Історія появи сирен повітряної тривоги та чому їх звук такий тривожний

1.00

Нет

Конкретно під час авіанальотів сирени використовуються із часів Другої світової війни. Проте їхнє — настільки очевидне сьогодні — використання було зовсім не очевидним у минулому сторіччі.

Як сирени перестали бути музичним інструментом. Чому Британія не хотіла повідомляти людей про повітряні атаки. І до чого тут взагалі міфічні морські монстри, розповідає видання Mediasapiens [2].

Протягом повномасштабної війни в Києві понад 570 разів [3] вмикали сирени повітряної тривоги. У сумі по всій Україні їх можна було почути 18 тисяч разів. І, напевне, у кожного вже склалися власні стосунки з цим звуком. Когось він дратує, когось лякає, а для когось виступає будильником: о сьомій ранку було оголошено понад 800 тривог.

Технології сирен більше двохсот років, і насправді вона достатньо проста, щоб ви могли виготовити пристрій вдома та буквально власноруч «попереджати» сусідів під час блекаутів (не робіть цього). Конкретно під час авіанальотів сирени використовуються із часів Другої світової війни. Проте їхнє — настільки очевидне сьогодні — використання було зовсім не очевидним у минулому сторіччі. Атака на Перл Гарбор, наприклад, відбувалася без звуків сирен та, власне, жодного попередження. А в Лондоні систему не хотіли впроваджувати, щоб не збивати роботу заводів.

Рання історія систем раннього попередження

Імовірно, найперші системи попередження були візуальними — вогонь та дим. Так, наприклад, передавали інформацію по всій Великій китайській стіні, коли помічали наближення ворога. У китайській літературі навіть є поетичний вираз [4] для початку війни: «Вовчий дим піднімається навколо нас». Він називався «вовчим», бо в якості палива начебто використовув екскременти вовків, що буцімто мали унікальні комунікаційні властивості: диміли рівним стовпом. Зараз ця ідея вважається міфологічною, а вчений Лі Чженюй навіть провів дослідження з послідом різних тварин і виявив, що з точки зору комунікації це все лайно.

Схожі системи сповіщення існували на всіх континентах. Корінні жителі Північної Америки накривали та відкривали вогнище, щоб дим ішов переривчастими частинами, і таким чином передавали різні повідомлення. При цьому значення сигналів було відоме лише членам конкретної спільноти та таємним для ворога, який очевидно теж бачив дим. Імовірно, найбільш розвинутою подібна система комунікації була в корінних жителів Австралії. Капітан Джеймс Кук, який «відкрив» цю землю для Британської корони, називав її «континентом диму». Австралійці використовували, зокрема, різний колір, форму та кількість стовпів диму. І могли передавати доволі складні думки [5]: спіральний стовп густого чорного диму означав «Двоє людей, швидко. Допоможіть донести здобич».

Проте з часом людство відійшло від візуальних сповіщень та перейшло до звукових. А комунікація димом залишилася тільки у далеких племенах і Ватикані.

Картина Чарльза Рассела «Димовий сигнал»

Перевага слуху над зором очевидна: якби сирени повітряної тривоги були світловими, вони б не могли вас розбудити чи зіпсувати похід у душ. Адже ви не бачите речей, на які не дивитеся.

У той же час, наприклад, барабани, по-перше, завжди чутно. По-друге, звукові хвилі огинають природні та штучні перешкоди. А по-третє, їхній ритм значно легше регулювати. Так виникли, наприклад, «балакучі барабани» — інструмент, що африканські племена використовували не лише для музики, але й для попереджень та загалом комунікації на 6—8 кілометрів зі швидкістю звуку.

У XVIII сторіччі у США «балакучі барабани» рабів досі були швидшим засобом зв’язку, ніж якийсь листоноша на коні, до послуг якого вдавалися рабовласники. У 1739 році в Кароліні раби навіть влаштували повстання, використавши [6] барабани як засіб комунікації між собою. Після цього інструмент був заборонений та класифікований як зброя.

В України, до речі, є власний етнічний спосіб комунікації — трембіта. У горах її звук чутно на понад десять кілометрів і він теж сповіщав людей, зокрема, про загрози. Хоча, якщо вірити етнознавцям, то труба використовувалася майже для всього: від новин про народження аж до новин про смерть.

Тим часом у Західній Європі набували популярності дзвони. Хоча сьогодні церкви складно уявити без цього інструменту, насправді Папа Римський запровадив [7] їхнє використання лише у 604 році. І в Середньовіччі вони, звісно ж, пригодилися, щоб повідомляти людей про загрозу. Існує, наприклад, історія про Єпископа Аурелії, який забив у дзвони, аби попередити людей про атаку, проте добився значно більшого: начебто відлякав цим звуком ворогів. Імовірно, у VII сторіччі люди не звикли до подібного шуму. Та й вам би, мабуть, теж не сподобалося, адже виконувати на дзвонах мелодії — зі зміною нот та всіма наворотами — люди почали лише в XVII сторіччі [8].

Різноманітні дзвони та дзвіночки надовго прижилися в якості систем сповіщення. Їх використовували пожежнки, щоб повідомити місцевих жителів про полум’я. І з ними навіть намагалися створити автоматизовані системи. Наприклад, щось важке прив’язували мотузкою над дзвоном. І коли у випадку пожежі мотузка згорала, вантаж падав та видавав тривогу. У США у 1800-х була ідея створити систему, яка повідомляла б про наближення торнадо. Вітер мав зламати спеціальний телеграфний дріт, чим викликати спрацювання тривожних дзвонів та постріл із гармати.

До речі про автоматизовані системи, найстаріша з них досі працює та досі попереджає про урагани — уже більше, ніж вісімсот років. Це храм Бога вітрів [9], який майя збудували на території сучасного мексиканського міста Тулум. У стінах будівлі є система отворів, що видає гучний свист, коли зі сторони Карибського моря починають дути ураганні вітри. Це буквальна повітряна тривога.

У майя в додатку «Повітряна тривога» було щось крутіше за голос Арестовича

Смерть із небес

Між першим польотом людини та першим скиданням бомби з літака пройшло всього вісім років. У 1911 році італійський пілот Джуліо Ґавотті [10] взяв з собою в кабіну чотири півторакілограмові бомби і полетів до турецьких позицій у Лівії. Подальші події описані в його листах: «Однією рукою я тримав штурвал, а іншою дістав одну бомбу та поклав собі на коліна [...] Я готовий. Оазис за кілометр від мене. Звідси видно арабські палатки [...] Я взяв бомбу правою рукою, витягнув запобіжник та викинув бомбу за борт, уникаючи крила».

Дуже творча ілюстрація

Усього за три роки повітряне бомбардування уже відбувалося з величезних німецьких дирижаблів, що могли нести близько двох тонн вибухівки. Перша цивільна ціль, на яку впала бомба, — історичний центр бельгійського міста Антверпен. Тоді загинуло близько десяти людей. Аналогічні атаки відбувалися й проти Британії, а в 1917 році в Лондон прилетіли важкі бомбардувальники Gotha. Під час рейду 13 червня їхні бомби вбили 162 людини — найбільшу кількість для Сполученого Королівства за часи Першої світової війни.

Це може прозвучати цинічно, проте насправді перші (та й майже всі наступні в історії) бомбардування цивільних не мали помітного фізичного ефекту. Усього від повітряних атак у Британії під час Першої світової війни загинули 1413 людей [11] — 0,0016% від втрат країни на фронті. Крім того, дирижаблі були поганою зброєю для війни: повільні, залежні від погоди, з жахливою точністю. Не дарма від них відносно швидко відмовилися. З іншого боку, психологічний ефект був неймовірним: 150-метрова літаюча (!) штука безшумно та без попередження з’являється в небі й починати скидати вибухівку.

Якось так виглядала атака на Антверпен

Звісно, якісь системи попередження існували. Власне, ви можете знайти запис дебатів [12] у Палаті громад від 27 червня 1917 року, де міністр внутрішніх справ пояснює: «[Крім нічних] ми створили систему денних сповіщень в місцях, які вразливі для атак ворожих літаків. Попередження передаються відповідним військовим та поліцейським, а також певним фабрикам й іншим інституціям, спеціальні запобіжні заходи щодо яких становлять суспільний інтерес. Військові не оголошують публічної тривоги. У деяких місцях це заборонено військовими наказами. А уряд вирішив, що публічну тривогу не можна оголошувати в Лондоні. В інших місцях місцева влада може це робити, якщо хоче».

Так, у Британії тривала реальна дискусія [13] з приводу того, чи варто оголошувати повітряні тривоги для пересічних громадян. Одним із найпопулярніших аргументів проти було те, що дізнавшись про наближення дирижаблів, британці не ховалися. А виходили знімати їх на телефони (закреслено) подивитися на них. Під час обговорення (транскрипція [14]) у грудні 1917 року член парламенту Вільям Пірс озвучив ще одну пересторогу: «Інший, невійськовий бік питання, — це вплив на нерви населення [...] Якщо ми почнемо попереджати людей, то німці, що відчайдушно намагаються посіяти паніку, збільшать кількість атак.

Якби я керував Німеччиною і знав, що в Лондоні лунатимуть сирени та вибухатимуть повітряні кульки щоразу, коли ворожий літак покидає береги Бельгії, я б посилав літаки тричі на тиждень і довів Лондон до такого збудження, яке мало б руйнівні наслідки. Я не впевнений, що оголошення тривоги має значний вплив на втрату життів [...] Прошу розглянути, який ефект це матиме, якщо всім щодня казатимуть очікувати авіаудару, але дев’ять разів із десяти він не слідуватиме».

Вінстон Черчилль, військовий прем’єр Британії через 22 роки, на цих самих слуханнях виступав за попередження людей вдень, щоб вони встигли сховатися в домівках. Проте не дуже підтримував тривоги вночі, коли всі й так вдома та лише безсенсовно прокидаються.

Цікаво, що в США схожа історія була з попередженнями про торнадо [15]. Щоб не сіяти паніку, вони були буквально заборонені з 1887 до 1938 року. Урешті сирени під час загрози почали вмикати, проте сам вираз «торнадо» у прогнозах погоди радили не використовувати аж до 1950 року.

Проте повернімося до повітряних небезпек від людей. У 1924 році у Великій Британії з’явився [16] спеціальний комітет, що мав створити систему сповіщення про майбутні атаки з неба. Серед іншого, йому належало обрати інструмент для оголошення тривоги. У часи Першої світової війни єдиного варіанту не існувало: різні міста використовували [13] свистки, мигання світла, вимкнення електроенергії. У Бірмінгемі пробували «безшумне попередження» — 672 людини, що передавали інформацію містом. Урешті комітет провів конкурс серед «звукових інструментів» та у серпні 1938 року рекомендував місцевим владам конкретну сирену від компанії Gent & Co.

У липні 1939 року вийшла також листівка [17], що робити, коли чуєте тривогу. За два місяці до війни вона практично починалася словами «Не те, щоби ми зараз очікували війну, але…» та базово нагадувала сучасні алгоритми дій під час повітряної загрози. Сховайтеся десь, де вас не дістануть уламки, та чекайте на сигнал відбою.

Перше спрацювання тривоги в Лондоні 3 вересня 1939 року виявилося помилковим — це був літак союзників. Проте пізніше сирени стали Британії в нагоді. Під час Другої світової війни від авіаударів загинуло близько 43 тисяч [18] мешканців острова. А після першого удару — чорної суботи — столицю Королівства бомбили ще 57 ночей підряд. Скептики сирен не вгадали: ніяких масових психозів від попереджень про обстріли не виникло, навпаки, лондонці досі пишаються своїм тогочасним гаслом business as usual (у контексті це означає: «живемо як жили») під час бомбардувань. В «Української правди» [19] є класний україномовний текст про цей період.

Також сирени не стосувалися всіх однаково. На деяких фабриках [20] працівники повинні були ігнорувати перший сигнал (умовний «летять») та ховатися лише після другого (умовного «летять до нас»). Інколи другий сигнал лунав уже після бомб.

Велика Британія — добре задокументований та зручний приклад, щоб простежити еволюцію попереджень про повітряну тривогу. Проте важливо уточнити, що сама ідея бомбардувати цивільних, поки вони не здадуться, не обмежується діями Німеччини. Існує міф, що вся Друга світова війна була нарешті виграна завдяки масовому вбивству. У кожному з двох міст — Хіросімі та Нагасакі — померло приблизно вдвічі більше цивільних [21] людей, ніж у Лондоні за обидві світові війни. При цьому окремі історики доводять [22], що Японія і так здалася б. Вона ще з 1944 року не мала шансів [21] перемогти.

Це не ядерний гриб. Це хмара від пожеж у Хіросімі

Ядерні бомби впали на людей за 33 роки та дев’ять місяців після ручної вибухівки Джуліо Ґавотті. Під час Холодної війни система повітряної тривоги продовжила покращуватися та масштабуватися. Тепер уже в очікуванні атомних загроз.

Морські чудовиська на службі науки

Як і всі найкращі винаходи, сирена була створена зовсім не для того, для чого використовується зараз. Насправді цей пристрій пройшов доволі сумний персональний шлях: від музичного та наукового інструменту до речі, яка голосно волає.

Перший варіант сьогоднішньої сирени створив шотландський вчений Джон Робінсон близько 1799 року. Власний винахід він описує тут [23]. Фактично йдеться про трубу з рухомою задвижкою, під’єднаною до органу. Задвижка то відкриває, то закриває потік повітря і таким чином утворюється звук. Робінсон стверджує, що, якщо робити це 720 разів на секунду, то результат буде «таким солодким, як чистий жіночий голос».

Якщо ви думаєте, що використовувати сирену в музиці — божевілля, то з вами не погодяться композитор Едгар Варез [24] чи, наприклад, Бейонсе [25].

Ми обрали для ілюстрації Бейонсе, бо у Вареза немає музичного кліпу

Узагалі Джон Робінсон встиг долучитися до великої кількості речей: від спроб створити паровий автомобіль до покращень морської навігації. Проте сьогодні більшість людей, імовірно, знають його не через це і не через сирену. А через іншу тривожність: книгу «Докази Змови проти всіх релігій та урядів Європи, яку планували на таємних зустрічах Масонів, Ілюмінатів та Читацьких товариств». Ця робота стала одним із визначальних елементів для теорій змови про Ілюмінатів і доклалася до параної, що, ймовірно, вплинула [26] на тогочасні вибори у США.

Тим часом у Європі французький вчений Шарль де Латур у 1819 році вдосконалив ідею Робінсона та створив сучасну сирену. Її принцип дуже простий: є два диски — закріплений нижній та рухомий верхній. В обох зроблена однакова кількість рівномірно розподілених дірочок. Коли в систему подають повітря, верхній диск починає крутитися й відповідно його дірочки то збігаються з нижнім диском, то закриваються. Кожен такий поворот дозволяє повітрю один раз вийти назовні через отвори та згенерувати звукову хвилю. Якщо поворотів достатньо багато, людське вухо сприйматиме окремі хвилі як безперервний потік. Ось так оригінальна сирена де Латура виглядає в дії (з сучасним насосом, щоправда):

Велика коробка зверху оригінальної сирени не має стосунку до звуку, а вимірює кількість поворотів диска. Адже насправді сирена — це науковий інструмент. Перший пристрій [27] в історії людства зі змінною та точно вимірюваною звуковою частотою. Щоб її дізнатися, достатньо помножити кількість дірочок у диску на, власне, частоту його обертів на секунду. Таким чином де Латур проводив не лише експерименти з музикою, але й дізнався [28] частоту крилець комара: десять тисяч помахів на секунду.

Крім того, сирену використовували, щоб дізнатися швидкість звуку під водою. На цьому етапі час відповісти на запитання, чому сирена, яка повинна відлякувати людей та змушувати їх ховатися, називається на честь античних сирен — міфологічних морських істот, що співами приваблювали моряків. Шарль де Латур так назвав свій винахід тому, що він працює навіть під водою: використовуючи тиск рідини, замість повітря. Іронічно, як пристрій, названий на честь морських вбивць, тепер повідомляє про вбивць у небі.

Сирени закликають моряків пройди у коридор

Величезною перевагою сирен одразу стало те, що вони компактні та інженерно елегантні. Той самий потік повітря, що рухає диски, видає звук. Якщо хочете, щоб звук був гучнішим та вищим, просто швидше крутіть диски. Подача повітря в систему може здійснюватися яким завгодно приладом: двигуном внутрішнього згоряння, електричним мотором, якимось ручним механізмом. У часи Другої світової сирени часто встановлювали на пральні [29]: у них було потужне парове обладнання.

Власне, прилад доволі швидко знайшов застосування у галузі попереджень про загрози. Наприклад, на маяках та кораблях, що в тумані покладалися на слух. Сьогодні сирени теж використовують на транспорті, зокрема, каретах швидкої допомоги (цікавий факт: від цього більше проблем, ніж користі [30]).

Також сирени як варіант лунали на заводах, аби повідомляти про початок/кінець зміни. Звісно ж, ідея де Латура одразу почала швидко покращуватися. А в часи Холодної війни у різних країнах з’явилися десятки варіацій сирен. Одні поширювали звук в усі сторони, інші видавали його спрямовано, треті видавали спрямовано, проте були встановлені на платформі, що крутиться. З’явилися сирени, що використовували окремі нагнітачі для повітря, та сирени з підземними запасами повітря на 6000 літрів.

Просто пів години різних прикольних сирен

Для попередження про ядерний удар компанія «Крайслер» у 1952 році створила власного монстра — найгучнішу сирену у світі. Книга Рекордів Гіннесса [31] стверджує, що ця штука здатна оглушити людей, що стоять до неї ближче ніж за 60 метрів. А потік повітря від її двигуна настільки сильний, що підпалює папір. Теоретично цю сирену повинно було бути чутно за 40 кілометрів. Тобто, встановлена в Бучі, вона могла повідомляти про тривогу весь Київ.

Боббі Колтрейн (що грав Гегріда в «Гаррі Поттері») та найпотужніша сирена у світі

Звісно, з часом з’явилися електронні сирени, які повністю відмовилися від оригінального дизайну. Тепер пристрої складаються з генератора сигналів, підсилювача та гучномовця. І насправді можуть взагалі не «створювати» звук, а «відтворювати» збережений у пам’яті аудіофайл.

Пісня сирен

Звуки впливають на людей. Наприклад, торгівельні центри, залізничні станції та мережа McDonalds у різні моменти використовували [32] класичну музику, щоб боротися з підлітками-хуліганами. Щось у цих мелодіях імовірно пригнічує активність дітей. Більше того, існують частоти [33], які люди чують лише в підлітковому віці. Тож охоронні компанії можуть відлякувати малих крадіїв неприємним, проте не чутним дорослим, шумом.

Так само звуки всю історію супроводжували війну. Олександр Македонський, щоб відлякати слонів противника, наказував своїй кінноті брати свиней та труби і їхати загрозі на зустріч. Писк і гудіння начебто працювали дуже добре. У Першу світову війну солдати божеволіли від пронизливих звуків падаючих авіабомб. Джона Р.Р. Толкіна це начебто надихнуло на сцени з літаючими назгулами у «Володарі перснів», які своїми криками вселяли у воїнів відчай.

У Другу світову радянські війська у Сталінграді не давали німцям спати звуками «Танго смерті» [34]. ЦРУ під час «Війни з Терором» катувала людей [35], зокрема, піснею «Емінема», яка грала на повторі 20 днів. Я завжди казав, що реп — це тортури. Але, якщо комусь цікаво, ось так [36] виглядає повніший плейлист для катувань.

Цей день настав. Ми купуємо бойових антислонових свиней

Очевидно, що й звук сирен вселяє в нас… тривожність не просто так. Дослідники наводять для цього багато пояснень.

По-перше, цей звук дуже неприродний — його тон то піднімається, то спадає — що не притаманно тваринам чи, наприклад, поривам вітру. Отже ви миттєво зареєструєте шум, якого не повинно існувати, та ні з чим його не сплутаєте. По-друге, сирени гучні. Наприклад, рок-концерти чи максимальні налаштування ваших навушників можуть досягати 110 децибел. У той час як сирени видають до 130 децибел й роблять людині фізично та психологічно некомфортно. Корисна риса для звуку, який транслює загрозу.

Що ж до частоти, то вона в більшості сирен доволі низька: десь між 400 та 600 герцами. Аналогічні показники мають землетруси, лавини, звуки китів. Дослідники стверджують [15], що це найкраща частота, щоб привернути увагу людей. Крім того, низькочастотні звуки далі поширюються, адже краще огинають перешкоди. Якщо вам цікава музична складова української повітряної тривоги, то це нота Ля першої октави.

Музична репрезентація сирени від найкращих експерток «Детектора медіа»

Урешті наш мозок особливо добре зберігає [15] «емоційний резонанс» звуків. Тобто, коли в дитинстві ми асоціюємо сирени та небезпеку (наприклад, через сцени в мультфільмах), ця асоціація зберігається в дорослому житті. Імовірно, ви вже помічали й новий «емоційний резонанс» із сиренами, якщо під час повномасштабної війни раптом зустрічали повітряну тривогу в якомусь творі мистецтва.

Також у цьому випадку ви повинні були помітити, що звуки сирен практично не стандартизовані. Тобто умовна радіаційна загроза позначається однаковим міжнародним символом. А от повітряна тривога у всіх різна.

У Китаї [37] діє система з трьох повідомлень: Попередження, повітряна атака та відбій. Попередження — це три сирени по 36 секунд із перервами у 24 секунди. Повітряна атака — це сирени по шість секунд, потім перерви по шість секунд, і так 15 разів. Обидва сигнали, враховуючи перерви, тривають по три хвилини. Якщо ж звук триває три хвилини без перерви — це відбій тривоги.

В Австрії [38] трихвилинний безперервний сигнал — це навпаки загальне попередження. Загроза — хвилинний звук, тон якого піднімається та опускається. А відбій — хвилинний однаковий звук.

В Ізраїлі [39] поблизу Гази діє система «Червоний колір». Жіночий голос повторює це словосполучення, поки загроза повітряної атаки не закінчиться. До речі до 2006 року система називалася інакше — Shahar Adom, тобто «Червоний світанок». Але назву змінили після масових скарг від дітей на ім’я Shahar, яких задовбували однолітки. Особливо, якщо вони ще і вдягали червоний одяг.

У часи Холодної війни практично всі країни світу обросли сиренами, очікуючи на ядерні ракети. Проте з початку дев’яностих у більшості держав ці системи так і не стали в нагоді, тож від них потрохи відмовилися. Натомість країни переходять на ідею, наприклад, смс-розсилок. У 2018 році подібну отримали жителі Гаваїв: «Загроза балістичних ракет! Шукайте сховище! Це не навчальна тривога!». Після сповіщення на телефонах воно повторилося на телебаченні та радіо, перервавши поточні трансляції. Звісно ж, потім виявилося, що це була помилка: якщо коротко, співробітник натиснув не ту кнопку [40]. Між сповіщенням на спростуванням місцеві жителі провели в очікуванні балістичних ракет 38 хвилин.

Повномасштабна війна в Україні точно змусить інші держави та нас самих ще раз переглянути ставлення до сирен. Щонайменше, вони повинні будуть працювати під час блекаутів. Та не сподіватися на телефони/телевізори/радіо, які теж можуть розрядитися або лишитися без зв’язку.

Інший цікавий український досвід — це як саме вмикати сирени. Адже ця технологія не систематизована навіть у межах України. У Києві сирена лунає зовсім трохи: хвилину-дві. В Одесі волає до десяти хвилин. У Рівному періодично нагадує про себе кожні 15-20 хвилин. У Краматорську та Кривому Розі її раніше не вимикали протягом усього періоду повітряної тривоги. У Вінниці звук сирен супроводжується чоловічим голосом, що повідомляє про тривогу й закликає йти в укриття. У Львові закликають, крім іншого, «погасити вогонь у печах».

Там, де сирени не встановлені, знову використовують церковні дзвони. А подекуди, де немає ні дзвонів, ні сирен, як у Немішаєвому під Києвом, збувається мрія окремих британських парламентарів минулого сторіччя: жодних повідомлень. Ще одна цікава особливість — наприклад, у Львові, крім звукового повідомлення про тривогу, є й повідомлення про відбій. А в Києві його немає.

Сподіваємося, що скоро в Україні зовсім не стане тривог. Сирена знову зможе перетворитися на дивний музичний інструмент. А на місці Росії залишиться один великий димовий сигнал. Хтось знає, як димом буде «Слава Україні»?

—

Ярослав Зубченко [41]; опубліковано у виданні «MEDIASAPIENS [42]»

Читайте також: