Сьогодні мені виповнилось 44 роки. Я повернувся зі своєї шостої ротації на схід ...

Хоча напевно це і не буде коректно, бо там, за бруствером, теж Україна. Теж моя держава. Най зґвалтована кремлівським карликом, спаплюжена його посіпаками. Але це теж Україна. І кожен, хто ходить зараз по краю нашої з вами держави прекрасно це розуміє.

Промка. Це напевно найвідоміший бренд цього періоду війни. Такий, як в 14-му році Карачун чи Савур-Могила. В 15-му - Дебальцево. В 16-му - «Світлодарська дуга». Здавалось би, чи не кожен журналіст, що приїздить в АТО, вважає своїм обов’язком побувати власне на «промці».

Як правило, хлопці приймають всіх. Бо про війну потрібно знати правду. А журналісти це такий відкритий канал зв’язку з тим зовнішнім світом, що, як ми того сподіваємось, знаходиться за нашими плечима, і від цього почуває себе трішки більш захищеним. Мої провідники впевнені в собі, спокійні і… так… вони відважні. Зовні жоден з них не схожий на кіношного спецпризначення. Немає гори м’язів та якоїсь такої собі «фішки» у вигляді сталевого погляду та стиснутої в зубах сигари. Тут, на теперішньому краї України, стоять звичайні хлопці. Колишні водії та працівники офісів… за одним з них я іду, намагаючись повторювати кожен його рух.

Бо тут не гра. Клавіш збереження немає. І, що найголовніше, своєю незграбністю можна підставити тих, хто зараз йде поруч. Бо не кинуть вони гостя просто так, а ризикуючи власним життям будуть витягувати в тил.

В тему: «Фактически нас завели россиянам в руки» [2]

От і перший перепочинок на спостережнику. Пацани показують мені новий вид, а точніше такий собі «апгрейд» радянського РПГ, яким окупанти зараз обстрілюють наші позиції. Звичайна міна, замість капсуля запалу до якої прикручується сталевий перехідник. Таким чином нею можна стріляти з незабороненого РПГ. Тобто виходить саморобний прихований міномет.

Хвостовики склепані через те, щоб політ міни був безшумним. Та часто, через невідповідність траєкторій ці міни просто не вибухають. Тоді наші бійці їх знешкоджують, а дані передають до міжнародних спостерігачів. Хто зна, може свого часу, коли судитимуть терористів за скоєне, вони відповідатимуть і за це.

Хоча і без подібних речей навколо чимало військових злочинів російських загарбників. Крім вщент зруйнованого підприємства навколо просто стерті з обличчя землі українські села. Російські окупанти не соромлячись ведуть вогонь по оселям українців.

Коли ідеш по знищеним селам, то мимоволі думаєш, невже ті, що там, за бруствером не розуміють простої істини – рано чи пізно для кожного настане час звітувати перш за все перед собою за все своє життя. І що спаде на думку тим, хто смикав за шнурок гармати, наводив приціли, кидав міни в жерла мінометів, прекрасно знаючи, що обстрілює і нищить мирні будинки? Що в нього дежавю, і його біологічний календар перевівся в режим 1943 року, і він воює з фашистами?! Невже всі вони будуть пишатись плодами своїх дій які ви бачите на фото?!

В тему: Польский доброволец: «Я верю в Украину. Но многие уже разуверились» [3]

Досить тривалий перехід, і знову невеликий відпочинок на черговому спостережнику. Не вірте коли вам кажуть, що на передових у хлопців поганий настрій. Направду в них прекрасне почуття гумору. Проте цей гумор досить специфічний.

От, наприклад, тут мене познайомили з «Жоріком». Зроблений з металевого каркасу та пластикових пляшок, він надійно тролить ворогів. І на його руці пальці викладені у незмінний міжнародний жест. Зрозумілий навіть недолугим прибульцям з Сибіру.

Хлопці розповідають, що «Жорік» має добру вдачу, бо попри всі обстріли в нього немає жодного «поранення». Хоча часто-густо по ньому «працюють» російські снайпери.

Та й звичайна російська піхота тут вдосконалила техніку брехні і провокації до віртуозної майстерності. Наприклад, щоб вдень обманути міжнародних спостерігачів вони підривають перед своїми позиціями тротилові заряди і при цьому звинувачують українські війська в обстрілі. Адже цивільному спостерігачу, що знаходиться на відстані від місця події, майже неможливо відрізнити звук вибуху від заряду і «приліт міни». Вночі росіяни трасуючими кулями дають довгі черги вздовж позицій. І при цьому звичайними набоями, яких не видно, прицільно обстрілюють наші позиції. Намагаючись спровокувати вогонь у відповідь.

Далі вже не йдемо. Далі потрібно бігти. Чекаю своєї черги і намагаюсь якнайкраще запам’ятати тропу по якій пробіг мій провідник. Крок в сторону може бути вартий або розтяжкою, або хапанням в підошву чобота склепаного з двох іржавих цвяхів «їжака».

Цю відому ще з першої світової війни пастку в «сірій» зоні щедро розсипають адепти «руського міру». Вона скерована на те, щоб покалічити людину. Адже рвана рана від іржавого заліза не заживає тривалий час.

За «спринтерською дистанцією» мене з усмішкою приймають в бліндажику. Наливають ароматної кави і довго жартують з того, як виглядає зі сторони «штабний щур», що біжить краєм України.

В тему: Парень, который держал «Небо» в Песках [4]

Направду тут, в передових окопах - своє життя, своя республіка. Сотні разів за вже скоро чотири роки війни я переконувався у правильності душевної аксіоми, яку сформулював собі ще в 14 році – « ЧИМ БЛИЖЩЕ ДО ПЕРЕДОВОЇ – ТИ ЧИСТІШІ ДУШЕЮ ЛЮДИ».

Мені показують вириті росіянами за всіма правилами інженерної майстерності лінії оборони. Бетонні капоніри звідси видно дуже добре. Та це не лякає українських воїнів. Вони знають, що їх прагнення перемоги міцніше за російський бетон.

Далі ідемо викопаними в повний профіль окопами. Вони виводять нас до залізничної гілки Ясинувата – Донецьк.

В тему: «У меня больше ненависть не к сепарам, а к предателям присяги на верность народу Украины» [5]

Символічно виглядають розірвані вибухом рейки.

Як наочний приклад того, як стороння ворожа сила розірвала частинки держави. Припинивши сполучення і влане існування того, що вхоплено ворогом. Назад вертаємось «дорогою життя». В той час, коли озвірілий від власних бойових невдач ворог атакував наші позиції, саме нею вивозили з «передка» поранених та підвозили боєприпаси. Власне під носом у ворога, незважаючи на обстріли, прямо в лісі, її створили військові інженери. Ще 200 кроків і мій провідник каже, що можна зняти каску і розстібнути бронік. Наша подорож краєм України скінчилась.

Сьогодні мені виповнилось 44 роки. Я повернувся зі своєї шостої ротації на схід, у місто вічного свята Львів. І мені соромно перед тими, хто лишився там. Бо, напевно, треба більше докладати зусиль, щоб ніхто не забував – Україна четвертий рік обороняється від східного ворога, який розв’язав проти нас криваву війну. І без підтримки людей, без сплетених маскувальних сіток, сухих борщів, холодильників, газових балонів та багато чого іншого.. там пацанам буде дуже важко. Але, як би важко їм не було, ніхто з них не здасть позицій і не піде назад. Для них це можливо лише в двох варіантах - 300 або 200.

Тому сьогодні перший тост - за моїх батьків. Другий - за друзів, яких мені дала ця війна. А третій - за тих кого вона забрала в усіх нас. І дай бог, щоб жертви нашого народу не були даремними!

—

Тарас Грень [6], опубліковано на сторінці автора у Фейсбук

---

В тему:

• 8-я рота [7]
• Как геройски сражался и погиб командир 51-й бригады Павел Пивоваренко [8]
• Новые Герои Донбасса: Ольга Коновалова [9]
• Сегодня - 2 года последнему бою за Донецкий аэропорт (ФОТОРЕПОРТАЖ) [10]
• Как дважды вернуться с войны [11]