«Справа ЦК УПСР»: як радянська влада нищила національно-визвольні рухи передусім в Україні

1.00

Нет

Поразка національно-визвольних змагань 1917–1921 років в Україні визначила долю багатьох українських політичних і державних діячів. Більшість із них змушена була емігрувати, інші з різних причин залишилися на рідній землі, де їм довелося пройти нелегкий шлях поневірянь і політичних компромісів.

Він так чи інакше закінчувався однаково — політичними репресіями, позбавленням волі й найчастіше — стратою, зазначає видання "Тиждень [2]". Першими цю дорогу судилося пройти українським соціалістам-революціонерам — представникам наймасовішої в добу Української революції 1917–1921 років партії, яка об’єднала цвіт української соціалістичної молоді, що з притаманним початку ХХ століття захопленням соціалістичними ідеями Карла Маркса й максималістською юнацькою вірою в невідворотність перемоги світової революції заходилася будувати в Україні соціалістичну республіку.

Прем’єр-міністр УНР Володимир Чехівський. Всі світлини з науково-документального видання “Вирок Українській революції: «справа ЦК УПСР» (Київ: Темпора, 2013)

У той час, коли національні провідники в нескінченних міжпартійних чварах шукали оптимальну модель державного устрою й намагалися задовольнити насамперед соціальні потреби суспільства, російські лідери вели жорстку боротьбу за відновлення імперії в старих дореволюційних кордонах. Вони впевнено обрали шлях політичних репресій, які повинні були забезпечити реалізацію цієї мети, і кожен, хто не вкладався в схему, яку вони пропонували національним політичним елітам, визначався як ворог нового радянського ладу й нової влади — влади більшовиків.

Читайте також: Вороги. Спільники. Чужинці. [3]

Намагаючись приборкати національно-визвольні рухи передусім в Україні, яка 1917 року стала каталізатором розпаду Російської імперії, комуністичний провід поряд зі збройною боротьбою готує показові судові процеси над лідерами національних урядів і партій.

Справжньою показовою розправою стало засідання Верховного надзвичайного революційного трибуналу УСРР у справі ЦК УПСР, який, за задумом організаторів, мав дискредитувати одну з найбільш популярних серед українського населення політичних сил — Українську партію соціалістів-революціонерів (УПСР). Засідання відбулося 22–30 травня 1921 року в Києві в приміщенні великої зали Пролетарського будинку мистецтв (нині — Національна філармонія України).

«Жодна справа в судовій практиці нашої Радянської Республіки не мала такого великого значення й такого політичного резонансу, як справа центрального комітету партії соціалістів-революціонерів», — зазначалось у преамбулі стенографічного звіту «Справа членів ЦК УПСР» під редакцією Дмитра Мануїльського та Семена Дукельського. Але йшлося не тільки про політичну діяльність партії українських есерів, а й про розправу над набагато ширшим колом учасників визвольної боротьби, адже на лаві підсудних опинилися представники не лише УПСР, а й Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Української партії соціалістів-самостійників (УПСС) та просто урядовці УНР.

Тривалий час ця подія так і називалася «Справа ЦК УПСР», оскільки головними обвинувачуваними були провідні діячі цієї політичної сили (Всеволод Голубович, Назар Петренко, Іван Лизанівський, Іван Часник, Юрій Ярослав). Але насправді засідання революційного трибуналу стало лише завершальним актом слідчої справи, яка тривала понад рік і декілька разів перейменовувалася. Спочатку вона мала назву «Справа ЦУПОК (Центрального українського повстанського комітету)», згодом — «Справа урядів УНР» і лише на завершальному етапі одержала назву, під якою голосно прозвучала на всю Україну — «Справа ЦК УПСР».

Всеволод Голубович пвд час засідання ревтрибуналу.

25 лютого 1920 року Українська комуністична партія, створена 20–25 січня завдяки реорганізації з УСДРП (незалежних), та ЦК УПСР досягли домовленості про заснування радянсько-революційного блоку. Метою цього об’єднання було створення незалежної Української радянської соціалістичної республіки в етнографічних межах через «диктатуру трудових мас», організованих у «ради селянських і робітничих депутатів».

На початку лютого частина членів ЦК УПСР ухвалила резолюцію щодо поточного моменту, у якій наголошувалося на «позитивному ставленні до радянської влади й негативному ставленні до фронту польсько-петлюрівського, а також і до всяких повстань проти радянської влади».

До цієї частини ЦК Української партії соціалістів-революціонерів належали Аркадій Степаненко, Іван Лизанівський, Назар Петренко, Іван Часник. Вони репрезентували так звану центральну течію партії і фактично від листопада 1919 р. активно провадили лінію на зближення з більшовиками. На основі резолюції від 7 лютого 1920 р. комуністичний провід обіцяв їм легалізацію та вільний доступ до праці в радянських установах.

Читайте також: Микола Горбань: знайомий незнайомець [4]

Один з організаторів Січових стрільців Михайло Курах у своїх спогадах наводить деякі факти про нараду українських есерів (центральної течії), галицьких політиків і лівих соціал-демократів, де обговорювалося питання ставлення до радянської влади. Більшість учасників наради «висловлювалися за радянську форму правління (це була політична мімікрія), але вона на Україні мусить мати український зміст». Сама можливість такого обговорення засвідчує наявність в українських соціалістів певних ілюзій, що більшовики дозволять Україні «бути незалежною радянською республікою, а її відносини з російською совєтською республікою мають бути наладнані шляхом міждержавних договорів, без примусу й насильства».

Весна 1920 року виявилася справді визначальною для більшості представників УПСР і УСДРП. Деякі з них були заарештовані за наказом Директорії УНР. Їх звинувачували в антиурядових діях, «більшовизмі». Підставою стало те, що члени ЦК партії, які перебували в Кам’янці, ще в лютому-березні 1920 року отримали від Закордонної делегації УПСР доручення зав’язати переговори з радянською владою на платформі її визнання.

Це був уже не просто намір, а відверта вказівка членам своїх партій переходити на службу до більшовиків. Група українських есерів на чолі з Аркадієм Степаненком виявила намір повернутися на територію України, яка була під контролем радянської влади, і працювати на її боці. Уповноважені ЦК УПСР розпочали переговори з членом ЦК КП(б)У Володимиром Затонським. «З тактичних міркувань» він обіцяв сприяти проведенню Всеукраїнської конференції УПСР та виданню есерівської літератури. Передбачалося «широке оповіщення українських кіл про відокремлення від петлюрівщини такої партії, як У.[П].С.Р.».

Одначе надалі більшовицька влада планувала заарештувати всіх учасників конференції УПСР або принаймні виявити всіх наявних членів партії. Із цією метою у квітні 1920 року починає формуватися «Справа ЦУПОК», що не була пов’язана із жодною реальною політичною організацією і спиралася виключно на покази більшовицького агента Єфіма Асніса (Євгена Валеріанова) — працівника газети «Комуніст», який діяв за наказом голови губернської надзвичайки (ВУЧК) Всеволода Балицького.

Однак українсько-польський наступ на Київ загальмував цю справу. Як відомо, 6 травня 1920 року до Києва вступили польські й українські республіканські військові частини, але вже 12 червня столиця України знову була захоплена більшовиками. І за місяць реанімована «Справа ЦУПОК» набула прискорених обертів.

Головні обвинувачені у «Справі ЦК УПСР» напередодні засідання Ревтрибуналу (сидять зліва направо): Ю. Ярослав, І. Часник, Н. Петренко, І. Лизанівський, В. Голубович, травень 1921 р.

Нового імпульсу слідству надав арешт у Кременчуці Особливим відділом ВУЧК 14-ї армії 18 осіб начебто за причетність до повстанської організації. Більшість із заарештованих — члени партій українських есерів і есдеків, урядовці різних відомств УНР, члени національних освітніх і кооперативних установ.

Усі заарештовані звинувачувались у належності до «Національно-повстанської організації». Через місяць у Полтаві було заарештовано ще 17 осіб начебто за причетність до антирадянського повстанського комітету. Більшість узятих під варту — вчителі, працівники культури, залізничники, журналісти.

Прикметно, що саме за належність до національних освітніх чи кооперативних інституцій кожен з них кваліфікувався як повстанець і петлюрівець. Водночас проглядається певна система масових арештів, яка базувалася на затриманні більш відомої персони (наприклад, уповноваженого Союзу визволення України члена УСДРП Петра Бензі), а згодом відстежувалися всі знайомі та близькі, які теж заарештовувалися. Особливий інтерес викликали ті, хто недавно повернувся з-за лінії фронту.

Читайте також: Конец автономии. Как разогнали Кубанскую Раду [5]

Попри всі спроби ВУЧК накопичити у цій справі якомога більше компрометувальних даних проти представників українських соціалістичних партій і довести їхню участь в організації антирадянського повстанського руху, ставало очевидним, що в слідства немає доказів. Виникало питання: як цю справу кваліфікувати за нестачі фактів воєнного злочину?

Безсумнівним був політичний підтекст справи. Військові спецслужби намагалися усунутися від її ведення й передати в розпорядження ВУЧК. Так, супровідний лист заступника начальника особливого відділу при реввійськраді Південно-Західного фронту Юхима Євдокімова заступнику голови Цупнадзвичкому України Всеволоду Балицькому щодо справи ЦУПОК свідчить, що їхня слідча частина «не в змозі вести слідство за цією справою з огляду на нестачу обвинувального матеріалу… У справі немає ні агентурних свідчень, ні доповіді уповноваженого… взагалі матеріалу, на який можна було б опертися».

З реанімацією справи ЦУПОК головним її фігурантом стає колишній голова уряду УНР Всеволод Олександрович Голубович (1885–1939). Він був заарештований 11 серпня 1920 року в Кам’янці-Подільському під час засідання губернської ради народного господарства.

Проте від самого початку слідство цікавила не участь Всеволода Голубовича в організації повстанського руху, а той факт, що він належав до нечисленного кола провідників УНР, був урядовцем найвищого рівня. Хоча сам Голубович не розумів небезпеки, яка йому загрожувала у зв’язку із цим ув’язненням у надзвичайці.

Наразі слід згадати, що на початку лютого 1919 року він, як і весь провід УНР, евакуювався до Кам’янця-Подільського, де разом з Михайлом Грушевським, Олександром Жуковським, Іваном Лизанівським, Володимиром Чехівським розгорнув активну політичну діяльність, створивши опозиційний Директорії Комітет охорони республіки.

За це 24 березня 1919 року Всеволода Голубовича та ще кількох членів УПСР за наказом члена Директорії Опанаса Андрієвського мали заарештувати. Михайло Грушевський та Олександр Жуковський виїхали за кордон, а Голубович втік до Східної Галичини. Уже після приходу до влади уряду Бориса Мартоса Всеволод Голубович за вказівкою ЦК своєї партії повернувся до Кам’янця-Подільського й редагував часопис «Трудова громада».

Під час допитів, коментуючи редакційну політику партійного щоденника, Голубович зазначав, що «у неможливих умовах під запеклою цензурою» він «майже в кожному номері боровся проти поляків і Петлюри». За його словами, Подільська організація українських есерів кілька разів навіть виділяла грошову допомогу КП(б)У. Робилося це попри фінансову скруту самої УПСР. Адже в цей час один з провідних членів УПСР Микола Чечель, який разом із Михайлом Грушевським перебував у Відні й листувався зі Всеволодом Голубовичем, у своїх листах скаржився на тяжке матеріальне становище, нестачу засобів для існування.

Можна констатувати, що поступово протиборство різних політичних течій у таборі УНР призвело до їх чіткої поляризації. Зрештою стало ясно, хто готовий іти на компроміс із більшовиками, а хто залишиться їхнім непримиренним ворогом і буде боротися з ними до кінця. Всеволод Голубович не був борцем з радянською владою, як і переважна більшість членів ЦК УПСР, які опинилися в лабетах ЧК.

Читайте також: Феномен «возвращенчества»: почему украинские эмигранты возвращались в СССР [6]

Вирішуючи дилему: влада рад чи влада національно-патріотичних сил, він схилявся до першого варіанта. Адже від початків відновлення УНР він солідаризувався з тими, хто відстоював так званий трудовий принцип. Всеволод Голубович, як і його товариші по партії, були на боці «трудящих мас», інтереси яких, на їхню думку, захищали більшовики. Тому, власне, вони вважали, що в них із радянською Росією одна мета — побудова держави рад для робітників і селян. Що стосувалося абсолютного централізму як у структурі більшовицької партії, так і в усіх сферах її діяльності — економічній, національній та інших, то члени ЦК УПСР не втрачали надії на досягнення компромісу.

Виконуючий обов’язки військового слідчого особливого відділу надзвичайки 14-ої армії Іван Бірюков

А тим часом виконавець обов’язків військового слідчого особливого відділу надзвичайки 14-ї армії Іван Бірюков, який вів справу, всупереч тому, що чимало активних членів партії есерів легально працювали в радянських установах і були лояльними до радянської влади, намагався довести тотожність складу ЦК УПСР і ЦУПОК. Це давало йому підстави звинуватити всю партію в організації повстанського руху проти радянської влади в Україні.

Перекручуючи факти та свідчення, Іван Бірюков не втомлювався доводити, що українські есери — організатори ЦУПОК — широкої мережі антирадянського повстанського руху. Чекісти насамперед прагнули зібрати якнайбільше прізвищ членів урядів УНР, керівників різних місій, установ із постачання армії тощо. Розпочався процес виявлення тих членів партії есерів, хто перебував на радянській території, служив у радянських організаціях та установах.

Головна роль у реанімації справи ЦУПОК належала саме Івану Бірюкову, відомому також як Бойко-Кухта, Кухта-Кухтинський, Бейк-Морісон. Авантюрник, який прагнув будь-що зробити кар’єру (байдуже в якому політичному таборі), Іван Бірюков виявився досить передбачливим у своєму виборі. Навесні 1920 року він опинився в радянській спецслужбі як тимчасовий виконувач обов’язків військового слідчого особливого відділу надзвичайки 14-ї армії. Саме за ініціативи Івана Бірюкова були заарештовані українські діячі в Кременчуці та Полтаві. Він же допитував Всеволода Голубовича та інших членів УПСР.

Уже перші допити в справі ЦУПОК, які проводив Іван Бірюков, підтверджують, що він прагнув продемонструвати свою виняткову роль у знешкодженні такої організації. Згодом з’ясувалося, що слідчий зовсім не та особа, за яку себе видає.

Під час допиту Всеволода Голубовича виявилося, що він знає Івана Бірюкова з квітня 1919 року як Олексія Олексійовича Бойка — члена УСДРП, головноуповноваженого при Директорії у справах евакуації державного майна. Мало того, наприкінці 1919 року Іван Бірюков видав себе «за американця, делегата одного з двадцяти трьох представників преси на Паризькій мирній конференції», згодом — за товариша міністра шляхів сполучення УНР. Незабаром начальник особливого відділу 14-ї армії Микола Ворончук у доповідній записці висловлює припущення, що Іван Бірюков є провокатором та ініціатором «створення» міфічних повстанських організацій.

Читайте також: "Домінуюча» замість "теляча". Як більшовики хотіли перетворити на зброю українську мову [7]

ВУЧК розпочала слідство в справі діяльності Івана Бірюкова, яке тривало понад дев’ять місяців, хоча він продовжував виконувати обов’язки працівника надзвичайки. Він допитував заарештованих, маніпулював їхніми свідченнями для добування нових фактів тощо. Можна стверджувати, що авантюрник Іван Бірюков став просто знахідкою для більшовицької каральної системи, яка використовувала його поінформованість для фабрикації справи спочатку проти республіканського проводу загалом, а згодом проти УПСР.

Без сумніву, Іван Бірюков був максимально використаний слідчими ВУЧК у фабрикації «Справи ЦК УПСР». Після оголошення вироку ревтрибуналу він уже був не потрібний радянським спецслужбам. 21 жовтня 1921 року судова колегія ВУЧК, розглянувши його справу, винесла Івану Бірюкову смертний вирок. Однак у матеріалах його слідчої справи немає даних щодо виконання присуду. Не виключено, що «здібності» Івана Бірюкова ще знадобилися радянській владі й він був знову використаний для фабрикації інших справ над українськими діячами.

Після арешту 28 грудня 1920 року Григорія Сиротенка — міністра юстиції УНР в уряді Володимира Чехівського, а 17 січня 1921 року — і самого першого прем’єр-міністра УНР доби Директорії, ВУЧК одержав можливість сформувати справу «Уряду УНР», яка могла мати широкий резонанс. Весь перебіг слідства постійно перебував під пильним контролем ЦК КП(б)У.

20 січня 1921 року слідчий секретно-оперативної частини Південно-Західного фронту Семен Дукельський склав «Обвинувальний висновок у справі членів уряду УНР і Центральних комітетів Української партії соціалістів-революціонерів і соціалістів-демократів». Машинописний текст на 116 сторінках фактично став коротким викладом історії Українських національно-визвольних змагань 1917–1921 років в інтерпретації начальника секретно-оперативної частини особливого відділу Цупнадзвичкому.

Висновок стосувався 76 осіб, з них 11 (Всеволод Голубович, Григорій Сиротенко, Іван Лизанівський, Назар Петренко, Іван Часник, Петро Бензя, Григорій Солодарь, Саватій Березняк, Опанас Блоха, Георгій Скугар-Скварський, Михайло Токаревський) на той час були заарештовані, інші перебували в еміграції. Хто ж були ті решта діячів, смерті яких вимагав начальник секретно-оперативної частини особливого відділу ВУЧК? До списку увійшли всі члени Директорії (Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Опанас Андрієвський, Андрій Макаренко, Федір Швець), провідники УПСР (Микола Ковалевський, Павло Христюк та інші) та УСДРП (Ісаак Мазепа, Дмитро Антонович, Володимир Чехівський та інші).

У ньому також фігурували члени УПСФ (Олександр Саліковський, Андрій Ніковський, В’ячеслав Прокопович, Сергій Шелухін та інші), УПСС (Іван Липа, Михайло Білінський, Олександр Шаповал та інші), міністри УНР практично всіх складів урядів (від Олександра Жуковського та Євгена Архипенка до Пінхоса Красного та Абрама Ревуцького), українські галицькі діячі (Осип Безпалко, Антін Крушельницький), а також член уряду гетьмана Павла Скоропадського, директор департаменту державного контролю, згодом — державний контролер в урядах УНР Директорії Іван Кабачків та голова посольства Української Держави та УНР у Відні В’ячеслав Липинський. Кожен з них заочно «засуджувався до найвищої міри покарання — розстрілу, але у зв’язку з тим, що не був заарештованим, оголошувався поза законом».

Отже, перелік цих діячів свідчить, що радянська карально-репресивна система звинувачувала представників усього спектру українського національно-визвольного руху — від соціалістичних партій до діячів ліберально-демократичного й консервативного табору. Очевидно, більшовицьке керівництво вважало недостатнім обмежитись фабрикацією процесу лише над УПСР.

Після формулювання обвинувального висновку більшовицький провід форсував підготовку судового процесу. 25 січня 1921 року політбюро ЦК КП(б)У доручило Дмитру Мануїльському вжити заходів «для прискорення справи Голубовича та інших». Ще через тиждень (3 лютого) воно визначилося зі складом ревтрибуналу, затвердило Миколу Скрипника обвинувачем, а Олександра Шумського — головою ревтрибуналу.

Читайте також: Каторга за кукурудзу і розстріл за огірок: історії розкуркулених родів із Хмельниччини і Слобожанщини [8]

Таке рішення політбюро демонструє неприхований цинізм партійної верхівки КП(б)У. Адже саме українцям за походженням, майбутнім чільним діячам «українізації» доручалося очолити відкрите судове дійство. Після тривалих обговорень і Миколі Скрипнику, і Олександру Шумському вдалося уникнути участі в засіданні ревтрибуналу. Перший терміново взяв відпустку, другий був затверджений послом УСРР у Польщі.

За десять днів до початку судового процесу, 13 травня 1921 року, було заарештовано Сергія Остапенка — другого прем’єр-міністра УНР доби Директорії, члена Української партії соціалістів-самостійників. Він приїхав до Києва на кілька днів зі станції Немішаєве, де створив та очолив Мироцький технікум, щоб налагодити справи цього навчального закладу. Його справа була приєднана до загального судового процесу вже під час його ведення. На засіданні ревтрибуналу Дмитро Мануїльський заявив, що «професор Остапенко — колишній і дуже видатний член У[П]СР, а ЦК цієї партії сидить на лаві підсудних. Там йому місце!..»

Жодний з підсудних своєї вини не визнав. Та власне, у виступах державних обвинувачів, як і обвинувальному висновку в справі членів ЦК УПСР Всеволода Голубовича, Назара Петренка, Івана Лизанівського, Івана Часника, Юрія Ярослава та інших від 18 травня 1921 року фактично не було сформульовано чіткого складу «злочину» підсудних, не зроблено аналізу доказів протиправності їхніх дій. Весь процес став тріумфом політичного фарсу, замішаного на більшовицькій демагогії.

Під час оголошення вироку ревтрибунал постановив застосувати до вказаних підсудних покарання у вигляді ув’язнення в концентраційних таборах терміном на десять років кожному. Сергія Остапенка, Назара Петренка, Григорія Сиротенка, Георгія Скугар-Скварського засуджено до п’яти років концентраційних таборів.

Після оголошення вироку трибунал постановив застосувати до засуджених амністію, оголошену П’ятим Всеукраїнським з’їздом рад і замінити десятирічне ув’язнення покаранням на п’ять років у концентраційних таборах. Засудженого Григорія Сиротенка звільнили від відбування покарання. До Сергія Остапенка трибунал вирішив не застосовувати амністії, але з огляду на «цінність Остапенка як наукової сили» трибунал постановив замінити йому покарання на п’ять років примусових робіт за фахом.

Всеволод Голубович, Іван Лизанівський, Іван Часник та інші повинні були залишатися в Харкові, щотижня реєструватись у відділку міліції. Радянська влада попри свій «гуманізм» нагадувала їм, що помилування не є прощенням і кожен свій крок вони робитимуть під пильним контролем каральних органів.

Зрештою, не важливо, який термін нагляду 6 жовтня 1921 року для них визначався формально, фактично він тривав до останнього дня їхнього життя. Через десять років, 1931 року, Всеволод Голубович, Iван Лизанівський, Назар Петренко, Юрій Ярослав були заарештовані у справі «Українського національного центру», за якою було засуджено 50 осіб.

Читайте також: «Алмаз», плавучий символ страху. Чому в Одесі зраділи відновленню УНР [9]

Серед них і члени Закордонної делегації УПСР (Микола Любинський, Микола Стасюк, Аркадій Степаненко, Павло Христюк, Микола Чечель, Микола Шраг), які повернулися в Україну. Значною мірою цьому сприяло загравання радянської влади з національною інтелігенцією та політика «українізації». Була спроба також втягнути в справу «Українського національного центру» Михайла Грушевського, колишнього неформального лідера УПСР.

Лише через 70 років, наприкінці 1991 року, «Справа ЦК УПСР» була переглянута. Рішення Прокуратури було однозначним: Всеволод Голубович, Сергій Остапенко та інші засуджені безпідставно. У грудні того ж року їх було реабілітовано.

Обкладинка книжки «Вирок Українській революції: “Справа ЦК УПСР”» Тетяни Осташко (Київ: Темпора, 2013)

—

ТЕТЯНА ОСТАШКО [10], опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ [2]

Читайте також: