Спроби «відбілити звичайного росіянина» буде мати наслідком лише наступні війни

1.00

Нет

Росія веде чергову агресивну війну проти України, яка більше схожа на перманентний тероризм та масове вбивство цивільних людей.

Російська повномасштабна війна проти України триває вже понад місяць і ніщо не свідчить про її близьке завершення. Кількість жертв обчислюється тисячами, в заблокованих росіянами містах люди помирають з голоду, а з окупованих територій все частіше лунає інформація про воєнні злочини, зґвалтування та мародерство. Західний світ однозначно засудив путінський режим і підкреслив його відповідальність за війну. Однак останнім часом складається враження, що на Заході так і не зрозуміли реальних причин війни, що триває, зазначає видання ТИЖДЕНЬ [2].

«Росія – це більше ніж критика її політичної верхівки: це народ багатої культури, країни Дмітрія Шостаковича, Анни Нетребко та Льва Толстого. Мистецтво здатне рефлексувати над нашим часом та надавати йому голос. Воно створює простір для обміну та взаєморозуміння. Так виникає можливість для різноманітності, зустрічей та примирення».

Ці слова написала на своїй сторінці у Facebook міністерка закордонних справ Німеччини Анналена Беєрбок в середині січня 2022 роки в час своїх відвідин Москви. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну почалось через місяць після цих слів пані міністерки. Анналена Беєрбок була не єдиною на Заході, хто повторно помилявся у своїх розрахунках. Бажання бачити в росіянах великий культурний народ, народ Пушкіна і Достоєвського, є глибоко вкоріненим на Заході і має свої причини.

Європейські інтелектуали на заході зазвичай зустрічалися із представниками російської еміграції. На початку століття така доля спіткала утікачів з числа російської аристократії, які втікали від більшовицького терору. В пізніші часи контакти відбувалися передусім через російських дисидентів та політичних опозиціонерів. Такі контакти без сумніву створювали образ культурної Росії, тієї Росії, яка знаходилась під пресом чи то радянського тоталітаризму, чи то путінської диктатури. Окрім цього, російська культура сама по собі функціонувала в ролі «дипломатичного інструменту».

Ще з радянських часів культура працювала на зовні як дипломатична «ширма» для російсько-радянського мілітаризму. Такий самий «культурний камуфляж» Росія використовує до сьогодні. Західні читачі із захопленням читали класичні тексти російської літератури, ходили в театри на російський балет та слухали російських композиторів. Культура викликала захоплення та співчуття. І, передусім, бажання зрозуміти «таємничу російську душу». Таке бажання заставляло європейців крізь пальці дивитися на брязкання російської зброї. Коли на згаданий текст німецької міністерки реагував міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба зауваженням, що на українських кордонах зараз не стоять балерини, а озброєні солдати, які скоро будуть вбивати, Кулебу не розуміли. Хоча саме він мав цілковиту рацію.

Читайте також: Як брехлива москва редагує історію: початок традиції брехні [3]

Ілюзія про «справжню Росію», яка виглядає як вітальня в домі Турбіних з роману Міхаїла Булгакова, та про росіян, як настільки ж делікатні та чутливі, як герої романів Льва Толстого, сьогодні руйнується на очах. Росія веде чергову агресивну війну проти України, яка більше схожа на перманентний тероризм та масове вбивство цивільних людей. Так, цією агресією керує Владімір Путін, але він не веде її власними руками. За його плечима стоять тисячі і мільйони росіян.

Однак Захід, здається, не готовий позбуватися своїх ілюзій. Західні інтелектуали й надалі заходяться шукати «справжню Росію» та «сучасних російських дисидентів». Нещодавно зіркою для західних ЗМІ стала російська журналістка Маріна Овсяннікова. Редакторка, яка багато років була гвинтиком в пропагандистській машині Кремля, вчинила протест проти війни в прямому ефірі російського державного телебачення. Її вчинок видався західним журналістам настільки героїчним та яскравим, що на якусь мить затьмарив розгромлений Чернігів та голодуючий Маріуполь. Окрім цього Овсяннікова записала коротке відео, в якому повторила за своєю суттю колоніальне кліше про «примирення братніх народів» та мантру про те, що «звичайні росіяни невинні».

Для Заходу Овсяннікова поцілила в самісіньке яблучко. Це саме те, що багато людей в Європі хотіли б бачити: невинних росіян, які опинились в «заручниках» в кривавого диктатора і справжніх «дисидентів» на кшталт Овсяннікової. Таким чином українці могли б примиритися з «братнім російським народом» і настав би мир. Світ би міг повернутися до свого звичного життя. Однак можливість такого діалогу є цілковито нереалістичною, як би цього не прагнули на Заході.

