Щоразу, коли ми святкуємо День Незалежності України, чуємо дискусії про «проголошення» чи «відновлення» державності. Коли говоримо про початок новітньої державності — обговорюємо Третій Універсал і Четвертий Універсал Центральної Ради, «Акт проголошення незалежності України», вже, на щастя, переважно забули про «першу столицю» в Харкові, хоча окремі згадки трапляються.

Коли говоримо про наш сучасний парламент — вживаємо назву, затверджену в 1937 році Конституцією УССР. У 1991 році залишити всі назви й символи було доцільно, а що тепер? Видання "Тиждень [2]" куди рухається Україна.

Стара дискусія на новий лад

Українські державні діячі ХХ століття замислювалися, або й писали, за яку Україну вони боряться:

• соціалістичну,

• націоналістичну,

• ліберальну,

• консервативну,

• «політичну націю» тощо.

Чийсь вибір нам є співзвучним, а чийсь ми не толеруємо зовсім. Для прикладу, Володимир Винниченко і Степан Бандера є цілковитими антагоністами, тому залицяння письменника до червоної Москви і прагнення соціалізму в Україні нині видаються абсолютно не актуальними, порівняно з ідеалом сильної, демократичної України, якої намагався здобути лідер ОУН.

Хоча і Степан Бандера не вповні прагнув відновити демократію, яку було започатковано УНР, адже паралельно з його діяльністю продовжувала існувати УНР в екзилі, очолювана Андрієм Лівицьким, і хто був легітимнішим — питання для дискусій.

Сучасна держава Україна на законодавчому рівні досі є правонаступницею Української Совєцької (у перекладі українською — Радянської, але перекладати не так і обовʼязково, бо так вона ототожнюється зі справжніми радами, які творили УНР) Соціалістичної Республіки. Її було створено в січні 1919 року, коли комуністичні «ґіві і мотороли» захопили Харків.

Ця маріонеткова комуністична (точніше більшовицька) держава не мала ніякої субʼєктності, управляла нею комуністична влада СССР із центром у Москві. Ця створена в завойованому Харкові маріонеткова держава силами російської комуністичної Червоної Армії завоювала українську демократичну державу, створену раніше і проголошену 7 листопада 1917 року спеціальним документом — Третім універсалом Центральної Ради (парламенту), а вже наступним універсалом було проголошено її незалежність. 

Після окупації комуністами у 1919 році демократично обрана влада Української Народної Республіки виїхала за межі сучасної України й з-за кордону продовжувала свою законну діяльність аж до 1992 року, коли її останній президент Микола Плавʼюк передав грамоту про правонаступництво першому президенту сучасної України — Леоніду Кравчуку. Українське суспільство не достатньо зрозуміло символізм і значення цієї передачі, адже вона означала фактичну деокупацію.

Чому ми не відкинули комуністично-окупаційний спадок одразу?

Основна причина замовчування й невідкидання совєцького спадку ще в 1991 році полягає в тому, що це мали б зробити вчорашні комуністи. Вимагати колективного самогубства від нещодавніх прислужників Москви, які щойно набули сил і реальної влади, — дуже наївно.

Отже, довелося почекати біблійних 40 років, аби колишні комуністи минулися, або й передали нащадкам важелі управління. Прямуємо до 35-ї річниці незалежності, хоч і з боями, але дедалі міцнішої. Навіть за успадкованої карʼєри нащадок комуністичного функціонера сьогодні вже не перерахує членів Політбюро ЦК КПРС і не прагне відвідати мавзолей, а отже, він чи вона вже готові до нових українських сенсів.

У 2018 році, фактично напередодні політичних змін в Україні, «Свобода» зареєструвала законопроєкт 7521 від 22.01.2018 року про зміну правонаступництва. Верховна Рада 8-го скликання його не розглянула, а наступне скликання, зрозуміло, до нього й не думало повертатися.

За свою довгу каденцію «монобільшість» уже давно відійшла від риторики про «папєрєдніків», тож цілком могла б виконати завдання, окреслене досить давно, і продовжити нашу державну традицію, аби ніякий московський зайда не міг переконати ні світ, ні українців, що «Україну вигадав Лєнін».

Чому не лишити все на своїх місцях?

Залишати так, як є нині, — це продовжити театр абсурду: коли ми кажемо одне, а розуміємо інше. Тобто досліджуємо і вшановуємо перших державників як батьків-засновників сучасної України, але офіційно продовжуємо славити УССР і не визнавати комуністичний режим окупаційним.

Крім того, процес утвердження сучасної України як продовжувачки УНР давно запущено. Він стихійно просувається на різних рівнях: від дипломатичного й академічного до громадсько-мистецького. Дипломатичний рівень було розпочато ще з початком окупації України комуністами. Тоді тему окупації до Ліги Націй (зокрема й на Паризькій мирній конференції), а далі — до ООН, у вигляді листів-звернень та юридичних трактатів різними мовами, поширювали колишні міністри УНР: Олександр Шульгин [3], Сергій Шелухин [4], Андрій Лівицький [5] та інші. У наш час про тяглість сучасної України від УНР неодноразово заявляли дипломати та дослідники різних фахів.

Читайте також: Уроки історії. Сергій Шелухин – міністр юстиції УНР, самостійник від юриспруденції [6]

«Україна проти Москви (1917)» Олександра Шульгина. Книга, яку український дипломат видав ще в 1935 році французькою мовою

На громадському рівні Україна з 1990 року проводить щорічну акцію «живий ланцюг» до річниці обʼєднання двох частин України — Західної (ЗУНР) та Центрально-Східної (УНР), що відбулося в 1919 році. Громадська спільнота запропонувала й адвокатувала розміщення знаків розрізнення часів УНР на сучасній формі українських військових. Одним із перших негласних гімнів сучасної Війни України за незалежність став переспів «Ой, у лузі червона калина» — гімну Українських січових стрільців, першого українського збройного формування, що боролося за українську «першу незалежність». І таких прикладів є досить багато.

Читайте також: Історія Євгенії Готь у часи радянських репресій: "Віддайте нам нашу вчительку" [7]

Тому, хоч на цю проблему і знайдеться багато тверджень про «не на часі» під час Війни за незалежність, проте маємо розуміти, що ця війна є продовженням тієї, яку розпочали більшовики проти УНР. Після довготривалої окупації Україна знову бореться за ті ж ідеали, які оформилися в 1917 році, залишилося визнати це остаточно. І тільки за умови нашого консолідованого усвідомлення про майже 110-річну новітню державність України буде значно сміливіше говорити й увесь світ. 

—

Ігор Стамбол історик, доцент Київського столичного університету імені Бориса Грінченка, дослідник українського національного руху ХІХ століття; опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ [8]

Читайте також: 

• Розсекречені архіви спецслужб СРСР: Закордонне представництво УГВР [9]
• Історія слова і назви «Україна»: від Київського літопису до Богдана Хмельницького [10]
•  Марія Загірня — «тінь» генія чи окрема величина? [11]
• Розсекречені архіви радянських спецслужб: Мальтійський лицар – в оперативній розробці НКВС [12]
• Як сто років тому Україна боролася за Крим [13]
• Життя і подвиг розвідниці Ольги Басараб: Повішена на вишитому рушнику в польській тюрмі [14]
• Розсекречені архіви: як чекісти намагалися створювати негативний образ українців у країнах вимушеного проживання [15]