Свідчення полковника Литвиненка: погляд із середини на штаб УПА

1.00

Нет

Постать полковника Армії УНР Івана Литвиненка посідає помітне місце в історії українського визвольного руху. Він розпочав військову службу ще під час Першої світової війни, воював у роки Української революції, командував підрозділами Армії УНР, брав участь у військово-дипломатичних місіях, а згодом працював у розвідці УНР разом із польськими союзниками.

Під час Другої світової війни Литвиненко долучився до УПА, працював у розвідці Крайового військового штабу УПА-Північ, викладав у старшинській школі й готував майбутніх командирів. Згодом через стан здоров’я він залишив УПА й оселився із дружиною на Львівщині під чужим прізвищем, пише видання "Локальна історія" [2].

Донедавна про перше затримання Литвиненка радянськими спецслужбами у 1945 році та обставини його подальшого переслідування було обмаль інформації. Нещодавно віднайдені в архіві Служби зовнішньої розвідки України документи дають змогу побачити цю історію з іншого боку. У 1946 році Литвиненка заарештували вдруге, засудили до смертної кари й 17 лютого 1947 року розстріляли в Києві.

До Дня УПА публікуємо витяги з власноручних свідчень Івана Литвиненка, які безпосередньо стосуються його перебування в Українській повстанській армії. Авторський стиль збережено. Текст доповнено коментарями і поясненнями, короткими довідками про людей, які перебували поруч із Литвиненком, працювали разом із ним в УПА та воювали в її лавах і у свідченнях згадані лише під псевдонімами.

Згідно з документами, 12 квітня 1945 року Литвиненка завербували органи НКГБ під агентурним псевдонімом "Шендрик". Однак подальша співпраця, схоже, не виправдала очікувань радянської спецслужби. Принаймні саме так випливає зі службових характеристик, які чекісти складали на свого агента. У документах вони скаржилися, що за час співпраці "Шендрик" не надав жодних суттєвих відомостей про підпілля ОУН та УПА. Йому закидали небажання налагоджувати повноцінну співпрацю, приховування особистих зв’язків із членом Проводу ОУН Василем Охримовичем на псевдо "Серб", а також те, що інформація про рядових учасників підпілля була неконкретною та надходила із запізненням.

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб: КДБ проти відзначення за кордоном Дня створення УПА [3]

В іншому фрагменті справи зазначалося, що "Шендрик", як правило, супроводжував свої агентурні повідомлення значними перебільшеннями, намагаючись применшити значення відомих йому фактів. Чекісти також звертали увагу на вплив його дружини, агентки під псевдонімом "Бесталанная". Фактично радянська спецслужба сама визнавала, що її агент не дає очікуваних результатів. З огляду на це в травні 1946 року порушили питання про припинення співпраці та притягнення Литвиненка до відповідальності. Невдовзі його заарештували вдруге. Слідство тривало до кінця року. 12 грудня 1946 року військовий трибунал засудив Литвиненка до розстрілу. 17 лютого 1947 року вирок виконали.

В’язничне фото Івана Литвиненка / Фото: Архів СБУ

Підписка про агентурну співпрацю Литвиненка /Фото: ГДА СЗРУ

Документи, що зберігаються в архіві Служби зовнішньої розвідки України, зокрема розшукова справа та фрагменти агентурної справи Литвиненка, становлять значну цінність для дослідників історії українського визвольного руху та всіх, хто цікавиться українською історією. Особливу увагу привертають власноручні свідчення полковника, написані на вимогу чекістів. Вони дають змогу відтворити окремі епізоди його діяльності в роки війни, контакти з українським підпіллям та обставини життя на Львівщині й у Льові після переходу до нелегального становища.

Опрацьовуючи ці свідчення, я спіймав себе на думці, що вони досить схожі на спогади. Адже, незважаючи на те, що Литвиненко готував цей документ для НКВД, він розповідає доволі цікаво, дає власні характеристики тим чи іншим людям. Часом вони відповідали дійсності, часом — ні.

Цей документ цікавий ще й тим, що Литвиненко перебував в УПА фактично від осені 1943 року до середини зими 1943–1944 років. На цей період припали досить цікаві події в історії Української повстанської армії: Конференція поневолених народів, зустрічі з угорськими делегаціями та домовленості про перемир’я між УПА й угорськими військами, перехід командування УПА до Романа Шухевича, а також боротьба повстанців із нацистами, червоними партизанами та інші події.

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб: Розвідка УНР. Невідомі сторінки діяльності [4]

Перебування в УПА і виїзд до Галичини

Перед вечером до мене заходить якийсь селянин, ніби по дорозі з Острога і каже: "Я прийшов попередити Вас". Тільки що я чув від одного знайомого, який працює в німців, що не сьогодні то завтра мене арештують за те, що маю контакт з бандерівцями. Що він за один я його не запитував, до вечора виглядав, чи не їдуть німаки, не було.

Забув, здається, в осенні 1943 року, до Межиріччя приїздів до мене посланець від БОРОВЦЯ, з якою жінкою /це останній раз/. Жінка, порозмовлявши щось з дружиною, пішла до знайомих на Нове Місто. Дружині вона розказувала, що в БОРОВЦЯ в штабі безладдя, п'янствують, його не слухають і т.і., не радила дружині, щоб я їхав.

Цей посланець виглядав на 40 років, інтелігентний, привіз листа від БОРОВЦЯ, в якому він просить, щоб я приїхав і допоміг йому найти раду, бо він хворий, а добрих порадників має мало, посланець поінформував докладніше про стан в Боровці. Сказав, що БОРОВЕЦЬ 3 чи 4 рази писав до Гітлера і до КОХА листи-вимоги про звільнення теренів України від влади гестапо, адміністрації і т.п.

Боровцеві написав коротко — посланець був, приїхати не можу і не збираюсь, подробиці пояснить посланець.

На словах сказав посланцеві передати, не орієнтуючись в ситуації, яка склалась у БОРОВЦЯ, не можу нічого сказати. Мені невідомо, що з себе уявляють бандерівці, незрозуміло для мене ж, чому й чого немає спільної мови, одні і другі зараз боряться проти німців. Не знаю взаємовідношень з німцями та червоними партизанами, які це червоні партизани, їх сила, чому вони не додержують умови і т.і.

Отже, сам він з того району, в якому перебуває зараз, сам організував Січ, знає відношення до нього населення, то йому легше вирішити що робити. Крім того, я не знаю як він дивився й дивиться надалі про майбутність української справи. Чи продумував він добре для чого організував він Січ, дальшу межу її існування.

Коли думав зробити щось всеукраїнське, а не вдалося, то відмовиться від цього, розпустивши людей.

Ночував цей посланець на Новому Місті в Острозі, а фурман у сусіда ЧАЙКИ.

Прізвища мужчин і жінки не знаю, як і не знаю, звідки вони. Видно хтось з них мав знайомих чи родичів в Острозі.

У своїх спогадах Тарас Боровець відводив Іванові Литвиненку важливе місце у створенні "Поліської Січі", зокрема характеризував його як своєрідного начальника штабу. Натомість зі свідчень самого Литвиненка випливає дещо інша картина: Боровець неодноразово надсилав до нього посланців, намагаючись залучити до своїх формувань, однак Литвиненко відмовлявся долучатися до "Поліської Січі". З огляду на викладені ним біографічні обставини, важко побачити очевидний мотив, який спонукав би його вигадувати власну неучасть в організації Боровця для НКВД, тому в цьому питанні його свідчення заслуговують на особливу увагу. І вірити слід пану полковнику, а не Боровцю.

Мені здавалося, що в першій половині вересня мене забрали бандерівці з млина…[далі текст речення обривається]

Вночі стуком у вікно, глянув, забачив, повно озброєних у дворі, питаю — хто, відповідають по-українські — відчиніть, свої, маємо до Вас листи, не бійтеся.

Увійшло до хати 3–4 чоловіки з автоматами, один, видно, старший молодик присвітив ліхтарем, вийняв завернутий в папірець зверток, я розірвав, перечитав, підписи "ГОНЧАРЕНКО" і "ПОЛІЩУК", запитав, чи знаю від кого, відповів, що не знаю, бо таких знайомих не було. В листі коротенько писалось, чи знаю я яка доля єпископа БАЙДАКА та інших, яких арештували німці, — теж саме чекає мене. Вони втікли від арешту, почувають себе добре. І, конечно, мушу приїхати до них помагати в праці. Буде веселіше. Цей командир сказав — "зараз же збирайтесь разом з дружиною, заберіть свої речі, бо час не жде. Невиконання наказу, розумієте, що потягне. Фурманки зараз у двір" — розпорядився він. Пішли до канцелярії, побили свастику, порвали портрет Гітлера, попалили папери. Я відчинив млина, набрали 3 фурманки державної муки. Сторожа не було — повтікали. Я замкнув млина, ключі заніс до канцелярії, поклав на стіл, вийшов, сів на фурманку й виїхали в напрямку Новомалина. Партизан було до 50 чоловік. В Новомалині прибули до ранку, ранком виїхали через ліс, доїхали до Лисотяєвки, де згрузились.

Повернуся ще до млина.

На млині працювало два полонених українця зі складу; САМІЙЛЕНКО — видавщик з магазину, він же електрик, і БОНДАРЕНКО — лейтенант, який працював фурманом, а потім як партизани забрали коней, був нічним сторожем.

Обидва мені розповідали, що до них звертались бандерівці, щоб вступили до них і прийшли до лісу. Я вже чув, що полонених крадуть і де-кого забивають, порадив їм цього не робити. САМІЙЛЕНКУ дома в млині не спати, а БОНДАРЕНКОВІ вартувати в подвір’ї і як почує шорох на дорозі коло млина, сховатись до сусіда в клуню, раніше зробити там сховку і порозумівшись з господарем. Так вони і робили. По моєму від’їзді з млина за тиждень вони пішли до червоних партизан в Славутські ліси. Це мені оповідав ЧАЙКА — сусід млина, якого бандерівці мобілізували для виробу ковбас, як фахівця, де він працював під лісом між Бущою і Новомалином.

На Лисотяєвці лісний сторож дерманець, жінка його пізнала дружину, там через два дні у вечорі прибула фура і сказали, що дружину завезуть додому з речами, а я залишусь до розпорядження. На моє бажання їхати з дружиною коротко відповіли — "нічого не знаємо, такий наказ". Дружина виїхала, а я чекав ще 3–4 дні. Не був арештований, але не мав права далеко відходити від Лисотяєвки. Там було озброєних партизан 20–25 душ. Через цей пункт переходили організовані партизани, — то на схід, то в керунок заходу. З розмов зрозумів, що в них найстарше начальство — "СЛАВКО".

Приїздили якісь старші не віком, а посадою з сумками, автоматами. Один високий блондин, як його називали, "БУЙНИЙ", розпитував, як мені подобається військо, яка різниця між теперешними партизанами та петлюрівцями в 1919–20 року. Це тільки один "БУЙНИЙ" вступав зі мною в розмову. Одного вечора приїхала фурманка з високим молодим хлопцем, який поговорив з комендантом, звернувся до мене зі словами: "збирайтесь, поїдемо зараз". Питаю — куди, — "далеко, забачите". Їхали лісом на схід. Проїхали через хутори, повернули на північ через ліс, в'їхали в село Завидів між дорогами та лісом. Переночували, провідник залишив мене, поїхав додому на Хорівські хутори, це так він мені сказав, а я зістався під опікою коменданта.

В день німці з поляками робили нальот на село з боку Оженина, була стрілянка. Німці захопили половину села з півночі, боялись бути відрізаними, відійшли, дещо пограбували.

Повернувся у вечорі провідник, поїхали перебратись через залізницю Івачків-Оженин, зв'язківці біля переїзду між станціями сказали, що їхати не можна, сильно стережуть мад'яри, вони не ручають за переїзд. Повернулись назад. Переночували. Вечором поїхали до села Івачків, на зв'язку сказали — "їхати не можна, треба пішки переходити залізницю без дороги". Зібрались до семи партизан і разом /розвідавши перед тим переход/ перейшли залізницю. Зайшли до села Вишеньки, там дістали зв'язківця, пішки пішли на хутор біля Копиткова. Там у чеха взяли фурманку і поїхали.

Через Новосілки на хутор. Начальник зв'язку сказав, що далі їхати не можна, карательні отряди німців в Бужині і близьких селах. Перебули на хуторі 2 дні, виїхали вечером на Бугрин, Томахів. В Томахові перемінили коней, переїхали шосе Корець-Рівне, далі назву села забув, доїхали до Сінного (нині – Русивель – В.Б.), там переночували. З Сінного вдень до села Ж..., перемінили коней і уже далі їхали в день. Ночували в якомусь селі, поїхали під вечір, вночі переїхали залізницю Костопіль — Сарни, на північ від Костополя. Знову перемінили коней і вночі через ліси доїхали до р. Горині.

Човнами переїхали р. Горинь, найшли фурманку і доїхали до якихось хуторів під ранок. Там провідник передав іншому, той завів на помешкання, де переночував і аж вечером другого дня мені сказали, що є фура і я мушу їхати. Фурою їхали 5–7 кілометрів, за мною приїхав якийсь старшина, як він відрекомендувався, ад’ютант штабу. Приїхали, я зайшов в хату і побачив п. СТУПНИЦЬКОГО і п. ОМЕЛЮСИКА, які прийняли мене з радістю. Запитали, чи одержав їх листа. Я сказав — ні, мав лист від "ГОНЧАРЕНКА", "ПОЛІЩУКА.

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб. Гарвардські студії Омеляна Пріцака… під кутом зору КДБ УРСР [5]

Перехід артилерійського відділу УПА на конях / Фото: Літопис УПА

Вони сміялись і розповіли, що теж вони: СТУПНИЦЬКИЙ — "ГОНЧАРЕНКО", а ОМЕЛЮСИК — "ПОЛІЩУК". Мусіли перехрестити і мене. Запитали, як я хочу — "мені все рівно" — відповів я, подумавши, — буду "ЄВШАНОМ". З того часу аж до від'їзду я вже "ЄВШАН".

Розказали, що вони складають штаб. "ГОНЧАРЕНКО" — начальник штабу, "ПОЛІЩУК" — його помішник. Не знаючи, яке призначення дадуть власти імущі мені. Я їм той же вечір сказав, що мені тут не подобається, думаю, щоб відпустили мене додому, буду переховуватися там.

Після цього сказали — "А ви думаєте, що нам добре, але треба, все ж таки ліпше, чим німці розстріляють, тут же кожен розповів, як кожен з них очутився тут. СТУПНИЦЬКИЙ утік з Рівного з сином до Александрії, як не помиляюсь, а звідти його перевезли далі на Полісся.

ОМЕЛЮСИКА хотіли арештувати в Почаєві, де був начальником району. Він садками втік до сусіднього села; звідти його перевезли до "ЕНЕЯ", в якого пробув пару місяців, пізніше перевезли на Полісся.

На другий день я забачив працю штабу. Приносять "грипси", які приймає "ГОНЧАРЕНКО". Цілий день сутолока. Ад'ютант, пізніше мені сказали, представлений від СБ, бігав як посильний. Це молодий хлопець волиняк з Дубенщини, працював десь в кооперації, малоосвічений "організований", знання військове, уміє стріляти. До штабу командував сотнею.

Через пару днів, по прибуттю, мене знайомлять з командиром УПА "ОХРІМОМ", худий, трохи сутуловатий, блондин, голений, розмовляє швидко, сам теж рухливий, енергійний, рішучий, галичанин.

Познайомившись сказав — "Дуже приємно бачити, радий, що старе українське козацтво не гордує, а горниться до нас, бачучи, що ми тільки стали на правдивий ґрунт, по відбудові української незалежности. Добре було, як би всі українські старшини зрозуміли це і масово прибули до нас на працю, справа наша куди ліпше б виглядала". Я пояснив, що прибув не добровільно, а мене забрали — розповів докладно як було. Він сказав, що треба Вам бути вдячним, що спасли від розстрілу німцями. Я подякував, підкресливши, но все таки волів бути дома біля жінки, якось би переховувався. Нічого, поживете, привикнете, так как "ГОНЧАРЕНКО", "ПОЛІЩУК", їм зразу теж було недобре. Що ж, я мушу робити — запитую його. Поки що придивляйтесь в штабі, почитайте наші інформації з терену, інформуйтесь у "ГОНЧАРЕНКА" і "ПОЛІЩУКА". Це перша, моя, зустріч.

Коротко розказав своїм старшим колегам — "ГОНЧАРЕНКО" і "ПОЛІЩУКУ" про свою розмову. Час ішов. "ГОНЧАРЕНКО" і "ПОЛІЩУК" мене інформували про те, що їм відомо.

Сказали, що "Провід" і командування УПА до них ставиться добре, але їм у всьому не довіряє. На наради політичні, які відбуваються тут часто, їх не разу не запрошували. Взагалі дивляться, що ми віджили.

Пояснили, що тут же за пару кілометрів міститься "Провід" ОУН — бандерівців під назвою "ЛАВОЧКА".

Я попросив, аби мені пояснили організацію УПА, чи це є Центр ОУН — бандерівців, що з себе являє БУЛЬБА, взаємовідносини їх і т.п.

Мені розповіли: УПА — це Українська Повстанча Армія на Волині і Поліссі, яка висилає свої відділи і на схід. Командуючий, він же і головний провідник бандерівців на цьому терені "ОХРИМ".

Політичний центр при УПА — Волинь — Полісся — це цивільний "Провід" цього терену, на чолі якого стоїть "ГОРБЕНКО" — ВОЛОШИН, якого я знаю, він же рахується заступником командуючого "ОХРИМА".

Головний "провід" бандерівців міститься десь в Галичині, там же і головне військове командування. Галичині війська мають тільки курені в Карпатах, а решта до 10 тисяч в поліції, яка на 95% складається з бандерівців. Чи є хтось з "Проводу" за кордоном — не знають. Сам БАНДЕРА і близькі його помічники арештовані німцями, де вони зараз — їм невідомо. Замісником БАНДЕРИ є "РУБАН", а головним військовим провідником — ШУХЕВИЧ. Що вони за одні — "ГОНЧАРЕНКО" і "ПОЛІЩУК" не знають.

БУЛЬБА зараз — озброєної сили не має, війська у нього залишилось 100–200 чоловік, які розійшлись по 5–10 чоловік і переховуються. Сам БУЛЬБА зі своїми близькими зі штабу друкує відозви, літучки і розповсюджує їх проти бандерівців.

Більшість активних бульбовців зараз працює в УПА. Одних обезброїли, другі перейшли самі.

Перейшов від бульбовців знаний мені ТРЕЙКО, тепер при УПА він "НЕМО", працює при СБ в розвідці. Назвали ще пару прізвищ старших, яких я не знаю.

УПА має три бойові групи:

1. Північ — Полісся, командир "ДУБОВИЙ", волиняк.

2. Західна Волинь — Ковель, Володимир, Бересть і Полісся; командир "РУДИЙ" — волиняк.

3. Південь Волині, Рівенщина, Дубенщина, Кременецьчина; командир "ЕНЕЙ" — галичанин.

4. Схід / ця група тільки формується/. Командир "ВЕРЕЩАК" — 20–23 років.

Групи поділені на курені та сотні.

УПА має свою інтендатуру постачання. Головний інтендант — прізвище забув, галичанин.

Групи мають своє постачання, на чолі якого стоїть інтендант. У "ДУБОВОГО", здається, був таким галичанин, а його помішник "КАРИЙ".

Читайте також: Розсекречені архіви. Розвідка в структурі Служби безпеки УПА [6]

Випускники підстаршинської школи при ВО Турів з інструкторами / Фото: Літопис УПА

Кожна група має своїх лікарів, має свої шпиталі.

При УПА мається СБ /Служба Безпеки/ — це найстрашніша організація, як пояснили мені "ГОНЧАРЕНКО" і "ПОЛІЩУК", її усі бояться. Назвали прізвища двох начальників СБ, але їх я забув, хто з них старший, вони самі не знають. СБ УПА підлягає тільки "ОХРИМОВІ".

Кожна група має своє СБ, яке підлягає командирові групи і начальнику СБ УПА. Призначається начальником СБ УПА.

Сітка СБ тягнеться нижче аж до сіл.

Кожна група має свою жандармерію.

Організаційною сіткою опутані усі терени, охвачені УПА. Поділяються так: округа, надрайон, район, підрайон і село. На чолі стоїть начальник чи комендант — забув, знаю, що на селі станичний.

Зв'язкові та господарчі маються в кожному селі.

На моє запитання, яку кількість війська має УПА, "ГОНЧАРЕНКО" каже: "Я не знаю, але не дивуйтесь, ніхто з командирів УПА цього теж не знає. Може командир сотні знає скільки в нього душ, а може теж не знає". Почав думати, підраховувати і сказав — бійців більше 40–45 тисяч немає. Натомість ріжних тилових установ разом з сіткою можна нарахувати до 100 тисяч.

За час перебування на Поліссі бачив таких осіб:

"ДУБОВОГО" — командира групи "Північ", молодий, енергійний, очі чорні, жорстокі, як у ястреба, дуже швидкий, його всі бояться. Волиняк, правдивого прізвища і звідки — не знаю. Розповідали, що бував з бородою і без бороди. Вік — 25–28 років.

Начальник штабу "ДУБОВОГО" — "БОРИСТЕНЬ", галичанин, високого росту, шатен, 28–30 років, енергійний, жорстокий, чи має військово-старшинський вишкіл — не знаю, думаю, що такого не має. Хоробрий.

Начальник СБ у "ДУБОВОГО" — галичанин, прізвище забув, псевдо "ЮРА", високий, сутуловатий, з борідкою, студент, до 35 років, не дурний, тактовний, психолог підходу до селян, жорстокий, але не садист /це характеристика доктора СУГАЙКА, чи доктора ЗВЕРЮХИ.

Начальник жандармерії — ПЕЧЕРИЦЯ, але я його особисто не бачив.

Лікарі:

Старший лікар у групі "Північ" — СУГАЙКО, добрий хірург /псевдо, здається, "ЄНЕЙ"/, родом з Холмщини, був головним лікарем у Рівному, звідки втік, вік — 35–40 років, чернявий, середнього росту, перебував там з дружиною. Страшенно не любить галичан, весь час вів з ними боротьбу. Зі мною, як новачком, ділився дуже мало, а "ГОНЧАРЕНКОВІ" оповідав багато скарг на "ОХРИМА", а особливо на жінок — провідниць галичанок "ІВГУ", "ХИВРЮ", "МОТРЮ" та "ВЕРБУ".

Дійшло до того, що "ОХРИМ" призначив начальником шпиталю якусь жінку — галичанку, це він оповідав "ГОНЧАРЕНКУ".

"ЗАВЕРЮХА" — лікар шпиталю групи "Північ", віком 50–55 років, високий, здоровий, на обличчі червоний, дуже приємний, полонений, родом з Роменського повіту на Полтавщині. Це він мені оповідав, бо я почув його розмову і мені враз кинулось щось близьке, бо це ж одного повіту, а тому я прямо його запитав: "А чи Ви, часом, не з Роменщини?" Відповів — "так".

"ЯВОРСЬКИЙ" — МАРТИНЮК, родом з Дермані, мобілізований. "ДУБОВИЙ" розповідав, коли його мобілізували, то плакав.

Крім цих лікарів було ще 3–4 лікарів — євреїв — утікачів від німців, але звідки вони — з Волині, Полісся чи Галичини — не знаю.

Історії єврейських лікарів в УПА — це не лише розповіді про людей, які рятувалися від Голокосту, а й про тих, хто в умовах війни рятував життя інших. У своїх дослідженнях я розкриваю долі кількох таких людей. Серед них — Самуїл Лібергаль, відомий у підпіллі як "Гіль", який після втечі з Тернопільського гетто разом із дружиною та сином опинився на Волині. Там він став лікарем УПА, працював у повстанських госпіталях, викладав на медичних курсах у Великому Стидині, а згодом лікував повстанців у курені Макара Мельника "Кори". Поруч із ним працювали лікарі "Бравий" — Дмитро Сагайко, "Завірюха" та "Поппер" — Абрам Штрейкер.

На Волині діяли й брати Штейни — Мойсей ("Боско") та Лазар ("Рижий"). Мойсей мав медичну освіту й лікував повстанців, зокрема працював у госпіталі УПА в Зульні, а згодом був переведений до штабу військової округи "Заграва". Його брат Лазар служив у господарській реферантурі, а пізніше став секретарем курінного "Кори". Обидва брати походили з родини, яка зазнала переслідувань під час Голокосту: їхню матір убили нацисти, а самі вони були змушені переховуватися. Ці біографії свідчать про те, що присутність євреїв у повстанському русі не обмежувалася поодинокими випадками.

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб: «…І майбутнім поколінням передасте своє ім’я, оповите безсмертною славою» [7]

Командири куренів у "ДУБОВОГО":

"ЯРЕМА" — з підстаршин польської армії, родом волиняк, звідки та як його прізвище не знаю, чорнявий, високого росту, кажуть хоробрий, перебував тоді в районі Сарни.

"ГОСТРИЙ" — галичанин, 20–22 років, в 1941 році закінчив гімназію в Холмі, військово цілком неграмотний, жорстокий.

"ВОРОНИЙ" — галичанин, військовий фах — закінчив курс старшин ОУН в Галичині, низенький, кругленький, 23 років, хоче щось зробити, але не має вміння і досвіду. Дисциплінований, має лагідний характер.

"ЦИГАН" — підстаршина польської армії, кулеметчик, родом зі Здолбуновщини, чи Рівенщини. Хоробрий, жорстокий, вище-середнього росту. Здається, я бачив підчас бою з німецько-польським отрядом недалеко Костополя.

Школа старшин під назвою "Школа дружинників".

Старшини:

"ГОРИН", /щось в цьому роді/ — начальник школи, галичанин, ніби старшина-льотник німецької армії, в що я не вірю. Знання виховання не тільки старшин, а навіть підстаршин не знає. Великий трус, звільнений з посади начальника школи в кінці жовтня, або на початку листопаду.

"БОНДАРЕНКО" — капітан Червоної Армії, з полонених, родом десь з Полтавщини, як мені казав, вік 40–45 років, військову справу для себе знає може й добре, а на викладача не надається.

"ДНІПРОВИЙ" — лейтенант Червоної Армії, здається, має вищу освіту, добре знає військову справу старшини, добрий лектор топографії, добрий виховник, надзвичайно інтелігентна людина. Родом із Київщини, десь біля Дніпра. Як опинився в УПА — не знаю.

Після усунення "ГОРИНА" був призначений начальником школи і був ним до мого від'їзду.

"ОСТИН" — лейтенант Червоної Армії, брюнет, до 27 років, живий, добре муштрований та бойовий старшина. Полонений, як попав до УПА — не знаю.

"СТАРИЙ" — лейтенант-сапер Червоної Армії, вік до 35 років, родом з Полтавщини, викладав саперно-технічні військові справи. Спокійний, добрий знавець своєї справи, як опинився в УПА — не знаю.

Оце й усі старшини, які були в школі "Дружинників". Старшини полонені з Червоної Армії почували в УПА себе в тисячу разів гірше, чим ми старі. Жоден з них не знав, що завтра з ними може зробити СБ. Дуже багато було випадків у "ЕНЕЯ" і "РУДОГО" розстрілу старшин Червоної Армії, які працювали в УПА.

Як видно з глибшого дослідження біографій інструкторів старшинської школи УПА "Дружинники", Іван Литвиненко дещо помилявся. Із п’яти інструкторів, про яких ідеться, відомо, що під слідством СБ ОУН перебував лише Лев Крисько. Водночас він ніколи не служив у Червоній армії.

Курсантів в школі було до 160 чоловік з освітою від студента до 4-х років, але після боїв з німцями і двох боїв з червоними партизанами залишилося в школі до 110 душ, решта були забиті, або поранені і десь лікувались.

У другій половині жовтня 1943 року організували при штабі УПА другу школу старшин під назвою — "Школа лісових чортів".

В цій школі було до 120 чоловік. Освітній ценз курсантів від 4-річної школи до студентів включно.

Начальником школи був БОРОВИЙ. Це поручник польської армії, галичанин, середнього росту, військово-виховну справу теоретично знав добре, організований, підчас боїв трус.

Помішником начальника школи був "ПРОСТОВИЙ", родом з Волині, здається, Кременеччини. Поручник польської армії, має закінчену вищу освіту, здається, університет, до 35 років, високий, брюнет, добрий викладач лагідної вдачі. Здається, був мельниківцем і перейшов до бандерівців в УПА. Повного довір'я від командування не мав.

В групі "Північ" було 2 чи 3 шпиталі, центральна аптека, де аптекарем був галичанин "ПРОМЕТЕЙ".

Були курси фельдшерів до 100 чоловік, медсестер, аптекарських помішників 90 чоловік.

Постачання групи мало великі запаси прохарчування та одежі.

Мались дві майстерні ремонту зброї, шевські та кравецькі артілі.

Політичний "Провід" мав своє видавництво, видавалась газета "За самостійну Україну". Хто був редактором — не знаю, друкувались брошури, книжки і т.і.

В політичному "Проводі", як казали "ГОНЧАРЕНКО" і "ПОЛІЩУК", працювало багато українців зі сходу.

З політичного "Проводу" знаю:

"ГОРБЕНКО" — ВОЛОШИН, зі Здолбуновщини, віком до 33–34 років, не скінчений юрист, розумний, толковий, добрий промовець.

"ГАЛИНА" — БУСЕЛ, десь з Рівенщини, що він за один — не знаю. На вигляд дуже тихий, високого росту, вік 30–33 роки.

"ІВАНІВ" — /правдивого прізвища не знаю/, галичанин, середнього росту, чорнявий, гарний на виду, дуже лагідної вдачі, спокійний, по своєму захованню — несхожий на галичан, має багато щирости та відвертости.

"ВЕРЕЩАК" — жінка зі східних земель, вік до 30 років, високого росту, темна шатенка, круглолица, енергійна, добрий промовець, розумна, дуже часто виступала проти тактики галицького "Проводу". Останнє казав мені "ГОНЧАРЕНКО".

Більше керівничих осіб "Проводу" не знаю.

За пару днів раніше мене до штабу прибули з Галичини два старшини, організовані "КРЕГУН" та "КАРПОВИЧ".

"КРЕГУН" молодий, до 25 років, називали його майором, був на посаді начальника оперативного відділу штабу та інспектором штабів груп. Він властиво керував усім, як партійний. З "ГОНЧАРЕНКОМ" не рахувався. Рухливий та страшно дурний, як військовик.

"КАРПОВІЧ", до 35 років, називали його поручником, високого росту, худий, сутуловатий, вимагав дисципліну, жорстокий, але розумний. Призначений був на посаду начальника зв'язку при штабі.

Іван Литвиненко оцінював командирів УПА крізь призму власного військового досвіду, сформованого Першою світовою війною та Українською революцією. Однак війна, яку він знав і в якій здобув свій командирський досвід, істотно відрізнялася від війни, що точилася в Європі під час Другої світової.

Ця різниця особливо помітна на прикладі Василя Сидора, відомого під псевдонімом "Крегул", та інших командирів нового покоління. Їхній військовий досвід формувався вже в інших умовах: у польському війську, РСЧА, структурах німецької військової розвідки та спеціального призначення, зокрема в батальйоні "Нахтігаль", а згодом — у батальйоні шуцманшафту № 201. Це був інший тип війни, з іншими завданнями, методами й вимогами до командування.

Тому, читаючи критичні оцінки Литвиненка, варто пам’ятати про різницю між його власним військовим досвідом і досвідом командирів, яких він характеризує. Це не означає, що його оцінки обов’язково помилкові. Проте вони відображають погляд людини, чиї уявлення про військову справу сформувалися в інший період.

З його оповідань він 1941 і цілий 1942 рік перебував в Україні на сході в справах організаційних. Оповідав, що бував в Одесі, Дніпропетровську, в Криму і на Донбасі.

Читайте також: Розсекречені архіви: як чекісти намагалися створювати негативний образ українців у країнах вимушеного проживання [8]

Я сталого призначення аж до кінця не мав. Призначили в комісію, головою якої був "КРЕГУЛ" /шкільно-видавнича/. Перегляд статутів Червоної Армії та переклад на українську мову, виробити положення проходження служби старшин УПА. Члени, крім мене, були: "ПОЛЬОВИЙ", "ДНІПРОВИЙ" та стар. Червоної Армії, стар. викладач школи дружинників, а також ОМЕЛЮСИК — "ПОЛІЩУК".

Я перекладав, властиво доповнював статут дисциплінарний УНРівський.

Написав положення проходження служби старшинами та урядовцями УПА. Пригадуючи положення проходження на службі в армії УНР. Хоч я в цьому цілком не фаховець, про що говорив "ОХРИМУ".

Крім цього, "ОХРИМ" призначив додатково читав лекції в школі дружинників мені — розвідку, "ГОНЧАРЕНКОВІ" — виховання старшин УПА, а "ПОЛІЩУКОВІ" — артилерію.

Я прочитав за весь час 2 лекції, бо розпочались бої, "ГОНЧАРЕНКО", здається, 1 чи 2, а "ПОЛІЩУК" ні одної.

Наблюдаючий за школами рахувався начальник штабу "ГОНЧАРЕНКО".

З "ОХРИМОМ" спіткався тоді, коли бував /приходив/ до штабу, але це було нечасто, бо більше бував в подорожах.

До мене ставився ввічливо, як до всіх старших. Я зауважив, що ми потрібні для них, як ширма — представництво. "Дивіться, у нас працюють старі полковники українці і т.і."

Варто зробити важливе уточнення. Литвиненко пише, що старші полковники УНР були потрібні командуванню УПА, як своєрідна ширма. Проте інші обставини свідчать, що залучення старших офіцерів мало й цілком практичну мету. Литвиненко пізніше отримав доручення від Василя Охримовича — "Серба" вирушити до Варшави та спробувати схилити колишніх старшин Дієвої армії УНР до співпраці з УПА — передусім як вишкільників (інструкторів). Таке завдання було пов’язане з гострою потребою повстанської армії у кваліфікованих військових кадрах: офіцерах, здатних не лише навчати бійців, а й працювати на штабному рівні.

Отже, свідчення Литвиненка дає підстави говорити про певну суперечність між символічною роллю старших офіцерів УНР у структурі УПА та практичною потребою в їхньому досвіді.

Щодо мого перебування на Поліссі, то кожен раз "ОХРИМА" просив, аби мені дозволив виїхати, бо я тут непотрібний, користі з мене ніякої, Вам треба таких, щоб бігали, я старий і хворий на ноги. Обіцяв якось залагодити, але треба зачекати.

Підчас однієї розмови я йому сказав: "Що Ви мене тримаєте, на яку посаду я у Вас надаюсь. Командував я в УНР полком, бригадою, штабовим ніколи не був". Він відповів — "згідно постанови "Проводу" всі командні посади, коли можливо, то до командира сотні мусять бути обсажені організованими, себто партійцями. Решта до штабів постачання та на допомічні становища".

Підчас розмови я задавав питання, чому не знаходять потрібним зв’язатись з червоними партизанами, це була б така сила, що ці терени за місяць були б цілковито звільнені від німців і німців уже давно тут не було б. Це річ неможлива — відповів він, з двох причин — перше — вони на умови, які ми їм поставимо пересунутись на Білорусь не підуть, а коли пообіцяють, то не додержать слова, як вони це робили з БУЛЬБОЮ; друге — ми від своєї ідеї — Самостійна Україна — ні в якому разі не відмовимось, а вони від свого панування над Україною теж. Отже, між нами різниця, як між небом та землею.

Ми створили "Союз поневолених Москвою народів", вони ж проти цього. У нас гасло — "Воля народам, воля людині", а у них так, як у німців — "Комуністичний російський імперіалізм". Я йому сказав — в умовах окупації німцями України, повстанчі акції, як я бачу, зараз проводити дуже легко. А чи уявляє він які обставини спіткають УПА, при відступі німців та приході Червоної Армії, яка цілком опанує терени. Відповів — вони це мають на увазі, що буде далеко гірше, але вони не єсть УНРівницями 1918–1920 р.р. Вони мають міцну організацію, однолітну викристалізовану державницьку ідею, нарід нас підтримає, ми загартовані.

Трудно дослівно передати зміст моїх розмов, які мав на цю тему, дається 2 рази, більше я не порушував.

До УПА часто групками, а потім, здається, перейшли одна чи дві сотні кавказців, від німців, яких німці сформували з полонених і використовували, як бойову силу по боротьбі з партизанами, або як каральні отряди.

Національний узбецький відділ в УПА / Фото: Літопис УПА

Згадуючи "Союз поневолених Москвою народів", варто зазначити про що йдеться. 21–22 листопада 1943 року на Рівненщині, в районі села Ілляшівка, відбулася Перша конференція поневолених народів Східної Європи й Азії. У ній взяли участь 39 делегатів — представників 13 народів. Серед них були азербайджанці, вірмени, грузини, узбеки, татари, білоруси, осетини, казахи, башкири, черкеси, кабардинці та інші.

Конференція проголосила необхідність спільної боротьби поневолених народів проти німецького й радянського імперіалізмів та виступила за створення незалежних національних держав. За її рішеннями було утворено Комітет поневолених народів, одним із завдань якого стало формування національних повстанських відділів при УПА. Водночас такі підрозділи почали формуватися ще до конференції: зокрема, влітку 1943 року в УПА вже створювали окремі відділи грузинів, татар, азербайджанців та узбеків.

При УПА організувався, чи правдиво організували "Союз поневолених Москвою народів". До цього союзу, як казав мені "ГОРБЕНКО", входили: грузини, азербайджанці, узбеки, татари та білоруси. Чи було в дійсності це так – не знаю. Казали, що від грузин був один старий політичний діяч Грузії, а другий лікарь.

Пізніше союз цей був при групі "ЕНЕЯ" на півдні.

На цьому моменті свідчення Литвиненка не завершуються. У другій частині матеріалу йтиметься про переговори, контакти та візити офіцерів угорського Генерального штабу до УПА; про каральну антиповстанську акцію німців під командуванням Прюцмана; про Різдвяні свята в УПА, а також про перехід Литвиненка на територію Галичини та його спробу легалізуватися під чужим прізвищем.

—

Володимир Бірчак, історик; опубліковано у виданні "Локальна історія" [2]

Читайте також: