210 років тому, 9 березня 1814 року, народився Тарас Шевченко – видатний український поет, художник і, не буде перебільшенням сказати, національний пророк, який значною мірою сформував українську ідентичність.

Про Великого Кобзаря проєкт Радіо Свобода «Історична Свобода» [2]поспілкувався з шевченкознавцем Олександром Боронем.

– Україна без Шевченка якою була би? Можемо таке уявити?

– Я навіть не певен, чи була би Україна без Шевченка до цього часу, чи вона збереглася б. Бо такі були потужні нівеляційні процеси в Російській імперії, які набирали тільки обертів, особливо після Миколи І. Нещодавно знову побачив у спогадах згадку, що при Миколі І переслідували співців народної творчості: лірників, кобзарів.

В особі Шевченка українська література піднялася на новий щабель; завдяки Шевченкові існує наша держава. Хоча він прямо не говорив про державну самостійність, але завжди нагадував своїм читачам, ностальгував за минулим, коли Україна мала державність. Він не передбачав майбутнє як таке, але сформував те бачення України, яке вплинуло на подальші покоління.

Читайте також:  210 років від народження Великого Кобзаря [3]

Тарас Шевченко, картина Юрія Шаповала «ГРИГОРОВИЧ ПРОТИ...»

– Шевченко прожив лише 47 років, причому більшу частину свого життя провів за межами України: Вільнюс, Петербург, потім Оренбург, Орськ і Казахстан. Наскільки важливим був оцей період закордонний? Скажімо, без Вільнюса і Петербургу який був би Шевченко, якби лишився в Україні?

– Це все складники формування його особистості. Близько 7 років він провів у Новопетровському укріпленні. Це найважчий період у його житті. Пустеля, безглузде спілкування з обмеженими людьми. Натомість Вільно мало свій сенс. Згадайте Ядвігу Гусиковську – Дзюню, як він її називав. Вона перша його підштовхнула до думки, що кріпаки – це люди, які мають свої права і гідність, мають право на власне бачення. Це був поштовх для його особистості.

Але, ясна річ, Шевченко сформувався в основному в Петербурзі. Це навчання в художника європейського рівня Карла Брюллова, широка лектура, митці. Оце середовище його сформувало значною мірою. Плюс українська громада, в якій він постійно обертався, земляки. Це дуже-дуже важило тоді.

Секретар академії мистецтв Василь Григорович був родом з України і всіляко допомагав своїм землякам, і теж відіграв позитивну роль у становленні Шевченка і викупі його з кріпацтва. Тому роль Петербургу в Шевченковому житті в жодному разі не можна відкидати. Хоча, ясна річ, Шевченко бував в Україні, повертався до неї.

Одна з художніх робіт на виставці плакатів «Шевченко: 4.5.0», присвячена війні і постаті Тараса Шевченка. Київ, червень 2022 року

– Формувався значною мірою у Петербурзі – столиці імперії! Як йому вдалося зберегти національну ідентичність, якщо на ті часи коректно так казати?

– От якась внутрішня опірність. Скажімо, він писав у щоденнику, як у майстерні Брюллова – всесвітньо відомий художник з тріумфом повернувся з Європи – стоячи перед його картинами, плекав у душі «моїх кровожерних гайдамаків». Його це не відпускало!

Ясна річ (психологи зараз це підтверджують), те, що закладено з дитинства – архетипи чи базиси, якась чи матриця – воно вже незнищенне. І це в ньому говорило. Він розумів своє призначення, своє покликання, якого не міг оминути. Він розумів: так, я – художник і буду собі заробляти цим на життя. Але що робити з цими віршами, які, даруйте, лізуть з нього? Він не міг їх оминути.

Врахуйте тут ще такий момент. Він читав історичні праці про Україну, «Історію Русів» в рукописі, спілкувався з освіченими панами, коли їздив в Україну, і в Петербурзі їх було достатньо, які цікавилися українським минулим.

Ясна річ, він був у це занурений і усвідомив, наскільки мало ще про це знає. Він цікавився цим усім поруч з тими завданнями, які мав в Академії мистецтв як учень.

Читайте також: Тарас Шевченко проти Імперії. Правителі Росії боялися його пророцтв [4]

Олександр Боронь, літературознавець

– Чому спитав, чи коректно щодо тих часів казати про національну ідентичність – бо, як підмітили ваші колеги, у Шевченка в творах неодноразово згадується «Україна», але не згадуються «українці». Чому?

– Він говорить про український характер опосередковано. Очевидно, не було ще укорінене таке поняття – воно ще формувалося, от українець як назва. Але це не означає, що такого розуміння не існувало в його свідомості. Він розумів відмінність свого народу і культури.

Навіть у підцензурній повісті, яка була призначена для легального друку, він наголошує різницю, коли минають річечку Есмань (зараз у Сумській області поблизу українсько-російського кордону – ред.) – і які відмінності в пейзажі і в побуті між Росією і Україною. Він же це говорить читачеві. Ясна річ, що він не все міг прямо сказати.

Є такий термін, можливо, не зовсім вдалий – пристосована і непристосована іпостась. От є багато суголосностей між повістями і поезіями, де в поезіях він абсолютно відвертий, наскільки це можливо в поезії, враховуючи її загодованість і символічність. Натомість у повістях, які призначені для підцензурного друку, він говорить часом про ті самі історичні події інакше. Тобто той, хто знав його поетичні твори, міг зрозуміти, той чи той контекст у повісті. А якщо не знав?.. Отже, мені здається, що у свідомості Шевченка все це існувало, але не названо.

Тарас Шевченко (1814–1861). Світлина 1860 року

– Ви кажете, що повісті він писав так, щоб вони пройшли цензуру. І писав російською, очевидно, щоб їх було простіше надрукувати. Але як пояснити, що щоденник він вів російською?

– Висловлю свій погляд з цього приводу, який не зовсім узгоджується з панівною зараз думкою. Тогочасна українська література була двомовна. Подобається це нам зараз, чи ні. І Гребінка, і Квітка-Основ’яненко писали і українською, і російською. Гребінка всю прозу написав російською мовою. Тоді це було абсолютно нормальне явище. У Квітки-Основ’яненка порівняно невелика частина написана українською. Взагалі, Квітка-Основ’яненко був вірнопідданим письменником, і губернатори у нього абсолютно позитивні аж до нудоти. Сучасному читачу це складно збагнути, але треба виходити з тих історичних реалій.

Ось у цьому руслі писав і Шевченко. Думаю, він особливо над цим не замислювався. Є панівна мова, а повісті для нього – це заробіток переважно. Він їх не сприймав як якісь одкровення, як творчість найвищої проби, як поезію. От, з якою любов’ю він оформляв рукописну збірку «Три літа», яка тоді не пройшла би цензурну, і її взагалі не можна було опублікувати! Це збірка розміром з альбом. Віньєтки, заголовки під староукраїнський півустав і так далі. Він знає, що вона не буде опублікована, але створює і пише.

На цю тему: Иван Котляревский против Империи [5]

– А щоденник у тодішній культурі – це що? Це як зараз соцмережі чи щось інше?

– Щоденник не призначався до друку, але призначався для друзів. Це неправда, що письменники пишуть для себе. Нічого вони не пишуть для себе. У Шевченка мова російська опрацьована. Йому не треба було замислюватися над висловами, як це сформулювати. Знаєте, це радше такі побутові нотатки. Це не планувалося, як документ доби – інтимний чи звернення до читачів через століття, як у посланні «І мертвим, і живим...». Ні, він там занотовує: а тут у мене мідний чайник, а там у мене вкрали гроші. Це інший рівень писання. До того ж російською він володів абсолютно вільно і був у цьому середовищі.

Для розуміння тодішніх реалій наведу приклад. Пантелеймон Куліш [6] культивував українську мову в епістолярії, у спілкуванні з друзями, яких було небагато. І в якомусь там листі він пише: даруй, у мене зараз немає часу – напишу тобі російською, бо українською це буде довго. Розумієте? Бо це треба подумати, підібрати слова. Михайло Старицький чи Олена Пчілка «кували слова» пізніше для тих чи інших понять. Це зараз нам здається, що все очевидно: дорогий Тарасе Григоровичу, як ти так міг не написати українською мовою?! Ну, от так – міг.

– Шевченка на заслання відправили з директивою заборонити писати і малювати. Судячи з того, що були звернення, як від нього, так і від людей, які ним опікувалися і намагалися допомогти, ця заборона діяла. Бо просили пом’якшити чи зняти ці заборони. Але все-таки попри це він і писав, і малював. Як це поєднується?

Шевченко-солдат. Перший автопортрет Тараса Шевченка періоду заслання, 1847 рік

– Це така дріб’язкова підлість Миколи І, який був мстивим. Шевченко вповні зрозумів глибину цієї ремарочки, написаної олівцем – шеф жандармів Дубельт занотував вказівку.

За що йому малювати заборона? Заборона писати, бо в нього є карикатурний образ імператриці. А малювати заборонили за що? А от у нього ніби десь там є якісь непристойні картинки. Це окрема шевченкознавча проблема. Немає ніяких таких картинок. Є гола натура, є жартівливі автопортрети в альбомі.

– Та хіба він один тоді малював голу натуру?

– Навіть у тих альбомах подорожніх немає голої натури. Тобто це вже такий наклеп.

У 1847–1850 роках Шевченко перебував у порівняно, скажімо так, ліберальних умовах. Він був поетом, який постраждав, не перший і не останній, якого віддали в солдати. Перебував в Орській фортеці, потім була Аральська експедиція 1848–1849 років. До нього ставилися більш-менш поблажливо. Його в експедицію взяли саме як професійного художника. Але потім виникли проблеми, коли дізналися, що він, попри заборону, малював. Альбом із краєвидами Аральського моря не могли представити цареві.

Малюнок Тараса Шевченка з Аральської експедиції, 1848 рік

Після другого арешту, 22–23 квітня 1850 року все це з’ясували – що цю заборону не пильнували. Покарали причетних до цього, а Шевченко припинив свою поетичну творчість абсолютно на 7 років! Він нічого не писав поетичного українською мовою. Тому й російськомовні повісті були для нього певним вправлянням і розрадою. Його російська мова дуже специфічна – з українізмами. Ось так це складалося, і важко сказати, як це могло бути в інших умовах.

Отже, з 1850 року це жорстко пильнували. І Шевченко попервах навіть не наважувався брати папір і олівець в руки. Перша повість «Наймичка» датується на межі 1852–1853 років. Малював він вже в Каратауській експедиції 1851 року, теж побоюючись. І займався скульптурою. Мовляв, мені ж це не заборонено. Не збереглося нічого, бо це гіпс, алебастр.

Малюнок Тараса Шевченка з Каратауської експедиції, 1851 рік

– Отже, місцеве начальство, там, де він відбував заслання, до нього ставилося не так суворо, як вимагали з Петербургу?

– І так, і ні. У тодішніх російських умовах жорсткість покарання нівелювалася тим, що не дуже за цим пильнували.

Тому ж Василю Перовському, начальнику оренбурзького корпусу і губернатору військовому, про Шевченка говорили ще в Петербурзі. І в Оренбурзі багато людей до нього підходило. Але він, подивившись справу Шевченка ще в Петербурзі, для себе вирішив, що не буде йому допомагати.

Все-таки є свідчення того, що поблажки якісь були. Але разом із цим тричі подавали Шевченка, щоб підвищити до унтер-офіцера. Це давало можливість не жити в казармах, у страшних антисанітарних умовах. І тричі йому відмовляли, бо «по фронту слаб» і «виправка не та». Ясна річ, йому ж було не 18 і навіть не 25 років. Тому ось так. Це все дуже складний клубок, який у двох словах не поясниш.

Листівка періоду царської Росії. Землянка Тараса Шевченка, в якій він працював під час заслання. Казахстан, Форт-Олександрівський (нині місто Форт-Шевченко)

Відтворена землянка Тараса Шевченка в місті Форт-Шевченко, в якій він працював під час заслання, Казахстан (колишнє Новопетровське укріплення)

– Останній свій вірш «Чи не покинуть нам, небого» Шевченко написав десь за три тижні до смерті. Власне, відчувається, що цей вірш про смерть. Тобто людина передчувала. Розуміючи, що смерть близько, Шевченко щось сказав про те, що він ще хотів би зробити, що він не встиг зробити?

– Плани у нього були великі. Але ось це глибинне усвідомлення близької смерті, звичайно, з’явилося невипадково. І ось ця поезія прозирала і показувала його усвідомлення, мабуть, більше, ніж він хотів би показати. Цей вірш написаний у два прийоми. Шевченко створив текстологам проблему, бо під першою частиною поставив дату, а потім продовжив на наступний день. «А поки те та се, та оне» – продовжується вірш... І знов поставив дату. То це два вірші чи один? Ми вважаємо, що один.

Але після такого вірша він пише одному знайомому: та хоч на карачках, але я піду поїсти ковбас до когось там. Ну, от нібито – ти ж написав щойно прощальний вірш! Тобто жага життя була сильна в нього.

Тарас Шевченко серед друзів. Зліва направо: О.М. Лазаревський (?), М.М. Лазаревський, Т.Г. Шевченко, Г.М. Честахівський, П.І. Якушкін. Санкт-Петербург, 1859 рік

Шевченко не був таким систематичним чоловіком, як, скажімо, Пантелеймон Куліш, який все планував. Шевченко геть не таким був. Він хотів видати свої твори. Встиг видати «Кобзар» у 1860 році, який готувався два роки через різні перепони. І тільки те, що вже було опубліковане. Він назвав рукопис, коли подавали до цензури, «Поезія. Шевченко. Том 1». Тобто він ще планував том ІІ, на який назбирувалося матеріалів.

Шевченко видав буквар, хотів видати лічбу і географію для народу. Він бачив у цьому великий сенс. Куліш іронізував, що Шевченко почав «Кобзарем», а закінчив букварем.

Палітурка видання «Букварь южнорусский» 1861 року, авторства Тараса Шевченка

Головна сторінка видання «Букварь южнорусский» 1861 року, авторства Тараса Шевченка

Сторінка видання «Букварь южнорусский» 1861 року, авторства Тараса Шевченка

Будемо відверті, буквар був невдалий, з погляду педагогіки. Були в той час інші букварі, кращі. Але нам цікаво, що це склав Шевченко, які він туди вибрав твори і переспіви псалмів, як він це допасовував. І він писав у листі, що ще хочу видати те і те, щоб за дешеву ціну продавати в Україні.

Тобто у просвіті він бачив сенс. Великий ентузіазм він мав щодо появи недільних шкіл, які невдовзі були закриті ґвалтовно, і на тому все це припинилося. Але Шевченко бачив пожвавлення громадського життя після смерті Миколи І та приходу до влади ніби ліберального Олександра ІІ.

Чим усе це закінчиться, він, звичайно, знати не міг. На той момент Шевченко вже був невиліковно хворий навіть з погляду сучасної медицини. У тому стані, в якому він повернувся з заслання, зробити вже навряд чи щось можна було. Це так звана «водянка» і прогресуюча хвороба серця. Ну, і це посилювалося різними посиденьками і надмірностями, які не додавали йому здоров’я. Кінець був неминучий.

Один із мемуаристів був вражений. Він бачив Шевченка до заслання – квітучий, молодий чоловік, сповнений планів. Його ж у 33 роки арештували. І яким він повернувся! Це вже був старий дід: жили і рисочки було видно в обличчі, руки просвічувалися. А минуло лише 10 років! Ось так заслання його знищило. І це Микола І зробив абсолютно свідомо, знаючи, які будуть наслідки, що таке солдатчина в тогочасних умовах. Безстрокова! Шевченко не знав, коли його випустять. І ось ця думка його знищувала більше, ніж якісь фізичні умови несприятливі.

– Думаю, можна сказати, що Шевченко переміг Миколу І. Принаймні, він пережив його, по-перше. По-друге, раніше в Києві перед університетом стояв пам’ятник Миколі І, а тепер перед університетом імені Шевченка стоїть пам’ятник не імператору, а поету.

– Звичайно.

Плакат «Тарас Шевченко мобілізує». Кобзар у сучасному військовому екіпіруванні. Автор зображення – художник Вадим Печуркін

– Шевченка вже тривалий час досліджують і ніби все про нього відомо. А чи є якісь нові знахідки? Може, якісь нові інтерпретації з’явилися, нові відкриття?

– В інтерпретації я намагаюся не втручатися. Бо є кому цим займатися. Завдання академічного інституту, який я представляю, дати достовірний текст. І з цим у нас велика трагедія. Бо друкуються «Кобзарі», які не спираються на академічне видання, яке абсолютно доступне в інтернеті. Беріть, спирайтеся на нього і друкуйте.

Нове шевченкознавче дослідження Олександра Бороня

Ще багато не вивчено і не уніфіковано, не зібрано різної фактографії щодо Шевченка. Ми довго не мали академічного видання спогадів про Шевченка. Були тільки популярні. І от, нарешті нам вдалося випустити перший том тритомного у семи книгах видання «Тарас Шевченко у спогадах». Усі тексти наново звірено за автографами, навіть у тому числі тими, які зберігаються в Росії (вдалося до великого вторгнення багато чого дістати), за першодруками. Це повнота, яка була досі не доступна. Спогади завжди дуже суб’єктивні. Тим вони і цікаві. Але ми пояснюємо: оце відповідає фактам, а тут мемуарист може помилятися. А ще є повідомлення, які ми не можемо перевірити – тут вже на розсуд читача.

Академічне видання спогадів про Тараса Шевченка

Також ми видали тематичний том «Шевченківської енциклопедії: Образотворча спадщина Шевченка». В одному томі зібрані статті про всі викінчені мистецькі твори Шевченка, навіть деякі незнайдені. І все це проілюстровано. Є варіант у кольоровому друці – дорогий. Але у чорно-білому – абсолютно доступний. І це цікаво побачити, оскільки Шевченко намалював близько 500 викінчених творів.

«Шевченківська енциклопедія: Образотворча спадщина» (нове видання Шевченківської енциклопедії)

– А що ви хотіли би знати про Шевченка, а не знаєте?

– Те, що стосується біографії. Є чимало моментів, які ми, мабуть, вже й ніколи не з’ясуємо.

—

Дмитро Шурхало [7], опубліковано у виданні РАДІО СВОБОДА [2]

---

На цю тему:

• «Криминальное чтиво» и Тарас Шевченко [8]
• Григорій Омельченко: Україна починається там, де звучить українська мова [9]
• Тайный язык, устянские книги и “дума про Леніна”. Кем на самом деле были кобзари [10]
• Узники Москвы. Выдающиеся украинцы в ссылках, лагерях и тюрьмах России [11]
• От Запорожских Вольностей до Новороссии [12]