Як саме Росія століттями асимілювала українців там, де могла їх контролювати

1.00

Нет

У різні періоди великі українські спільноти так чи інакше опинялися у складі Росії. Якісь із українських територій імперія захоплювала, на деякі території цієї держави (далі на схід) могли заселятися українці, які переселилися в пошуках вільної землі або були депортованими.

Всіх їх різною мірою чекала одна доля — асиміляція, тобто процес, коли український народ поступово переймав культуру російського народу і розчинявся в ньому. У виданні Ukraїner [2] розбирались, як саме Росія століттями асимілювала українців там, де могла їх контролювати.

У2021 році Інститут демографії зазначив [3], що за межами України живе від 3 до 5 млн українців. Зараз ця кількість значно зросла через повномасштабну російську агресію, яка почалася у 2022 році. Частину українців, що переселилися, називають діаспорою, тобто етнічною спільнотою за межами своїх рідних регіонів, а частину — «закордонними українцями», оскільки вони живуть в колишніх етнічних межах України, наприклад, на території Східної Слобожанщини, яка зараз входить до складу РФ.

Українці мешкають у багатьох країнах світу, але саме в Росії їх систематично дискримінують, піддають утискам та намагаються знищити як культурно, так і фізично. Згідно з переписом [4] населення СРСР 1926 року, кількість представників українського народу на теренах Росії сягала 7,8 млн осіб. А після Другої світової вона зменшилася до 3,3 млн осіб. Схожа доля спіткала всі нацспільноти [5], які мешкають на території Росії, крім самих росіян. Тих, кого не вдавалося знищити фізично, русифікували. Поряд із цим російська пропаганда розповідає про «утиски російськомовних» на територіях інших держав, а захист російськомовних називає однією з передумов для військової агресії.

Розгляньмо детальніше історію асиміляції українських земель та осередків росіянами.

Методи русифікації

Загалом Росія завжди користувалася схожими засобами русифікації [6] для всіх захоплених територій. Встановлення російської як офіційної мови, заборона навчатися, друкувати пресу й книги українською, примусова паспортизація, зміна прізвищ на російські, репресії і штучний голод — росіяни не гребували жодним із цих засобів. Крім того, застосовувалися маніпуляції з фактами, які мали доводити, що нібито українців на цих землях майже або зовсім немає.

Всі ці методи безпосередньо вплинули на кожну з територій розселення українців. Як саме — розгляньмо на конкретних прикладах.

Стародубщина

Стародубщина — найпівнічніша з українських історичних територій і одна з найдавніших серед усіх: її центр — Стародуб — був заснований ще у 1095 році. Зараз це частина Брянської області РФ.

Упродовж усієї своєї історії місто розвивалося як частина українських земель у складі Московського князівства, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої та Гетьманщини. У 1620 році Стародуб отримав магдебурзьке право, в ньому розвивалася торгівля, професійні спілки, цехи. В кінці XVII століття місто стало одним із головних торговельних центрів, куди на ярмарки з’їжджалися купці з Риги, Москви, Санкт-Петербурга, Астрахані.

МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО

Система міського самоврядування у Центральній Європі, яка почала поширюватися з XIII століття.

Русифікація регіону почалася ще з другої половини XVII століття, коли сюди почали переселятися старообрядці. Тоді частка росіян серед населення регіону збільшилася, проте українці залишалися основною етнічною групою краю.

СТАРООБРЯДЦІ АБО СТАРОВІРИ

Релігійно-суспільний рух, що виник у середині XVII століття в Московському царстві як реакція на церковні реформи патріарха Никона, спрямовані на відділення московської православної церкви від візантійської традиції.

У складі українських територій Стародубщина залишалася аж до початку XX століття. У 1918 році ці землі були визнані частиною Української Народної Республіки [7] за умовами Брестського миру. Проте вже у 1919 році більшовики під проводом ватажка Миколи Щорса окупували Стародубщину і приєднали її до РСФРР. З того часу край був утрачений Україною.

Східна Слобожанщина або Подоння

Зараз це території у складі Курської, Білгородської, Воронізької та Ростовської областей РФ. Проте ще у минулому столітті, за часів УНР, ці землі входили до складу України.

З XVII століття на Східну Слобожанщину, де зберігався відносний спокій після повстання Богдана Хмельницького і в період Руїни, починають переселятися козаки з Правобережжя. Тут утворилося три козацькі полки — Острогозький, Сумський, Охтирський. Вони були ліквідовані вже у XVIII столітті указом Катерини II і переформовані у гусарські полки. Це було кроком до русифікації краю.

Особливо трагічною для Східної Слобожанщини стала більшовицька навала у першій половині XX століття. Після окупації радянськими військами й приєднання до РСФРР, на короткий час в краї встановилася політика українізації. Місцеве населення мало змогу, наприклад, отримувати освіту українською мовою. Проте вже у 30-х роках її згорнули, а натомість радянська влада почала репресії на території краю, щоб будь-якою ціною зменшити кількість українців. Голодомор [8], примусова паспортизація і примусова зміна національності в документах — все це призвело до зросійщення Східної Слобожанщини.

Кубань або Малиновий Клин

Кубань є однією з найбільших українських територій, асимільованих Росією. Це історико-географічний регіон, розташований у північно-західній частині Кавказу в долині річки Кубань і який має вихід до східних узбереж Азовського та Чорного морів.

КЛИН

Ділянка землі загалом або частина земельного угіддя, що виділяється за певною ознакою.

Історія цієї території тісно пов’язана з українським козацьким військом. Уперше козаки почали освоювати ці території ще у XVII-XVIII століттях, бо вважали їх кордонами територій Війська Запорізького і влаштовували тут рибальські й мисливські зимівники. Через це відбувалися постійні сутички з турецькими загонами. Вже наприкінці XVIII століття Кубань стала частиною Російської імперії.

У 1792 році за наказом Катерини II сюди переселяють козаків, які не перейшли у Задунайську Січ. Вони починають обживати території, запроваджувати тут власні звичаї й традиції. Загалом на Кубань переїхало майже 25 тисяч українських козаків, які заснували 40 куренів. Військо поповнювалося за рахунок переселення українців із колишніх територій Гетьманщини та Слобожанщини, які відбувалися у кілька хвиль: [9] у 1809 році російський уряд переселив 41 тисячу осіб, у 1821–1825 роках — понад 48 тисяч, у 1848–1850 роках — близько 16 тисяч осіб.

ЗАДУНАЙСЬКА СІЧ

Козацьке військове формування на території Османської імперії XVIII—XIX століть. Виникло в нижній течії Дунаю після ліквідації Запорізького козацького війська у 1775 році.

Здавалося б, це гарне місце для продовження й розвитку української державності. Українці переважно селилися у слободах (поселеннях із власним самоврядуванням), які самі ж і формували, тож на деякий час їм вдалося зберегти тут свою ідентичність.

Проте російський уряд навпаки використовував регіон, щоб полегшити знищення козаків. Останні стикалися тут із важкими природними умовами (наприклад, різкими змінами погоди, частими стихійними лихами), постійними воєнними конфліктами з кавказькими народами й турками. Одним із ключових етапів русифікації стало об’єднання Чорноморського козацького війська (де переважали українці) із західною частиною Кавказького лінійного козацького війська (в якому переважали росіяни) у єдине Кубанське козацьке військо.

У XX столітті Кубань боролася за єдність із УНР і навіть утворила власний козацький уряд у 1917 році — Кубанську військову раду, яка у 1918 році проголосила Кубанську Народну Республіку. Остання у тому ж році прийняла постанову про приєднання до УНР на федеративних засадах, проте через воєнну агресію більшовиків цього здійснити їй не вдалося. У 1920 році Кубанська Народна Республіка припинила своє існування.

А радянська влада продовжила систематичне знищення українського населення на Кубані. Штучний голод 1932-1933 років, обмеження радіомовлення і видавництва українською мовою, переведення навчання на російську й примусова колективізація — все це призвело до значного скорочення українського населення регіону. Згідно з переписом населення СРСР 1926 року, на Кубані проживало близько 1,5 мільйона українців. За Всеросійським переписом населення 2010 року їх було всього 114 тисяч, що майже у 15 разів менше.

Донщина

Територіально близька до Кубані Донщина — регіон, який охоплює значні частини сучасної Ростовської області, а також окремі райони Волгоградської області, Республіки Калмикія та Краснодарського краю РФ.

Її історія також пов’язана з українськими козаками, до того ж ще з XVI століття. В цей час тут заснував поселення Черкаськ (зараз — станиця Старочеркаська) Дмитро Вишневецький. Згодом місто стало столицею Головного Донського війська, яке існувало у XVI-XVII століттях.

Основна хвиля міграції з України на ці території припала на часи скасування кріпацтва у 1861 році. З того ж часу Донщина офіційно називалася Областю Війська Донського. У 1918 році після розпаду Російської імперії на цій території повстала незалежна держава — Всевелике Військо Донське.

Її основними національностями були росіяни, калмики й українці. Держава проіснувала до 1920 року, за цей час її уряд устиг отримати визнання УНР і навіть встановити з нею дипломатичні відносини. Проте Всевелике Військо Донське не витримало під натиском більшовиків. Частина Донщини, а саме Таганрізька і Шахтинська окру́ги увійшли до складу Донецької губернії УРСР, проте вже у кінці 1920-х були приєднані до РСФРР.

Ставропольщина і Терщина

Два сусідніх історико-географічних регіони поблизу Кубані, які також ставали місцями поселення українців. Сюди розселялися українці (переважно з Лівобережжя) у XVIII-XIX століттях у пошуках вільних земель. Нині це Ставропольський край і територія східного Передкавказзя поблизу Дагестану.

Національний склад цих територій був більш різноманітним. Окрім росіян й українців на Ставропольщині й Терщині проживали ногайці, калмики, туркмени, німці, вірмени. Але доля цих регіонів схожа з історією Кубані чи Донщини. У XX столітті вони були захоплені більшовицькою владою, яка намагалася стерти різницю між усіма національностями та повністю русифікувати край.

Жовтий Клин

Одним із перших українських поселень у XVII столітті став Жовтий Клин. Це територія в нижньому Надволжі, яку росіяни почали заселяти українцями зі Слобожанщини й Лівобережжя для оборони від кочівників. На відміну від попередніх поселень, ці перебували дещо східніше і межували з територією сучасного Казахстану. Тут козаки мали більше прав і свобод, ніж на території України: їх звільнили від військових повинностей, податків, наділили землями. Нині це Астраханська, Волгоградська, Саратовська та Самарська області.

Активне заселення продовжилося у наступному, XVIII столітті, коли українські селяни намагалися втекти від свавілля поміщиків і знайти вільні землі для власного господарства. У цей же час розпочинається активний видобуток солі в озері Ельтон, яким скористалися українські чумаки, перетворивши його на свій основний заробіток. Вони видобували і перевозили копалину аж до 1828 року, а коли та почала вичерпуватися, чумаків позбавили пільг і перевели до категорії державних селян.

У цьому краї українці селилися окремо від інших народностей у слободах, які самі ж і започатковували. Це дозволяло певний час зберігати власну культуру й ідентичність. Наприклад, завдяки українцям у цьому краї з’явилася традиція ходити вертепом [10]. Проте з приходом радянської влади й політики русифікації кількість українського населення в регіоні значно зменшилася. Наприклад, станом на 1939 рік у Самарській і Саратовській областях мешкало майже 212 тисяч українців. До 2010 року їхня кількість скоротилася до близько 84 тисяч осіб.

Зелений Клин

Зелений Клин, Зелена Україна або Закитайщина — історичні назви для території у нижній частині річки Амур і над Тихим океаном, тобто на самому сході Росії, біля кордону з Китаєм та Японією. Масове заселення цих територій почалося у 1883 році, коли з Одеси налагодили пароплавний маршрут до Владивостока. З того року і до 1897-го цим шляхом із України відбуло майже 30 тисяч осіб [11], які заснували 86 поселень на далекосхідних землях.

Український економіст і статистик Іоаникій Шимонович писав [12] про забезпечення, яке отримують українці, що вирішили переселитися на територію Східного Сибіру. До нього належали: безкоштовне перевезення, запас продуктів на півтора року, 100 рублів на матеріали для забудови, одна корова, пара волів, насіння для засіву землі та необхідні господарські предмети.

Пік [13] переселення на ці території відбувся у часи Столипінської аграрної реформи — у 1907–1909 роках, коли скасовувалися обов’язкові форми земельної общини, селянам почали виділяти землю у повну власність, зокрема безземельним селянам давали земельні наділи в користування, щоб підвищити ефективність сільського господарства. Російський уряд робив усе можливе, щоб пришвидшити колонізацію й освоєння цього краю. А оскільки українські селяни шукали землю після скасування кріпосного права, їх було вигідно відправляти у Сибір і використовувати для освоєння цих територій, започаткування там поселень, сільського господарства, а згодом і промисловості.

Окрім землеробства українці Зеленого Клину поступово почали займатися розвитком української культури. З 1897 сюди почали приїжджати з гастролями театральні трупи, з 1905 року активно збільшилася кількість українських книжок, часописів і газет. Українці Зеленого Клину намагалися підтримувати і тісні стосунки зі співвітчизниками з інших регіонів поблизу. Так у 1907 році в Харбіні (нині місто в Китаї) був створений український гурток «Український клуб».

Більш лояльна місцева влада, віддаленість від центру імперії стали причиною розвитку української культури, науки й політичного життя в Зеленому Клину. Особливим бумом це стало після Лютневої революції 1917 року й зняття заборон на українське. Місцеві жителі прагнули незалежності і були готові боротися за неї, тому в тому ж році в Уссурійську виникає Далекосхідний Український Крайовий Комітет — головний виконавчий орган Української Далекосхідної Республіки. Це була власна держава українців, яку вони спробували створити на землях Далекого Сходу. Одним із її планів було прагнення об’єднатися з УНР в єдину українську державу.

Проте вже після перемоги більшовиків і радянської окупації України у 1922 році, про самостійність і незалежність Зеленого Клину довелося забути. Російські утиски, обмеження навчання, книгодрукування рідною мовою, заборона преси — все це зробило свою справу. З 1930-х років Зелений Клин почав втрачати свою українську ідентичність. Якщо за Всесоюзним міським переписом 1923 року українців у краї було майже 34 %, то вже у 1939 році вони становили всього 14 %.

Переселення тривали і в радянські часи, проте новоприбулі вже не шукали земель для освоєння, а втікали від голоду чи ставали в’язнями ГУЛАГу, або були депортованими [14] з України.

ГУЛАГ

«Головне управління виправно-трудових таборів» — це мережа виправничо-трудових таборів, що існувала в Радянському Союзі у 1934–1956 роках.

Сірий Клин

Перші українці почали з’являтися на теренах Південно-Західного Сибіру і Північного Казахстану ще у XVI столітті, а у XVIII столітті сюди засилали учасників Коліївщини. Сірий Клин, так само як і Зелений, найбільш активно заселявся у часи Столипінської реформи, коли українські селяни прагнули мати власну землю.

КОЛІЇВЩИНА

Козацько-селянське національно-визвольне повстання у Правобережній Україні у 1768-1769 роках.

Яскравий період в історії Сірого Клину пов’язаний із Лютневою революцією 1917 року, коли мешканці цих територій намагалися добитися власної незалежності. Тоді ж відбулася перша масова маніфестація українців у Томську, на яку вони підготували хоругву із написом «Республіка. Автономія України». Серед активних учасників українського життя на цих територіях були полонені вояки австро-угорської армії, зокрема січові стрільці.

СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ

Військовий підрозділ Наддніпрянської Армії УНР, сформований у 1917 році початково із українців з Галичини та Буковини, військовополонених з австро-угорської армії.

Згодом у липні-серпні 1917 року в Омську відбувся Перший Український з’їзд Сибіру. Він створив представницький орган місцевих українців – Головну Українську Раду Сибіру. Через рік, у серпні 1918 року, відбувся другий такий з’їзд, який вимагав самоврядування для сибірських українців.

Проте радянська окупація не дала можливості встановити повноцінну державність. Подальша історія краю дуже схожа на історію Зеленого Клину. З початком терору 30-х років Сірий Клин став місцем заслання для репресованих українців, а місцева влада намагалася їх знищити або асимілювати шляхом заборони української мови [15] та насадження російських звичаїв.

До 2020 року в Омську діяла регіональна організація «Сибірський центр української культури Сірий клин», яку ліквідував [16] Омський обласний суд. Офіційні причини її закриття не повідомлялися.

Сучасність українців у Росії

Згідно з Всеросійським переписом-2020, кількість українців в Росії зменшилася на 34,49 % порівняно з Всеросійським переписом 2010 року. Причиною цього може бути як асиміляція, так і переїзди українців в інші країни. Того ж року (2010) Верховний суд РФ ліквідував Федеральну національно-культурну автономію українців Росії, а російський уряд почав закривати й забороняти українські організації. У 2012 році ліквідували загальноросійську громадську організацію «Об’єднання українців Росії», а у 2015 році поліція виявила так звану націоналістичну літературу у Бібліотеці української літератури в Москві, і суд засудив її директорку Наталію Шаріну до 4 років ув’язнення умовно.

З 2018 року навчання на рідній мові у школах Росії стало необов’язковим, від чого постраждали не лише українці, а й інші національні спільноти. Всі ці заходи досить успішно допомагали і допомагають російській пропаганді під час агресії РФ проти України: частина українців, які мешкають в Росії, підтримують [17] воєнну агресію, вірять у міфи про «адін народ [18]» і вважають, що росіяни діяють правильно. Хоча залишаються й ті, хто зберігає свою ідентичність.

ФЕДЕРАЛЬНА НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНА АВТОНОМІЯ УКРАЇНЦІВ РОСІЇ

Одне з найбільших об'єднань українців у Росії. Була зареєстрована 1998 року як громадська організація, що здійснює благодійну діяльність у сфері культури і мистецтва.

Разом із тим із початком повномасштабного вторгнення Росія поновила «традицію» депортації [19] українців із тимчасово окупованих територій. Росіяни викрадають дітей із України й дають дозволи на їхнє усиновлення російськими родинами, проводять навчання російською, намагаються видати депортованим російські документи, тобто роблять все, щоб русифікувати [20] українських дітей. Саме за злочини проти депортованих дітей 17 березня 2023 року Міжнародний кримінальний суд видав ордери [21] на арешт Путіна та уповноваженої при президенті Росії з прав дитини Марії Львової-Бєлової.

Як і століття тому, Росія намагається приховати будь-які сліди української ідентичності на своїй території і асимілювати наших людей. Для неї це вигідно, аби підтримувати свої імперські міфи про могутність, велич російського народу. Проте пам’ять про українські осередки в Росії, причини й умови їхнього виникнення не дають шансу російським наративам, а допомагають нам краще зрозуміти, що РФ вчиняє злочини проти людства не одне століття.

—

Софія Панасюк, опубліковано у виданні Ukraїner [2]

В тему: