Про що є сенс поговорити тепер, коли гостра фаза війни вже триває десятий місяць? Про війну? Але ж про неї всюди і майже не зупиняючись говоримо вже майже рік. І видається, що про неї вже чи не все сказано. Що ще можна додати? 

Минулого року на черговому врученні “Орденів за інтелектуальну відвагу” я зі скрухою запитував і себе, й українців взагалі: “А навіщо Україна і Українство?” Ситуація виглядала доволі безнадійною. І не лише тому, що в повітрі літало очікування війни. Запитування стосувалося того, а що ж такого особливого ми всі як Українство у найширшому сенсі слова даємо світові. Тоді відповідь була не ясною.

Як не дивно, але вона прояснилася зі спалахом цієї війни. Принаймні мені стало зрозумілим, навіщо ми.

Про що є сенс поговорити тепер, коли гостра фаза війни вже триває десятий місяць? Про війну? Але ж про неї всюди і майже не зупиняючись говоримо вже майже рік. І видається, що про неї вже чи не все сказано. Що ще можна додати? Тим більше, що ситуація post-правди, яку так успішно творить і використовує наш ворог, нівелює будь-що, що можна сказати. Правди Бучі для мільйонів і мільйонів наших ворогів просто немає. Так само її ніяк не хочуть почути і мільйони та мільйони байдужих по цілому світі... Для них трагедія Бучі – лише картинка у телевізорі...

Читайте також: Путін готує Росію до тривалої війни. Треба націлюватись не на наміри Кремля, а на його спроможність [2]

То що – стати мовчазним докором? Але і це вже було. І не призвело до катарсису людства. Було мовчання заморених Голодомором 1933-го. Але й воно не вразило світ, який заглушив його чарльстоном.

То що – виходу немає? Голодомор і Буча нічого не змінять? Як на мене, то ні. Инша справа, що зміни приходять непомітно. Ми їх не можемо зауважити, як не бачимо миті, коли лід стає водою. Ми не можемо вловити мить того фазового переходу.

Гадаю, що саме тепер прийшов час, коли ми, самі того не зауважуючи, виходимо з оманливого, все девальвуючого замкнутого кола рівності всього зі всім – правди з неправдою, смерті з життям.

Чи тільки колективний путін загнав нас у це коло лжі? Не думаю. Олжа запливає очі непомітно. І дехто навіть тішиться з того, що неначе “не знає”, що ж діється за парканом якогось чергового аушвіцу – назвім його колонією у Василівці. Так комфортніше... Принаймні до часу.

Але, що таке – прийшов час? Чи від нас залежить успіх того переходу? І так, і ні… Ми щось чинимо – отож і ми докладаємося до того виходу з оманливого кола post-правди. Однак є тренди розвитку історії, що ведуть нас у Майбутнє, котрого ми ще не знаємо, які від людини не залежні.

Читайте також: Провал путінського бліцкрігу в Україні - основне з розслідувння NYT [3]

І саме в ці важкі криваві місяці, я так відчуваю, ми входимо у Майбутнє. Воно вже навіть не поруч з нами, воно у кожному з нас особисто – і в нас як спільноті, в нас як Українстві.

Ви запитаєте, чи це Майбутнє наша Перемога? Звісно, і Перемога теж. Ми вже перемогли. Але Майбутнє – це не лише Перемога. Але також і наше перетворення. Перетворення як зміна всередині кожного з нас. І не лише тому, що ці місяці навалили на наші плечі додаткових кілька років, сипнули сивиною та хворобами, які ще проявляться. Змінилося щось набагато істотніше. Сто років тому цю зміну окреслили б як набуття нового екзистенційного досвіду – це як досвід смерті чи народження… Цей досвід смерті і народження у ці місяці проявився з усією невідворотністю і печаллю людського життя.

Так, ще плинуть і будуть плисти ріки крові під розтягнутим на тисячу кілометрів Бахмутом. Замерзає і замерзатиме третина України. А добра половина України сидітиме у потемках.

Проте я не можу позбутися абсолютно непереборного відчуття, що якось так непомітно ми почали жити у иншому світі, у тому Майбутньому, про яке веду мову. І не лише непомітно, але й невідворотно ми входимо у це Майбутнє – у Майбутнє кожного з нас особисто, але й у Майбутнє України як нашої спільної цінності, що б ще з нею і нами не сталося наступними місяцями чи роками війни. А воно, це Майбутнє, неминуче станеться… Так само, як сталося і те перетворення, про яке я веду мову. Можливо, воно сталося не о четвертій годині ранку того злощасного 24 лютого 2022 року, а дещо пізніше, і ми, самі того не зауваживши, відкрили нову сторінку Книги Буття.

Що є тим Майбутнім? Яке воно? Про це можна довго і красиво спекулювати. Так насправді ні я, ні хто инший цього не знає. Але з огляду на свій такий-сякий життєвий досвід, я відчуваю, що воно, це Майбутнє, вже з нами, поруч – у нас самих.

Читайте також: Чому у РосІї є постійна необхідність мазати все навколо своїми фекаліями [4]

І мова йде не про ЕС, НАТО, суб’єктність української політичної нації, і навіть не про справді епічний етос наших воїнів. Так, і про це теж. Але і про ще щось, що непомітно відкрилося тоді, коли цього ніхто не очікував. Нас усіх, починаючи з четвертої години ранку того злощасного 24 лютого 2022 року, таких, якими ми є, не повинно було стати за кілька днів чи годин. А ми є... Бо в кожному з нас і у всіх нас як спільноті проявилося щось, про що ми навіть не підозрювали.

Відкрилася цінність нашої єдності, яка насправді називається Державою, Українською Державою. Виявляється, саме вона, така абстрактна і неначе не потрібна для багатьох тих, хто хотів сховатися у мушлі приватності, є єдиним порятунком від того, щоб не розбомбили твоє помешкання і не ґвалтували у тебе на очах твою дочку...  Багато з тих, хто бездумно камлав “путін пріді”, “нє хатім бить украінцамі”, платять тепер жахливу плату – їхні міста, їхні помешкання перетворені на купу руїн... Вони відкрили ворота Біді...

Більшість з нас не зауважують тієї инакшості, яка стала чи стає нами. Ми і далі перейняті електрогенераторами, берцями, просто дровами для буржуйок. А це Майбутнє поволі входить в кожного з нас. Нижня мертва точка цієї Катастрофи, як на мене, перейдена. Ми змінюємося, самі того не зауважуючи...

І це відчуття не тільки моє. Недаремно словом року у Німеччині обрано німецьке слово Zeitenwende («поворотний момент») – саме ним канцлер Німеччини Олаф Шольц описав Сьогодення з українсько-російською війною як його осердям. Ми стали центром світу. Історія, якою б кривавою вона не була, твориться не десь там у Берліні чи Вашингтоні, а саме в Україні. Чи сподівалися ми на це рік тому? Напевно ні.

При цьому ми не лише проявили свою гідну грецьких епосів відвагу – ми відкрили шлях до відваги й иншим – Байдену, Шольцу і навіть Макрону... Ми дозволили їм бути відважними... Вдумаймося – ми відкрили їм шлях до відваги...

Може, саме в цьому і є відповідь на запитання “А навіщо Україна та Українство?”...

Так, ще залишаться наші одвічні метушня і вияснення відносин. Однак і в багатьох із нас, і світі довкола нас стався фазовий перехід. Скутий ригорами лід розтікся вільною у своєму стремлінні водою.

Куди потече – побачимо. На те ми, як виявилося, і вільні люди. А Майбутнє розкривається тільки перед вільними.

Промова виголошена Тарасом Возняком [5] на церемонії "Межа року" 17 грудня 2022, Львів

—

Опубліковано у виданні ZBRUC.eu [6]

---

В тему: 

• В минулому році Українці самі себе здивували [7]
• Як Збройні Сили України били та перемагали російських загарбників у 2022-му році [8]
• "Ми не даватимемо спокою ворогу, навіть якщо не будемо вести наступальних дій" [9]
• Довга рука ЗСУ на Чорному морі [10]
• Путін отримав поки що ляща. Що відомо про удари по аеродромах стратегічної авіації російських загарбників в глибині РФ [11]