Нещодавно російська редакторка взяла участь в італійському ток-шоу Che tempo che fa і у своєму виступі зазначила, що її лякає, яких масштабів досягла русофобія в світі і підкреслила, що через санкції страждають звичайні росіяни, які ні в чому не винні. Також Овсяннікова запропонувала «відновлювати діалог» - звісно ж, через культуру. Захоплена аудиторія аплодувала, а модератор розчулено дякував росіянці за відвагу.

Читайте також: Ціна, яку платять росіяни за війну, котру розпочала їхня країна, не достатня [4]

Така релятивізація відповідальності і відваги є ще одним рівнем, в якому, здається, Захід не розуміє Україну. Тому, що поки російська «дисидентка» відважно виступала на італійському ток-шоу – цілі сім’ї намагалися під обстрілами втекти від її співвітчизників з містечок навколо Києва. Не всі вийшли живими. Поки Овсяннікова скаржилася в своєму Instagram, що її донька не може заплатити в шкільній їдальні віртуальною карткою – в Маріуполі українці помирали з голоду. Намагання бодай якось прирівняти ці історії чи поставити між ними знак «дорівнює» - з точки зору українців є цілковито обурливими і відверто блюзнірськими.

На фото ліворуч — донька російської пропагандистки Маріни Овсяннікової. У неї біда — не може розрахуватися у школі за свій обід віртуальною карткою. Маму дівчинки дехто вважає дуже сміливою борчинею, яка нібито протестує проти війни.

Овсяннікова також згадала про те, як плакала, переглядаючи відео зі зруйнованих українських міст. На одному подиху також додавши, як їй «безмежно шкода російських хлопчиків», котрі гинуть на чужій землі. Мовляв, у них такі «розгублені, нещасні та зовсім ще наївні обличчя». Такі спроби вичавити сльозу співчуття до представників загарбницької армії нічого, окрім зневаги, викликати не можуть.

Україною щодня поширюється інформація про брутальні злочини на окупованих територіях: росіяни вбивають цивільних, ґвалтують жінок і грабують будинки. А «розгубленість» на обличчях «російських хлопчиків» з’являється, зазвичай, лише тоді, коли вони дивляться в дуло автомату воїна Збройних Сил України. Спроба західних журналістів вказати на будь-якого представника армії Російської Федерації як на жертву – нічого, окрім обурення, в українців не викликає. І це цілком логічне та справедливе відчуття.

Суспільство «справжньої Росії»

Якщо в Росії взагалі можна довіряти хоча б якимсь соціологічним дослідженням, можна констатувати, що за тиждень до початку повномасштабного вторгнення в Україну, Левада-центр зафіксував підтримку політики президента Путіна серед росіян на рівні 71 %. Згодом ці цифри лише зросли. Станом на кінець березня той таки Левада-центр оприлюднив результати нового опитування, згідно з яким підтримка зросла до 83 %. В цьому, насправді, немає нічого дивного, загарбницька політика Кремля завжди отримувала підтримку та схвалення російського суспільства. Схожий сплеск популярності російського диктатора серед росіян був зафіксований у 2014 році після окупації українського Криму.

Однак заради справедливості варто глянути й на результати, які пропонують опозиційні платформи. Група на чолі з Алексєєм Міняйлом організувала опитування, яке вони самі називають нерепрезентативним через сумніву методологію та малу вибірку. Все ж, ці результати теж варті уваги. Згідно цього дослідження, вторгнення в Україну підтримує 59 % респондентів і лише 22 % росіян були проти. Так само як і у випадку офіційних соцопитувань, ми можемо припустити певне «коригування» результатів – лише з дзеркальною метою. Правда, очевидно, знаходиться десь посередині. В будь-якому разі, ми можемо з упевненістю стверджувати, що агресію проти України підтримує як мінімум 2/3 росіян.

Колишній глава компанії Яндекс-Новости Лев Гершензон трактує ці результати таким чином, що більшість росіян стали жертвами пропаганди і насправді не розуміють, що відбувається в Україні. В певному сенсі він має рацію. Українськими соцмережами поширюються історії, в яких українці розповідають, як намагалися пояснити своїм російським родичам, що насправді відбувається в Україні. Однак звичною реакцією росіян було або заперечення («ви все брешете»), або висловлення підтримки Путіну. Таким чином ця війна стала фоном й для багатьох сімейних драм.

Читайте також: Операция «Русская хромосома». Что делать с россией после [5]

Однак залишається питанням, чи може «засліпленість пропагандою» слугувати виправданням того, що росіяни підтримують війну в Україні? Ми давно не живемо в 1943 році, коли єдиним джерелом інформації була радянська «Правда». В наш час, навіть якщо взяти до уваги усі обмеження свободи слова, соцмереж та цензури – людина навіть в Росії має змогу отримати правдиву інформацію. Інша справа, якщо вона не хоче цього робити. Складається враження, що позиція «мене обдурила пропаганда» - це лише зручне самовиправдання і намагання позбутись відповідальності.

Звичайно, не варто ігнорувати слабкі потуги сотень чи навіть тисяч росіян різним чином протестувати проти війни. Так само й як жорсткі заходи, які застосовує влада для припинення будь-яких протестів. Однак варто пам’ятати про масштаб цих протестів. Згідно останнього перепису населення, чисельність населення Росії становить понад 140 мільйонів людей. В самій Москві проживає близько 12 мільйонів осіб. Тому, навіть якщо в російській столиці вийдуть на мітинг тисячі чи навіть десятки тисяч людей – це всього лише крапля в морі тих, хто підтримує путінський режим, або ж тих, хто мовчки споглядає і погоджується з брутальними злочинами, які прямо зараз вчиняються в Україні від їхнього імені.

Традиції колоніалізму

Вище неведене опозиційне соціологічне дослідження розкриває також цікаву тенденцію: серед тих росіян, які підтримують «військову операцію», майже третина співчуває українцям. Співчуває «справжнім українцям», тим, які на думку росіян, мусять бути «визволені». Це – один з головних ключів до розуміння російсько-українських відносин. В одній зі свої класичних праць з теорії колоніалізму «Культура та імперіалізм» Едвард Саїд пояснював, що поширення імперії завжди засновується на впевненості колонізатора, що «аборигенів» треба завоювати. Ба більше, вони самі хочуть бути завойованими.

Це і є традиційне російське сприйняття України. В російській свідомості Україна завжди була колонією, а українці – лише потішною етнографічною специфікою російського народу. В часи російської імперії «Малоросія» була лише губернією. В часи СРСР – Україна була республікою, яка неодмінно мала керуватися з Москви. Цей імперський сентимент не вивітрився й після падіння радянської імперії.

Коли Путін стверджує, що «розпад СРСР був насправді розпадом великої історичної Росії» - немає жодних сумнівів, що абсолютна більшість росіян з ним погоджується. Україна повинна повернутися в обійми імперії. Ба більше – росіяни вірять, що українці дійсно цього хочуть. Незважаючи на те, що з цього приводу думають самі українці. Бо для колонізатора не важливо, що думають «аборигени».

Ця колоніальна історія відобразилась й в російській культурі. Мілітаристська риторика політичних ток-шоу російського державного телебачення – це насправді лише примітивне і вульгарне довершення, верхівка імперіалістичного айсбергу, який століттями творився російською культурою. Російська культура пронизана імперським міфом, а величезна кількість письменників, творами яких зачитуються західні читачі, були «трубадурами імперії», за влучним визначенням Еви Томпсон. Імперська міфологія Росії набувала різних форм та граней. Уважний читач може знайти її в екзистенційних кризах Достоєвського, в напускному пацифізмі Толстого, чи у відвертому шовінізмі Булгакова. Стратегія культурного імперіалізму, це не лише патетичні викрики на кшталт пушкінського тексту «На річницю Бородіна», але й відбілювання російської еліти як у «Війні і мирі» чи зневажливе ставлення до інших народів, зокрема українців, яке трапляється в багатьох російських письменників.

Читайте також: Энн Эпплбаум: Украина должна победить [6]

Саме українці протягом століть були мішенню для насмішок та зневаги в російській культурі. І якщо Микола Гоголь все ще з явною симпатією описував «малоросів» як романтичне «плем’я поющее и пляшущее», то вже з середини 19 століття відверто зневажливе ставлення до «хохлів» стало одним з лейтмотивів російської культури. Не дарма на початку 20 століття український письменник та політик Володимир Винниченко опублікував відкритий лист до російських письменників із закликом вгамувати всій шовінізм по відношенню до українців. Адже в їхніх творах, за словами Винниченка «завжди і всюди хохол дещо тупуватий, трохи хитруватий, неодмінно лінивий, меланхолійний та іноді добродушний». Заклик Винниченка залишився без реакції. Ба більше, традиція змальовувати українців як «дурненьких хохлів» перекочувала з російської в радянську імперію.

І над цим би, загалом, можна було махнути рукою, однак культура – це не просто якийсь відірваний від реального життя феномен. Це те, що сформувало в росіян ціннісну систему координат. В якій українцям відводилась роль дивакуватих мешканців західного краю імперії. «Менших братів», яких неодмінно в разі потреби варто повернути на шлях істинний. Рука об руку російська імперіалістична політика та колоніальна культура сформували суспільство повне зневаги до українців. І переконання, що Україна їм належить.

Культурний діалог

Усвідомлюючи культурні витоки сьогоднішньої війни, тим більш гротескно виглядає прагнення окремих інтелектуалів та політиків на Заході стати модераторами в «культурному діалозі» між росіянами та українцями. Один з найбільш показових випадків – це нещодавня спроба організувати концерт «За Свободу та Мир» під патронатом німецького федерального президента Франка-Вальтера Штайнмаєра.

Програма концерту, яка майже цілковито складалась з російських виконавців та творів російських композиторів, обурила українського посла Андрія Мельника, який відмовився брати участь в такому «культурному примиренні». Запрошення українського посла на такий захід вказує, передусім, на цілковите нерозуміння як і теперішніх травм, які переживає Україна, так й історичного та культурного контексту.

Висока російська культура, якою так часто захоплюються на Заході – для українців була і залишається інструментом імперіального тиску «метрополії». Намагання «дотиснути» українців та росіян до діалогу за допомогою спільних проєктів, стипендій чи культурних заходів знову немов би ставить знак «дорівнює» між жертвою та агресором. Ба більше, українці знову опиняються в тіні «старшого брата».

Попри те, що сьогоднішній героїчний спротив українців російській агресії – це значно більше ніж просто опір військовому вторгненню. Це відчайдушна боротьба за право на існування, за самобутність власної культури та історії. Це бажання зламати імперську спіраль російської історії. За цих умов намагання західних політиків «втиснути» українців назад в обійми фіктивних «братніх народів» - цілковито безглузде.

Так, можливо після того, як Росія зазнає поразки і Путіна вже не буде, можливо через багато років можна буде почати говорити про якийсь діалог. Можливо тоді, через багато років, в оновленому і відбудованому Києві колись і відбудеться концерт музики Чайковського, і десь колись українець візьме в руки книжку Достоєвського. Можливо й тоді, через багато років після поразки і краху Росії – українці знову зможуть побачити в пересічному росіянинові «розгубленого хлопчика». Але й щодо цього є серйозні сумніви.

Читайте також: Отказ от всего русского: на Западе набирает силу движение cancel russian culture [7]

Сьогодні ж в цій війні на боці Путіна – російське суспільство і російська культура. Століття Достоєвського, Толстого і Булгакова сформували суспільство, яке готове йти вбивати сусідів заради міфічної уяви про «велику Росію». Єдина можливість, як зупинити терористичне шаленство Росії сьогодні – максимальне обмеження будь-яких контактів з цивілізованим світом, ізоляція росіян.

Так, щоб свою частку вини та відповідальності відчув кожен росіянин. Подальші спроби «відбілити звичайного росіянина» буде мати наслідком лише наступні війни. Ця історія повторюється з покоління в покоління. Лише коли кожен росіянин зрозуміє, що його Росія, яка шукає «нацистів» в Україні, вже давно сама значно більше схожа на нацистську державу – лише тоді можливі справжні зміни. Лише цілковита переоцінка Росії може зупинити цю безкінечну імперіалістичну спіраль.

Доля Росії, звичайно, все ще знаходиться, передусім, в руках самих росіян. Однак очікувати якихось змін зсередини навряд чи варто. Цілком можна уявити, що росіяни культивуватимуть в собі почуття кривди та «несправедливої ворожості» Заходу. Це відродить традиційний російський месіанізм та посилить агресію. А на Заході просто нарешті б мали зрозуміти, що мрія про іншу «справжню» Росію – це лише фікція. Немає «хорошої Росії», яка просто вкотре опинилася в руках кривавого диктатора.

Тисячі росіян вбивають українців саме в той момент, коли ви читаєте цей текст. І мільйони росіян їм аплодують. Справжня Росія – це імперія, яка прагне крові, воєн та нових земель. Прояви справжнього гуманізму та справді високої культури – це лише невеличка девіація на тлі тоталітарної машини. Росія – це не Маріна Овсяннікова і тим більше не П’єр Безухов. Росія – це і є Владімір Путін.

—

РАДОМИР МОКРИК; опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ [2]

В тему: