спроба його зламати? Не міг собі пояснити тієї дивної події. Лише наступного дня, коли прийшов той самий конвой, тільки в інший час, близько полудня, і начальник ввічливо спитав, чи почувається трохи ліпше і чи зможе сьогодні трохи походити, бо ходьба додає сил, раптом зрозумів, що йому вперше дозволили регулярні прогулянки. То була лише прогулянка, не більше.

Скільки ж то таких дрібних речей, які недосвідчений в’язень хибно розуміє. Ходили легенди, ніби в’язнів умисно годували солоною рибою і не давали води. Справді бували часи, коли єдиною їжею була та риба, а з водою було кепсько. Чи хотіли ще більше пригнобити бідних зеків? Не думаю.

Причина полягала у жахливому господарстві і ще гіршому розподіленні. В тюрмі бракувало відер, кранів у камерах не було, тож дати воду такій кількості в’язнів ставало нерозв’язною проблемою. А що рибу, з якою в Росії значно краще, ніж з м’ясом, постачали регулярніше, то й не дивно, що саме нею нас годували. Влітку м’ясо псується, натомість солона риба чудово зберігається.

Тож рибу давали і на етапах, коли знов-таки було складно з водою. Нам приносили у вагон відро на кожній більшій станції, але треба було трохи вмитись, трохи попити, і раз-два — відро вже показувало дно. Спрага мучила, то правда, але… Я пізнала той край і упевнилася, що в таких моментах більше незугарності, браку організації, байдужості до в’язнів і звичного убозтва, ніж умислу.

Якщо вже комусь хотіли насолити, то робили це інакше і ефективніше. Достатньо було наших голодних порцій, важких допитів, заборони на передачі, карцеру і низки винахідливих тортур, фізичних і психічних, які слідчий застосовував не раз із задоволенням, а інколи з нудьгою. Не кожному вдавалось пройти через це. У нас у камері було три випадки смерті.

Перший дуже печальний, хоча ніхто не любив пані Зофії. Не була приємною людиною. Заздрісна, агресивна, із шаленим апетитом, ладна з’їсти все, що трапить до рук. Мала бути неабиякою господинею, цілими днями розповідала про свої кулінарні здобутки. Запам’ятався мені її рецепт якогось неймовірного маківника. Коли людина голодна, то любить говорити про їжу, але не варто, бо від цього виділяється шлунковий сік і голод стає нестерпним. Ми протестували проти тих розповідей.

На цю тему: Етнічний світ у сталінську добу: спільноти виживання, спільноти іншування [9]

Тож не відразу зорієнтувалися, що в неї голодна хвороба. Може, то була пелагра, а може, туберкульоз кишок, хвороба, з якою я пізніше часто стикалась у таборах. Почалася з виснажливих проносів, жахливого зневоднення, слабкості, такої бистроплинної, що за місяць не можна було впізнати цієї живої, енергійної жінки. Я не мала досвіду, не усвідомлювала, що їй зле.

Мені прикро писати про цю смерть, яка не мала в собі гідності, навіть поваги, їй не співчували. Хворий на шлунок викликає відразу цілої камери. Це мука — бути свідком постійних симптомів цієї недуги, мука для хворого — не могти позбутися цих свідків. Усе постійно діється на очах усіх, найприкріші, найінтимніші переживання і справи.

Нас заскочило зненацька, коли пані Зофія раптом почала спадати з параші, її схопили під руки, понесли на постіль. За чверть години вона вже померла. Все це здалось нам жахом.

Кілька місяців по тому померла інша наша товаришка, особа старша, з хворим серцем. Тоді ми були в доволі великій камері, посеред якої, як єдина річ з меблів, стояв стіл. Під ним вона постелила собі постіль і там, уночі, перенеслась до кращого світу так тихо, що ніхто не почув навіть зойку. Хтось скаже: символічно — під столом. Але повірте, тоді ніхто так не думав, навпаки — місце було привілейоване, ним спеціально поступились хворій як тихим, трохи прихованим від вічка, і що найважливіше — стільниця затуляла електрику. Там був затінок.

Третього випадку смерті не забуду. Якщо котрийсь із них нас і нажахав, то власне цей. То не була природна смерть, а справжнє вбивство, витонченіше за укол фенолу. Історію арешту цієї жінки я почула, ще до знайомства з нею, від особи, яку того дня взяли разом з нею.

Пізніше ті самі подробиці підтвердила мені сама пані Вера. Її затримали на вулиці під якимсь приводом і забрали до комісаріату. Відтак обох жінок загорнули в покривала так, щоб нічого не бачили, і перевезли до МВД на вулицю Офярну. Нащо була та вистава, важко сказати. Може, гадали, що заплутають її, що не впізнає місця, достатньо вже відомого завдяки першому перебуванню більшовиків у нашому місті, а потім і німців?

Деякі будинки мають ту особливість, що служать усе тим самим цілям, міняються лише влада і мундири. ґестапо перейняло будинок від НКВД, НКВД, своєю чергою, — від ґестапо. А що це місце взагалі було відомим у Вільні [10], то ні одна з жінок не мала жодних сумнівів щодо того, де опинилась. Зрештою, одна з них за освітою була юристкою, тож ходила тими самими коридорами перед війною, коли там ще містились суди. Сказала мені навіть, що кабінет наркома колись належав голові апеляційного суду.

В підземеллях тоді тримали судові архіви, але хіба не шкода було використовувати для папірців ті камери з товстими стінами, ті вже готові ґрати, поставлені колись іще царською владою? Бо це вона побудувала ту споруду під суди і тюрму. Пані А. потрапила до моєї камери. Пані Вера — до іншої, де сиділа одна з моїх подруг. Тому можу на підставі тих різних свідчень відтворити її історію.

В день арешту нездужала, мала діарею. Неймовірна річ. Під час першого допиту, власне в тому ж кабінеті голови суду, сам нарком, якого ми називали злотоустим, бо всі передні зуби в нього були золоті, наказав принести відро. Коли вона підводилась, бив її власноручно, коли сідала, чекав, поки скінчить, звинувачуючи її й погрожуючи. І все це в оточенні почту офіцерів.

Потім була камера, нічні допити, побиття, врешті, кілька тижнів по тому, карцер із льодяною водою. Там дістала запалення нирок. Мені розповідали, яка вона була тверда, яка оптимістична, як не дозволяла падати духом зазвичай молодшим від неї ув’язненим. Наказувала їм робити гімнастику, тренувати пам’ять, щоб не слабшала від голоду. Після карцеру вже не була тією самою людиною, геть утратила здоров’я. Тільки блиск в очах був, певно, такий самий, як раніше, і такі ж тверді слова.

Була вже друга половина травня 1945 року. Одного дня мені наказали збиратися з речами. Мене провели вже так добре відомими коридорами в’язниці до чергової кімнати, де — о радість! — побачила подруг, колег, товаришів з конспірації. Була там і пані Вера. Я її до того не знала, але вже багато про неї чула. Пам’ятаю її сіре обличчя, підпухлі очі, тремтячі руки.

Нас вивели на подвір’я, оточили конвоєм, і так ми вийшли на залиту сонцем вулицю. Нас вели через площу Лукішки в напрямку Лукіської в’язниці. Ми, напевно, чудово виглядали. Бо пам’ятаю, що нам зустрілась молода пара у світлому весняному одязі, вона несла цілий оберемок нарцисів. Стали наче вкопані, я ясно бачила жах на їхніх обличчях.

Пані Вера не могла йти, тож спершу ми з подругою вели її під руки, але й самі не були дуже сильними. Солдати дозволили допомогти їй нашим чоловікам. Її мало не волочили, вона ледь переставляла набряклі, важкі ноги.

На цю тему: Алла Горська: запалюючи інших, згоріла сама [11]

На щастя, ми опинились в одній камері. Спершу вона ще трохи підводилась, ще багато чого нам розповідала, та з кожним днем слабшала. Ми просили допомоги у вільної лікарки. Та пообіцяла, що негайно переведе хвору до тюремного шпиталю, і більше не з’являлась. Взагалі припинила приходити до нашої камери. Ми чули, як вона робить обхід, як одні за одними перед нею відчиняються двері, сусідня камера, наша на черзі, але кроки, кроки нас минають, ідуть далі, і вже чути, як тюремник відчиняє двері наступної камери.

Тоді ми стукали в двері, вимагали, щоб прийшли лікар, начальник в’язниці. Все марно. Жодної реакції. Чергові тюремники взагалі не зважають на наші прохання. Лише коли почалась агонія, коли вона майже втратила притомність, її забрали. Мабуть, померла того самого дня. Наступного дня лікарка, наче й не було нічого, відвідала нашу камеру під час ранішнього обходу.

В Лукіській в’язниці нам було краще. Вікно широко відчинене, щоправда, надзвичайно тісно, але більше повітря. Було видно подвір’я і котиків, що на ньому грались. Ми дивились на них годинами.

Ми почували себе ще в Польщі. Скрізь сиділи поляки. Ми розмовляли зі всіма камерами навколо, з тими, що з боків, і з тими, що вище і нижче, а також з тими, які було видно в іншому крилі. Тоді ми вже чудово знали азбуку Морзе, тож новини переходили через усі приміщення, всі новини — чи тутешні, чи з міста. Ми вже знали, що людей вивозять, що йде етап за етапом, що, напевно, і до нас прийде черга. Нас також часто забирали на роботи.

Це була удача, бо зазвичай нас вели доволі далеко, до такого собі будинку, що стояв осторонь і де закінчувався ремонт. Ми там мили вікна, підлоги, двері, і завжди вдавалось отримати від робітників трохи махорки, обмінятись якимись новинами: то були росіяни, білоруси, литовці — не поляки. До останніх не було довіри, щоб їх так вільно випускати, хоч ми насправді не виходили за мури. Але й ті хлопці були приязними, і завжди був це який-не-який контакт з іншими. Вийти з камери, походити, порухатись, поговорити з кимось — це неймовірна розвага, так коротаєш день, так відволікаєшся від думок.

Ні, ми не вішали носа. Іноді влаштовували собі прекрасні забави. Добре пам’ятаю, що на Новий рік, ще в старій тюрмі, вирішили ми зробити бал у складі дощок. Повдягали на себе покривала, якісь сорочки, якщо хто мав, і під звуки співу та ритмічний стук ложок об підлогу пари почали танцювати.

Одразу ж прибігло з криком аж троє наглядачів, бо все це відбувалось після вечірньої переклички і слід було дотримуватись нічної тиші. Вони взагалі не могли зрозуміти, що відбувається, напевно, думали, що ми подуріли. Ми ж спокійно пояснили, що на Новий рік зазвичай справляють бали, тож і ми собі вирішили такий бал влаштувати. Пирскали зі сміху, дивлячись на їхні дурнуваті міни.

Дехто реагує на в’язницю, на все, що там з ними стається, величезним пригніченням. Моляться, плачуть, сидять напівмертві, не надто реагуючи на все, що діється навколо. Вони нестерпні, заражають інших, тягнучи на дно, до депресії, безодні, зречення. Є інші, які, наче клоуни, постійно рухаються, не лишають можливості зосередитись, ні хвилини тиші, завжди втручаються, завжди хочуть бути присутніми словом, хоч достатньо й того, що вони є тут, у цій камері, і що неможливо позбутись їхнього товариства. Ці теж нестерпні. Їхня галаслива всюдисущість напинає й так до краю напружені нерви. Але не можна жити без сміху.

Сміх є порятунком, він дає дистанцію до ситуації, в якій ми всі опинились; він нас визволяє, каже подивитися ніби ззовні на нас самих, на страждання, полегшуючи його. Він також є зброєю проти тих, хто хотів би бачити нас переможеними, наш сміх їх ображає, дивує, дає взнаки, що ми ще не перетворились на рабів, що маємо ще людські реакції, що бачимо абсурд тієї реальності, в якій нам випало зараз жити. Сміх — це духовна незалежність, і кати скаженіють, коли чують його. Тоді крізь зціплені зуби цідять: «Ти єщо у мєня посмєйошся».

На цю тему: Як саме Росія століттями асимілювала українців там, де могла їх контролювати [12]

Щоденне життя у в’язниці — це допити. Правильніше було б сказати — нічне життя, що починається одразу після вечірнього отбоя, триває до ранку і закінчується по-різному. Солженіцин описав кільканадцять різних тортур, які застосовували енкаведисти. Засліплення електричним світлом, сидіння на краю стільця, карцер, ну і просто побиття. Але чи не найгіршою мукою для матері, яка знає, що її малих дітей забрали до совєцького сиротинця, є та, коли удавано грайливий слідчий починає малювати перед нею майбутнє, зустріч з двома відданими комуністами, які навіть не захочуть дивитись на матір.

Це страшна погроза: Ірена, якій це щодня повторюють, жадаючи, щоб вона виказала адресу розшукуваного батька, діяча АК, сидить біля мене на тюремній постелі, опершись до стіни, з обличчям у долонях і молиться. Її тортури тривають годинами, цілодобово, без кінця, але вона таки не піддається, хоч на її місці можна завити.

Під іншою стіною сидить Лоня, в дивній позі, трохи вигнута вбік, з неприродно нахиленою головою. На її худому, виснаженому тілі чорні синці, — кожен рух завдає їй болю. Її щоночі шмагають справжньою козацькою нагайкою; мало того, їй розповідають, як б’ють її сестру — ще жорстокіше, ще гірше. Вранці Лоню заносять, бо вона не може йти, ввечері тягнуть її знов на ті муки. Але вона мовчить. Пробуємо обкладати її тіло мокрими компресами. Ймовірно, це дає їй полегшення, але що те полегшення проти розповідей, на які не скупляться офіцери.

Пам’ятаю день, коли в лазні черговий тюремник, регулюючи рух в’язнів, заґавився і впустив нас до вбиральні, де ще були дівчата з іншої камери. Між ними, власне, була сестра Лоні. Вона кинулась до нас, питаючи, чи, часом, не сидимо разом. Якою ж була наша радість, коли ми побачили, що вона здорова, зовсім не бита жорстоко. Лоні з нами не було, не мала сил іти. Але її сили повернулися, щойно почула: «Бася здорова, Басю не мучили». Життя повернулось до цього зболеного тіла.

Улюбленим способом примусити до зізнань не було побиття, ні, є способи простіші і менш дошкульні для чуйних сердець панів слідчих. Достатньо позбавити в’язня сну. Тоді ламаються найміцніші. Потрібно лиш, аби весь час мінялось кілька слідчих. Однак була війна, і, вочевидь, навіть в НКВД бракувало відповідних кадрів. То й процедури дотриматися не вдавалось, бо й ті двоє офіцерів, які змінювали один одного, теж поволі виснажувались. Це дивне відчуття — не спати кілька днів.

Читайте також: Детство на каторге: ГУЛАГ для самых маленьких [13]

Спочатку просто хочеться спати, очі злипаються, трохи паморочиться в голові, ніби з похмілля, але вже після трьох-чотирьох днів з людиною щось починає діятись. Пам’ятаю мого офіцера, майора на прізвище Прудніков. Був маленького зросту, під час допиту знімав валянки і постійно вихляв короткими ніжками у грубих шкарпетках з овечої вовни.

Ті ноги під столом починали мені зливатись у якусь суцільну рухому колоду, сірувату, бруднувату, і не знаю чому, до мене долинав її запах, якийсь прикрий, різкий, який заліплював мені носа, просочувався, здавалось, аж у мозок, і колода чорнішала, розщеплювалася на дві, які тепер уже пахли дьогтем, і лише тоді я розуміла, що дивлюсь на підлогу і що то ноги заступника Пруднікова, який намагався мене розбудити, даючи склянку води. Культурно, як сказали б росіяни. В мозку без сну все змішується, лише крутиться думка: не говорити, не говорити або говорити «ні», «ні», «ні». Але чую, що задоволений Прудніков кричить, що нарешті я сказала: «ні», тож я одразу кажу «так», «так», «так» і бачу, далі бачу, що його ноги щоразу швидше вихляються під столом, і чую, як він скажено горлає.

Тиждень здається вічністю. В камері мої товаришки роблять що можуть, аби затулити мене від невсипущого вічка у дверях, щоби я хоч хвилю могла подрімати. Не дуже це вдається, вочевидь, варту попередили: такій і такій спати не можна. Але я й так сплю з розплющеними очима, повністю вимикаюсь, але це триває коротко, закоротко, бо мене знову волочать, тепер уже вдвох, бо один не дав би зі мною ради. Зрештою, навмисно підкреслюю слабкість — хай думають, що я вже лантух.

Читайте також: ГУЛАГ, Долина Смерти - обвинение СССР в опытах над людьми. ФОТО [14]

Мене вітає заступник, милий, спокійний офіцер, зачиняє двері, сідає коло гарячої печі й каже сонним голосом: «Надо рассказивать», — і спить, я теж, спимо обоє, він на тому табуреті, зіпершись до печі, я на стільці посеред кімнати, як і кожен в’язень на допросє. Він уже перед тим спав, тож прокидається раніше за мене, дає мені попити і щось там каже. Не слухаю його, поки не просить, щоб прочуняла, бо щохвилі може повернутися Прудніков. Тож всідаюся знову на стільці, трохи відпочила. Спала майже годину — це наче цілу ніч.

З’являється Прудніков, у нього червоні, набряклі очі, хоча кілька добрих годин міг собі спокійно похропіти. Не дуже знає, про що питати, що казати. Гострить якісь олівці, навіть частує мене цигаркою. Мовчить, підводиться, ходить кімнатою, знову сідає, кудись на хвильку виходить, вертається. Потім монотонним голосом починає щось розповідати: як перед війною був у Болгарії, які там фрукти, яке смачне вино.

Мріє про сонце. Я теж. Потім, раптом, похоплюється, кричить, щось гарячково пише, рве той папір, починає спочатку круглим, рівним почерком: питання — відповідь. Тільки ще не знає, яке задати питання, я все одно не відповідаю. І минають порожні години, бо вже вичерпався арсенал запитань, і він знає, що вже не дістане інших відповідей, ніж ті, які має. Минають години нудьги, тягнуться цілий вечір, ніч. Перериває їх іноді коротка дрімота — то його, то моя, бо він теж дрімає, навіть часом похропує. А тоді зривається, кличе заступника і кудись вибігає. Чудові хвилини, бо ми одразу починаємо спати.

Після двох тижнів Пруднікову така забава набридла. Прийшла ніч, а мене ніхто не викликає на допит, прийшла друга — і знову я могла спокійно спати. За тиждень уже чудово почувалась. Мій слідчий теж відпочив. Зникло почервоніння очей. І сам став менш нервовим. Час від часу дивиться на мене уважно і каже: «Женщіну і палкой не доб’йош — как кошка».

Я потім розмовляла з багатьма таборовими товаришками про допити без сну. Загалом мали подібний досвід. Трохи галюцинацій, страшенна слабкість, якісь порушення зору, але найгірше — це втрата контролю над самим собою, над словами, рухами. Ті, кого посадили до війни, чи хто сидів у Москві, зазвичай проходили через руки навперемін чотирьох-п’яти завжди відпочилих слідчих. Тому швидше втрачали сили. Я не питала в них, чи витримали, думаю, могли щось підписати, не розуміючи, що підписують. Я в нашому місті, далеко від Москви, ще мала щастя. Двоє слідчих, з яких, до того ж, один виявився людиною, — це вберегло мене від найжахливішого почуття: зневаги до самої себе.

Хтось зі знайомих колись спитав мене: «Добре, але як виглядав процес?» — «Який процес?» — не могла я зрозуміти. — «Ну, процес, чи був він довгий, тривав тижні, місяці, що казав прокурор, як поводились свідки тощо». Боже мій! І знову ця прірва між уявленнями європейця і совєцькою дійсністю. Який ще процес?! Два дні нудного читання актів суддями, які зовсім не знали справи, без свідків, без публіки, із заспаною секретаркою, я навіть не знаю, хто грав роль прокурора, а хто адвоката.

Нас було чотирнадцять, звинувачених у належності до Армії крайової, чого ніхто не заперечував. Зачитували якісь позбавлені сенсу витяги з роздутих томів, які складались із папірців, що не мали в собі нічого важливого. Для нас це була приємна хвилина зустрічі, можливість обмінятися враженнями, думками. Під кінець другого дня нам по черзі надали останнє слово. Кожен підводився і починав з того, що він є польським громадянином, що його не можна звинувачувати у зраді батьківщини, бо Совєти не його батьківщина, що вважає суд незаконним, таким, що суперечить принципам міжнародного права. Суддів це роздратувало, і решті вже не дозволили говорити.

Читайте також: Російських правозахисників за часів СРСР майже не хвилювало національне питання [15]

Нарада тривала п’ять хвилин, ми навіть не встигли викурити цигарку. Чоловікам дали по п’ятнадцять років каторги, жінкам — по десять ІТЛ Исправительно-трудових лагерей — виправно-трудових таборів. [7] і п’ять по рогам, що означає позбавлення прав. Кумедія. Судді, зрештою, дуже молоді, лейтенанти, вже давно мали готові вироки, написані, переписані. Останні наші допити провадили не лейтенанти, а полковники і майори. Вони вже давно вирішили, щó з нами треба робити.

Словом, процес — то був маскарад, фасад, як і багато інших речей в тій величезній країні, де, однак, про видимість трохи дбають, але погано, не до кінця. Вони намагались надати вирокові правності, законності, щоб його виголошував військовий трибунал, але той трибунал і сам добре знав, що це лише вистава, яку треба відіграти. Тож хай триває гра, аби лишень дотриматись формальностей.

Там щось прочитають, там щось скажуть, зроблять одну-дві перерви, потім швидко підпишуть завчасно підготований вирок, і гайда додому. В’язнів нема про що питати, бо то затягнуло би справу, свідків не треба, бо це також клопіт, адвокати — зайва морока, промова прокурора непотрібна. Й так відомо, що винні. Раз-два і готово. Правду кажучи, могли б то залагодити за годину. Але, вочевидь, якийсь вищий начальник сказав, що справа важлива і що її треба обговорювати довше. Тож трибунал тягнув, як у російському вислові тяні рєзіну — без сенсу, без потреби. Ми ж, однак, були задоволені, це були два дні зустрічей і відпочинку від нашого щоденного життя.

Фрагмент друкується за виданням: Барбара Скарґа. Після визволення… 1944–1956; переклад з польської Дмитра Антонюка [16]. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2018.

Редакція висловлює вдячність видавництву Книги – ХХІ [17] за можливість публікації

—

Барбара Скарґа, опубліковано у виданні "Нова Польща [18]"

Читайте також: