Свідчення жителів Херсонщини про російський окупаційний режим: "Покрали продукти в магазині, медикаменти в аптеці. В лікарні теж крали"

1.00

Нет

"Ставлення до себе росіяни бачили по людях. По тому, як люди позамикалися; як на них дивляться. От був випадок: їхній офіцер заходить в магазин – а продавщиця собі щось у бік дивиться, своє робить. І він запитує у неї "Скажіть, як ви ставитеся до нас? Як вам тут?". Вона повертається, він бачить її обличчя і каже: "Мені більше нічого не треба". Розумієте, він по обличчю побачив, що людина буде казати!

Ці свідчення про російську окупацію кореспондент видання "Цензор.НЕТ" [2] зібрав у трьох селах Херсонщини, де наприкінці листопада супроводжував "Медичний десант" - надважливу і дуже потрібну ініціативу волонтера Володимира Нечипорука і Благодійного фонду "КОЛО". І от поки українські медики по кабінетах амбулаторій вели прийом змучених селян, я спілкувався з місцевими про 8 місяців окупації.

У кожного села – а побували ми у Музиківці, Станіславі і Чорнобаївці – у ці місяці була своя доля, свої особливості побуту. Але і спільного виявилося чимало, адже всі історії про окупантів – росіян і окупованих – українців.

У матеріалі авторськими є лише відбір і класифікація – по темах зібраних свідчень. Решта – пряма мова селян, їхні спогади та роздуми про пережите.

ПРО ЖАХИ ОБСТРІЛІВ:

Колектив Музиківської амбулаторії: "Мій брат дивився, як вони приїхали, установили ці "Гради". Я приходжу з роботи, він каже: а у нас гості. Каже, у нас там за городом "гради" стоять. А моєму сину 7 років, він каже: мам, ходімо, я тобі покажу, які там гради. Там, каже, такі гості, ти ніколи їх в житті не бачила. Я виходжу, а там вони отак стоять – один, другий. Третього не було видно, бо він далі стояв. Син каже, подивись, як він зараз буде стріляти….

- Стріляли прямо над головою. Страшно.

- …Дитині 7 років, він каже, нам видно всю трасу, що там їхала техніка. Каже, мам, диви, БМДшка поїхала, "Урал" поїхав. Тобто 7 років, а дитина вже усе це знає. Ми раніше писали твори в школі "Як я провів літо", а тепер діти…

- …вони по звуку знають, чи це приліт був чи вистріл. І з чого стріляють – вони все це знають.

- Ті винищувачі, які літали о сьомій ранку над хатою, ти ще спиш, - а вони літають. І ти його бачиш, ти пілота бачиш…

- Страшно. Летіли так низько, що хотілося прямо, я знаю, вдавитися отак в асфальт. Такий звук був. Прямо над самою хатою летить, аж гудить!".

- В перші часи ми якось ховалися, тікали. А потім – ну, стрельнуло, ну полетіло. ..У мене чоловік з братом коткували город– і от вони бачили, як летить "Смерч".

- Як показували в інтернеті: щось отам стріляють – ти ліг на землю. Потім підвівся та кидаєш картоплю. Так садили і так копали.

[3]

[4]

Співробітниці амбулаторії Музиківки, які поділилися спогадами з "Цензор.НЕТ":

- Бачили, як падали ті ракети по полю. Вона отак котилася, бо була СССРівська, у неї все було старе, вона не здетонувала.

- Нам дуже пощастило. Не знаю, мабуть, це наш монастир на Покрова…щось спасло.

- Багато снарядів падало в село, але вони не вибухали. Вставали - і все. Молилися, напевно, за це.

Завідуюча амбулаторією Чорнобаївки Олена Касаткіна: "Вот вы говорите, что для всей страны Чернобаевка была сериалом, для многих смешным. Чернобаевка-5, Чернобаевка-8. Вот это "ха-ха-ха" нам выходило очень больно, поверьте. Мы не радовались никогда. Мы наоборот просили: не называйте вообще Чернобаевку. Потому что это было страшно…".

[5]

Монолог у черзі на прийом до медиків у Чорнобаївській амбулаторії: "Коли були від наших прильоти, я, хоча і недалеко живу, раділа, бо ту нечисть треба нищити, вони не достойні жити! І так, я розуміла, що ризик загинути великий, нєдольот, перельот, скільки там до того аеропорту! Але бачила в цій небезпеці щось правильне, бо не можна бити таку велику армію окупантів – і самій бути в безпеці!

ПРО ОКУПАЦІЙНІ ПОРЯДКИ ТА СПІВІСНУВАННЯ З АГРЕСОРОМ

Геннадій, Музиківка: "Ставлення до себе росіяни бачили по людях. По тому, як люди позамикалися; як на них дивляться. От був випадок: їхній офіцер заходить в магазин – а продавщиця собі щось у бік дивиться, своє робить. І він запитує у неї "Скажіть, як ви ставитеся до нас? Як вам тут?". Вона повертається, він бачить її обличчя і каже: "Мені більше нічого не треба". Розумієте, він по обличчю побачив, що людина буде казати!

Жінка у черзі на прийом до медиків, село Станіслав: "З одного боку, ти маєш бажання цю гадину розчавити. А з іншого – маєш тримати все в собі. Нам навіть не можна було дивитися їм в очі. Вони часто робили шмон по наших хатах і перевертали геть усе. Були в них і списки, звіряли наші ПІБ, допитували. Прийшов до мене один такий, як кажуть, півтора метра на ковзанах і в шляпі. У цієї людини взагалі не було міміки, тільки вузькі очі. Але епітелії на кінчиках пальців (він у напівперчатках був) взагалі відсутні – відбитки пальців взяти неможливо! Я на нього вилупила очі і дивлюся. Він такий: "Что, интересно посмотреть?". Я кажу: "Ты знаешь, да, интересно". – "А что во мне такого интересного?". – "Так с тебя отпечатки взять нельзя". – "А откуда такие познания?" - "А у меня покойный сын служивый, отсюда такие познания". Він на мене навів автомат, я кажу: "Ну, и что ты мне сделаешь?" Він: "Ничего я тебе делать не буду. Но больше в глаза мне не смотреть! И всем нам в глаза не смотреть!".

Завідуюча амбулаторією Чорнобаївки Олена Касаткіна: "У нас они в самом селе не были. Они были в воинской части, а в село заходили на рынок скупиться, в магазине. Тут была их власть в сельском совете. Как себя вели? Нагловато.

Заставляли нас повесить российский флаг. Принуждали даже. Пришел один с автоматом и говорит: если вы хотите, чтобы я повесил этот флаг, то это будет дорого вам стоить".

Я ему говорю: У нас даже флагштока нет. Не предусмотрено тут никаких флагов, это же не административное здание. Тогда они сами флагшток притащили. Вообще флаги их были везде. Везде! На клубе, на почте, на школе. Где они могли - везде вешали свои флаги. А тот самый, рядом с нами, мы потом спалили, сняли, когда они более-менее стали выходить".

Колектив Музиківської амбулаторії:

"- Розумієте, саме важко, що тут було – ти не можеш нічого сказати. Ми звикли направо-наліво говорити…

- До свободи слова, до цього ми вже звикли. А тут - боялися сказати зайве слово.

- Кожний міг бути потенційним стукачем…

- Раніше було так: мій дім, моя фортеця. А тоді було не так. Вони зайти можуть у будь-яку хвилину - і ти не можеш закритися.

- І хто його зна, що у нього в голові?

- Ти не можеш ніде сховатися. Закопаєш десь собі землянку – нема, не було де. Це було найстрашніше - що вони можуть з тобою зробити все, що хочеш. Слава богу, що вони цього не робили, але це був жах.

- Бо ми одразу боялися. Багато інформації було про інші села, про інші міста.

- Про Бучу ту ж.

- Після цього страшно просто було…"

Світлана Тарасова, амбулаторія Станіслава: "Особисто я вважала, що головне – не дивитися їм в очі. От просто вони в іншому вимірі. Я брала точку, йшла на роботу - і все. Було дуже страшно, бо постійно були обстріли, і ми говорили всім: якщо стріляють, ми не виходимо. Як ми можемо, йдемо. Поверталися додому з роботи, йшли разом, щоб ми бачили, хто де на якій точці розійшовся, чи дійшов додому. Як був зв'язок, то як додому прийшли, одразу повідомляли: прийшла, прийшла, жива. Зранку, як проснулися після обстрілів, - знову. А потім, як пропав зв'язок, уже цієї можливості не було.

Ті люди, мабуть, які можливо спілкувалися з росіянами, вони починали їх жаліти. А я розуміла, що не можна дивитися в очі, не можна ні в якому разі спілкуватися – їх не існує. Ми терпеливо всі 8 місяців чекали, коли вони накивають звідси п’ятами і залишать нас живими, нашу амбулаторію цілою і наші будинки непошкодженими.

Чорнобаївка, літня жінка в черзі на прийом до лікарів: "До мене в хату прийшло троє, один бурят, решта з Уралу чи щось таке. Бурят шарив по хаті, а один з уральських балакучий був, каже мені: "Бабушка, мы ж вас от американцев освобождать пришли, мы свои, зла вам не хотим". Я йому кажу: "Мені за 60 вже – і американців я бачила тіки по телевізору. Які тут у нас американці?". Він: "Это вы не знаете, а по всей Украине орудует НАТО". Я кажу: "То ваш бурят у мене по хаті орудуєт, а не НАТО…". Бурят той тільки оскалився, падлюка".

[6]

Напис на зупинці у Чорнобаївці

Колектив амбулаторії Станіслава: "Вони примушували дітей іти в школу і погрожували батькам, що ті діти, які не будуть іти в школу, їхні батьки будуть оштрафовані, покарані, і дітей вивезуть звідси. Вони організовували автобус… І українське забороняли… Втомлена Балка, Білозерка- там обіцяли, що будуть возити автобусом. Але у Втомленій Балці виходило, що на першому і другому поверсі були солдати. А на третьому мали навчатися діти. І росіяни пробували їх туди везти. Завозили туди російські книжки… Потім батьки почали проситися: можна ми книжки візьмем додому і будемо з дітьми займатися вдома? Ну як же, буде прильот в цю школу – солдати знизу, діти зверху… Так у русні нічого не вийшло. Хоча вони пробували- і організовували, і погрожували батькам весь серпень місяць, що будуть батьки каратися, штрафуватися, якщо вони не будуть везти дітей у Втомлену Балку на навчання в школу.

"…Останнім часом у них комендантська година була з 9 вечора до 6 ранку. Але я на пів на сьому йшла колоти укол жінці. І я їм пояснюю: ось тут, через 3 хати, живе стара жінка, їй треба колоти антибіотик. А він каже: треба було раніше прийти. – Ви ж розумієте, що антибіотик колеться через 12 годин. От я їй вколола зранку, о сьомій, і я йду зараз ввечері. – Нет, ты не пойдешь.- Вони тільки на "ти", хоча воно стоїть, мені у внуки годиться, навіть не в діти. Стоїть і каже, що нет, не пойдешь. – Так ще комендантської години нема. – А уже темно. – Ну і що? – Война идет. – А що, вже війна, не спецоперація? – Закрой рот или ты не хочешь дома ночевать?

І все, я розвернулася і пішла додому. Людина залишилася без укола. Він мене просто не пустив. Дві хати пройти від моєї до тої. І він мене не пустив…"

"І світломаскування. Якщо щось десь з’явилось у сусідів, що вони поставили ще якусь лампочку чи фонарик, то вони приходили і їх тероризували: для чого, кому, звідки з’явилося додаткове світло, що ви передаєте? З шокерами приходили. Те, що я знаю, що по сусідству. П’ятеро дітей в хаті і батько на вулиці - і діти здригалися від того, як той ішов, видавав звуки".

"Вони по-різному всі ставилися. Росгвардія нас за людей не вважала. Буряти – це взагалі нелюди, вони себе вели по-скотськи. "ДНР/ЛНР" (більше "ЛНР", звичайно), хто молодий, казали: мы 8 лет по подвалам сидели, теперь вы посидите. А більш старші, до 40 років, 40 з чимось, вони навіть приходили і казали, може, у вас щось по будівництву є, я гарний каменяр, я можу вам щось збудувати. Я кажу: ви вже збудували, що можна було, розвалили, побили і все. – Я можу вам допомогти, мені платити не треба, просто якоїсь домашньої їжі. – Ні, мені допомоги не треба.

"Коли вони втікли, тут одна шваль лишилася. Знаєте, як вони казали, коли ми їх запитали - от вони будуть жити поряд, будуть безчинствовать, все. А старший каже: будуть дебоширить – туда, на котлеты. Тобто на Олександрівку. Він це прямо перед ними казав. Ми стояли, люди з вулиці. А він каже: будуть дебоширить, найдете меня, позывной Пижон – и туда, на котлеты. І все, вони стоять, це чують. Отаке ставлення було…

"Кадирівці? Ми їх на блокпостах бачили. Бо з села поблизу чоловік вирощує баранів– і туди зачастили кадирівці, їздили по баранину…".

Катерина, 16 років, Музиківка: "Молодих чіпали більше, навіть у автобусах. Зупиняли на блокпостах, перевіряли телефони, обшукували".

[7]

Музиківка. Державний герб України на Дошці пошани спаплюжили окупанти

Геннадій-2, Музиківка: "Зі мною поводилися лояльно. Ані я не хотів загострення, ані вони. Казав їм: "Хлопці, дивіться, що вам треба, беріть, тільки нічого не ламайте. І туди не ходіть". – "Чого?". – Там тварини, кози, не треба їх лякати".

Вони такі: ну, от візьміть телефон гауляйтера, якщо будуть непоняткі – дзвоніть, ми теж хочемо, щоб усе було нормально…Але помітно було, що це не прості солдати ходили, а розвідка. Прості солдати он під магазином засирались, пили пиво".

Інна Сергієва, 84 роки, Станіслав: "А потім кореспондент був російський. Я кажу: для Первого канала? – Да, вот у нас покупают… Каже, я з вами хочу познакомиться. Мене звати Ваня. Думаю про себе: який же ти Ваня? Скажи: я Іван. Ну ладно, бог з ним. А я пані Інна - кажу йому. Він мені: розкажіть, як тут у вас. – Іди он, дивись, роздовбані криші, туди, йди тією дорогою…

Я там побула, іду додому, а там магазинчик. І стоїть там той Ваня. Дві вищі освіти, кореспондент, все. Я йому кажу: у вас нічого не получиться. Оцей ваш бісноватий фюрер не знає, що робить!

Він якось напружився. Я почала далі говорити: ви ж нічого не можете зробити. У вас ніякого голосу там немає. Вам сказали, погнали як стадо. У нас, кажу, чуть що – на Майдан, усі верещать, всі свої права качають. Ви Україну ніколи не підімнете!"

[8]

Героїчна Інна Сергієва, яка не боялася казати окупантам правду в очі

"Росіяни десь узнали, що я медик - і кажуть: нам потрібен список хворих на СНІД. Я кажу: ну, я знаю тут одного на вулиці, але це закрита інформація, хто тобі дасть це? А вони йшли до тих повій… Питали мене, як і що. Кажу: якщо ви зараз контактували, через год-два будете невиліковно хворими".

Михайло, Музиківка: "Різні тут у нас стояли. Були кримчаки і краснодарські, були з Уралу. А ДНР-івці були найпаскудніші з усіх, бо їм там раніше перепало, і тому вони тепер такі: ми страждали, тепер і ви постраждайте… Ходили, їсти просили – хто ввічливо, а хто нагло. Щось там люди їм виносили, бо розуміли: зараз не даси – потім гірше буде".

Читайте також: Війна проти Z. Як українська літера «Ї» стала символом спротиву на окупованих територіях [9]

ПРО ТЕЛЕФОННІ ШМОНИ

Колектив амбулаторії, Музиківка:

"- Коли вони заходили, казали: документы, телефоны к досмотру.

- Їх цікавив телеграм. А в телеграмі там є "Поганий Херсон". І там чат-боти.

- Ми чистили телефони, тільки вони зайшли в село - все зразу почистили. Хоча казали, що вони вміють шукати те, що ми видаляємо. Але не всі…Ну, і дати "для осмотра" старий телефон, а новий сховати - вони вже про цей фокус знали.

- На якомусь етапі ми познаходили кнопочні телефони - і вони зрозуміли. Вони ж теж не дурні. Розуміли, що їм липу підсовують.

- Заходили до нас у мережеву групу "Разом". Там, де люди пишуть: заїхали гості. Або: залетіли гуси. Або пишуть: орки в селі. Або: орки в шоці. Орки в ступорі.

А орки дивляться телефони. І такі: что значит "орки в ступоре"? Кто это такая? Она у тебя есть в телефонной книге? Жесть!".

Колектив амбулаторії Станіслава: "Телефон – це була заборона. Не можна було виходити нікуди з телефоном. Бо вони шукали будь-яку інформацію. Не хотіли, щоб хтось мав інтернет взагалі. Не хотіли, щоб ми мали якусь інформацію. Вони людям просто говорили, що ми уже відбудовуємо Маріуполь, і все круто".

"На початку вони розстрілювали, ламали карточки, били. Вони жили біля нас в одній хаті. Коли вони звалили, і ми зайшли після них хоч трошечки навести порядок, ми знайшли там 18 розбитих телефонів. Просто на кучі лежали потрощені телефони. Вони били, ламали, собі забирали".

"Що цікаве – у нас не було інтернету, у нас не було зв’язку. Але в них була якась така коробочка. І коли вони прийшли і перевіряли у мене і сина телефон, то він узяв телефон і почав шукати інтернет. Я кажу: інтернета нема. – Это у вас нет. Він там понажимав кнопочки, інтернет включився. Вони могли підключити… І вони шукали: Это кто? А почему не подписанный? Припустимо, хтось подзвонив, висвітився номер. – Почему неподписанный? – Ви бачите, що я трубку не підняла? – Ну да, здесь ноль. – Я не розмовляла з людиною, я взагалі не піднімаю незнайомі номери.

Він передивився все. У сина він передивився, чи син нікому не дзвоне, чи йому ніхто не дзвоне, чи відео. Телефони ми, звичайно, чистили…".

Катерина, 16 років, Музиківка: Мій телефон також дивилися. Але я заздалегідь почистила всі месенжери, окрім вайбера, де якісь побутові розмови були. Так, і кеши почистила…А ще одна з наших, місцева, здала руським, що ми тут вчимося дистанційно українською. І стали ходити по хатах, перевіряти. То виходило, що і по школі треба телефон чистити. А у мене ж оці всі Телеграм-групи…".

Читайте також: Росія вдається до етнічних чисток в Україні [10]

У моїх однокласників перевіряли телефони. А в них обох айфони. Вони такі були здивовані: "О, айфони". Дивилися базу телефоні і звіряли з якимось своїми списками".

Cтаніслав, черга на прийом до медиків: "Шмонали і телефони. Дякувати тітці Вірі, на початках встигла декого попередити: "Дівчата, почистіть мобільники, бо ці йдуть, перевіряють!". Але ж не все встигаєш або вмієш видалити, то просто ховаєш телефона, аби не вилучили".

"Народ подоставал старые кнопочные телефоны и стал ими пользоваться. Бегаешь, ищешь связь. Телефоны и в землю зарывали, и за печкой ховали, все було".

Геннадій, Музиківка: "Телефони перевіряли: як побачать якусь українську символіку – біда! Я повбирав у своєму телефоні всю українську символіку – а то, думаю, телефон поб`ють або відберуть. І тут раптом виясняється, що воно усе в архіві залишається! Як його убрати – хто зна!".

ПРО РОСІЙСЬКИХ МАРОДЕРІВ І САДИСТІВ

Колектив амбулаторії Станіслава: "Коли вони зайшли у двадцятих числах березня, обходили все село, відкривали двері сільської ради, клуба, всіх. Зайшли і на територію лікарні, зламали всі двері, які були, обійшли усі кабінети, винесли інструменти, спирт, який був, перев’язку. Забрали всі інструменти, навіть робочі, для ремонту в амбулаторії".

"Люди місцеві деякі, шанувальники "русского мира", самогоночкою поїли їх всю війну. А вони потім з людей знущалися. І об’яви у магазинах висіли від їхнього командування, що не можна продавати. Ну, то й що? А якщо прийде людина з автоматом, хто ж перед автоматом не дасть? Хто ж йому відмовить?

Пили вони більше від страху. І мародерили, хапали що погано лєжало. Там у нас є дачі - то вони з дач вивезли всю техніку: холодильники, морозилки, мікрохвильовки. Телевізори виривали. Нас 14 чоловік, люди старшого віку всі. То ми на ніч йшли до підвалу, тому що у нас дуже часто там були обстріли. Ми з боку Олександрівки знаходимося, нам попадало так. І в один прекрасний день, пів на дев’яту вечора ми приходимо, відкриваємо двері до підвалу, а там світло світиться. Ми такі: що ми, світло залишили? Як же ми це так могли? А потім дивимося, що там отак все перевернуто в тому підвалі. Я забігаю туди, дивлюся вже у вікно, такі, вибачте, ноги там і задня часть вилазять. Другий підходить з автоматом: а что вы здесь делаете. А ми ж до нього: а що ти тут робиш? – Я по дороге иду…

А як потім ми вже почали ходити, з’ясувалося, вони вже і в будинку були наверху. Телевізор забрали, речі зі шкафів. Але останнім часом вони забирали всю чоловічу одежу. Мабуть, для того щоб перевдягатися і тікати. Тому що зникли, в основному, куртки, светри. І коли заселилися посеред села, майже за два тижні до того, як мали звідси піти, то вони все, навіть жіночу одежу носили. Навіть рожеві кофти одягали, аби тепло було. Коли драпали по холоду, все на себе напялювали.

А спочатку було дуже багато днрівців, і вони жили на фермах. Так вони там випалили всю проводку, яка тільки була. Випалювали всю мідь. І забрали все. Там стояли у фермерів стільки нових комбайнів і тракторів – то русня все розпродавала. Один з фермерів туди зайшов, пустили його. І бачить: стоять днрівці, по телефону кажуть: так, комбайн такий-то, є мотор, те є, се. Він просто стоїть і каже: застреліть мене зразу, як ви при мені розпродуєте моє. Тобто мало того, що вони це все розбирали, палили, вони ще й продавали…

Колектив амбулаторії Музиківки:

Прийшов до нас "куратор". Він був у "ДНР" якийсь лікар швидкої допомоги…Заходить в кабінет і бачить, що у нас сумки-укладки складені, щоб можна було швидко побігти, комусь допомогти. І він почав просто: оце я возьму, вы ж не против? И вот это я возьму, вы ж не против? И вот это я возьму. Аж поки наш лікар, молода дівчинка, їй 28 років, вона була з нами до травня, а потім виїхала. І от вона зрозуміла, що він все забере. І стала на захист нашого майна, і почала з ним розмовляти. Каже: я теж повинна надавати людям якусь допомогу. Оставте мені!

Він: ааа, ну давайте делиться. Тоді вже він почав хоч їй залишати. Казав: ага, ну если мало, тут вам две ампулки оставим. Отак він "ділився".

Пішов ще до швидкої, трохи їх там потряс. Машину хотів віджати. Наш лікар – ця сама молоденька дівчина - отак стояла, щоб машину не забрали!

"Був такий момент, що дівчата наші йшли по центру, під’їхала машина з росіянами до них - і ті кажуть: якщо ви в 6 годин вечора не вийдете до танку, ми вас знайдемо і спалимо разом з хатами… Брали телефон, щось там шукали, потім віддавали. Тобто вони їм погрожували. На щастя, дівчата їх більше не бачили. Ті хлопці або виїхали, або їх убили. Це було одноразово".

Читайте також: "Ми не даватимемо спокою ворогу, навіть якщо не будемо вести наступальних дій" [11]

Станіслав, черга на прийом до медиків: "У мене в хаті винесли троє дверей. Просто прийшли з ломиками – і все виламали. І що в хаті було – все витягли! І костюм зятєвий взяли, і носки, і труси, і постєль. І тарілки, і сковородки, і каструлі, генератор, косілку – витягли. Зять купив плитку, у дворі постелити – покрали! Витяжку – й те витягли! Тільки ікону залишили.

"А ми стояли з сусідкою в городі, їде танк – і на ньому стіральні машинки. Одна справа, знаєте, бачити це по ТБ. А коли бачиш це своїми очима, сидиш і регочеш. Ну, кажу, вже й ніщєброди – вообще!"

"Вони напивалися і танками у нас їздили по вулиці. У них це такі були розваги. Їхати по вулиці. Вулички вузенькі. Він їде танком, а хтось йде по вулиці. І їм так було весело, що людина не має куди сховатися і тікає. Або вони розвертали кулемет і казали: слышишь, как смерть пахнет?

Або приходить до хати, бачить молоко і каже: вот, мы молочка хотим. Або гребли яйця. І не скажеш же їм, що я не дам, коли заходить 6 автоматників до хати… Що де бачили, то гребли…

Катерина, 16 років, Музиківка: "З самого початку були ДНР-івці. Вони тут танком пів магазину рознесли і з автоматів стріляли, щоб люди поховалися по домах. Покрали продукти в магазині, медикаменти в аптеці. В лікарні теж крали. І хотіли віджати машину у швидкої, але наші сховали, то хоч щось залишилось".

Їх всіх тягнуло до консервного заводу на краю села. Там всі були: і чеченці, і буряти, і руські, і ДНР-івці.

Олена Кухта, фельдшерка швидкої у Музиківці [12]: "Ходили по хатам – искали, где, что лежит. Лежит на тумбочке телефон, оккупант мимо прошел – и нет телефона. То же самое с деньгами. Роется, деньги нашел – забрал. Прессинговали сильно нас, чтобы мы перешли под русский… чтобы писали заявления.

Говорили: ну, чего вы боитесь? Будете получать и русскими, и гривнами…С нашей подстанции – никто не написал. Ни единый человек. Мы русские деньги не получали. Не захотел никто, вплоть до увольнения.

[13]
[14]

Были и случаи насилия. Знаю, у нас на улице Животноводов люди обратились вот по какому поводу. У мальчика – олигофрена в телефоне нашли жовто-блакитный флаг. Так они его вот так схватили и трясли. Бить не били - но трясли. Вот так кулак подставили и сказали: вот это видел? это сейчас будет у тебя в голове. Мама плакала, как рассказывала, плакала.

Еще обратился к нам 28-летний парень. Он выставил в Фейсбуке что-то про Украину. Не помню что именно. Так его забрали и держали в Херсоне. Он сам херсонский, а живет здесь, на улице Киевской. Оттуда его отпустили домой. И когда этот парень пришел к нам, девочки привели его ко мне, говорят, надо отвезти, потому что у него ноги были все синие. Все синие. И вдобавок температура поднималась. По всей видимости, били по почкам, потому что дотронуться было больно.

Читайте також: Довга рука ЗСУ на Чорному морі [15]

ПРО СПРОТИВ ОКУПАНТАМ

Геннадій, Музиківка: "Оголошують: дєскать, на Херсонщині за Росію проголосували 76% …Та тут з усього села голосувати пішло чоловік 20-30! І з них за них проголосувало людей 10, не більше! От з моєї вулиці, а вона немаленька, голосувати до них ніхто не вийшов! Поховалися по хатах, по підвалах. Один хлопець вийшов, каже: я за Україну, йдіть звідси! У той же день приїжджає до нього ФСБ, маленька така машина, "газєль" якась. Завалили його електрошокером…На третій день він спробував виїхати, тиждень простояв на кордоні і повернувся.

Ще двох наших хлопців росіяни з села вивезли – і два місяці ніхто не знав, що вони, де вони. Шукали їх по комендатурах, по селах. Повернулися добре притрушені…".

Інна Сергієва, 84 роки, Станіслав: "У мене була крейда. А у нас двері пошти пофарбовані в чорний колір. І я там, наприклад, пишу: "ЗСУ знищено 44 орки. Смерть рашистським окупантам!". Щось таке. Один раз написала, дивлюся – стерли. Другий раз написала, ще більш таке. Брат мені каже: ти не випендрюйся, не виступай…

І вони засікли мене. Той, що ними тут керував (машини вони покрали, літали, мабуть, більше 100 км на тих машинах), він мені каже: ти там не особєнно виступай, тому що доведеться щось з тобою робити.

- А я йому кажу (вибачте, зараз буде не дуже гарна лексика): якого х*ра ти приперся сюди в Україну? Що тобі треба тут робити?

[16]

Такий ливень був. Я вся мокрюща. Він там щось белькотів, не знаю. Мені ж 84 роки. Вони бачили, може, що стара і все це. А як могли б розібратися – це вже я не знаю…

У черзі, Чорнобаївка: "У нас молоді хлопці біля їхнього руснявого логова український прапор малювали. Так потім у магазині їхній офіцер сказав нашим: "Передайте по цепочке: если поймаем, можем и расстрелять".

Геннадій-2, Музиківка: "Прапор кацапський у нас зривали 8 разів! І ще б так робили, але у нас ще на початку на краю села російською ракетою попало в склад. Так, подейкують, місцевий гауляйтер сказав: "Ще раз зірвете флаг – у школу прилетить".

Читайте також: Спротив російським загарбникам: українське підпілля на окупованих територіях [17]

[18]

Зараз тут майорить український прапор. А під час окупації росіяни вішали над сільрадою Музиківки свій триколор, який багато разів зривали

Таких, що ото прямо росіян чекали, не було. То потім вже почали симпатії проявлятись. Вони гуманітарку роздавали, але, в принципі, мало хто її брав. Казали: не треба нам ні наші пенсії, ні ваші гуманітарки.

Пробували зібрати наших вчителів у школу, щоб ті вели навчання за їхньою російською програмою. Так ніхто з учителів не пішов! А наша українська дистанційка працювала, поки був Інтернет".

Колектив амбулаторії Музиківки:

"- У нас писали на їхньому танку "Ми - Україна". Отакими буквами! Фото десь у Фейсбуці є. А ще висіли один день жовто-блакитні кульки. Їх надули. Було видно бозна куди!

Потім малювали всі – на зупинці, на асфальті – "ЗСУ йде!". На магазинах, на стовпах. А з сільради російський прапор зривали багато разів. Росіяни тягали хлопців… припускали, що то був він. Хлопець один був, то припускали що він просто зрубав на флагштоці шнур, щоб вони не вішали…

- Росіяни вішали на сільраді – знімають, вони вище, потім вже на дах. Солідолом обмазували, щоб наші не могли вилізти, що вони тільки не робили – все одно знімали!

Читайте також: Як українські партизани стали символом спротиву Херсонщини і Запоріжжя [19]

ПРО КОЛАБОРАНТІВ ТА СОГЛАШАТЕЛІВ

Черга у Станіславі: "Бачили ми і таких, що русню радо зустрічали. Махали їхнім танкам, дехто навіть на коліна ставав…".

Геннадій, 55 років, Музиківка: "Росіяни ходили по хатах, шукали АТО-шників. І деяких здавали, бо різні бувають люди. Хтось із них втік з росіянами, а деякі ходять по вулиці і роблять вигляд, що нічого не трапилося. Вони ж і російські паспорти отримали і за окупантів ходили, тикали нам тими паспортами. Декого з тих, хто тикав, зараз вже відвезли".

Колектив амбулаторії Станіслава: "Наші колаборанти не ховалися. Вони це у відкриту робили. І до цих пір на роботу ходять, і до цих пір кажуть, що "Киев надо стереть с лица земли, и все равно здесь будет Россия". І каже: "а вы меня не уволите по закону". По закону якої країни?

- Ще вона казала, що "все памятники надо восстановить, кроме памятника Ленину, потому что он дурак, придумал Украину".

- В нашому колективі є колаборант, який був за Росію до війни далеко, і зараз вона не приховувала своїх поглядів. Брала участь у референдумі і все інше. І після всього цього вона все одно ходить на роботу. Каже, що її перевірили, що вона ще раз пересвідчилася, що у нас дійсно правова держава. Її СБУ перевіряла. І її відпустили. І все нормально, вона буде ходити на роботу. Колектив сказав: з якими ж очима ви сюди ходите? – "Я буду ходить". І далі веде пропаганду.

"Били хлопців. Ось же вчора звертався хлопець, якого там дуже плачевно після того, як його побили. Того що сусіди сказали, що він наводчик. І все. Вони його били і дуже били. І хто знає, чим закінчиться".

Геннадій (2), Музиківка: "Тут кілька разів наші крали кацапський прапор. Але наша місцева колаборантка заложила хлопчика, його взяли, добряче побили. Його спасло те, що він був чи то чеченець, чи то іншої національності. Був би українець – мабуть би вбили. Чи звалила колаборантка? Ні, ждем, поки звалить. У нас вистачає таких…гидот. Працювали з руснею, зливали інформацію. От приїжджають руські до когось додому: "Наскільки ми знаємо, тут такі-то живуть". – "Ні, не живуть". – "Нам Ніколаєвна сказала, що тут".

Значить, вона їх наводила – а сама сиділа в машині. Ну, от як це назвати? Співпраця…

"Референдум свій росіяни проводили так, для галочки. З Восточної колаборанти прийшли голосувати сюди, наші колаборанти поїхали туди. Це щоб не так соромно було перед людьми. Зараз дехто з них втік разом з окупантами, але дехто залишився".

У нас народ став виїздити, коли росіяни сказали, що буде мобілізація хлопців. Тоді хлопці почали виїздити. Потім перед самим виходом росіян дехто з наших – що їх потянуло, не знаю – переїхав на ту сторону. До родичів, у Крим. Ну, вони чого боялися: того, що наші будуть наступать, тут будуть бомбити. Ну, так почекай, пересидь в погребі, зате останешся вільний. Ні, полізли туди…Зараз дзвонять, стогнуть, локті кусають, що виїхали. "А що зробиш, - кажу – тепер ждіть, поки там ви звільнитесь. А як ні – то далі собі до Росії тікайте, раз вже розпочали. Ну, правильно я кажу?!".

Черга на прийом у Станіславі: "Та який там сухий закон? Гнали наші горілку, самогон, носили їм і з ними святкували Великдень, і день їхнього прапора, російського, і шашлики їм смажили, баньки топили. З Олександрівки оце ж люди просто виходили, вони відв’язували корови, щоб ті голодною смертю не поздихали. Ще вони прямо стріляли і смажили шашлики з тих корів, з телят".

Колектив амбулаторії Музиківки: "Були такі. Ми знали, що вони отримали в першу чергу паспорти. З росіянами уїхали не всі. Є й такі, що залишилися. Вони зараз роблять такий вигляд, наче – ні, ми нічого не брали.

- Запитую: чого ти брала паспорт? Вона каже: яке ваше діло? Взяла, бо треба. "А ти мене за руку взяла, що я його взяла, той паспорт?".

- Да, такі люди, коли отримали ці паспорти, зовсім по-іншому заходили в амбулаторію, в магазин. Ногами відчиняли двері. В магазин одна така приходить – а продавчиня не хотіла брати рублі. Та каже: а якщо я зараз зателефоную ти знаєш кому? У нас, каже, Росія!

- …і приїдуть - знаєш, що буде з тобою?

- Зараз вона ходить, як ні в чому не бувало, ця людина. Хоча вже не так активно себе веде. Зараз ми…може і не можна так казати, але ми приходимо і питаємо: а що, рублі закінчилися? Чого ви до нас прийшли?"

Колектив амбулаторії Станіслава: "Чи лазили вони до дівчат? У нас вистачало таких дівчат, які ходили самі до них. І вони врятували друге жіноче населення. І в принципі до них багатьох претензій немає. Деякі ходили, деякі чекають народження. І весілля було…".

УКРАЇНЦІ І РОСІЯНИ: ПРІРВА У СВІТОГЛЯДАХ

Завідуюча амбулаторії Чорнобаївки: Пили они много, круглосуточно. Там у нас улица Николаевская, крайняя к трассе объездной, то там они гасали на БТРах. Потом отжали трактор, видно, у какого-то фермера. На тракторе катались тут, машины отжимали.

Среди были и нормальные - здоровались, говорили "доброе утро". Приходили даже они в аптеку. Было видно сразу, кто какой. У одних автомат, если он тянет его по асфальту, то и такое отношение: грязное, немытое. А были и очень воспитанные и одеты были чисто.

В целом же меня больше всего поразила их самоуверенность, что они тут навсегда. Так, они почему-то решили, что люди будут за них. И когда люди не приняли их сторону, они поняли, что им надо уходить. Что им никто не рад. Некоторые даже говорили: вы думаете, мы хотим воевать? Мы тоже хотим домой, мы не знаем, зачем мы тут. Думаете, мы не хотим, чтобы это все закончилось быстрее?

Читайте також: Путін отримав поки що ляща. Що відомо про удари по аеродромах стратегічної авіації російських загарбників в глибині РФ [20]

Фельдшерка швидкої Музиківської амбулаторії Олена Кухта:

"Спрашивали: а что это у вас за поселок городского типа? Им отвечают: это у нас не поселок городского типа. Это у нас село по-вашему- деревня – Деревня?! С асфальтом?! Со светом?! С такой амбулаторией?! С такой скорой?!. – Да, потому что у нас громада, мы работаем для себя. Наш голова заботился – и скорую нам достал, и ремонты поделал. Мы живем для себя. Мы не воюем.

Они настолько были удивлены! Говорят: у вас такой красивый поселок городского типа.

И еще спрашивали в открытую: вы за Россию или за Украину? А я говорю: я за свой дом. И очень много было пьяных. Шатались по улицам…".

"У меня ведь родственники в России, я с ними на очень острых ножах. Это моя родная сестра. Я им в начале войны такое устроила. Говорю: двадцать первый век, живите, торгуйте. Вы что, с ума сошли? Вы же орда натуральная! Вы же мародеры и насильники!

- А они вам говорили: "Что ты такое говоришь, ты же русская"?

-Говорили. "Ты что? Ты свою родину предала". Да я и не русская, у меня папа украинец. И девичья фамилия - Павленко.

- Что еще они вам говорили?

- "Мы так жалеем, что ты поехала в Украину и там живешь. Вылези из своего зомбоящика!".

Я говорю: да я вообще телевизор два года не смотрю. У меня есть интернет, я его и смотрю. Зомбоящик мне уже не интересен. Мне больше интересен интернет…".

Сергій, Музиківка: "В первые дни они тут такие: "Ребята, мы вас спасаем!". Ну, на них глянули как на додиков – они быстро все поняли. Ходили по селу – голота, по-другому и не скажешь! Я, проходя мимо, был свидетелем того, как один их солдат говорил по телефону: "Мама, я тут прошел по селу – так у них все асфальтировано, дома кирпичные, все так красиво…".

У нас фермер есть, настоящий хозяин, у него ангар, постройки. И у него были на первом и втором этаже туалеты. Так русня когда к нему зашла, то о***ла. И знаешь, что они сделали? Насрали ему полный унитаз – и не смыли! При том, что тогда еще были вода и свет. Понимаешь? Он не умеет им пользоваться!!".

Інна Сергієва, 84 роки, Станіслав: "…І потім росіяни з’являються з тими пушками, ходять кругом... А там оця вишка зв`язку, вони її стерегли. Я виходжу зі двору; там доріжка, і вони сидять на стільчиках. І це стільчики, який прослужили 20-30 год. А у них 7-10 днів - і викидають. Я їм кажу: підремонтуйте. – "А зачем оно нам нужно?".

Я, звичайно, бесідувала з ними: хто ви, що, звідкіля? Мнуться так…Я кажу: чего вы сюда пришли? – "А мы тут ищем бандеровцев. – І як, багато знайшли? – Ну, много…

Вони не соображають! І коли я починаю бесіду, то не так, що, от ви гади, прийшли, такі-сякі. Ні, я так: як діла? скільки років, звідкіля батьки, чим займався? Вони тають начебто. А потім розуміють, що з бандеровкою не можна говорити щиро. І напружуються. І починається: скільки ж ви бандерівців знайшли? – Та много там було…

Я з ними бесідую, і враження таке, що ти говориш з пустим місцем. Пустим, розумієте? Я питаю: чого ви це робите? Це ж усе несправедливо! А їм все одно. Їм дали гроші…"

Тамара, лаборант амбулаторії, Станіслав: "Вони ходили часто у нас по хатах, показували, що вони хазяїва життя. І от зайшли у хату, де працює електричний чайник. Працює чайник. І оцей бурят - як ми на них казали, вузькопльоночний - сидить і каже: а что, у вас чайник работает? – Ну, да. - А у нас не работает. У нас 5 чайников, и ни один не работает, кнопочку нажимаем, а оно не греет, только крышечка открывается…

Розумієте, вони навіть не знали, що чайник треба ставити на платформочку і включати. І у них таке здивування було: а как это оно у вас работает?

Катерина, Музиківка: "У нас тут Інтернет проведений, світло, газ, асфальт, все є. І вони оце ходили по домівках і хвилин 15 роздивлялись мікрохвильовку. І ще з подивом казали: ого, а у вас хати з камня зроблені!".

Станіслав, черга на прийом до медиків:

- Питали нас: "А ето что, город?". "А почєму ето у вас параша в домє?". "Ето у вас городок?". Я такий: ну, що я тобі на це відповім? Ну, напевно, городок".

- Вони нам казали: "Ой, у вас тут асфальт, і дома такіє красівиє…".

Колектив амбулаторії Музиківки:

- І весь час – їм хотілося поспілкуватися – запитували. "Ну как вам вообще?" "Мы хорошие?". "А где у вас жилой комплекс?".

- Побачили у нас тут асфальт. – "А где у вас жилой комплекс?". – Везде жилой комплекс…

- Спрашивает: это у вас город? Мы говорим: нет, это обычное село. Удивлялись, конечно.

- Питали: что вам, хохлам, не хватало? Типу, нам чогось не вистачало, це ж ви до нас прийшли!

- І оці днри-лнри, тут вони все-таки були між ними, то вони при кожній зустрічі казали: я нєнавіжу етіх тварєй-хохлов…

- І доктор той, до речі, говорив теж: мы так живем уже 8 лет - и вы будете, ничего с вами не будет. І оцей солдат, що поряд з ним стояв. Хоча їх солдатами важко назвати. Просто обвішана автоматами банда.

- Вони тут постів наставили, а у мене дочка мала рожати. Я їх питала: як її можна буде вивезти? Вони ж не випускали жителів. Я кажу: у меня дочка должна родить, вы выпустите? Как-то договариваться надо, как вообще? А він каже: мы ж не звери, конечно, выпустим. – А если ночью? Это ж роды. – Не-не-не, ночью не получится…

А потім каже: а что это вы без света? А ми тоді були без світла, без води. Я говорю: там опоры попадали – Мы можем провезти, где это? – В Киселевке. – А, нет, там русские, мы туда не поедем…

- Росіяни, до речі, теж їх не любили.

- Вони ж нам розбили магазини, п’яні на БТРах. Просто вибили стінку в магазині, заїхали туди прямо…

ПРО ТЕ, ЯК ЗУСТРІЧАЛИ СВОЇХ

Фельдшерка швидкої Музиківської амбулаторії Олена Кухта: "Я-то думала, что у нас здесь в селе не осталось людей. Нет, остались! Кто на чем – кто на велосипеде, кто бегом, кто в домашнем халате и в тапочках, кто машинами приехал, по 3, по 4. Все посбегались, обнимаются, песни поют. Это был такой праздник! Непередаваемый адреналин, потому что все ходили, наверное, дня 3 под ним. Это было такое счастье! Я такого счастья за свою жизнь не ощущала!".

[21]

Колектив амбулаторії Станіслава: "Зразу був страх, тому що нам сказали по телевізору, що будуть провокації. Русня ж робила таке: на свої машини чіпляли наші прапори, люди вибігали зустрічали - а вони розстрілювали і це все знімали; мовляв, ось заходить ЗСУ і розстрілює людей. То коли заїхала перша машина у нас з Миколаєва і кричать "Слава Україні!", прапор на машині – ми повставали і дивимося, не знаємо, що робити! А вони потім з машин повиходили і кажуть: "Дівчата, ми ж свої". І чути – українська, наша мова! І тоді вже почали бігти, нести всі… Саме перше що - нагодувати. А хлопці нічого не хочуть брати. Навпаки, намагаються щось дати. А ми хоч щось. Це була така радість! Ми їх не пускали. Вони прапори кругом почіпляли. Це така була радість!

- І плакали. І обіймали і їх, і один одного.

- У нас приїхав старий чоловік, він став на коліна … грузини у нас перші заїхали, вісім грузинів перших на посту стали. Він став на коліна, взяв йому руки почав цілувати. Ми так всі плакали. Той витягує руки: дедушка, встаньте, дедушка, встаньте. Він каже: хлопчики, синочки, ми так на вас чекали. Це не передати словами!

- Прапор з нашої амбулаторії почепили на сільській раді. Не могли знайти прапора, то ми свій прапор із амбулаторії віддали на сільську раду. Так що там наш прапор!

ПРО НАСЛІДКИ ОКУПАЦІЇ: СВІДЧЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ МЕДИКІВ

Завідувачка амбулаторії Чорнобаївки Олена Касаткіна: "В основном, люди жаловались на стрессы. Ходили те, которые требовали успокоительных средств. Потому что обстрелы были каждый день. (Они и сейчас продолжаются). Повысилось давление, сердечно-сосудистые патологии, это наши хроники – оно тоже у них обострилось. Сразу были проблемы с инсулином. (Потом, слава богу, мы его получили в достаточном количестве).

[22]

Олена Касаткіна

А еще L-тироксинов не стало, а это щитовидная железа. Тоже люди очень страдали. У нас всю войну тут пряталась аптека. Мы их забрали. Их разбомбили в центре. Они сейчас вернулись назад.

Колектив Музиківської амбулаторії:

"- Спочатку під час окупації дуже багато, та і до кінця, просили заспокійливі. Майже всі просили… А потім якось люди адаптувалися, змогли. У нас заспокійливого було дуже мало.

- Його в аптеках розгребли в перші два дні.

- Ставили таблички: заспокійливого немає. Намагалися дома вживати травки – липа, м’ята.

- Були люди, які не витримували, звичайно. Декому довелося виїхати, тому що не могли навіть розмовляти.

- У нас навіть був випадок, що чоловік просто повісився. Він був один в домі. Стрес…Він колишній військовий. І він просто не витримав…

- Один пенсіонер теж взяв собі вени порізав. Не витримав, бо не було ліків, не було лікарів. Виходу не бачив. Він 10 числа помер. А 11 наші прийшли. Чуть-чуть не дочекався…

Антон Бєлінський, гінеколог, учасник Медичного десанту: "На тлі війни у людей повиникало дуже багато стресів. Або позагострювалися хронічні стани. Є проблеми з щитовидними залізами, посилися мігрені з аурами. У нас на прийомі була жінка, яка на тлі клінічного стресу похудала на 38 кг. У неї чоловік отримав опік, йому не могли увесь цей час надавати гідну допомогу. Та й взагалі, кажуть, люди боялись виходити з дому, тому ні про яку медичну допомогу мови не було. Взагалі, тут зараз мають кілька місяців працювати психологи…".

[23]

Антон Бєлінський разом з напарницею, лікарем-інтерном Аліною Будньовою, веде прийом пацієнтів у амбулаторії Чорнобаївки

Аліна Подоляко, лікар-інтерн, сімейний лікар, учасниця Медичного десанту: Лідер за скаргами від пацієнтів – серцево-судинна система. Дуже багато стенокардій, судинні проблеми…Приблизно стільки же зі кількістю скарг отримує психічне здоров`я. Багато постстресових розладів, які будуть тривати ще довго, тому що час після окупації минув дуже маленький; продовжуються обстріли, адреналін виділяється; люди знаходяться в стресі. Коли затихне, буде дуже багато інфарктів-інсультів, психічних розладів. Це однозначно.

Читайте також: Як деградація путінської армії допомагає українцям її знищувати [24]

Що запам`яталося з поїздки? У кожного пацієнта був біль в очах, але була і радість. Вони були щирі, і прийом у доктора був для них як ковток свіжого повітря. Люди надихалися. Їм насправді було важливо побачити "свої" очі, своїх людей. Для них це був стимул боротися далі, бо, звичайно ж, їм дуже важко.

[25]

Аліна Подоляко приймає пацієнта у амбулаторії села Станіслав

Ліліана Поліщук, лікар, учасниця Медичного десанту: "Найтяжча ситуація в Чорнобаївці, бо морально там дійсно пацієнтам було найтяжче. І найперші скарги від пацієнтів – це болі в серці, підвищений тиск, відсутність сну. У Чорнобаївці пацієнти зовсім не сплять. З чим я це пов`язую? З обстрілами і постійним, хронічним стресом. Люди настільки напружені, що навіть коли немає обстрілів, вони просто не можуть заснути. В багатьох порушився біоритм; люди розповідають, що вони намагаються спати вдень, бо знають, що вночі не вийде. І навіть коли обстрілів немає, в них такий режим, що вони сплять кілька годин вдень, а вночі вони або в підвалі, або щось роблять.

[26]

Ліліана Поліщук на шляху до Чорнобаївки і нових пацієнтів, а тому – у доброму гуморі

Володимир Нечипорук, автор ідеї та керівник "Медичного десанту", волонтер, співзасновник Ukrainian Fashion Week:

Виїзд на деокуповану Херсонщину - справа честі для будь-якого волонтера. Медичний десант - це не тільки про надання первинної медичної допомоги. Це в тому числі і шматок української любові для українців. Які витримали окупацію і залишились неймовірними громадянами своєї країни. В кожному селі - Музиківка, Станіслав, Чорнобаївка- мав щастя обіймати УКРАЇНЦІВ. Лікарів, фермерів, водіїв, продавчинь, пенсіонерів. Херсонці, як і всі українці, #бОшать, щоб НАШІ могли її #бАшити. Я закохався в цей край і цих людей.

[27]

Одна з будівель амбулаторії Станіслава. Володимир Нечипорук у похідних умовах готує каву для медиків з команди Медичного десанту

—

Євген Кузьменко [28]; опубліковано у виданні "Цензор.НЕТ" [2]

В тему: