Як Московія захоплювала литовський Путивль, який тепер український

1.00

Нет

6 серпня 1500 року московське військо за підтримки союзників – казанських татар – захопило місто Путивль, що належало до Великого князівства Литовського. У наступні століття це місто стане важливим форпостом Московської держави на кордоні з Литвою, а згодом – із Річчю Посполитою та Гетьманщиною.

Лише у ХХ столітті Путивль стане частиною України – нашим форпостом на межі з РФ, зазначає НОВИНАРНЯ [2].

Гібралтар Східної Європи

Місто Путивль у нинішній Сумській області має карколомну історичну долю. Його можна назвати таким собі “Гібралтаром [3]” Східної Європи. Багато століть місто перебувало на порубіжжі між європейською цивілізацією та цивілізаціями Великого Степу, а також їхніми васалами, такими, як Московське князівство.

Путивль незмінно виконував роль прикордонного форпосту: спочатку Київської Русі проти половців, потім – Великого князівства Литовського та Руського проти Золотої Орди та Московії.

522 роки тому місто опинилось по інший бік цього водорозділу, ставши порубіжною фортецею держави, яка продовжила ординські традиції після розпаду Великої Орди.

Нині, з початком повномасштабного російського вторгнення, місто знову на лінії фронту. Як і 500, 400 та 350 років тому.

Читайте також: Боротьба за спадок Київської Русі: як кияни-“литвини” завдали розгромної поразки Московії [4]

За часів Київської Русі Путивль був центром однойменного удільного князівства. Місцеві князі були васалами Новгород-Сіверських князів. У Путивлі збудували фортецю, яка захищала південні рубежі князівства від набігів половців. На мурах цієї фортеці, згідно зі “Словом о полку Ігоревім”, дружина князя Ігоря Сіверського Ярославна виглядала з походу свого чоловіка.

Пам’ятник княгині Ярославні у Путивлі

У середині ХІІІ століття Путивльське князівство було завойоване монголами. У 1355 році великий князь литовський Ольгерд “повоював” Брянськ і Путивль, приєднавши навколишні землі до своїх володінь. Місто стало вотчиною сина Ольгерда – Дмитра-Корибута. Той правив Сіверським князівством, де-факто, як незалежний правитель, навіть карбуючи власну монету – “сіверські гроші”.

У 1393 році Корибут-Дмитро виступив проти литовського князя Вітовта. Литовське військо здобуло Новгород-Сіверський і на місце Корибута великий князь поставив Федора Любартовича. Непокірному сіверському князю як відступне дали землі на Поділлі та Волині.

Печатка Дмитра-Корибута

“Велика зрада”: як Литва втратила Сіверщину

На початку XV століття Вітовт дозволив синові Дмитра-Корибута – Сигізмунду Корибутовичу – посісти сіверський престол свого батька.

У 1420-х роках Сіверщиною деякий час правив майбутній великий князь литовський Свидригайло.

У 1454 році великий князь Казимир IV Ягеллончик передав Новгород-Сіверський, Рильськ і Путивль у “кормління” Івану Дмитровичу Шем’ячичу – втікачу з Московії, синові великого князя московського Дмитрія Шем’яки. Такі феодальні “від’їзди” у часи Середньовіччя не були рідкістю: феодал, що з якоїсь причини відчував себе “ображеним” з боку свого сюзерена, міг перейти на службу до його сусіда, часто навіть ворога. В окремих випадках – намагався забрати із собою надані колишнім сюзереном землі.

Читайте також: Велика і кривава битва з московитом [5]

Шем’ячич втік у Литву від гніву Василія ІІ Темного – московського князя, що вів багаторічну війну з його батьком Дмитрієм Юрійовичем. Разом з ним на бік Казимира IV перейшли ще декілька представників найвищої московської знаті, зокрема князь Іван Можайський, що також отримав щедрі наділи від литовського князя – Чернігів, Стародуб, Любеч і Гомель. Казимир думав, що отримує козир у конкуренції з Великим князівством Московським, але насправді – заклав міни сповільненої дії.

Казимир IV та герби підвладних йому земель. Гравюра 15 століття

Навесні 1500 року діти московських перебіжчиків – Василь Іванович Шем’ячич і Семен Іванович Можайський – перейшли на бік московського князя Івана ІІІ, забравши з собою свої вотчини. До них доєднався князь Семен Більський, що був незадоволений своїм становищем у Литві.

Всі заявили, нібито литовський князь Олександр Казимирович примушував їх зректися “грецького закону”, себто перейти з православ’я у католицизм. Хоча жодних доказів того, що князів справді піддавали релігійним утискам, немає. Скоріше за все, це було лише формальне виправдання зради.

Іван ІІІ, своєю чергою, порушив литовсько-московський “Вічний мир” 1494 року, у якому зобов’язувався не брати перебіжчиків “у підданство з волостями”. Ці події призвели до початку московсько-литовської війни у 1500 році.

Іван ІІІ. Гравюра XVI століття

Війна, що розпочала московську експансію

Ця війна стала однією з найуспішніших в історії Московії. Саме після перемоги у ній у Москви з’явилися нестримні амбіції до “збирання руських земель”.

Доказом того, що демарш прикордонних князів був ретельно і заздалегідь спланованим, є те, що Московському князівству вдалося швидко мобілізувати велике військо, яке вторглось на територію Великого князівства Литовського. При співставних мобілізаційних можливостях двох держав, Московія виставила проти Литви чотири армії, у той час як ВКЛ ледь змогло мобілізувати одну, яку очолив князь із Волині, великий гетьман Костянтин Острозький.

Найбільшою з чотирьох московських армій була армія воєводи Якова Кошкіна-Захар’їна та хана Мухаммеда-Аміна, яка мала зайняти Брянськ і Путивль. Вона складалась з п’яти воєводських полків, тоді як решта армій – лише з чотирьох. Це також була єдина армія, у складі якої згадана артилерія (“послал к Путимлю воевод своих с норядом”).

Хан Мухаммед-Амін з татарським військом. Мініатюра з Лицьового літописного зводу

Частину війська складало московське дворянське ополчення, частину – союзні казанські татари. Їх привів усунутий від влади у Казані хан Мухаммед-Амін (уже за кілька років він воюватиме проти Московії у черговій московсько-казанській війні). Загальну чисельність “Південної армії” московські літописи оцінюють у 60 тисяч.

Доля кампанії 1500 року і всієї війни 1500-1503 років вирішилась у битві на річці Ведроші 14 липня, де військо московського воєводи Даниїла Щені розгромило військо Костянтина Острозького. Сам головнокомандувач потрапив у полон. Після цього зупинити наступ московитів вже було нікому.

Івана ІІІ сповіщають про перемогу на Ведроші. Художник Борис Чоріков

Читайте також: Крах недоімперії [6]

На початку серпня армія Захар’їна-Кошкіна підступила до мурів Путивля. Раніше, ще у травні московити захопили Брянськ. На Сіверщині до загарбників приєднались князі Можайський і Шем’ячич зі своїми контингентами.

Місто обороняв український князь Богдан Глинський, що найбільше уславився як один із перших організатор козацтва. У 1492 році він здійснив похід на Тягинку поблизу гирла Дніпра, захопив татарський корабель, визволивши з полону багато українців.

Кримський хан Менґлі Ґерай поскаржився на ці дії великому князю литовському Олександру.

У ЦЬОМУ ЛИСТІ – ОДНА З ПЕРШИХ ІСТОРИЧНИХ ЗГАДОК ПРО КОЗАКІВ.

У 1494 і 1495 роках Глинський з козаками ходив на Очаків, знову звільнивши багато бранців.

Оборона Путивля була для хороброго князя не такою щасливою. Глинський міг розраховувати лише на власну дружину – кількасот вояків, тоді як йому протистояло багатотисячне військо.

Деталей штурму міста тогочасні джерела не наводять. Литовська “Хроніка Биховця” лише констатує факт: “Московити, прийшовши, взяли город Путивль і намісник путивльського князя Богдана Федоровича з княгинею, і з усіма путивльцями побрали у полон, і всю землю Сіверську забрали”. Московська розрядна книга подає дату цієї події: 6 серпня 1500 року.

Руїни Путивльської фортеці XVI-XVII століть

Скоріше за все, штурм міста тривав недовго. Богдан Глинський із московського полону вже не повернувся: помер у в’язниці чи то в 1509-му, чи то в 1512 році.

Спроба литвинів деокупувати Сіверщину восени 1501 року закінчилась ще одним розгромом – у битві під Мстиславом.

У березні 1503 року Велике князівство Литовське було змушене підписати перемир’я, у якому погодитися на втрату приблизно третини своєї території, що перейшла до Великого князівства Московського.

Карта кампанії 1500 року (вибачте, що російська)

Форпост Московії і його повернення

На початку XVII століття Путивль ще кілька разів переходитиме з рук у руки. Спочатку місто стане базою Лжедмитрія І – претендента на московський престол, якого підтримували литовсько-руські магнати. Згодом буде зайняте польською коронною армією, але вже у 1613 році – знову відбите московитами. У 1617 році московська залога Путивля відіб’є спробу штурму міста військом київського каштеляна Юрія Вишневецького.

За Деулінським перемир’ям 1618 року більша частина історичної Сіверщини відійде до Речі Посполитої. Водночас Путивль, Рильськ, Брянськ, на жаль, залишаться під владою московських царів.

Дві масштабні битви під стінами Путивля відбудуться у 1633 році, під час Смоленської війни. Там головною дійовою особою з боку Речі Посполитої буде український князь Ярема Вишневецький. Перемогу знову здобудуть московити.

Під час московсько-українських воєн часів Гетьманщини – у 1650-1660-х роках – Путивль буде базою московських воєвод для нападів на українські міста, зокрема на Глухів. Саме до Путивля відступив московський воєвода Олексій Трубецькой із залишками війська після розгрому під Конотопом у 1659 році.

Читайте також: Деколонізація: черговий шанс українізувати та самоідентифікувати топонімічну систему Дніпра [7]

Панорама Путивля. Фото початку ХХ століття

Путивль відійде до складу Української Держави у 1918 році – за підсумками першої війни з більшовиками.

На початку квітня 1918 року армія УНР та її німецькі союзники звільнили Суми та Охтирку, до Путивля ж відійшли рештки більшовицького загону Рудольфа Сіверса. 4 травня вони підписали капітуляцію на станції “Коренево” та відійшли за лінію Рильськ – Суджа.

Проте вже 26 листопада Путивль був повторно окупований більшовиками. Територію повіту загарбники включили до Радянської Росії.

Але у 1925 році Путивльський повіт передали до складу Української СРР. Радянське керівництво таким чином “вирівнювало” кордон між радянськими республіками. Натомість до РРФСР відійшли Грайворонська та Суджанська волості.

Довгий час цей мікрорегіон був ніби чужорідним тілом у складі радянської України. У 1920-1930-х роках на території повіту де-факто існувала російська національна автономія, зокрема тут не проводили радянську українізацію.

Путивльський район як окрема адміністративно-територіальна одиниця була ліквідована у 2020 році та включена до Конотопського району в рамках адмінреформи.

24 лютого 2022 року, у перший день повномасштабного російського вторгнення, місто знову було окуповане московитами – Путивль був однією з перших цілей загарбників у Сумській області.

На початку квітня, коли окупанти відступали з Сумщини, вони підірвали міст через річку Сейм, через що Путивль і Буринь виявилися відрізаними від решти України. Тоді обговорювали можливий намір росіян залишити на Путивльщині свій анклав. Але дзуськи.

Починаючи від середини травня, Путивльська громада – під регулярними обстрілами окупантів.

Рашисти не полишають і спроб підбурити місцеве населення проти України. Так, 28 липня прокуратура повідомила про затримання агітатора – уродженця Росії, що закликав жителів села Князівка поблизу Путивля створити так звану “Путивльську республіку”.

Однак Путивль – це Україна.

—

Максим Омельченко опубліковано у виданні НОВИНАРНЯ [2]

В тему: